Друга війна радянської Росії та УНР

Радянська Росія ще у період існування Української Держави визнала недійсним Брестський договір і розпочала підготовку до нового вторгнення в Україну. В листопаді 1918 р. РНК радянської Росії прийняв постанову, де не визнавав Україну самостійною державою.

Для вторгнення в Україну була створена Українська революційна військова рада (Укрреввійськрада) у складі В. Антонова – Овсієнка (голова), В. Затонського, Й. Сталіна і Г. П’ятакова.

28 листопада 1918 р. у м. Суджа (нейтральній зоні між радянською Росією та Українською Державою) більшовиками створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ ятаковим, який своїм Маніфестом заявив про встановлення в Україні радянської влади. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 – червень 1919 р.).

Основними подіями війни були:

• у грудні 1918 р. головні сили більшовиків – 1- а та 2- а повстанські дивізії розпочали наступ на Чернігів, Київ та Харків;

• у січні 1919 р. в Харкові відновлено радянську владу, а 6 січня 1919 р. радянську Україну («радянську УНР») проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі уряду, що став за російським зразком називатися Радою народних комісарів (РНК) було призначено Християна Раковського, якого на цю посаду призначив особисто В. Ленін (Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з П’ятаковим був розпущений);

• оскільки радянські війська наступали без оголошення війни, то 9 січня 1919 р.

Директорія направила до РНК радянської Росії ультиматум з вимогою припинення бойових дій та виведення російських військ з території України. З Росії прийшла відповідь, де заявлялося, що Росія не веде війни з Україною, її ведуть українські радянські війська, тобто інтервенція подавалася, як громадянська війна.

2 грудня 1918 р. французький корабель «Мірабо» прибув до Одеси, а 15 грудня почалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ.

Після відставки Винниченка з посади голови Директорії певний час члени Директорії очолювали цю посаду почергово. У травні Директорію УНР та армію очолив С. Петлюра, який отримав звання Головного Отамана Армії УНР, проте основні сили Директорії були розгромлені. У червні 1919 р. Директорія і уряд переїхали до Кам’янець – Подільського, де зосередилася УГА, вибита поляками з Західної України.

Директорія потерпіла поразку, основними причинами якої були:

· відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабили соціальну опору Директорії (інтелігенція, селяни, робітники), чим скористалася Радянська Росія, захопивши територію УНР.

· Крім того, Україна була вкрита різними самостійними селянськими та кримінальними загонами, які намагалися вирішувати власні завдання – отаман Зелений (Д. Терпило) на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія на півдні України отамана Григор’єва (Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина), Ангел (Чернігівщина), Божко (Катеринославщина), отамани Тютюнник, Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном та інші;

· Неспроможність протистояти анархії, що призвело до єврейських погромів, та розпаду армії –«отаманщині». Окремі отамани виходили з під влади Петлюри, переходили до партизанських дій на всі боки, контролювали окремі території України. Отамани фінансували за рахунок державної казни, проте контроль за їх діями був відсутній.

Отаман – військове звання в Армії УНР подібне до сучасного звання майора або полковника. Як правило отаман – командуючий окремою військовою частиною бойових дій.

Найчисельнішим був загін отамана П. Болбачана, який навіть намагався підняти заколот проти Петлюри (9 червня 1919 р.). Заколот був викритий, а Болбачан розстріляний. Країною покотилися хвилі єврейських погромів. Мирне єврейське населення потерпало і від більшовицької армії, і від Добровольчої армії Денікіна, і від загонів українських отаманів. Петлюра намагався протистояти цьому розгулу антисемітизму, проте це мало що давало – фактично центральна влада була ліквідована, посилилася анархія та криміналізація суспільства.

Офіційно Директорію було ліквідовано указом С. Петлюри 20 листопада 1920 р.

Поиск по сайту: