Періодизація трипільської культури

За В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком, другий – з віком мідним. Перший – період примітивності у формах посуду, використання знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство, а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних будинках. Для цього поселення характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька, Бернашівка на Дністрі, П’янишків коло Умані, Ленківці, Солончани та інші. Другий - період використання знарядь праці і зброї з міді, менш примітивної кераміки. Крім того, вже починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства потребував великих затрат сил, що було неможливо для жінки. Найбільш великими поселеннями того часу були Усатове (біля сучасної Одеси) і коло Городська (Житомирська область).

Існує також інший тип періодизації Т.Пассека, який складається з трьох етапів: раннього, середнього і пізнього в залежності від зародження, розквіту чи занепаду цивілізації.

5 На початку 1 тис. до н.е. територію України заселяли кімерійці (одне із тракійських племен), на зміну яким наприкінці 8-7 ст. до н.е. прийшли скіфи (скити) як утворення місцевих (нащадків трипільців) і кочових іранських племен. У 7-3 ст. до н.е. вони заселяли територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. У 7 ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота 5 ст. до н.е.), в який входили основні племена: 1. скіфи-царські - наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами; 2. скіфи-кочівники; 3. скіфи-землероби; 4. еліно-скіфи - розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) - прямі прапращури українського народу. Виникли передумови для створення рабовласницької держави. Скіфський цар Атей узурпував владу і у 340 р. до н.е. об`єднав під своєю владою майже всю Скіфію, створивши першу скіфську державу. За формою правління Скіфія - різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави - цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жерця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету. Апарат державного управління становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду. Отож, державна структура Скіфії значно відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав, але за своїми функціями була вже політичною організацією, тому можна стверджувати, що перші витоки державності на території України з`явились саме тоді.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і-т. ін.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

6. Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука роз­різняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян] є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій (поганській) формі] після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина поганська віра, проте перехоплювалась і її атрибутика.

Через недостатню збереженість, як правило, лише в пам'яті та звичаях, багато що зі слов'янської міфології втрачено або трансформовано. І все ж залишилися пам'ятники (скульптура Світовита, наприклад), капища язичницьких жертовників, символи та знаки в ужитковому мистецтві, вишивках, ритуалах і святах.

Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Перебіг років і зміни, близькість животворної (грізної й водночас сонцедарної) природи породжували фантастичні уявлення та їхні персоніфікації, які зумовлювали подібність міфологічних сюжетів багатьох народів. Тут матимуть місце як міграційний вплив світових ідей і понять, так і спорідненість першоджерел.

Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.

Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. І саме це відповідало утвердженню ідеї спільності всеслов'янських культурно-історичних коренів. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували4 у своїй ієрархічній зумовленості. На це звертається увага в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза — Єфрона, де робиться порівняння з аналогічними персоніфікаціями божеств інших народів світу. В названому енциклопедичному виданні, зокрема, зазначається, що релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у індусів був Індра, у греків — Зевс, у римлян — Юпітер, у германців — Тор, у литовців — Перкунас, у слов'ян — ПерунК

7. Сьогодні риторично і не риторично запитують — коли ж прийшло християнство на Русь? Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто — до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо, вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, християни були на Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не справляли.

Розглянемо окремі позиції проникнення християнства на Русь. За історією руської церкви Є. Голубицького, святий Андрій, подорожуючи з Константинополя до Риму, чомусь обрав вельми цікавий маршрут — через Україну, Новгород і звідти до Риму. Замість прямого шляху, який не перевищив би два-три тижні, він витратив принаймні 8~9 місяців.

А от літописні хроніки свідчать, що Аскольд і Дір були християнами. Щоправда, попри їх понад двадцятирічне княжіння у Києві (862— 885 pp.), особливого поширення, окрім княжої дружини, християнство не дістало.

За княжіння Ігоря (913—945 pp.) та Ольги (до 969 р.) християнство поширюється серед заможних верств, побутує разом з язичництвом. Дві віри доповнюють одна одну і не ворогують між собою. Про це свідчить витяг із договору, укладеного послами князя Ігоря з грецькими царями Романом, Константином і Степаном: "А хто з руської (української) сторони осмілиться порушить цього договору (така любов), то охрещені ("елико их крещение прияли суть") нехай приймуть помсту від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий".

В іншому місці договору читаємо: "А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські по вірі своїй, а не християни — по закону свойому".

Цей договір Ігоря з греками — важливий документ, який свідчить, що християнство існувало і функціонувало до його офіційного утвердження. Тим більше, що християн представляли, і досить сильно, військова верхівка, дружинники князя та найманці-варяги.

Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважилася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю акцію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що "Повість минулих літ" акт схрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити питання, пов'язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

8. Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами1.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам, пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».

поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія

У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.

9. З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (старого) і «Нового завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали історичні факти в світлі церковно-християнської ідеології, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду, твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі, тощо.Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння візантійської книжності, а також живе зацікавлення нею — беззаперечне свідоцтво висоти культурного рівня Давньої Русі.

Давнім посередником при переході до нас візантійської літератури була Болгарія, що в X ст. за часів царя Симеона переживала «золотий вік» своєї писемності. Деякі твори візантійської літератури перекладалися в Київській Русі безпосередньо з грецької мови під час пожвавлення в нас перекладної діяльності за Ярослава Мудрого.

Склад перекладного візантійського матеріалу, засвоєного Давньою Руссю, визначався, з одного боку, тим, що саме Візантія через свою церковну агентуру поставляла на Русь, з другого — приналежністю давньоруських літературних діячів здебільшого до церковного кола: специфічно світська література з романтичними сюжетами, вільна від морально-релігійного забарвлення, яка побутувала у Візантії, зовсім була невідома на Русі. Слід підкреслити при цьому, що проникнення на Давню Русь пам'яток візантійської літератури в самій суті не заважало самостійному розвиткові давньоруської літератури. Це пов'язано насамперед з вимогами реальної історичної дійсності. Навіть у тих випадках, коли оригінальна література щось переймала в перекладної, вона при цьому не втрачала ознак самобутності.

Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському грунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом з тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.

З прийняттям християнства Київська Русь отримала здебільшого у староболгарських перекладах з грецької біблійні книги — старозавітні, які розповідають про долю давньоіудейського народу, й новозавітні, пов'язані з початковим періодом християнства. І ті, й ті мали в собі різноманітний матеріал легендарних і міфологічних переказів, народних повір'їв, юридичних порад, релігійної публіцистики, епічних та ліричних творів релігійного і світського характеру, історичних творів, написаних тільки на переказах, вірогідність яких мінімальна, як мінімальна вірогідність авторства окремих частин Біблії. Увесь цей матеріал відзначається винятковою суперечливістю і неузгодженістю, головним чином тому, що біблійні книги складалися протягом довгого часу — від першого тисячоліття до нашої ери і кінчаючи III ст. нашої ери.

Поиск по сайту: