Благородні істини буддизму

Функції релігії

Будь-яка форма культури пов’язана з етносом. Наприклад грецька культура – народ, плем’я, юрба, стадо, стан, соціальна група.

Формування самосвідомості етносу, можливість розрізняти «своїх» і «чужих», самоідентифікуватись особистості в належності до повної спільноти – «я - українець».

Самосвідомість, самоназва є головною етнічною позначкою, що фіксує ситуацію, коли із взаємодії різних, неоднозначних і не поширених соціальних факторів складається згусток інформаційної мережі, що веде до вичленування етносу.

Як будь-який етнос українці є стійкою спільнотою людей, що історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури – мову, психіку, етнічну самосвідомість. Вони типологічно неоднорідні:

- основний етнічний масив, який загалом співпадає з сучасними адміністративними кордонами України; та райони компактного розселення поза адміністративно-політичними кордонами;

- етнічні групи, що розташовані за межами основного етнічного масиву в територіальному відриві (діаспора);

- субетнічні групи-спільності в середовищі українського народу зі своєрідними рисами культури;

Бойки, гуцули, лемки – Карпати; литвини, поліщуки – Полісся

гуцули – «горцы» - скотарство (східна частина Карпат + невелика територія у Закарпатті).

Бойки – центральна частина Карпат і трохи західна, певні деталі матеріальної культури дали підставу поділити - на підгірську, західну, східну й закарпатську.

Лемки – найзахідніша карпатська етнографічна група українського народу. Вони здавна посідали територію на обох схилах Східних Бескидів між р.Сяном і Попрадом на захід від р.Уж. Це частина території Польщі, Словаччини, Закарпатської України.

Термін «бойки», «гуцули», «лемки» не були в минулому самоназвами для означених груп карпатського населення і сприймалися як образа.

«Литвини» - середнє Подесення, північно-східний кут Сумської і північно-східної Чернігівської, нащадки історичної Сіверщини.

«Поліщуки» - Українське Полісся.

Місцеві локальні групи всередині етносів – явище характерне найбільше для середньовіччя. Надалі культурно-побутові особливості ставали менш виразними. Тож спроби з боку деяких політичних кіл усіляко вип’ячувати, перебільшувати культурно-побутову специфіку етнографічних груп, особливо західних регіонів, видавати ці групи за самостійні етноси, протиставляти їх одна одній, а також українцям в цілому, з наукової точки зору позбавлені будь-яких підстав¹.

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середньому Подніпров’ю, з яким пов’язане зародження українського народу, його консолідація та формування державності. Саме тут – «Русь земля» (Київщина, Чернігівщина, Полтавщина) – у середньовіччі – «Надпорожжя», яка стала родоначальницею Запорізької Січі – однієї з історичних зон Середнього Подніпров’я й етнічного ядра «козацтва».

Термін «козак» - відомий з XIV ст., згадується у половецьких словниках та кримських актах, с 1492 року і в українських літописах – людина неосіла, степова.

Основну територію Галичини склали колишні землі літописних хорватів та частини території тиверців (Прикарпаття).

З Карпатським краєм тісно пов’язана історія і доля українців двох регіонів – Прикарпатської Русі та Північної Буковини, котрі були найбільш довгий час ізольовані від основної частини України (Закарпаття – тривалий час під Угорщиною; Буковина – спочатку була захоплена Угорщиною, потім Молдавським князівством, ще пізніше Румунією). Використання довгий час у Закарпатті і на Буковині русинських топонімів вказує на те, що населення було східнослов’янським (автономним у цих державах).

Територія, що – на крайньому сході Карпат, у верхів’ях Дністра і Прута – Покуття (південно-східна частина Галичини, або як область Буковини), але ще історико-етнографічний окремий регіон України.

1. Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: Національна академія наук України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Інститут археології, 2005, с. 47-48

Полісся як історико-етнографічний регіон включає північні райони Житомирської, Київської областей і Чернігівську область.

Північно-східні землі України – Сумська обл., Сіверщина, свого роду перехідна зона від Русі у вузькому значенні до Московії. Його населення сформувалося на основі об’єднання розселених у долинах Десни, Сейму та Сули літописних сіверян і радимичів, генетично пов’язаних із більш пізнішою «северою». Їх нащадки і нині зберігають як самоназву «севрюки» так і специфічні риси культури.

Східні і південні землі України були освоєні українцями недавно, в XVII – XVIIIст. у результаті колонізації вільних територій – Дике Поле, Гуляй поле, після боротьби з турками і татарами. Причорномор’я, Приазов’я, Придунав’я, Донбас – зводяться в Південний історико-етнографічний регіон України.

Південь України – це збірна назва ряду регіонів. Включає Південну Бессарабію, Новоросію, Таврію і Донбас.

Слобожанщина – Харківська та частина Сумської області – з XVIIст. – заселена – Дніпровське Правобережжя, Донщина (Донецьк і Луганськ).

Українці в цілому – другий за чисельністю слов’янський народ. Вирішальну роль у формуванні його етнічної території відігравали три фактори: природний рух населення, міграційне та етнічні процеси.

Чисельне співвідношення між основним етнічним масивом і його діаспорними утвореннями постійно змінюється, особливо у регіональному аспекті. Так, з 1719 року по 1989 рік питома вага українців у сучасних межах республіки зменшилася з 85,6% до 81,1%, а в країнах зарубіжної Європи з 6,6% до 1,1%. В той же час на Американському континенті, куди з 1880-х р.р. почалася масова еміграція українців із 1887-1990-1998 р.р. з 0,6% до 3,1%. При загальному збільшенні числа українців у світі негативний вплив на його зростання чинили такі фактори, як відсутність держави, політичне розмежування у складі різних держав, значні втрати у результаті війн, голоду.

На початку XVIIIст. у складі Росії з українських земель входила лише Лівобережна Україна (Малоросія і Слобожанщина), деякі суміжні райони майбутніх Курської і Воронезької областей, Правобережжя, Галичина, Холмщина, Підляшшя – Речі Посполитої.

Закарпаття – під владою Угорського Королівства (за Карловицьким миром 1699) воно ввійшло до складу Австрійської імперії (з 1867 Австро-Угорська монархія), а Буковина - під владою, залежною від Туреччини, Молдавського князівства.

В 1772-1795 у результаті 3х поділів Польщі, до Росії відійшла Правобережна Україна, а в 1812 році була приєднана Бессарабія. У 1815 році за рішенням Віденського конгресу до Росії – Ц. Польське із західною периферією суцільного українського етнічного масиву (в основному у Люблінському та Підлянському воєводства).

Остаточне возз’єднання українських земель 1939-1945 р.р. після входження до складу УРСР Східної Галичини, Північної Буковини та Українського Закарпаття.

Етнічне обличчя народу визначає мовна система його щоденного спілкування, проте важлива роль належить і літературній мові – знаряддю зв’язків, що охоплює всю етнічну територію, чи її більшість і є засобом консолідації народу, творення єдиної духовної культури.

Говірка, говір, діалект, наріччя, мова племені, народності, нації не виникають раптово, або в короткий часовий проміжок.

Курс української та зарубіжної культури запроваджений у вищих навчальних закладах України нещодавно. Ще немає апробованих та вивірених практикою підручників, курсів лекцій, методичних рекомендацій. Загальна література з проблем культурного розвитку України строката за своїми методологічними підвалинами, структурою, підходами, методикою відбору емпіричного матеріалу тощо. Немає сталих підручників і з проблем світової культури.

Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас - еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей - митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

Ось чому, вивчаючи курс української та світової культури ми будемо робити наголос на окремих, найвизначніших постатях вітчизняної та зарубіжної культури, їхніх найвизначніших творах, їх внеску у світову цивілізацію.

Органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350-річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур - російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.

Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв'язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв'язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури - вчені, музиканти, живописці, письменники - в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.

Вільно володіючи класичними та іноземними мовами - латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., - вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.

Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.

Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна загубила і продовжує губити свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.

II. Дослов'янська культурна традиція на теренах України

А. Трипільська культура

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.

Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.

В. Скіфо-сарматська культура

У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.

Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

С. Антична культура

Прямим джерелом для української культури стала антична культурна традиція, носієм якої були грецькі міста-поліси на узбережжях Чорного та Азовського морів - Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо. Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на місцеві народи північного Причорномор'я, в тому числі і на попередників слов'ян.

Ці колонії були містками для зв'язків грецької метрополії з степовим населенням, з яким йшов інтенсивний товарообіг, зокрема продуктами хліборобства та тваринництва. Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва. Вважається, що слов'янська молодь могла оселятися в містах-полісах і здобувати тут навички ремесла, мистецтва, будівництва, виробництва кераміки, зброї, ювелірних виробів тощо. Згідно праць грецького історика Геродота випливає, що грецькі впливи сягали далеко на північ аж за дніпровські пороги.

Пам'ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, місцевого та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов'яни запозичили також теракоти та фрески.

Теракоти (від італійського - опалена земля) - неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору - архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.

Фрески (від італійського - свіжий) - живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і були поширені в різних країнах світу.

Грецькі впливи. На думку деяких дослідників грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.

Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.

Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга "Призначення України") та Євген Маланюк. "Степовою Елладою" ніжно нарікає Україну Маланюк у своїх віршах:

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна.

І в іншому місці:

Необорима соняшна заглада -

Віки, віки - одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права (dura lex, sed lex = закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв'язки Київської Русі з Візантійською імперією.

Д. Візантійська культура

Держава Візантія існувала з кінця 4 століття до середини 15 ст. (до 1453 року, коли Константинополь був захоплений турками), тобто на рубежі пізньої антики і середньовіччя, створена внаслідок розділу Римської імперії та падіння Західної Римської імперії. Вона підтримувала концепцію всесвітнього римського панування, ідею світової монархії, світового імператора. Є класичним прикладом держави, яка справила великий вплив на розвиток світової цивілізації, але не залишила спадкоємців.

Візантія охоплювала землі Балканського півострова та Малої Азії, острова Егейського моря, Кіпр, Крит, Сірію, Палестину, Кіренаїку, Єгипет, Херсонес, Західну Вірменію, Грузію. Найбільшого розквіту досягла у середині 6 століття н.е. за імператора Юстініана І (527-565 рр. н.е.), коли провадилися законодавчі та адміністративні реформи, розвивалася культура, ремесла, торгівля.

Особливості візантійської культурної традиції: 1)Синтез західних та східних елементів культури; 2)Урочистість, помпезність стилю.

У Візантії отримали поширення науки, як філософія, математика, медицина, історія; види мистецтв - архітектура, монументальний живопис (фрески, мозаїка, різьба по каменю, художні ремесла) музика (світська та духовна), література (проза і поезія).

Вплив візантійської культури. Візантійська культура безпосередньо справила великий вплив на культуру Київської Русі (прийняття християнства, розвиток писемності, літописання, красного письменства, законодавства, архітектури, музики, іконопису тощо).

III. Культура східних слов'ян

Культура східних слов'ян синтезувала досягнення культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.

Найяскравіше культура слов'ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов'янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів. Археологічними дослідженнями виявлено багато городищ в українських землях: Київщина - 400, Волинь - 350, Поділля - 250, Чернігівщини - 150, Галичина - 100. В кожному племінному об'єднанні були городові центри: у полян - Київ, сіверян - Чернігів, древлян - Турів. Найбільшим серед них був Київ. Він мав вулиці, майдани. Другим за розмірами був Чернігів.

Міста були центрами ремесла і торгівлі. Слов'яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом. Миски, глечики, горщики та інший столовий та господарський посуд виробляли на гончарному колі. Ювелірні вироби виготовляли з бронзи, срібла, міді, золота. Бронзу застосовували для медичних інструментів - пінцетів та хірургічних ножів.

Релігія. За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов'яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем'я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов'ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.

Багатобожжя. У древніх слов'ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог - бог добра, Велес - бог худоби, Сварог - бог вогню, Стрибог - бог вітру та бурі, Хорс - бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися Боги роду - Бог-Отець та Богиня-Мати.

Стародавні язичеські культи слов'ян боготворили сили природи - воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов'яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах - русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу.

Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, зв'язаних зі змінами пори року - весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.

Культ роду проявлявся в обрядах зв'язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов'яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один з старовинних обрядів - відзначення дня смерті.

РУН-віра. Сьогодні в Україні існує релігійна течія, яка пропагує повернення до язичества (РУН-віра, рідна українська народна віра), засуджує хрещення Русі князем Володимиром Великим і, власне, є одною з численних спроб затримати історичний поступ і увіковічити відсталість нації.

Древні слов'яни любили співати, танцювати. Серед слов'янських кольорів домінують червоні, жовті, сині, зелені, блакитні тони.

Таким чином, в східнослов'янській культурі відбилися впливи народів, які проживали на території сучасної України, та сусідніх народів і племен.

Висновки

Культура східних слов'ян базується на досягненнях культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.

I. Контрольні запитання.

1. Дайте визначення поняття культура. На які дві великі частини можна його розділити? З яких елементів складається духовна культура?

2. Дайте визначення поняття художня культура.

3. Дайте визначення мистецтва. Що таке просторове (часове, просторово-часове) мистецтво?

4. Яка відмінність між образотворчими та необразотворчими родами мистецтва?

5. Що відноситься до синтетичного роду мистецтва?

II. Контрольні запитання.

1. Дайте характеристику трипільської культури? Коли вона існувала? За якими матеріальними залишками ми можемо судити про художню культуру людей трипільської культури? Які характерні ознаки декоративно-ужиткового мистецтва трипільців?

2. Які матеріальні залишки говорять про мистецтво скіфів? Яку роль воно відіграло у формуванні слов'янської культури? Що дає змогу говорити про мистецьку спадковість поколінь?

3. Що запозичили слов'яни від античної грецької культури? Що таке теракоти і фрески?

4. Якими головними рисами відрізняється антична культурна спадщина від римської?

5. Коли існувала Візантійська імперія і в чому проявився її вплив на розвиток культури Київської Русі?

6. Які особливості візантійської культурної традиції?

III. Контрольні запитання.

1. Які були релігійні вірування давніх слов'ян?

2. Які народні обряди дісталися нам у спадок від язичества?

Поиск по сайту: