ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЕРІХА ФРОММА

Німецько-американський філософ Еріх Фромм /І900-І980/ був одним із найвидатніших і найоригінальніших філософів XX століття. Свої основині ідеї він висловив у таких /опублікованих у нас/ творах як: "Втеча від свободи", "Мати чи бути", "Душа людини: її здатність до добра і зла", "Мистецтво любити", "Людина для самої себе". "Революція надії", "З полону ілюзій: як я зіткнувся з Марксом і Фрейдом", "Концепція людини у К.Маркса", "Психоаналіз і релігія", "Психоаналіз і дзен-буддизм". В своїй філософській концепції Е. Фромм прагнув органічно поєднати основні ідеї філософії, неофрейдизму, неомарксизму, екзистенціалізму та буддизму.

Е. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм класичного психоаналізу З.Фрейда, тому він концентрує увагу на переосмисленні психоаналізу через призму соціальності людського буття, намагаючись саме в способі людського існування відшукати джерела як свідомого, так і несвідомого в психічній діяльності людини. Разом з тим, високо оцінюючи філософську концепцію К. Маркса в цілому, Е. Фромм вважав, що вона недостатньо враховує роль психологічного фактору в суспільному розвитку, тому він намагається поєднати класичний психоаналіз і соціальну філософію марксизму на засадах екзистенціалізму.

Е. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в якості активних сил суспільного розвитку, розкрити психологічний механізм цього розвитку. Він був твердо переконаним, що критерієм прогресивності чи регресивності суспільства має бути самопочуття людини; вдоволеність чи невдоволеність життєвою ситуацією.

Е. Фромм вважав, що людська психіка (і свідоме, і несвідоме в ній) визначається екзистенціальними дихотоміями людського існування, які обумовлені протиріччями між буттям "закинутої" у світ, у певний простір і час не за власною волею людини і тим, що вона може долати фатальність цієї "закинутості", виходячи за межі своєї біологічної природи, виділяючись із тваринного світу завдяки здатності усвідомлювати себе, інших, минуле і майбутнє.

Основними із екзистенціальних дихотомій, на думку Фромма, є:

1. Одночасна сила і слабкість людини: вона є частиною природи, підкоряється її законам, обмежена у своїх природних здатностях забезпечити своє біологічне виживання і в той же час усвідомлює тим свою обмеженість, недосконалість, слабкість.

2. Усвідомлюючи свою біологічну недосконалість, людина перетворює природу у відповідності до своїх потреб, виступаючи тим самим одночасно і як частина природи, і як суб'єкт свободи.

3. Третя дихотомія обумовлена тим, що, не маючи таких досконалих інстинктів, як тварини, людина виробляє здатність самостійно приймати рішення. Однак, стикаючись з альтернативними можливостями, вона далеко не завжди здатна зробити правильний вибір, і це викликає у неї тривогу, стурбованість, чи вірним є її рішення. Отже, платою людини за свободу та її усвідомлення є невпевненість, тривога і тому третьою екзистенціальною дихотомією є свобода-невпевненість.

4.Будучи «закинутою» у цей світ у випадковому місці і часі і « виключеною» з нього знову ж таки випадково, людина усвідомлює неминучість своєї смерті. І це усвідомлення глибоко впливає на її життя, породжуючи нову екзистенціальну дихотомію, четверту - дихотомію між життям і смертю.

5. Кожна людина є носієм певних здібностей та потенцій, але внаслідок короткочасності свого існування вона не здатна реалізувати всі потенції і в повній мірі. Це породжує нову, п'яту екзистенціальну дихотомію - дихотомію між можливістю бути багато чим і неможливістю реалізувати це в повній мірі, між багатством можливостей і частинною їх реалізацією в дійсність.

6. Шоста дихотомія - це дихотомія між належністю людини до певної спільності: сім'ї, нації, класу, соціальної верстви - і усвідомленням себе одночасно представником людства, представником роду людина.

7. І, нарешті, сьома екзистенціальна дихотомія, яка полягає в тому, що, виділившись із природи, людина намагається знову досягти гармонії з нею, а ідентифікуючи себе з навколишнім буттям, вона одночасно прагне зберігти свою унікальність як людина.

Із цих основних екзистенціальних дихотомій Е.Фромм виводить фундаментальні психічні потреби, які підносяться ним до статуту вічних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. До них належать: прагнення до щастя, прагнення до любові, прагнення належати до якоїсь спільності. Виходячи з цього, Фромм обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб в своєму історичному розвитку реалізується різними способами в залежності від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається і в той же час постійно модифікується від впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фройда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні екзистенціальні ситуації, обумовлені соціокультурними обставинами, Фромм вводить поняття «соціальний характер» як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціально-економічної структури.

Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства і одночасно активним психологічним фактором суспільного процесу, який сприяє зміцненню /або руйнуванню/ функціонуючого суспільства.Е.Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний /сприймаючий/, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний. Соціальний характер у Фромма виконує функцію посередника між економічним базисом, соціальною структурою суспільства та надбудовою, ідеями та ідеалами суспільства. Причому він є посередником в обох напрямках: як від економічного базису до ідей, так і від ідей до базису.

Функція соціального характеру полягає в оформленні енергії членів суспільства таким чином, щоб при виборі способу поведінки їм не потрібно було б кожного разу свідомо приймати рішення чи слід дотримуватись соціальних зразків, чи ні. Потрібно, щоб людям хотілося діяти так, як вони повинні діяти, як того вимагають обставини суспільного життя, і в той же час, щоб вони задовольнялись своїми діями у відповідності з вимогами даної культури. Іншими словами, функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і спрямовувати людську енергію в даному суспільстві для забезпечення його функціонування і відтворення.

Сучасне індустріальне суспільство, наголошує Фромм, не змогло б досягти своєї мети, коли б не підключило до діяльності величезну енергію вільних (свободних) людей. Людина змушена була перетворитися в особу, що прагне спрямувати основну частину своєї енергії на працю, і має такі якості як дисциплінованість, акуратність, пунктуальність у такій мірі, яка була невідома більшості цивілізацій.

Коли б кожний індивід повинен був би щоденно свідомо настроювати себе на те, що він хоче працювати, приходити вчасно, проявляти активність і т.д.,- це ні до чого не привело б, оскільки таке постійне свідоме настроювання мало б більше винятків, ніж може собі дозволити нормально функціонуюче суспільство. Не допомогли б ні загрози, ні покарання, ні примус, оскільки високо диференційована праця в сучасному індустріальному суспільстві може бути в кінцевому підсумку лише діяльністю вільних людей, а не примусовою працею. Соціальна необхідність у праці, у пунктуальності, акуратності мала перетворитися у внутрішній мотив діяльності людини. Суспільство змушене було сформувати соціальний характер, якому ці прагнення були б внутрішньо притаманними.

Якщо потреба в дисциплінованості, пунктуальності, працьовитості - це риси, необхідні для функціонування будь-якої індустріальної системи, то існують, на думку Фромма, і потреби, які відрізняють капіталізм 19 ст. від сучасного. Капіталізм 19 ст. ще займався нагромадженням капіталу, тому потребував бережливості, змушений був зміцнювати дисципліну і стабільність завдяки авторитарності в сім'ї, в релігії, в церкві, в державі. Соціальним характером середнього класу був нагромаджувальній характер. Поміркованість у споживанні, бережливість, повага до авторитету були для рядового представника середнього класу і основними чеснотами, і велінням обов'язку. Структура характеру змушувала його без примусу робити те, чого потребувало суспільство.

Сучасний соціальний характер зовсім інший: сучасна економіка ґрунтується не на обмеженні споживання, а на його найповнішому розгортанні. Сучасна економіка, підкреслює Фромм, зіткнулась би з величезними труднощами, коли б робітники і представники середніх класів більшу частину своїх доходів спрямовували на збереження, нагромадження, а не на споживання. Споживання перетворилось не лише в головну мету життя для більшості людей, але стало вважатися однією з найголовніших чеснот, сферою самовиразу особистості. Принципова орієнтація соціального характеру 19 ст. спрямовувалась на те, щоб найбільше мати, а соціальний характер 20 ст. спрямований на те, щоб максимально споживати.

До того часу, підкреслює Фромм, доки об'єктивні умови в суспільстві і в культурі залишаються незмінними, соціальний характер виконує переважно стабілізуючу роль. Коли ж умови змінюються таким чином, що перестають відповідати функціонуючому характеру, виникає розрив, внаслідок якого соціальний характер із фактору стабілізації перетворюється у фактор дезінтеграції, «із цементуючого розчину на динаміт».

В основі кожного соціального характеру лежать певні психологічні механізми, через які індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов. При дії мазохістського та садистського механізму, за Фроммом, людина набуває ілюзії власної ідентичності, добровільно підкоряючись кому-небудь, або ж пануючи над ким-небудь. Деструктивізм - це ідентифікація через руйнування, а конформізм - через відмову людини від власного «Я» і розчинення в масі, натовпі.

Але єдино адекватним способом вирішення проблем людського існування, на думку Фромма, є любов. В роботі «Мистецтво любити» він наголошує, що любов, як і будь-яке мистецтво взагалі, а вона потребує ставлення до себе саме як до мистецтва, передбачає оволодіння теорією, оволодіння практикою і максимальну самовіддачу, щоб не було нічого важливішого за це мистецтво. Усі спроби любити виявляться мирними,підкреслює Фромм, якщо людина не спрямує усі свої зусилля на розвиток своєї особистості в усій її цілісності, не виробить установку на продуктивну творчу діяльність, не усвідомить глибоко, що любити - це перш за все віддавати, а не брати, і при цьому, віддаючи, відчувати могутність своєї життєвої сили і переживати величезну радість, що ти поділився з іншим тим, що є в тобі живим та життєдайним. Любов - це завжди самовіддача, здатність до якої необхідно в собі сформувати, виховати. Любов в усіх своїх формах (материнська, батьківська, еротична, подружня тощо) засновується на таких елементах як турбота, відповідальність, повага та знання. Любов - це стурбованість, зацікавленість у житті, утвердження його як буття, а не володіння чи споживання. Любов реалізується і розкривається через буття, через реалізацію в життєдіяльності принципу «бути», тобто виразити себе найяскравіше, віддати іншому найцінніше і в максимальній мірі, а не принципу «мати». Любов - це відповідальність за іншу людину, повага до неї як самоцінної і свободної і усвідомлення та переживання цього як реалізацію своєї власної свободи. Любов - це завжди взаємореалізація, взаєморозкриття, взаємопізнання, взаємозбагачення через єднання і в єднанні при збереженні унікальності своєї самості. В любові через єднання і самовіддачу людина відкриває і знаходить себе, а разом із собою і іншу людину. І при цьому, наголошує Фромм, слід усвідомлювати і пам'ятати, що неможливо задовільнити свою потребу в любові любов'ю лише до однієї людини, якщо ти не здатний любити ближнього взагалі. Великим заблудженням, підкреслює Фромм, є думка, що силу любові до однієї людини можна довести байдужістю до усіх інших. Любов є всеохоплюючою духовною активністю. Якщо я дійсно люблю кого-небудь, я люблю увесь світ, люблю життя. А необхідною умовою формування здатності любити є переорієнтація усієї людської життєдіяльності від принципу «мати», володіти, споживати на культивування принципу «бути». В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається самоідентифікація через єднання з життям, одухотворення і гуманізація всього існуючого.

Звичайно ж, ці психологічні механізми не існують ізольовано один від одного, хоч і відповідають в переважній мірі певним соціальним характерам і переважають у певний історичний період в певних суспільствах. Так, садизм і мазохізм домінують в рецептивному і експлуататорському соціальному характерах, які формуються і функціонують переважно в традиційних добуржуазних суспільствах; деструктивізм та конформізм превалюють в нагромаджувальному та ринковому соціальних характерах на різних етапах розвитку індустріального суспільства, механізм любові найбільш відповідає продуктивному соціальному характеру, формування і функціонування якого Фромм пов'язує з майбутнім людства.

У книзі «Мати чи бути» Е. Фромм аналізує суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру - некрофільної та біофільної, підкреслюючи при цьому дегуманізуючий вплив сучасного суспільства на людину, культивування ним некрофільної орієнтації характеру. Людина з некрофільною орієнтацією відчуває потяг до всього неживого, механічного, намагаючись перетворити всі життєві процеси, всі почуття та переживання в механізми та речі. Орієнтована на некрофілію людина любить говорити про хвороби, сметрь, руйнування і, коли має змогу це робити, стає радісною та натхненною. Характерною для неї установкою є установка на силу, порядок, закон. Застосування сили є для неї способом життя. Некрофіли живуть минулим і ніколи не живуть майбутнім, для них суттєвим є лише згадка, а не живе переживання.Іх цікавить володіння, а не буття. Некрофіл вступає у відносини з річчю, квіткою чи іншою людиною лише тоді, коли він ними володіє, коли ж він втрачає володіння, він втрачає і контакт зі світом. Він скоріше втратить своє життя, ніж володіння.

Біофільна орієнтація виражає тенденцію до збереження життя, до інтеграції та об'єднання. Біофіл бажає формувати, діяти продуктивно, впливати через любов, розум, приклад, а не за допомогою сили. Він вважає добром все, що служить життю, розвитку і має за мету підтримку всього живого і того, що служить життю.

Які ж умови призводять до некрофільної орієнтації характеру, а які до біофільної, а точніше, до більшої чи меншої інтенсивності орієнтації на мертве, чи на живе? Серед умов, необхідних для розвитку біофілії, Фромм виділяє такі: теплі контакти з людьми, побудовані на принципах любові в дитинстві; свобода та відсутність погроз; виховання прикладом внутрішньої гармонії; спілкування на принципах уваги, поваги, любові, взаємних інтересів. Свобода є найважливішою передумовою розвитку біофілії. До розвитку некрофілії приводять такі умови: життя змалку серед людей, орієнтованих на некрофілію; невраховування інтересів дитини у взаєминах з нею; страх, безініціативність, застосування сили в процесі виховання.

Е. Фромм вважав, що суперечність між біофільною та некрофільною орієнтаціями характеру, або, виражаючись термінологією Фрейда, між Еросом і Танатосом, є найфундаментальнішою суперечністю в людині. Ця суперечність визначає такі самоорієнтації характеру та способи існування як володіння і буття, перевага однієї з яких обумовлює все життя людини, все, що вона думає, переживає, здійснює. При існуванні людини згідно з принципом володіння, згідно з принципом «мати», ставлення її до світу виражається у прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх у свою власність, сприймати усіх як речі, як уречевлене, а не живе, тобто через омертвління живого, некрофільно. При існуванні згідно з принципом буття, людина за найвищу цінність вважає життя і самореалізацію усіх своїх здібностей і потенцій через єднання зі світом, через свою відкритість світу та іншим людям, самоутвердження себе через продуктивну діяльність і любов.

Будучи переконаним, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликав до формування суспільства на засадах буття, а не володіння, до зміни способу життя і формування нової людини, людини з продуктивним соціальним характером, яка б вирішувала проблеми свого існування на принципах любові, в структурі характеру якої переважали б такі якості: 1) готовність відмовитись від усіх форм володіння задля того, щоб у повній мірі «бути»; 2) відчуття себе на своєму місці у сфері свого буття, а не володіння; 3) визнання всебічного розвитку людини, себе та своїх ближніх вищою метою життя; 4) самоіндефікація і самоутвердження на засадах любові; 5) відмова від підкорення будь-кого і будь-кому; 6) відчуття свого єднання з життям, відкритість йому, всіляка його підтримка; 7) відмова від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу і жити в гармонії з нею. (Див. Фромм Э, Иметь или быть.- М 1990. С. 176-178).

Соціальний характер, який змушує людей діяти так, як цього потребує суспільство - це, на думку Фромма, лише одна лінія зв'язку соціальної структури з ідеями та ідеалами суспільства. Друга лінія такого зв'язку проявляється у тому, що кожне суспільство визначає також і те, які думки та почуття слід пропустити до рівня свідомості, до усвідомлення, а які залишити у сфері несвідомого. Тобто поряд з соціальним характером функціонує також і соціальне несвідоме. Соціальне несвідоме - це витіснені сфери, притаманні більшості членів суспільства, змістом яких є те, що данне суспільство не може дозволити своїм членам довести це усвідомлення, якщо збирається і далі успішно функціонувати і відтворюватись на власних засадах.

В суспільній свідомості відбувається те ж саме, що на рівні індивідуальної описав Фрейд: більша частина того, що є реальним, не усвідомлюється, а більша частина того, що усвідомлюється, не є реальним. Це описав Фрейд, констатує Фромм, цю ж особливість свідомості досліджував і Маркс, зробивши аналогічні висновки, за що їх конїїепції свідомості дістали назву «філософії підозри».

К. Маркс, як і 3.Фрейд, підкреслює Фромм, вважав, що свідомість у значній мірі є хибною, визначається факторами, які діють ніби за спиною людини. В теорії Фрейда - це біологічні фактори, у Маркса - соціально-економічні і класові сили та інтереси, які визначають буття людини, а через нього і її свідомість. Метою і для Маркса, і для Фрейда було подолання ілюзій і повне звільнення людини від тих умов, які породжують ці ілюзії. Якими ж є механізми витіснення і породження ілюзій?

До факторів, за допомогою яких суспільство забезпечує витіснення певних думок і переживань у несвідоме Фромм відносить наступні: 1) категоріальну структуру суспільної свідомості і культури данного суспільства; 2) мову, її словарний запас, синтаксис, граматику, кореневі закінчення слів; 3) логіку, що спрямовує мислення людей у данній культурі, наприклад, логіка Арістотеля в традиційному суспільстві і парадоксальна логіка у сучасному; 4)різноманітні соціальні табу, що оголошують деякі ідеї та почуття непристойними, небезпечними, забороненими. Чим менше суспільство виражає інтереси усіх своїх членів, тим значнішим буде витіснення і влада суспільного несвідомого. На місці витісненого відразу ж виникають вигадки, домисли, оскільки прогалини, що виникають через те, що завдяки витісненню ми багато чого не помічаємо в дійсності, мають бути заповненими, щоб ми мали цілісну картину світу. Ці прогалини заповнюються різноманітними ідеологемами. Батьки, школа, церква, кіно, телебачення, преса від самогодитинства нав'язують людям ці специфічні ідеологічні кліше, звільнитися від яких надзвичайно важко.

Чому ж люди витісняють усвідомлення того, що за інших обставах вони б усвідомили? Головна причина цього, відзначає Фромм, - це, безумовно, страх: страх суспільного покарання (тюрма, репресії), страх виглядати невдахою в очах інших, та найбільш сильним мотивом є страх ізоляції та остракізму.

Для людини, оскільки вона людина, почуття ізоляції та самотності є близьким до божевілля і рівноцінне смерті. Людина як власне людина боїться божевілля, так само, як людина як природна істота боїться смерті. Людині необхідно підтримувати відносини з іншими людьми, бути в єдності з ними, щоб уникнути божевілля, бути при здоровому глузді. Саме тому людина і закриває очі на те, що данна соціальна група оголошує неіснуючим, або ж приймає за істину те, що вважає істиною більшість, навіть, коли власні очі переконують її у протилежному. Внаслідок цього більшість людей того чи іншого су­спільства вважає правильним, дійсним загальноприйняті в данному суспільстві кліше, а все те, що не вкладається у ці кліше, витісняється із свідомості у несвідоме.

Концепція остракізму як основи для витіснення могла б привести до досить песимістичного, навіть безнадійного висновку, що кожне суспільство може деформувати і знелюдніти людину. Але слід пам'ятати і враховувати, підкреслює Фромм, що кожна людина, крім того, що вона є членом певного суспільства, певної спільності, вона ще є та­кож і представником людства, представником людського роду. Тому, хоча людина і боїться повної ізоляції від своєї соціальної групи, соціальної спільності, вона також боїться опинятися ізольованою від людства, яке представлене в ній самій її совістю та розумом. Перспектива виявитись зовсім знелюдненою, ізольованою від загальнолюдського лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві панують нелюдські норми поведінки.

Чим гуманнішим є суспільство, тим меншою буде у індивіда потреба вибирати між ізоляцією від суспільства (спільності) та ізоляцією від людства. Можливість діяти за веліннями совісті залежить від того, наскільки людина подолала обмеженість свого суспільства, своєї спільності, усвідомив себе громадянином світу. Людина, на думку Фромма, може самоідентифікуватись у повній мірі лише тоді, коли зможе сприймати іншу людину як свого ближнього, поєднатись з іншими, тобто перш за все через усвідомлення себе та інших як представників людського роду, людства. До того часу, підкреслює Фромм, доки я сприймаю інших людей як чужих (інша країна, інша, нація, інша соціальна група), доки інші люди лишаються для мене чужаками, я залишаюсь чужим також собі самому. Коли ж я відкриваю ближнього, я відкриваю себе в іншій людині і тим самим відкриваю для себе самого себе, переживаю себе як людину, усвідомлюючи, що таке людськість, людяність, що таке універсальна людина.

В роботі «З полону ілюзій: як я зіткнувся з Марксом і Фрейдом» Фромм писав: «Я вірю, що кожна людина репрезентує усе людство. Ми відрізняємось за розумом, здоров'ям, здібностями та здатностями. І все ж ми всі єдині. Всі ми прозріли разом з Буддою, усіх нас розіп'яли на хресті разом з Христом, і всі ми убивали разом з Чингізханом, Сталіним, Гітлером. Всі ми, святі і грішники, дорослі і діти, але кожен не має права над іншім і не суддя йому.

Я вірю, що людина може осягнути досвід цілісної універсальної людини, лише реалізуючи свою індивідуальність. Життєве завдання людини парадоксально поєднуєреалізацію індивідуальності і в той же час вихід за її межі, досягнення універсальності.

Я вірю, що становлення єдиного світу почнеться лише з появою Нової людини, яка вийде із архаїчних зв'язків землі і крові, відчує себе сином людства, громадянином світу, відданим усьому людському роду і життю, а не деякій їх частині; людини, яка любить свою країну, тому що любить усе людство; людини, чиї погляди не спотворені відданістю своєму племені, нації, класу.

Я вірю у свободу, у право людини бути собою, обстоювати свої права. Але свобода - це дещо значно більше за відсутність насильства та гноблення, більше, ніж свобода від... Свобода - це свобода для..., свобода стати самостійним, свобода багато чим бути, а не багато мати чи споживати, використовувати речі та людей.

Я вірю, що ні західний капіталізм, ні радянський чи китайський комунізм не зможуть вирішити проблеми майбутнього. Всі вони породжені бюрократією, яка перетворює людей у речі.

Людина повинна поставити сили природи та суспільства під свідомий і розумний контроль, але не під контроль бюрократії, що управляє і речами, і людьми, а під контроль свободних, вільно асоційованих працівників, які управляють речами і підкоряють, підпорядковують їх для людини і людині, яка є мірою усіх речей.

Вибирати доведеться не між капіталізмом і комунізмом, а між бюрократизмом і гуманізмом для створення необхідних умов, щоб вищою метою функціонування суспільства було розгортання усіх людських здібностей і потенцій, реалізація продуктивного, життєтворчого начала в людині, бо саме людина, людяність є ідеальною мірою не лише для людини, але і для історії. (Фромм Э.Душа человека. -М. 1992, с.372-374).

Розглядаючи роль соціального характеру і суспільного несвідомого в історичному процесі, Фромм наголошує, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним соціальним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, біофільна орієнтація, любов як механізм вирішення проблем людського існування, орієнтація на буття як спосіб життєдіяльності, втілення принципу «бути», а не «мати» чи споживати.

Поиск по сайту: