Інформація і розвинений капіталізм (Гербер Шиллер)

КРИТИКИ Інформаційного суспільсва

Усі, кому доводиться займатись розвитком сучасного суспільства, визнають, що в ньому надзвичайно зросла роль інформації та інформаційних технологій. Навіть побіжний погляд переконує, що сьогодні ми стикаємось, наприклад, з суттєво більшою, аніж раніше, кількістю графічних образів і способів їх поширення. Сьогодні весь світ опутали інформаційні мережі, котрі працюють в реальному масштабі часу і передають дані з такою швидкістю, котра робить телеграфію і телефонію 1970-х років безнадійно застарілими.

Герберт Шіллер був найбільш відомим представником групи так званих критичних теоретиків, які розмірковували ще наприкінці минулого століття над тенденціями розвитку інформаційної сфери. Це мислитель, котрий визнавав вплив інформації на суспільний розвиток і зростання цього впливу в ХХ ст., але при цьому стверджував, що інформація і комунікація – лише основні складові давно сформованої і добре відомої капіталістичній формації.

Американський дослідник, який був прихильником марксистських ідей, доводить, що ця ідеологія себе не віджила і за останнє століття нічого суттєвого не відбулось. З цієї точки зору марксистський мислитель стверджує, що ми живемо в епоху, коли „виробництво і поширення… „інформації” стає для всього суспільства важливою і необхідною справою”, виглядає досить дивно. Використовуючи марксистську методологію, дослідник пропонує цікавий аналіз сучасного капіталізму і ролі інформації та інформаційних технологій.

Варто звернути увагу на те, що дослідженням у сфері інформації і теорії комунікації Шіллер зайнявся відносно пізно, проте йому вдалося зробити суттєвий внесок у розуміння суті „ери інформації”. Не останню роль у цьому відіграла його регулярна участь в конференціях і семінарах по всьому світу, на яких він широко демонстрував прекрасні здібності як оратор і полеміст. Його погляди виглядали переконливими і тому, що він зачіпав питання, котрі прихильники концепції інформаційного суспільства залишали осторонь: все, що пов’язано з бідністю, з соціальними негараздами і зі становищем народів, що проживають за межами Європи і Північної Америки.

Герберт Шіллер у 1970 р. обіймав посаду професора комунікації в Каліфорнійському університеті в Сант-Дієго (Каліфорнія) і залишався на цій посаді впродовж 30 років, до самої смерті, хоча спочатку він отримав економічну освіту. Враховуючи його підготовку та інтерес, а також схильність до радикалізму, немає нічого дивного в тому, що він зіграв провідну роль у розвитку того напрямку дослідження інформації і комунікації, котрий отримав назву політико-економічного підходу. Для цього підходу характерно ряд особливостей, із яких три становлять особливий інтерес.

По-перше, це прагнення побачити за інформацією, скажімо, в формі газетної статті або телевізійного сценарію, її приховану суть. Як правило, йдеться про такі економічні характеристики, як структура власності ЗМІ, джерела рекламних надходжень, прибутки аудиторії. Політичні економісти схильні бачити в цих структурних елементах те, що непомітно впливає на зміст телевізійних новин або на типи нових комп’ютерних програм. По-друге, прихильники політико-економічного підходу наголошують на системному аналізі процесів комунікації і обробки інформації. Тобто вони докладають усіх зусиль, щоб визначити місце конкретної мережі кабельного телебачення або кампанії, котра розробляє програмне забезпечення, у всій соціально-економічній системі. Як ми бачимо, цією системою неминуче виявляється капіталізм, а відправною точкою, з якої політичні економісти починають свій аналіз і до якої вони неодноразово повертаються, це значення розвитку інформаційної сфери для капіталістичної системи в цілому. Іншими словами, вони переконливо доводять важливість комплексного підходу в цій сфері. І в останньому, третьому чиннику, йдеться про роль історії, періодизації процесів та явищ. Політичні економісти підкреслюють при цьому важливість різних стадій розвитку капіталізму і додаткових можливостей, які виникають на цих стадіях. Саме остання тема часто виникає в роботах Шіллера, якого особливо цікавили нові тенденції в розвитку комунікації. Він виходить з того, що для сучасного стану капіталізму особливе значення має інформація та комунікація, оскільки вони тісно пов’язані зі стабільністю і добробутом даної економічної системи. Герберт Шіллер неодноразово зазначає: „немає жодних сумнівів в тому, що сьогодні ми виробляємо більше інформації, аніж коли-небудь. Немає сумнівів і в тому, що подібних можливостей для створення, зберігання, пошуку, обробки і поширення інформації не було ніколи раніше, і це відноситься як до їх кількості, так і до їх якості. Прекрасною також є інфраструктура створення, зберігання і поширення інформації”. Проте, на відміну від більшості дослідників, Шіллер не вважає, що існують ознаки виникнення нового суспільства, оскільки капіталізм і визначаючі його складові залишились такими ж самими. Наприклад, Дуглас Келлнер визнає, що „сучасний капіталізм зазнав важливих, драматичних змін”. Він називає його терміном „технокапіталізм” як визначення періоду, коли „нові технології, електроніка і комп’ютеризація приходять на зміну механічним обладнанням і процесам, а інформація і знання відіграють все більшу роль в процесах виробництва, впливають на суспільне і повсякденне життя”. Однак при всіх цих термінологічних нововведеннях основна концепція критичних теоретиків залишається незмінною, як і суть капіталізму.

Слід зазначити, що Г. Шіллер пояснює важливість для капіталізму сфери інформації, керуючись такими категоріями, як влада, контроль і користь. Цікаво, що саме цей дослідник ще в 1970-х роках зазначив, „нові технології вигідні тим, в чиїх руках зберігається контроль над їх застосуванням”. Типовими для нього є питання, котрі дослідник неодноразово ставить: кому належить ініціатива розробки нових технологій, хто підтримує ці розробки і хто застосовує створені технології? Якими інтересами керуються ті, хто підтримує інновації? В чому мета експансії інформаційної сфери, і до яких наслідків це приведе?

Характерно, що у своїй теорії Шіллер наводить три аргументи, котрі заслуговують особливої уваги. По-перше, при аналізі розвитку інформаційної сфери, на думку Шіллера, потрібно використовувати ринкові критерії. Важливо визнати, що по відношенню до будь-яких інновацій, пов’язаних з інформацією і комунікацією, вирішальною стає роль ринку: все це потрібно купляти, продавати, цим потрібно торгувати, щоб отримати прибуток. Визнавши вирішальну роль ринку, Шіллер зробив висновок, що ринок диктує важливий напрямок розвитку: інформація повинна перетворитись на товар, тобто доступ до неї все частіше буде можливим тільки на комерційній основі.

Позиція американського дослідника полягає в тому, що сьогодні інформаційне середовище влаштоване таким чином, який найбільшою мірою відповідає інтересам і пріоритетам корпоративного капіталу, крім того, в міру свого розвитку саме це середовище стало суттєвим фактором зміцнення міжнародної капіталістичної системи.

На думку Г. Шіллера, ринкові принципи – значною мірою прагнення до максималізації прибутку – спрацьовують в інформаційній сфері так само, як в капіталістичному суспільстві в цілому. Відповідно до цього принципу кількість і (або) якість виробленої інформації прямо залежить від того, чи існують у відповідній галузі можливості прибутково її продати. Звідси випливає, що тиск ринку особливо сильно відбивається на вирішенні того, якого виду інформацію потрібно виробляти, для кого і на яких умовах.

Спостерігаючи за значним зростанням кількості інформації в останні роки, досить легко помітити, яку роль в цьому зростанні відіграють ринкові фактори. З одного боку, збільшення кількості інформації приводить до позитивних результатів, а з іншого – за величезною її різноманітністю є прихований регрес. Адже в програмах телебачення представлені передачі, котрі не відображають дійсність, а представляють собою спосіб втечі від неї. Таке скептичне відношення викликає і значна частина інформації, доступна через Інтернет. Але усім відомо, що значна кількість інформації, яку можна знайти по каналах Інтернету, має сумнівну цінність, це всього лише заклики фірм купляти їхню продукцію і спроби представити цю продукцію в найбільш привабливому світлі.

В інтерпретації Шіллера інформаційне суспільство є не більше як виробництво, обробка і передача дуже великої кількості даних про все: про індивіди і нації, про суспільство і процеси обміну в ньому, про економіку і військову справу. Більша частина цієї інформації створюється для того, щоб задовольняти потреби гігантських корпорацій промислово розвинених країн у спеціальних відомостях, а також їх бюрократію і командування збройних сил.

Слід зауважити, що Шіллера з цього приводу підтримує американський дослідник Діксон. Останній розвиває цю тему, коли виділяє три основні стадії в розвитку наукової політики Сполучених Штатів. На першій стадії, в післявоєнні роки, пріоритетом була мобілізація наукового потенціалу щодо вирішення військових проблем і на розробку ядерної зброї. В 1960-1970-х роках відбувається відповідна зміна пріоритетів: соціальні проблеми, перш за все, розвиток охорони здоров’я і охорона навколишнього середовища починають відігравати помітну роль в науковій політиці. На третій стадії, яка розпочалась наприкінці 1970-х років і триває зараз, акцентується увага на задоволені вимог економіки і озброєння. До кінця 1980-х років визначальним стало вимоги в науці „забезпечити американській індустрії конкретні переваги і створити технології у військовій сфері”. В результаті наука все частіше стала розглядатись як „економічна категорія”, а наукова діяльність обговорюватись в термінах, аналогічних тим, котрі вживаються на засіданні ради директорів компаній, і плануватись на тих же принципах, що використовують в корпоративному управлінні. Сьогодні, зазначає Діксон, принцип виробляти тільки те, що приносить прибуток, поширився і на інноваційну діяльність. Часто такий вислів як „капітал знань” твердить, що вчені та інженери розглядаються тепер як об’єкт інвестицій, від якого очікують відповідної віддачі. Навіть ті вчені, які працюють в університетах, розглядаються тепер як підприємці, і їх усіма силами стимулюють співпрацювати з бізнесом, створюючи комерційно вигідні продукти.

Діксон переконує: надмірна зацікавленість ринковими інноваціями призводить до того, що науково-технічний потенціал відволікається від вирішення суспільно значущих проблем – від покращання охорони здоров’я, комунального розвитку, підвищення якості праці і охорони навколишнього середовища

Свій внесок у зміни обліку інформаційної сфери роблять і політики, котрі добиваються приватизації колись державних підприємств або дерегулювання тих сфер діяльності, за які раніше відповідала держава. Вони переконливо стверджують, що використання ринкового підходу – це спосіб підвищити віддачу і ефективність (з огляду на особисту зацікавленість власника в найкращому використанні ресурсів і його відповідальність перед споживачем, а також завдяки перевагам контролю з боку покупця) і одночасно створити конкуренцію (і тим самим покращити якість обслуговування) там, де раніше панували монополії. Підхід, котрий спирається на два цих начала (приватизацію і дерегулювання) використовується для перетворення інформації на сферу, де панує ринок і його критерії. Він став широко застосовуватись з початку 1980-х років в Європі, США і на Далекому Сході. Таким чином, цей підхід „полягає у відмові від політичних рішень на користь рішень ринку” і вважається абсолютно правильним в тій мірі, в якій він робить акцент на ринкових критеріях.
По-друге, Шіллер наголошує, що основним фактором, котрий впливає на поширення інформації, доступ до неї і право її створювати, виступає класова нерівність. Іншими словами, класова приналежність визначає, яку інформацію ви отримуєте самі і яку інформацію дозволяєте отримувати іншим. Тому виграли ви чи програли від „інформаційної революції”, залежить від того, яке місце ви займаєте в соціальній ієрархії.

Наділення ключовою ролю ринку в інформаційній сфері привело до того, що інформація і інформаційні технології створюються для тих, хто може за них заплатити. Звичайно, це не означає, що інформація перетворилась в дещо недоступне широкій публіці. Усі члени суспільства можуть, звичайно, користуватись такими інформаційними продуктами і послугами, як телебачення, радіо і преса. Оскільки ринок відкритий для усіх споживачів, більша частина того, що на ньому представлено, в принципі доступно кожному, у кого існують кошти заплатити за це. Іншими словами, класова нерівність, або – в ширшому розумінні майнова ієрархія в суспільстві, в „інформаційну епоху” перетворюється на важливий фактор.
В суспільстві, яке критики називають „суспільством плати-за-все”, на перший план виступає платоспроможність як фактор, що визначає створення і доступ до інформації. Тобто чим вищим є становище людини в соціальній ієрархії, тим багатша і різноманітніша інформація, до якої він отримує доступ.

Герберт Шіллер, підтримуючи висловлену точку зору, виділяє трьох головних виконавців інформаційної революції, вибудовуючи їх в залежності від здатності створювати і поширювати найбільш сучасні і дорогі результати використання інформаційних технологій: військово-промисловий комплекс, великі приватні корпорації і уряд. В цьому Шіллера підтримують і консультанти бізнесу, які аналізуючи європейський ринок інформаційних технологій, приходять до висновку, що приблизно дві третини його прибутків – це гроші корпорацій і урядових агентств, тоді як (часка „простих людей” становить) одну третину. Таким чином, плодами найбільш вишуканих технологій користується імперія Форду і ВВС, а на долю населення припадають „залишки”: в основному телебачення та ігрові приставки до нього.

Доступ до інформації стає функцією майнового стану і прибутку. Широкі прошарки населення і сама держава поступово втрачають цей доступ… В суспільстві посилюється диференціація за ознакою інформаційного „мати” і „не мати”, перетворюючи тих, хто не має, а їх в інформаційну епоху більшість, в істоти ще більш залежні від нечисленних генераторів, обробників і передавачів інформації.

Шіллер стверджує, що інформаційна революція походить із класового суспільства і на цій основі відображена нерівність. Крім того, дослідник наголошує, що велика кількість інформації не збагачує людське життя. Навпаки, коли надання інформації і доступ до неї стає платним, більшість отримує масову інформацію – те, що легко відтворити, легко сприйняти і що заманює своєю поверховістю.

Аналізуючи потік інформації, яка в останні десятиліття пропонувалась „широкій публіці”, відомий журналіст Карл Бернстейн приходить до висновку, що „середнього американця засипають сміттям”. Його енергійно підтримує Герберт Шіллер, який пише, що „ми бачимо і чуємо все більше і більше про все менш і менш суттєві речі”. „Інформаційна революція” годує „інформаційних бідняків” скандалами в королівських сім’ях, дає їм щоденно можливість дивитись „мильну оперу”, і при цьому вкрай рідко розповідати бідним про стан суспільства, в якому вони живуть, про інші культури, про їх власне становище і про його причини.
По-третє, з точки зору Шіллера, суттєво, що суспільство, в якому відбуваються такі важливі зміни в сфері інформації і комунікації, знаходиться в специфічній стадії корпоративного капіталізму. Мається на увазі, що характер сучасного капіталізму визначають корпорації, причому корпорації особливого роду. Сьогодні для них характерна величезна концентрація капіталу, вони являють собою інститути олігопольного, а часто і взагалі монопольного ринку, вони диктують свої інтереси державі, а також і міжнародному співтовариству.

На думку Шіллера, більше всього від інформаційної революції виграли великі корпорації в передових капіталістичних країнах, оскільки вони складають найбільший привабливий сегмент ринку. В ХХ ст. ринкова економіка перетворилась із економіки численних малих підприємств на економіку, в якій домінуюче становище займають нечисленні, вертикально і горизонтально інтегровані корпорації, що працюють по всьому світу.

Перехід до корпоративного капіталізму призвів до низки важливих наслідків для розвитку інформаційного середовища, кожен із яких пов’язаний з осьовою роллю цих корпорацій, які сконцентрували у своїх руках великі багатства. Одна із переваг корпорацій полягає в тому, що інформація і інформаційні технології розвивались таким чином, що самі корпорації і стали їх найбільш могутніми споживачами. Корпорації володіють могутніми комп’ютерами, для них створені інтерфейси телекомунікаційних систем і розроблені найбільш досконалі технології електронної обробки інформації, вони в змозі собі все це дозволити, а їх інформаційні потреби якраз і можуть бути задоволені за допомогою таких технологій.
Оскільки інформаційні технології „прекрасно відповідають вимогам світового капіталу”, вони сприяють зміцненню системи як в межах окремого суспільства, так і по всьому світу. Причому різними способами. А саме: ці технології дають можливість корпорації використовувати місцеву робочу силу, місцеву специфіку (політичні, регіональні, економічні та інші особливості) з такою ефективністю, якої неможливо було добитись без удосконаленої системи комунікацій, котра дозволяє миттєво зв’язатись з розпорошеними по всьому світу філіалами компанії.

Інформаційні технології дозволяють корпораціям виконувати операції по всій земній кулі, звертаючи мінімальну увагу на введені місцевими властями обмеження. Навіть суверенні країни не відслідковують потоків повідомлень, якими за допомогою приватних телекомунікаційних мереж і комп’ютерів, що працюють в реальному масштабі часу, обмінюються між собою корпорації. Як може зізнатись, наприклад, уряд Індії або якої-небудь країни Африки, що робить провідна на їх території корпорація, якщо інформація, що стосується компанії Форду або IBM, передається із Детройта в Лагос або із Нью-Йорка в Бомбей в цифровій формі через супутник, що належить західній компанії?

В роздумах про владу, яка дає корпораціям доступ до інформаційних мереж, упускається з уваги важливе – забувають, що продукти „інформаційного вибуху” доступні тільки їх власникам. Одним із наслідків застосування принципу приватної власності щодо інформації, стало те, що більшість інформаційних служб працюють на корпоративний сектор, де зосереджена найбільша економічна могутність. Другим наслідком є те, що маса інформації, яку придбали корпорації, стала недоступною суспільству і, очевидно, залишиться недоступною назавжди. І саме тому, що вона знаходиться в приватній власності. Це очевидно для Герберта Шіллера, який вважає, що в сучасній Америці „величезна кількість інформації приховується від громадськості, оскільки корпорації вважають це своєю власністю”.

І нарешті, слід підкреслити, що інформаційна революція реалізовувалась не тільки на потребу корпоративному сектору, вона управлялась і здійснювалась самим корпоративним капіталом. Адже інформаційна індустрія являє собою олігополію, гігантську і глобальну за своїми масштабами індустрію. В списку провідників постачальників інформаційних технологій ми знаходимо декілька могутніх у світі корпорацій, таких як IBM, Digital Equipment, Microsoft, Philips, Hitachi, Siemens і General Electric. Ця частина ринку постійно знаходиться в процесі ферментації; діють без кінця процеси злиття і поглинання, і втягнутими в них неминуче виявляються величезні корпорації, які борються за максимальну частку прибутку на ринку, при цьому напрям їх діяльності постійно змінюється: до виробництва обчислювальної техніки вони приєднують виробництво засобів зв’язку, до офісного обладнання – виробництво обчислювальної техніки, до видавничої справи – освітні послуги.

Основна заслуга проведеної Шіллером роботи полягає в тому, що він зрозумів і пояснив феномен інформаційної епохи. Це важливо не в останню чергу і тому, що будь-яка ідея побудови альтернативного суспільства може викликати довіру тільки в тому разі, якщо вона спроможна дати розумне пояснення. Пріоритет робіт Шіллера полягає в тому, що вони нагадують нам, що, перш ніж мріяти про альтернативи, потрібно зрозуміти, що відбувається сьогодні.

На думку Шіллера, ті режими у світі, які відкидають ринкові принципи і установки, після Другої світової війни демонструють все меншу здатність забезпечити альтернативні шляхи доступу населення до інформації і культури. На його погляд, вони послідовно приймають західні медійні стандарти і моделі, начебто ті представляють собою реальну альтернативу моделям, які вони самі не зуміли розвинути і використати.

Шіллера критикують праві, які в принципі не бачать альтернатив в капіталістичній організації суспільства. Вони також розглядають інформаційну революцію як породження певного типу суспільства – капіталізму, і тому, з їх точки зору, можна представити і інші шляхи розвитку, проте кожен з них представляється їм гіршим у порівнянні з капіталістичною системою.

Френсіс Фукуяма у своїй книзі викладає точку зору, яка не так уже радикально відрізняється від марксистського аналізу. Звичайно, зазначає він, ми живемо в капіталістичному суспільстві, і, звичайно, ринкові критерії визначають, що ми в такому суспільстві виробляємо. Суттєва різниця, з точки зору Фукуями, полягає в тому, що капіталізм більш ефективно генерує національне багатство у порівнянні з альтернативними економічними системами (навіть якщо в політичному плані ці системи розвиваються в демократичному руслі). Визнаючи, що колективізм міг добиватись ефективності в епоху важкої індустрії, Фукуяма вважає, що з початком „ери інформації” це вже неможливо. В цю епоху ціниться, перш за все, пристосованість, і роль ринку та підприємництва зростають.

Що стосується нерівності у відношенні доступу до інформації, слід відзначити, що радикальні критики капіталізму, захоплені класовими різновидами в доступі до інформаційних ресурсів, використовують досить примітивну модель соціальної стратифікації в сучасному суспільстві. Класифікація на „інформаційних багачів” і „інформаційних бідняків” вже досить розпливчаста і не приймає до уваги всієї складності ієрархічних відносин в класовому суспільстві. Іншими словами, вона не спирається на соціологічні дані, які дозволили б ввести такі зміни, як стать, расова і етнічна приналежність, не говорячи вже про те, що в сучасному суспільстві різко зросла частка людей, які не зайняті фізичною роботою, і їх позиція в класовій ієрархії інша, аніж у робітників фізичної праці. Шіллер підкреслює, що корпоративний сектор економіки отримав невелику вигоду від інформаційної революції, і хоча приналежність до корпоративного сектору має явне відношення до класової структури суспільства, не можна ставити знак рівності між особистим станом, який лежить в основі класової структури, і станом корпоративним. Тому „інформаційні багачі” як індивіди – це не зовсім те, що корпорації, і аналіз інформаційної нерівності повинен би врахувати цю різницю. Шіллер намагався показати необхідність більш гнучкого підходу до соціальної стратифікації, якщо ми хочемо визначити класову нерівність в доступі і використанні інформаційних ресурсів.

Ще одне заперечення викликає тенденція критичних теоретиків, створюючи виключно „чорно-білу” картину розвитку інформаційної сфери. З ними можна погодитись в тому, що значна частина інформації, призначеної для широкої публіки, дійсно являє собою „інформаційне сміття”, але з цього не випливає, що вся доступна інформація обов’язково нікуди не годиться. У Великобританії, наприклад, з появою Chanel 4 на початку 1980-х років на екрані з’явилось більше американських серіалів, але одночасно зріс обсяг телевізійних програм і глибина подачі матеріалу.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що значення робіт Герберта Шіллера полягає в аналізі реальної дійсності, а не у „можливості технологій” і „надуманого майбутнього”, пропонує своє розуміння основних категорій, використовуючи які можна реально оцінити значення інформації та інформаційних технологій в сучасному світі. Він звернув увагу на ринкові критерії і роль корпоративного капіталізму, а також йому вдалось довести, що в „інформаційну епоху” класова нерівність не щезає. Навпаки, дослідник зазначає, що нерівність стала ключовим фактором, що визначає – в місцевому і глобальному масштабах, – яка інформація створюється, за яких умов і хто при цьому отримує вигоду.

Поиск по сайту: