Патристика. Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.

Номіналізм і реалізм – це те, що протистоїть один одному. Різниця між ними велика. Розуміння і того й іншого дає можливість поглянути на звичні речі трохи інакше. Суперечка про те, яка теорія правильна, є віковим. У ньому брали участь багато провідні філософи. Кожен висловлював свою думку, спираючись на праці більш ранніх мислителів.

Реалізм і номіналізм є протиборчими напрямками середньовічної схоластичної філософії. Прихильники номіналізму намагалися довести, що існують тільки одиничні речі, а прихильники реалізму були переконані, що все існує в божественному розумі. Крайні номіналісти стверджували, що загальні поняття є результатом абстрагування, яке пов’язане з мисленням, крайні реалісти ж стверджували, що загальні поняття є універсалами, які існують незалежно від нас – вони були ще до появи речей.

Номіналізм і реалізм у середньовічній філософії сильно відрізнялися один від одного, перебували в стані протиріччя. Дискусії, які виникали між сторонами, приводили до появи та вироблення певної логіки, яка значною мірою вплинула на розвиток схоластики. Також номіналізм і реалізм, а точніше спори, пов’язані з ними, призвели до розвитку наукової строгості, вплинули на теорію множин.
Полеміка номіналізму і реалізму тривала кілька століть.

Реалізм середніх віків є вченням, в якому стверджується, що реальністю володіють тільки універсалії (тобто загальні поняття). При цьому самі речі є тимчасовими, одиничними і постійно змінюються. Поняття є першопричиною речей – вони зародилися з божественного розуму.

У номіналізмі ж робиться акцент на тому, що воля переважає над розумом. У божественному розумі немає ніяких понять. Воля Бога була спрямована на створення саме речей, поняття ж є творінням пізнавачів душ.

Фома Аквінський намагався подолати обидві крайнощі. У відповідь номиналистам він говорив, що поняття, що з’явилися з волі божественного розуму, є прообразами тих понять, які ми маємо зараз. Реалістам ж він доводив, що ті поняття, які утворюються в розумі людини, є вторинними до основної сутності речей.

Фома Аквінський стверджував, що пізнання засноване на тому, що на людину діють відразу дві сторони – умопостигаемая, а також чуттєва. Мова про те, що об’єкти ведуть своєрідне подвійне існування: всередині свідомості людини, а також поза ним. Чуттєві види дають людям можливість розуміти індивідуальне в речах. Філософське пізнання речей підносить людину, наближає його до Бога.

Номіналізм і реалізм трохи пізніше стали розглядатися трохи інакше. За допомогою пізнання речей мислителі намагалися відповісти на питання, пов’язані з існуванням речей, його причинами, основами, а також сенсом. Багато хто вважав, що саме через речі можна осягнути реальність.

Реалізм як напрям схоластики є вченням, в якому стверджується, що справжня реальність пов’язана тільки з універсалами, а одиничні предмети не мають з нею нічого спільного. Місце існування таких предметів – емпіричний світ. Про реальний буття можна говорити тільки стосовно речей, що володіє постійністю, які є вічними. Універсалії – думки, що відбулися з божественного розуму.

У номіналізмі існування загальних понять не допускалось. Універсалії – це те, що з’явилося пізніше речей. Загальні поняття є лише іменами, які взагалі не можуть володіти самостійним існуванням.

Номіналізм і реалізм – це суперечка про те, як взаємодіє сделочная і загальне. Звичайно ж, у реалізмі багато від ідеалізму, а в номіналізмі – від матеріалізму.

На основе крупнейших открытий и технического прогресса в эпоху Возрождения развивается своеобразная натурфилософия (философия природы). Именно она оказала определяющее влияние на развитие философии и естествознания Нового времени. Крупнейшими представителями натурфилософии являются Николай Кузанский, Джордано Бруно, Николай Коперник, Леонардо да Винчи, Галилео Галилей.

Кузанского исследователи его творчества считают первым выдающимся представителем пантеистической философии эпохи Возрождения. Он сближает Бога с природой, приписывая последней божественные атрибуты и прежде всего бесконечность в пространстве; он также выступает против теологического принципа конечности Вселенной в пространстве и сотворенности ее во времени, хотя и оговаривается, что мир не является бесконечным в том смысле, в котором является Бог как «абсолютный максимум». Но все же «нельзя считать его и конечным, потому, что он не имеет границ, между которыми заключен»; по мнению Н. Кузанского, Земля не составляет центра мира, а так называемая сфера неподвижных звезд не является окружностью, замыкающей мир. Н. Кузанский высказал ряд диалектических идей применительно к пониманию природы: он увидел единство противоположностей, единое и множество, возможность и действительность, бесконечность и конечность в природе.

Одним из величайших гениев эпохи Возрождения был Джордано Бруно (1548- 1600). Он отбросил все церковные догматы о сотворении мира, о якобы имевшем место начале мира и грядущем его конце; развил гелиоцентрические идеи Коперника, утверждая, что существует бесконечное множество миров Вселенной. Дж. Бруно много писал о Боге. Он признавал всеобщую одушевленность материи. Но его Бог - это Вселенная, которая одновременно и творящая и творимое, и причина и следствие. Пантеизм в этих рассуждениях Дж. Бруно налицо. Нет Бога, стоящего над миром и диктующего ему свои законы; Бог растворен в природе.

Натурфилософские взгляды Бруно соединяются с элементами стихийной диалектики, которую во многом он черпает из античных источников. Отмечая постоянную изменчивость всех вещей и явлений, он утверждал, что в течение многих веков изменяется поверхность Земли, моря превращаются в континенты, а континенты в моря. Интересны его рассуждения о человеке как микрокосме и его связи с макрокосмом (природой). Человек - часть природы, его безграничная любовь к познанию бесконечного, сила его разума возвышают его над миром.

Немаловажное философское значение имеют труды Галилео Галилея (1564-1642). Все его открытия положили начало его ожесточенной полемике со схоластами и церковниками, отстаивавшими аристотелевско-птолемеевскую картину мира.

Галилей призывал отбросить все фантастические построения и изучать природу опытным путем, искать естественные, собственно природные причины объяснения явлений. С его точки зрения, все явления можно свести к их точному количественному соотношению. А поэтому, полагал он, математика и механика лежат в основе всех наук. Он был страстным пропагандистом опыта как пути, который только и может привести к истине. Он считал, что к истине могут привести два метода: резолютивный и композитивный. Резолютивный, или аналитический, метод означает разложение исследуемого явления на более простые элементы, его составляющие. Композитивный — это синтетический метод, состоящий в осмыслении явления как целостности. Оба эти метода (индукция и дедукция) всегда применяются совместно и образуют научную методологию, которая включает также эксперимент.

В произведении «Пробирщик золота» он указывает, что частицам материи присуща определенная форма, величина, определенное место в пространстве, движение или покой, но они не обладают ни цветом, ни запахом, ибо последние представляют собой восприятия субъекта. Так он открыл пути к отрицанию объективной основы вкуса, цвета, запаха, звука.

Бог выступает у Галилея как перводвигатель, который сообщил движение планетам. Дальше природа стала обладать своими собственными объективными закономерностями, которые должны изучать науки. Таким образом, Галилей одним из первых сформулировал деистический взгляд на природу, который затем встречался у мыслителей XVII и XVIII вв.

Заметную роль в становлении натурфилософии Возрождения сыграл ученый и художник Леонардо да Винчи (1452-1519). Считая опыт «наставником всех наставников», рассматривая саму мудрость как «дочь опыта», Леонардо утверждал, что истина сводится к «одному единственному решению». Опыт при этом он понимает не как пассивное наблюдение, а как активное целенаправленное вмешательство в природу (правда, согласно самой природе), как эксперимент. И хотя Леонардо ещё в гуманистическом духе настаивает на возвышении человека над природой, на возвышении творений человека над творениями природы, человек у него при этом является лишь «орудием природы», пусть самым «величественным», как считал мыслитель.

Фрэнсис Бэкон (1561-1626) по праву считается родоначальником философии Нового времени. Происходил из дворянской семьи, которая в английской политической жизни занимала видное место (его отец был лордом-хранителем печати). Закончил Кембриджский университет.

Общая тенденция философского мышления Бэкона является однозначно материалистической. Однако материализм Бэкона ограничен исторически и гносеологически.(Гносеология или гнозеология (более употребителен термин учение о познании, Erkenntnisslehre) - философская дисциплина, исследующая вопрос о возможности и условиях истинного знания.)

Философия Бэкона исходит из объективных потребностей общества и выражает интересы прогрессивных общественных сил того времени. Его упор на эмпирические исследования,на познание природы логически вытекает из практики тогдашних прогрессивных общественных классов, в частности нарождающейся буржуазии. Бэкон представляет философиюкак науку о реальном мире, основанную на опытном познании. Это подтверждает и название одного из его исследований - "Естественное и экспериментальное описание к основанию философии ".Основное внимание Бэкон уделял проблематике науки, знания и познания. В мире науки он видел основное средство решения социальных проблем и противоречий тогдашнего общества.

К философии Бэкон относит и учение о человеке. Он различал в человеке две души - разумную и чувственную. Первая – боговдохновенная, вторая - подобная душе животных: первая происходит от „ духа Божия “, вторая - из набора материальных элементов и является органом разумной души.

Важной задачей для Бэкона было вооружить человека методами получения нового знания.Решение ее он дает в работе «Новый Органон». Значительным препятствием в развитии действительного познания служат вжившиеся, закоренелые, или даже врожденные предрассудки, которые способствуют тому, что мир в нашем сознании отражается не полностью адекватно. Бэкон называет эти представления идолами. Учение об идолах, согласно Бэкону, является важным средством преодоления этих представлений. Об отношении науки об идолах к новой логике и новому методу познания он говорит: "Наука об идолах так относится к объяснению природы, как наука о софистических доказательствах к обыкновенной логике".

Творчество Бэкона характеризуется определенным подходом к методу человеческого познания и мышления. Исходным моментом любой познавательной деятельности являются для него, прежде всего чувства. Его часто называют основателем " эмпиризма " - направления, которое строит свои гносеологические посылки преимущественно на чувственном познании и опыте. Эмпирия - опыт, опирающийся на эксперимент (а не изолированное чувственное восприятие).

Главная заслуга Фрэнсиса Бэкона – разработка методологии, то есть учения о методе.

По Бэкону, объект познания – природа; задача познавания – получение истинного знания; цель знания – господство над природой; метод – средство решения познавательных задач. Исходный пункт метода – опыт. Но он не должен быть слепым. Не нужно груды опытов и знаний.Опыт должен быть дополнен рациональной организацией. Исследователь должен быть похож на пчелу, собирающую нектар и перерабатывающую его в мед. То есть рационально осмыслить и переработать опытные знания. Основным рабочим методом своей логики Бэкон считает индукцию. В этом он видит гарантию от недостатков не только в логике, но и во всем познании вообще.Характеризует он ее так: "Под индукцией я понимаю форму доказательства, которая присматривается к чувствам, стремится постичь естественный характер вещей, стремится к делам и почти с ними сливается". Индукция является истинным методом рационального осмысления – от частного к общему, непрерывное, без скачков тщательное обобщение. Он отвергает ту индукцию, которая, как он говорит, осуществляется простым перечислением. Такая индукция "ведет к неопределенному заключению, она подвержена опасностям, которые ей угрожают со стороны противоположных случаев, если она обращает внимание лишь на то, что ей привычно, и не приходит ни к какому выводу".Поэтому он подчеркивает необходимость переработки или, точнее говоря, разработки индуктивного метода. Значение философии Бэкона не определяется его социальными воззрениями, которые, несмотря на относительную прогрессивность, не переступают рамок эпохи; оно состоит прежде всего в критике спекулятивного созерцательного подхода к миру, характерного для поздней средневековой философии. Этим Бэкон существенно способствовал формированию философского мышления Нового времени.

Поиск по сайту: