Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження

нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у

створенні держав_полісів з розвиненою формою демократичних засад

громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя

людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично

активна людина. Саме вона виступала об‘єктом і змістом культури. “Людина

— мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують”, –

навчав грецький софіст Протагор (близько 480 – 410 рр. до н. е.).

Античну культуру К. Ясперс відніс до “осьових культур”, тобто тих, які

здійснили прорив від міфу до логосу, від словесно_художньої творчості до

поезії, риторики та витонченого мистецтва. Античність запропонувала в якості

нових засад освоєння дійсності принципи раціоналізму, науковості, гуманізму.

Культ краси, пропорції, гармонії ставали символами не лише мистецтва, а й

метою та методом виховання нової особистості.

Термін “ античний ” (від лат. antiguus – давній) ввели італійські діячі епохи

Відродження для позначення давньої греко_римської культури. Антична культура почала

формуватися в стародавніх суспільствах, які існували в ареалі Середземномор’я та

Причорномор`я в період з ІІІ тис. до н. е. до середини V ст. н. е.

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа ІІІ і ІІ тися_

чоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається

розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в ХІХ ст. відкрив

англійській археолог А. Еванс. Її центрами спочатку були о. Крит, а пізніше

стало місто Мікени в північно_східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та

ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива

роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась

вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака – палаци, які являли собою

комплекси будівель, що об‘єднувались навколо великого внутрішнього двору.

Розташовані на різних рівнях, вони сполучалися між собою сходами,

коридорами, деякі з них йшли під землю. Палаци мали світлові колодязі та

каналізацію. Загальна площа такої споруди, зокрема в Кноссі, становила

близько 24 тис. кв. км. Згадка про нього залишилася в грецькому міфі про

Мінотавра – кровожерливе чудовисько з головою бика і тілом людини, яке

мешкало в “палаці” – лабіринті.

“Палацова цивілізація”, що свідчила про виникнення перших держав, була

зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний

розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою,

неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед

навколишнім світом, культ земних радощів – головний мотив критського

мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із

сучасних їй східних культур (іл. 12).

Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Але ця

цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. е.

внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу

Егейського моря з‘явився новий гегемон – ахейське місто Мікени.

Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської

культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в ХVІ —

ХІІІ ст. до н.е.

Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької

форми. Насамперед це – потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою

силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і

небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє

існування наприкінці ХІІ ст. до н.е. внаслідок навали північних племен,

озброєних залізом, – дорійців. Разом з нею скінчилася й крито_мікенська

культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито_

мікенську і наступну, грецьку, культуру (іл. 13, 14).

Падіння крито_мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що

охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих

“темних віків” (ХІ — ІХ ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським,

оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних

поем “Іліада” та “Одіссея” Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби

стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних,

але заснованих на демократичних засадах держав_полісів, що в сукупності

визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.

У період архаїки (VІІІ–VІ ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих

змін, що виявляються насамперед у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті

культурної ідентичності. З безлічі досі розрізнених племен почала виникати одна

грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і

поділеною на кілька діалектів, мовою та з хоч іще примітивною, але вже досить

своєрідною культурою. До кінця VІ ст. до н.е. за досить короткий для культурно_

історичних масштабів проміжок часу Греція перейшла від варварства до цивілізації.

Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Середньої Азії,

які до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Етнічна самосвідомість знаходила свій вияв у різних формах суспільного

життя. Культурними настановленнями, які пов‘язували різні міста в одне ціле

і об‘єднували грецьку народність, були олімпійські ігри. Вони проходили в

Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з

величезною статуєю батька богів. Олімпійські ігри проводились раз на чотири

роки. Перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п‘ять

днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські

ігри ставали провісницями миру.

Крім загальногрецьких свят і олімпійських ігор, важливу роль в об‘єднанні

греків відігравали оракули, під якими слід розуміти не окремих осіб, а цілі храми,

що займались віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський

оракул. Головним святилищем оракула в Дельфах був храм Аполлона, збудований

у ІV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі. В

їх основу було покладено дві протилежні тенденції: колективізм та агон

(змагальність, боротьба) чуттєвого (діонісійського) і розумового (аполлонійського)

начал. Створення культурних цінностей було неможливим поза полісом, а

агонічний характер став рушійною силою культурного процесу.

Трансформаційні зміни відчутно торкнулися релігійної сфери, що знайшло

відображення у міфології – продукті колективної творчості багатьох поколінь.

Релігійна свідомість греків, яка сформувалася в VІІІ–VІІ ст. до н.е., була не

лише політеїстичною. Для неї характерний антропоморфізм, тобто обожнення

людини, уявлення про богів як про прекрасних людей – безсмертних і вічно

молодих, одухотворення природи – надання природним явищам животворних

рис. На світ богів переносяться основні риси соціальної структури суспільства,

внаслідок чого виникає ціла ієрархія богів, напівбогів і героїв. Образ

благородної людини, що бореться зі злом і перемагає, втілював улюблений

герой греків – Геракл, який здійснив 12 подвигів. Створення пантеону

грецьких богів відображено в “Теогонії” Гесіода.

У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку

людства: перехід від релігійно_міфологічних уявлень про світ до його

філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду

громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам

за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала

загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі і

логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем.

Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з

ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки

не просто використали наукові досягнення інших народів – Вавилону,

Стародавнього Єгипту, Китаю, – а й творчо переробили їх, сприяючи тим

самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію

та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.

Натурфілософи шукали першооснову Всесвіту. Для Фалеса з Мілету це

була вода; для його учня Анаксімена – первинна матерія, “апейрон”; для

Анаксімандра – повітря, “ефір”; для Геракліта – вогонь. Геракліта, зокрема,

називають одним з основоположників діалектики. Він учив, що на Землі немає

речей, а є процеси: “Все тече, все змінюється”, “Не можна двічі увійти в одну й

ту саму річну”. Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно

оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь_яких

знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, яка

начала світу вбачала не в природі та її явищах, а в ідеях. Таким філософом_

ідеалістом був Піфагор, який жив у VІ ст. до н.е. в Сицилії. Він став

засновником релігійно_філософської громади, що пояснювала світ за

допомогою числових співвідношень.

Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного

письма, яке виникло у ІХ – VІІІ ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації

інформації, вони тим самим “демократизували” систему навчання, завдяки

чому зробили усіх вільних людей грамотними.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку

літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод (“Теогонія”,

“Роботи і дні”); творець пісенного розміру грецької лірики – ямбу Архілох;

Тіртей із Спарти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи

свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов’язку; байкар Езоп.

Свого довершення лірика набула у творчості “фіалкокучерявої, чистої, з

посмішкою ніжною” поетеси Сапфо.

В архаїчну добу відбувається становлення грецької архітектури.

Переважаюча роль тут належала суспільному і сакральному будівництву. У

VІ ст. до н.е. виробився єдиний тип храму – прямокутної будови з одинарною

чи подвійною колонадою з усіх боків та основним конструктивним і художнім

витвором – ордером.

Ордер (від франц. оrdre – порядок), особлива система будови, що підкреслювала

архітектоніку споруди. Вона мала східчасту основу, на яку ставився ряд вертикальних

опор – колон для підтримки всієї споруди. Одним із стародавніх різновидів ордера

була дорична колона, другою стала іонічна, третьою – коринфська (виникла наприкінці

V ст. до н.е.).

Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові

будови були прикрашені розфарбованою скульптурою. За часів архаїки почали

будуватися перші грецькі святилища: Аполлона в Дельфах, Гери – в Олімпії

тощо. Храмове будівництво сприяло розвитку різних мистецтв, оскільки для

храмів жертвували мистецькі твори.

Рання грецька скульптура склалася близько середини VІІ ст. до н.е. Її

типові зразки – зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігур: статично

одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись

із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси

героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних

східному мистецтву (іл. 15, 16).

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. У першій

половині VI ст. д. н. е. він процвітав у Коринфі, де користувались популярністю

розписи в східному стилі. Але з другої половини VI ст. д. н. е. центр вазопису

перемістився до Афін. Тут виник так званий чорнофігурний стиль (чорні фігури

розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати

лаком, що вироблювався в Аттиці в VІ ст. до н.е. Праця гончара і вазописця

високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив “клеймо” – підпис. Однак

з 30_х рр. VI ст. д.н.е. в моду входить червонофігурна кераміка (від грец. keramike

– гончарне мистецтво, keramos – глина). Тепер фігури стали світлими, а фон

– темним, що надавало гончарним виробам більшої виразності.

Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V – ІV ст. до н.е.) став

часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його

демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної

підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490–

429 рр. до н.е.) – далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора,

який домігся військово_політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші

та найталановитіші люди, серед яких – історик Геродот, трагік Софокл,

скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який

обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають “золотим віком”

розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів

найвищого щабля.

У класичний період відбувся розквіт філософсько_естетичної думки.

Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт,

Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель, суперництво між

вченнями яких майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку

філософських вчень не тільки в Середземномор‘ї, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення

Демокрита з Абдери (460–370 рр. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та

атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною

властивістю – рухом.

У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає

софістика, що намагалася з’ясувати природу людського знання та критерії

його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши

традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою,

діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших

софістів був Протагор, який сформував основи вчення про відносність знання.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471–399 рр. до н.е.).

Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу

людини. “Пізнай себе!” – проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає

істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім – об’єктивно існуючого

духу та об’єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: “Я знаю, що

нічого не знаю”. Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений

заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним

політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності

людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів,

найвидатнішим з яких був Платон (427–347 рр. до н.е.) – засновник

об’єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у

відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя.

Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших

філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про

державу засвідчив пошук “ідеальної” моделі полісу в умовах занепаду

традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував

товарно_грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато “брехні”

про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна

верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй

функції, пропагував державне виховання дітей.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона

Арістотель (384–322 рр. до н.е.). Натурфілософські погляди Арістотеля

близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив

вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного

знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він

заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став осново_

положником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом

Стародавньої Греції. Його славнозвісна “Поетика” стала основою для всіх

наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни:

математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль

належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід.

Останній став основоположником історії як науки, заснованої на доку_

ментальних фактах та глибокому аналізі причинно_наслідкових зв’язків.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні.

З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з прямокутним кварталами,

розділеними вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті

виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр,

житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу

споруд Афінського акрополя (від грец. akro – верхній і polis – місто; підвищена

і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок

війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом

V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У

створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та

скульптору Фідію (початок V ст. – 432–431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв,

храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей – легендарний цар) та

головний храм Афін – Парфенон (храм Афіни_Діви, Парфенос). У центрі Парфенона

знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев’яному каркасі

із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на

майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх

куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос

(воїтельниця) – шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й

безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала

щит, на голові – шолом.

Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя

органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і

святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило

все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця,

розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики – скарбниця у Дельфах,

храм Афіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики

стояли або в храмах, або на відкритому повітрі – на площах, на березі моря, у

гімнастичних школах для хлопчиків. Біля них проходили процесії, свята,

спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих

людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів (іл. 17, 18).

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і

трактуються як краса людського тіла у поєднанні з величчю духу. Людську

подобу митці античності піднесли до досконалості та витонченості. Класична

скульптура зображувала тіло в динаміці, що давало можливість передавати

не лише виразність пластиіної форми тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим

скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.), який відзначався

реалістичністю створених ним образів. Ним були виконані знамениті

бронзові статуї “Дискобол” (відома лише в римський копії), “Афіна і Марсій”,

“Корова” тощо.

Фідій, на відміну від Мірона, відходить від індивідуальності героя,

намагаючись втілити загальний ідеал прекрасного. Грецьке пластичне

мистецтво стало втіленням, за виразом Ф. Ніцше, аполлонійської моделі

античної культури. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціо_

налістичне сприйняття світу. Тому пластичному мистецтву притаманні

почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів, раціоналізм

пропорцій у їх божественній гармонії. Гарні овальні форми набувають

ідеальних рис: великі очі з підкресленими віками, виразний рот, високе чоло

– це так званий “класичний грецький профіль”. Таких же узагальнених рис

набувало й тіло. Епоха класики відкидала всі вади моделі, робила її

досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса

Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії.

Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (друга

половина V ст. до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї

“Дорифор” та “Діадумен” відомі в римських копіях. Поліклет був також

архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато

працював над ідеальними пропорційними співвідношенням людського тіла,

що виклав у трактаті “Канон”.

Найвидатнішими зодчими ІV ст. до н.е. були Скопас із Пароса (380–

350 рр. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390–330 рр. до н.е.), Лісіпп (друга

половина ІV ст. до н.е) – придворний скульптор Александра Македонського.

Скульптуру, як правило, розписували. Її спочатку покривали воском, а потім

трішки підфарбовували.

Скопас розвинув мотиви патетичної (патетика – уславлення) героїки в мистецтві.

Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею – чуда античного світу. Відомою

скульптурою Скопаса є “Вакханка”, яка зображує пластику рухів, характеризується

виразністю та емоційністю композиційного рішення. Одним із сподвижників Скопаса

по роботі над Галікарнаським мавзолеєм був Леохар (середина ІV ст. до н.е.), якому

приписують відому статую “Аполлона Бельведерського” (назва походить від

Ватиканського палацу Бельведер, де знаходиться статуя).

Пракситель вніс у мистецтво елементи лірики, відзначався майстерним

зображенням божественних образів. Він перший почав уславлювати красу оголеного

жіночого і чоловічого тіла, активно працюючи у мармурі. Йому належать такі відомі

праці, як “Афродіта Кнідська”, скульптури “Сатирів”, “Ерот” тощо.

На стику грецької класики і доби еллінізму працював ще один видатний зодчий –

Лісіпп. Це був надзвичайно багатогранний художник, який створив скульптурні групи

“Подвиги Геракла”, атлетів, окремі статуї та портрети. Серед них – найвідоміший

скульптурний портрет А. Македонського.

Живопис був дуже поширений у Стародавній Греції, та, на жаль, він

майже не зберігся до нашого часу. Сюжетами фресок і мозаїк звичайно були

сцени з міфології, проте картини відображали також тогочасні події та побут.

Греки цінували живопис не менше від своєї скульптури. З античних джерел

відомо про славетних живописців Полігнота, Аполлодора, Зевксіса та багатьох

інших.

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно – “пісня козлів”

(від грец. tragos – козел, або цап, та “оdе” – ода, пісня). Це драматичний твір, у

якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинки людини, що

призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше

виявлялася гідність і велич людини. Свого класичного вигляду трагедія, як і

комедія, набула на межі VІ–V ст. до н.е., ставши виразником соціальних

проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл

(526–456 рр. до н.е.), Софокл (496–406 рр. до н.е.), Еврипід (480–406 рр. до н.е.).

“Батьком трагедії” вважається Есхіл, автор близько 80 п’єс, з яких збереглося

лише сім. Саме він увів другого актора в трагедійне обрядове дійство, що перетворило

його у драматичний жанр. З_поміж образів Есхіла особливе місце належить Прометею

(трагедія “Прометей прикутий”) – борцю, який свідомо приймає на себе страждання

задля кращої долі людства. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл – автор таких

відомих творів, як “Антігона”, “Едіп_цар”. Намагаючись врівноважити старе й нове,

він уславлював силу вільної людини, водночас застерігаючи її від порушення

традиційних громадянських та релігійних норм життя. Родоначальником раціо_

налістично_психологічної драми став Еврипід. Збереглося 17 його творів, серед них –

трагедії “Медея”, “Іпполіт,”, “Електра”. Для Еврипіда характерне посилення інтересу

до долі людини, її приватного життя, критичне ставлення до традиційних норм моралі,

започаткування елементів диспутів та судових дебатів.

Стародавня Греція є батьківщиною комедії.

Комедія (від грец. komodia) – жанр драми, у якому дійство і характери

трактовані у формі смішного, веселого. У Стародавній Греції “комосом”

називали виряджену ватагу на сільському святі на честь Донісія.

Засновником комедії як жанру вважається Арістофан (445–385 рр. до

н.е.) – автор понад 40 п’єс, 11 з яких дійшли до нас повністю. Перша п’єса

Арістофана з’явилася 427 р. до н.е. під чужим ім’ям. Його комедії відрізняються

сміливістю фантазії, гумором, нещадним викриттям сучасного йому

афінського суспільства: “золотої молоді”, аристократів, демагогів, агресивної

політики Афін, тягарів Пелопоннеської війни, політиків і філософів (Клеона

в “Осах”, Сократа у “Хмарах”). Ряд комедій Арістофана (“Арханяни”,

“Лісістрата”, “Мир” тощо) присвячено війні і миру – провідній темі

політичних дискусій афінського суспільства.

Змагальний характер давньогрецької культури найяскравіше виявився

в театральному мистецтві. Саме театр, на думку Ф. Ніцше, став одним з

важливих джерел формування грецької культури. Діонісійська сутність

театру найяскравіше поєднувала неприборкану силу людських природних

почуттів з трагізмом долі.

Театр виник з обрядових пісень – дифірамбів, які виконувались під час

свята бога Діоніса. Виконавці вбирались у козлині шкури, хором співаючи

пісні на чолі із заспівувачем, який називався корифеєм і розмовляв з хором

про Діоніса. Театралізоване дійство поклало початок трагедії, а з нею –

театральним виставам. Давньогрецький театр був школою виховання, де в

п’єсах піднімались найактуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20–25 тис. глядачів.

Театральні вистави продовжувалися зі сходу до заходу сонця протягом трьох днів і

мали характер змагань. Жіночі ролі виконували лише чоловіки. Усі актори взувалися

в черевики на високих підборах (котурни) та надівали маски, що виражали характер

персонажа. З рота маски стирчав рупор – підсилювач голосу. Щоранку, відправляючись

до театру, глядачі брали з собою подушку для сидіння та їжу.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набувала

риторика – мистецтво складати й виголошувати промови. Демократичний

лад зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що потребувало

вміння гарно і зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та

переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними

ораторами, які уславилися своїми численними промовами_памфлетами, були

Ісократ (436–338 рр. до н.е.) та політичний діяч, борець за незалежність Афін

– Демосфен (384–322 рр. до н.е.).

На межі V і ІV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза.

Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін у культурному житті еллінів,

загроза македонського вторгнення спричинили в людей зневіру у звичних

полісних цінностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та

ідеями. У всіх сферах духовної культури ІV ст. до н.е. з’явилися ознаки нового,

що виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання

нового етапу в культурному бутті античного світу.

Поиск по сайту: