Концепції інформаційного суспільства в контексті скептичного аналізу К. Мея

Яскравим і відомим представником скептичного підходу до оцінки інформаційного суспільства можна вважати британського дослідника Кристофера Мея. Свідченням цього стала поява його праці під красномовною назвою „Інформаційне суспільство. Скептичний погляд”. Вже у вступі до своєї роботи К. Мей чітко і однозначно висловився щодо її мети, по-перше, „книжка має передати скептичний погляд на інформаційне суспільство”, а по-друге, переконати читачів у правильності цих поглядів, або „принаймні змусити замислитись над ними”.

Усі погляди і підходи до інформаційного суспільства та численних його теорій К. Мей поділяє на три групи:

- некритичні, прихильники яких оцінюють це суспільство переважно або однозначно позитивно;

- напівкритичні, прибічники яких визнають наявність у ньому як позитивних, так і негативних моментів;

- критичні, прихильники яких характеризують інформаційне суспільство здебільшого або виключно негативно.

Спираючись на скептичний підхід (британський дослідник вважає його одним з підтипів критичного підходу), К. Мей намагається дати аналіз „чотирьох ключових тверджень”, які лунають на адресу інформаційного суспільства. Такими твердженнями є наступні:

- світ переживає соціальну революцію;

- організація економічних відносин зазнала перетворень;

- змінюється політична практика разом із суспільством, де вона застосовується;

- держава з її владою остаточно занепадає.

Зміни в економічних відносинах „дуже часто поєднані з перетвореннями у політиці, які, в свою чергу, роблять іншою роль держави”. „Отже, – зауважує він, – моя критика цих тверджень гармонічно узгоджена з моєю наріжною тезою – хоча зовнішньо людська діяльність змінилася, її сутність залишилася такою ж, як раніше”.

Аналізові кожного з чотирьох зазначених тверджень щодо інформаційного суспільства К. Мей присвятив окремий розділ своєї праці.

Слід зазначити, що британський вчений виступає не стільки проти самої інформаційної революції, скільки проти технологічного детермінізму, а саме перебільшення ролі інформаційних технологій в суспільно-політичних перетвореннях та наголосу на їх інноваційному характері. Зокрема, дослідник звертає увагу на наступне. По-перше, „практика суспільного використання інформації та знань така ж стара, як і саме суспільство”. По-друге, „вплив технологій на суспільство ніколи не можна визначити заздалегідь: технології (зокрема ІКТ) не є ані природними, ані автономними”. По-третє, „технологія – це політичний феномен”. По-четверте, „інформаційне суспільство не є ані таким новим, ані єдиним у своєму роді, воно є лише логічним продовженням капіталістичного розвитку – новим капіталістичним рімейком”. Виходячи з вище викладеного цілком зрозумілими є міркування К. Мея: „Твердження щодо революційних змін є певною мірою (якщо не повністю) перебільшенням”.

Цікавим виглядає скептичний аналіз основного твердження щодо інформаційного суспільства – створення „нової”, або „інформаційної економіки”. Дослідник піддає сумнівам не сам факт народження інформаційної економіки та тих суттєвих змін, до яких вона призводить у всіх сферах суспільного життя, а намагання зображувати цей складний і суперечливий феномен однозначно позитивно та надмірно його вихваляти. Слід сказати, що К. Мей не відкидає позитивних наслідків формування інформаційної економіки, але найбільше акцентує увагу виключно на дослідженні її негативних моментів. Зокрема, це стосується:
- поділу інформаційного суспільства „за принципом приватної інтелектуальної власності”, тобто збереження його „класового” характеру;

- „прагнення сучасних капіталістів привласнити наукові та інформаційні ресурси, попри те, що вони потенційно доступні усім”;

- зростання нерівності серед „інфобагатих” та „інфобідних”;

- „прагнення капіталістів контролювати та володіти знаннями, що створили їхні робітники”;

- „відчуження працівника від результату діяльності, що абсолютно відповідає характеристиці К. Марксом капіталізму”;

- „зростання технологічного безробіття”, що „викликає майже містичний страх серед робітників”;

- з „тенденцією до посилення контролю за роботою та життям робітників у поза робочий час”;

- зі збільшенням „ризику бути звільненим через нюанси свого приватного життя”.

До вже зазначених британським дослідником тверджень, слід додати ще цілу низку, зокрема: постійне зростання енергоспоживання в розвинених країнах світу; посилення загрози вичерпання природних ресурсів; зростання небезпеки зникнення життя на планеті внаслідок екологічної кризи; нездатність інформаційного суспільства запропонувати принципово нові шляхи розв’язання цієї кризи та багато інших.

Значний науковий інтерес становить проведений К. Меєм скептичний аналіз „впливів нових інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) на характер політичних відносин”. По-перше, дослідник заперечує твердження „апологетів інформаційного суспільства” про те, що формування цього суспільства „активізує участь громадян у політичному житті”, по-друге, піддає сумніву їх заяви „про народження нових політичних спільнот”; по-третє, звертає увагу на сутність концепцій т. зв. „кіберкомунізму”; і нарешті, спростовує думку „апологетів” інформаційного суспільства про те, що „впровадження нових технологій автоматично вносить визначні зміни в політичне життя суспільства”.

Приступаючи до аналізу впливів інформаційної революції та інформаційного суспільства на участь громадян у політичному житті, К. Мей зазначає: „Нам часто говорять, що політика в добу інформаційної ери визначатиметься ширшим залученням громадян до політичного життя”. Однак, слушно зазначає британський дослідник, цього майже не відбувається. Більше того, за його прогнозами, можна навіть очікувати зростання песимізму та занепаду політичної активності з боку значної частини громадян.

Основними причинами цих невтішних прогнозів, на його думку, є наступне: існування і навіть збільшення соціальної нерівності, що обмежує значній частині населення доступ до певних „соціальних та технічних вимірів комунікації”; недосконале володіння, знову ж таки, значною частиною громадян мовою, нестача певних знань та навичок або недостатня обізнаність з новими ІКТ; а також, і це головне, байдужість та незацікавленість правлячих кіл в активізації політичної діяльності пересічних громадян, за винятком, хіба що, виборчих кампаній.

Слід зазначити, що створювані при урядах міністерства з питань інформатизації не ставлять собі за мету змінити політичну систему в країні. Розробники політики зацікавлені в змінах системи урядування, а не в широкій участі громадян в політичному житті країни. Більше того, з утворенням та діяльністю електронних політичних груп виявились і деякі проблеми. Основними з них є наступні: 1. інформація, з огляду на легкість її копіювання, відтворення та поширення „може втратити об’єктивність та достовірність”; 2. віртуальне спілкування здебільшого обмежується хобі, а не колом політичних питань, що свідчить про те, що „Інтернет – це не місце для змістовної та витонченої розмови на політичну тему”; 3. атмосфера спілкування в Інтернеті не завжди сприяє висловленню думок, особливо думок меншості, які можуть „просто ігноруватися та не поширюватись поміж всіма членами Інтернет-спільноти”; 4. „здатність певних сил нав’язувати свій погляд у цих нових віртуальних товариствах”; 5. онлайнові комунікації „можуть призводити до регресивних зрушень”, тобто „замість того, щоб заохочувати, дискусії... можуть сприяти виникненню антагонізмів та зневаги у спілкуванні між користувачами”.
Варто зауважити, що попри загальне скептичне ставлення К. Мея до інформаційної революції та появи електронних спільнот, він вбачає у цьому і певні позитиви. Зокрема, посилаючись на роботи деяких західних дослідників (Р. Барбрук, Е. Камерон, Е. Раймонд та ін.), він стверджує, що розвиток Інтернету та Інтернет-технологій „майже випадково призвів до економіки дарів або до „кіберкомунізму”. В основі кіберкомунізму лежить так звана „економіка дарів”, яка, в свою чергу, базується на тому, що „інформація та знання поширюються по всьому світу безкоштовно”. В умовах такої онлайнової економіки „інформацією та знаннями не торгують, їх просто роздають”.

За свідченням К. Мея, ця нова сфера економіки дарів, взаємної допомоги та неринкового обміну (програмним забезпеченням) часто визначається як „новостворений політичний простір, що знаходиться поза сферою капіталістичних відносин”. Це „свідчить про створення нових соціальних відносин, що в своєму розвиткові випередять капіталізм завдяки руйнуванню відносин матеріальної власності”.

Досить скептичними є висновки К. Мея щодо твердження апологетів інформаційного суспільства про те, що „впровадження нових технологій вносить визначні зміни в політичне життя суспільства”. Ці висновки зводяться до наступного: досить очевидною виявилась „тенденція до політичної індивідуалізації”, свідченням і наслідком чого є те, що „здобутками інформаційної ери користується індивід, для якого участь у політиці обумовлена тільки власними інтересами”; новонароджена тенденція створення і активізації діяльності електронних політичних груп, що базується на „інформаційному колективізмі”, „зіткнулася з відчайдушним опором індивідуалізму”; широке використання ІКТ не привело до активнішої участі громадян в політиці; не справдилися мрії та очікування, що нові ІКТ відіграють роль „каталізаторів політичного життя”, оскільки демократизація суспільства не входила і не входить в плани колишніх і сучасних урядів; „можливо відбулися деякі зміни в способах поширення політичних ідей”, але, що „стосується сутності політики, то тут не відбулося жодних визначених змін”; все ще „існують ключові особи (модератори дискусійних груп, вебмайстри та ін.), які поширюють інформацію на аудиторію та контролюють інформаційні потоки”. „Навіть у найдемократичніших соціальних громадах такий стан справ може привести до втрати інформації або її спотворення”; Інтернет „допоміг деяким соціальним групам розвинути їхні політичні ідеї та поширити їх в суспільстві, але ж ті не стали від цього якісно новими”.

На завершення доречно навести влучний вислів, який застосовує у своїй праці К. Мей: „Ми повинні спочатку пильно поглянути на суспільство та спитати себе, яку роль відіграють ІКТ в політиці, а не брати на віру те, що елементи політики в Інтернеті – це буцімто якісно нова політика інформаційної ери”. Підсумовуючи вищевикладене, слід зауважити, що останніми роками в наукових колах концепції інформаціоналізму почали піддаватись гострій критиці, але все ж таки процеси, котрі відбуваються в світі на сучасному етапі, дають підстави сподіватись на те, що в майбутньому, так звана „ера інформації” принесе якісні зміни на краще.

Скептично-критичний підхід Ф. Уебстера до аналізу концепцій інформаційного суспільства.

Від самого початку варто розібратися, що саме мають на увазі ті, хто говорить про інформаційне суспільство. Оскільки не існує єдиної загальноприйнятої концепції, завжди треба звертати увагу на контекст дискусії. Френк Уебстер виділяє п’ять основних визначень інформаційного суспільства: технологічне, економічне, пов’язане із сферою зайнятості, просторове, культурне.

Як зазначає Уебстер, в основі всіх перелічених дефініцій покладено твердження, що кількісні зміни в сфері інформації призвели до виникнення якісного нового типу соціального складу – інформаційного суспільства.

Розглянемо кожне з визначень більш докладно.

4.1 ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КРИТЕРІЙ

Новітні технології – одна з найпомітніших ознак сучасності, і вони цілком природно сприймаються за ознаку народження інформаційного суспільства. Перерахуємо лише деякі з технологічний новацій, які з’явилися з кінця 1970-х років: кабельне та супутникове телебачення, всеохоплюючі комп’ютерні мережі, потужні персональні комп’ютери, мобільний зв’язок нового покоління. Багато хто вважає, що такий великий обсяг технологічних новацій має призвести до соціальної перебудови, оскільки його вплив на суспільство є дуже сильним.

На думку відомих футурологів Ельвіна та Хайді Тоффлерів, світ поступово формується трьома хвилями технологічних інновацій: перша – сільськогосподарська, друга – промислова, а третя – інформаційна. Під впливом інформаційної революції виникає нова цивілізація, але багато людей намагаються відродити старе індустріальне суспільство замість того, щоб полегшити перехід до нового. Варто зазначити, що Тоффлери лише пророкують прихід інформаційного суспільства у майбутньому, і термінологія „інноваційних хвиль” підкреслює перехідність сучасного становища.

З приводу сьогодення Тоффлери пишуть: „Найважливіше політичне питання нашого часу – це виникнення двох основних таборів, один з яких відданий Другій хвилі цивілізації, а інший – Третій. Перший вперто намагається зберегти ключові інституції індустріального суспільства – нуклеарну родину, систему масової освіти, гігантські корпорації, профспілки, централізовану національну державу. Другий розуміє, що найголовніші питання сьогодення, від енергетичних, військових та економічних, до проблем екологічного забруднення та розвалення родинних зв’язків вже не можна вирішити в рамках індустріальної цивілізації”.

Якщо погодитися з тим, що швидкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є ознакою виникнення нового суспільства, то виникає питання емпіричного підтвердження: який саме обсяг інформаційних технологій існує у суспільстві на даний момент і якого рівня він має досягти, аби ми мали право називати суспільство інформаційним? Більшість авторів, які роблять наголос на технологіях, не можуть надати реальних, простих даних, що піддаються перевірці. Виявляється, що інформаційно-комунікаційні технології ніби є всюди та одночасно ніде.

Можна скільки завгодно розповідати про розумні холодильники, які зможуть самостійно замовляти молоко та підраховувати бюджет родини на харчування, але при цьому так і не стає зрозумілим, яким чином це призводить до нового типу суспільства.

Існує й інша критика суто технологічного підходу. Твердження про те, що спочатку виникає технологія, а потім людство змушене пристосовуватися до неї, повністю відділяє технологічні новації від соціальної сфери. Технології при цьому розглядаються як щось першорядне та самодостатнє.

Більшість існуючих тлумачень інформаційного суспільства є технологічно детерміністськими (домінування ролі і значення технологій). Крістофер Мей критикує детерміністський підхід: „Останнім часом інформаційне суспільство перетворилося на хвилю, яку можна „осідлати”, але не можна змінити чи направити в інший бік. Це тенденція відходу від активної участі до пасивного спостереження”.

З цього приводу Мей цитує історика Л’юіса Мамфорда: „Наскільки б техніка не базувалася на об’єктивних процесах науки, вона не створить такої незалежної системи, як всесвіт: натомість вона існує як елемент людської культури та є доброю чи злою залежно від того, з доброю чи злою метою використовують її соціальні групи… Аби опанувати машину та підкорити її власним цілям, людина має спочатку зрозуміти, як вона працює, та навчитися її використовувати. На даний момент ми або приймаємо машину без повного її розуміння, або, як кволі романтики, відкидаємо машину без спроби зрозуміти, як її можна було використати”.

Цілком очевидно, що технології є складовою частиною соціального: так, рішення з приводу тих чи інших наукових досліджень та розробок відображають соціальні пріоритети. Наприклад, на протязі ХХ століття військові проекти отримували значно більше фінансування, ніж медичні. Таким чином, технології відображають цінності соціуму, а не навпаки.

4.2 ЕКОНОМІЧНИЙ КРИТЕРІЙ

Економічний підхід до визначення інформаційного суспільства передбачає домінування економічної складової у інформаційній діяльності. Передумова такого підходу – ідея, що якщо в економічній сфері інформаційна активність переважає над діяльністю в сфері сільського господарства та промисловості, то, відповідно, ми можемо говорити про перехід до інформаційного суспільства.

Першу спробу виміряти долю інформаційної діяльності зробив вчений Фріц Махлуп у 1962 році. До інформаційних сфер він відніс такі галузі, як освіту, право, видавничу діяльність, засоби масової інформації та виробництво комп’ютерів. Пізніше до вирішення цієї проблеми приєднався Марк Порат, який виділив первинний та вторинний інформаційні сектори економіки.

Канадська журналістка Наомі Кляйн у своїй праці аналізує відхід великих корпорацій від виробництва товарів до виробництва брендів: „Протягом тривалого періоду часу виробництво товарів було основою усіх індустріальних економік. Але у 1980-х, відбувається спад виробництва найбільших світових виробників. З’явилася думка, що корпорації стали роздутими, занадто громіздкими; вони володіли надто великою кількістю майна, наймали багато людей, а сам процес виробництва – управління власними фабриками, відповідальності за десятки тисяч постійних працівників – став менше сприйматися як шлях до успіху, а більше як незграбна відповідальність”.

Приблизно в той же час новий тип корпорацій починає конкурувати з традиційними виробниками за долю ринку; це Nike та Microsoft, а пізніше Tommy Hilfiger та Intel. Ці піонери сміливо заявили, що виробництво товарів – лише неістотна частина їхньої діяльності, що завдяки останнім тенденціям до лібералізації торгових відносин та реформам у трудовому законодавстві продукцію для них виробляють підрядники, багато з них – у інших країнах. Головне, що виробляють ці компанії, за їхніми словами, це не товари, а імідж їхніх брендів. Їхня справжня робота полягає не у виробництві, а у маркетингу. Подібна формула, цілком зрозуміло, виявилася надзвичайно прибутковою, і її перемога змусила компанії змагатися одна з іншою у прагненні до невагомості: хто володіє найменшою кількістю майна, наймає найменше постійних працівників та виробляє найпотужніші символи, на противагу товарам, перемагає.

Елвін Тоффлер відмічає про зростання економічного значення знання: „В серці Третьої хвилі лежить зсув у напрямку до більшої важливості знання в економіці. Знання – це невидиме майно, яке перемістилося від периферійного до центрального стану у новій економіці: ідеї, інновація, цінності, уява, символи та символіка – не лише комп’ютерні дані – відігріють все важливішу роль”.

Але навіть якщо підхід, запропонований Махлупом та Поратом, на перший погляд здається об’єктивним та неупередженим, у ньому залишається місце для суб’єктивних інтерпретацій та оціночних суджень: що саме варто включати до інформаційного сектора, і що – ні? До того ж, виникають труднощі вичленовування вартості інформаційної діяльності з секторів, де вона тісно пов’язана з виробництвом.

Інша проблема такого підходу полягає у неминучому зрівнюванні різних видів інформаційної діяльності. Тобто, якщо сказати, що зростання питомої ваги реклами та телебачення в економіці є показниками виникнення інформаційного суспільства, як тоді встановити якісні відмінності у інформаційній діяльності?

4.3 КРИТЕРІЙ, ПОВ’ЯЗАНИЙ ЗІ СФЕРОЮ ЗАЙНЯТОСТІ

Прихильники даного підходу припускають, що ми вступаємо в інформаційне суспільство тоді, коли більшість людей починає працювати в інформаційній сфері. Дійсно, останнім часом зайнятість у сфері виробництва поступається місцем зайнятості в сфері послуг, „білокомірцевій” праці. В Західній Європі, Японії та Північній Америці більше 70% робочої сили зайняті у сфері послуг. Оскільки сировиною нефізичної праці є інформація, то значне збільшення долі праці в інформаційній сфері можна розглядати як ознаку виникнення інформаційного суспільства.

Елвін Тоффлер пише з цього приводу: „Сьогодні світ змінюється знову, і переважна більшість працівників вже не є ані фермерами, ані фабричними працівниками. Натомість вони зайняті працею, яка в тій чи іншій формі пов’язана із знанням. Галузі, які розвиваються швидше всіх та є найбільш важливими, інтенсивно використовують інформацію. Сектор Третьої хвилі включає не тільки провідні комп’ютерні та електронні фірми, або біотехнологічні підприємства. Він вміщує передове виробництво на основі інформації у кожній сфері. До нього входять послуги, що мають справу із зростаючим обсягом інформації – фінанси, програмне забезпечення, розваги, мас-медіа, комунікації, медичне обслуговування, консультування, тренінги та освіта – коротше кажучи, всі сектори, засновані на розумовій праці, а не на праці м’язів”.
Проаналізувавши зміни, що сталися у сфері зайнятості у країнах великої сімки, Мануель Кастельс та Юко Аояма роблять такі висновки: „Тим часом, як наш аналіз тенденцій до початку 1990-х років виявив симптоми зародження інформаційної економіки у країнах G-7, дані 2000 року демонструють, що інформаційна економіка перетворилася на повноцінну реальність протягом 1990-х, глибоко змінивши структуру зайнятості та вплинувши на розподіл по секторам та професіям”.

Дійсно, можна погодитися з тим, що сьогодні ключем до успіху є не важка фізична праця, як раніше, а кмітливість та винахідливість. Численні дизайнери, дилери, іміджмейкери, музиканти добиваються успіху ідеями, знанням, навичками, талантом та креативністю. Ціла низка авторитетних авторів вважають, що головним двигуном сучасної економіки є люди, чия праця потребує створення та використання інформації. Але як і у випадку з економічним підходом, виникає питання коректності віднесення певних професій до інформаційної чи неінформаційної сфери, а також не береться до уваги якість впливу певних груп на суспільство.

4.4 ПРОСТОРОВИЙ КРИТЕРІ

Провідною темою сучасного життя є інформаційні мережі, які позитивно впливають на організацію часу та простору. Разом із активним підключенням до інформаційних мереж різноманітних державних та недержавних установ зростає вплив цих мереж на соціальну організацію. Можливість миттєвого зв’язку із будь-якою точкою земної кулі дозволяє забути про кордони національних держав та говорити про створення мережевого або „провідникового” суспільства. В ньому існують власні кордони, власні субкультури, але вони, як правило, жодним чином не пов’язані з географією.

Американський дослідник Ніколас Негропонте пише: „Поки політики розбираються із багажем історії, на цифровому ландшафті з’являється нове покоління, вільне від багатьох старих забобонів. Ці діти звільнені від обмежень, які географічна відстань накладає на вибір друзів, колег, партнерів по іграм, та співрозмовників. Цифрові технології можуть стати природною силою, яка призведе до більшої гармонії у світі”.

Дійсно, останнім часом розповсюдженість та конвергенція комунікаційних мереж значно зросла. Телефонні та звичайні електричні лінії можна використовувати для передачі даних, мобільний зв’язок нового покоління дозволяє робити відео-дзвінки, а технологія GPS уможливлює зв’язок з супутником для визначення точних координат розташування користувача. Інтернет без проблем транслює теле- і радіопередачі, мобільні телефони дозволяють виходити в Інтернет без допомоги комп’ютера, а комп’ютер можна використовувати у якості телефону.

„Якщо розвиток системи шляхів і судноплавства у середні віки призвів до становлення єдиного ринку в межах євразійського континенту. Якщо поява радіо, телефону та інших засобів комунікації першої половини ХХ сторіччя уможливили появу трансконтинентальної індустріальної економіки. То сьогодні процес, що почався за середньовіччя, досягнув свої кульмінації. Інформаційні мережі – засіб об’єднання не лише континентів, корпорацій, урядів чи економік. Це – засіб об’єднання людей, їхніх способів світобачення. Створюється єдиний інтелектуальний і емоційний простір. Його принципом існування є доступність для кожного і можливість включення – принаймні потенційна – всіх членів суспільства і його інститутів. Саме ця ознака поширює новий простір на Африку і віддалені острови. А вже ми, країна у географічному центрі Європи, не можемо не бути часткою його,” – вважають Олег Шевчук та Олексій Голобуцький. До речі, їхня праця „Електронна Україна” є унікальною спробою прив’язати численні розрізнені теорії інформаційного суспільства до українських реалій.

Повертаючись до розгляду просторового критерію оцінки інформаційного суспільства, процитуємо російського дослідника Д.В. Іванова: „Відмова від некритичного сприйняття моделі інформаційного суспільства з характерним для неї технологічним детермінізмом відкриває перспективу більш адекватної інтерпретації комп’ютерної революції як однієї з тенденцій трансформації суспільства. У цій перспективі принципово важливим виявляється той факт, що пріоритетними в останні роки ХХ століття став розвиток не інформаційних, а стимуляційних технологій – технологій віртуальної реальності”. Спілкування з друзями за допомогою чатів, заробляння грошей за допомогою Інтернету або у онлайнових казино, покаяння у гріхах за допомогою спеціалізованого веб-сайту – все це, а також багато іншого можна вважати віртуальним аналогом реальних соціальних взаємовідносин.

Краще зрозуміти, яким чином нові технології змінюють час та простір, нам допоможе відомий канадський теоретик електронних засобів масової комунікації Маршалл Маклюен. На відміну від лінійно-механічних технологій (до яких Маклюен відносить, наприклад, алфавіт), цифрові засоби передачі інформації є продовженням нашої нервової системи, а не фізичних тіл. Тому нові технології призводять до імплозії, „вибуху всередину”: земна куля об’єднується через кровоносну систему електричних дротів, що стискають планету до єдиної спільноти у всеосяжній теперішності. При цьому зменшений світ позбавляється часу – його доречність більше не має значення у всесвітньому суспільстві, де ніщо і ніхто ніколи не зупиняється.
Питання стиснення часу також розглядали такі теоретики, як Ентоні Гідденс, Девід Харвей та Мануель Кастельс. Мережне суспільство, за Кастельсом, спричиняє докорінні зміни у способі життя, і характерною рисою цього процесу є злам ритмічності. Маніпуляціям піддаються навіть біологічні фази людського життя – вченими робляться спроби боротьби зі старінням та смертю (згадаємо кріогенні розробки, використання стовбурових клітин, спроби клонування).

Вітчизняні дослідники підкреслюють таку властивість інформаційного суспільства, як безстроковість. В Мережі кожен користувач – сам автор свого безсмертя. Тепер кожна людина може цифрувати архіви, документи, що їй належать, і потенційно необмежений час їх зберігати. Так само практично необмежений час по фізичній смерті може тривати обмін інформацією між її електронною версією (архівами, статтями, інтерв’ю, зверненнями, фото відео тощо) та цілим світом інших користувачів.

Іншим спостереженням Кастельса є перехід до „миттєвих війн”. Так він називає сучасний тип війн, які ведуться короткими рішучими ривками при використанні останніх технологій та, що важливо, при „стерильному” висвітленні у ЗМІ. Якщо раніше на протязі всієї історії війни були необхідним обрядом переходу та слугували постійним нагадуванням про смертність людини, то сьогодні це все залишилося позаду. Все це призводить до таких характеристик сучасного суспільства як постійна миттєвість та спонтанність.

При всьому розумінні важливості інформаційних мереж для сьогоднішнього суспільства можна поставити питання: невже лише через наявність мереж має сенс відносити суспільство до інформаційної категорії? Адже комунікаційні мережі існують вже дуже давно. Згадаймо поштовий зв’язок, телеграф та телефон. Коли саме мережа стає мережею (два комп’ютера, з’єднані мереженим дротом – це вже мережа, чи ні?)? І коли саме суспільство, де використовуються інформаційні мережі, стає інформаційним суспільством?

Крістофер Мей цитує журналіста Тома Стендейджа: „Сьогодні нам постійно повторюють, що ми знаходимося всередині комунікаційної революції. Але електричний телеграф був, багато у чому, набагато більше бентежливим для людей того часу, ніж сучасні винаходи є для нас. Якщо вже якесь покоління і має право стверджувати, що воно пережило сум’яття технологічної революції, то це не ми – це наші предки з дев’ятнадцятого століття”.

Сам Крістофер Мей з цього приводу пише: „Та навіть якщо ми погодимося з тим, що інформаційні та комунікаційні технології мають певний вплив на суспільство, немає потреби також погоджуватися з тим, що подібний процес є інноваційним за природою; немає потреби припускати, що ці зміни відображають нову історичну епоху”.

4.5 КУЛЬТУРНИЙ КРИТЕРІЙ

Важко не погодитися з твердженням, що ми живемо у медіа насиченому середовищі. Обіг інформації в суспільному житті значно зріс за останні півстоліття (якщо за точку відліку брати 1950-ті роки, коли почалося активне використання телебачення). Зросла кількість телеканалів, радіостанцій, найменувань преси. Телесюжети навпіл з рекламою транслюють на станціях та в поїздах метро, на вокзалах, у супермаркетах. Радіо можна послухати у власному авто, у публічному транспорті, або просто на вулиці через мобільний телефон. Всюди майорять рекламні бігборди та афіші, вітрини магазинів також пропонують інформаційні повідомлення.

Помітним є і вплив комп’ютеризації: „Комп’ютер уможливив активну взаємодію культурних просторів кожного з користувачів, об’єднавши їх у єдине культурне буття планети. Культурний простір стає глобальним. Що буде властиво цій новій культурі: еклектизм чи універсалізм? Вона автоматизується до культурних сфер мільярдів індивідуумів чи зіллється в єдину планетарну свідомість?”

Очевидно, що сучасна культура є більш інформативною, ніж будь-яка попередня. Ми існуємо у медіа насиченому середовищі, що означає наступне: життя суттєво символізується, воно минає у процесах обміну та отримання – або спробах обміну та відмови від отримання – повідомлень про нас та про інших. Визнання вибухового зростання змісту змушує багатьох авторів говорити про те, що ми увійшли в інформаційне суспільство. При цьому не робиться оцінка кількісних характеристик цього розвитку – зростання знаків вважається очевидним.

Парадоксально, але саме цей інформаційний вибух дозволяє певним авторам оголосити про смерть знаку. Адже за словами Жана Бодріяра, „інформації стає все більше, а змісту все менше”. Раніше знаки щось означали: одяг, наприклад, свідчив про певний суспільно-економічний статус, а політичні заяви – про певну філософію. Проте в еру постмодернізму ми опинилися у такому приголомшуючому павутинні знаків, що вони втратили свою знаковість. Знаки надходять з усіх боків, вони різняться, дуже швидко змінюються, суперечать одне одному і в результаті їх здатність щось означати суттєво зменшилась.

Більше того, аудиторія тепер креативна, володіє самосвідомістю та рефлексією і всі нові знаки зустрічає скептично та глумливо, а тому легко перекручує та по-своєму інтерпретує їх початковий зміст. Поняття, що знак являє собою яку-небудь „реальність”, окрім власної, втрачає достовірність. Люди з готовністю погоджуються з таким станом речей: ми скептично ставимося до політиків, які маніпулюють ЗМІ та будують свій імідж за допомогою піару, але одночасно погоджуємося з тим, що, зрештою, все є штучним, це лише питання інформаційного менеджменту та маніпуляцій.

Таким чином, можемо сказати, що людина більше не має реальної потреби в правдивих знаках, оскільки сама погоджується з тим, що ніяких правд більше не існує. В результаті знаки втрачають своє первісне значення і люди обирають те значення, яке їм більше подобається чи просто їх влаштовує (при чому це значення може різко відрізнятися від того, що вкладалося у знак від початку). Виходячи з повсякденного досвіду, визнати таку ідею інформаційного суспільства досить легко, але як дефініція нового суспільства вона є найбільш непокірною з усіх, що ми розглянули.

Підбиваючи підсумок, варто зауважити, що розглядаючи різні концепції інформаційного суспільства, ми не раз зіткнулися із протиріччям якісної та кількісної оцінки інформації. Переважно кількісні підходи не можуть відокремити стратегічно найбільш важливу інформацію від рутинної, такої, що відбувається на низькому рівні, – а змішування цих двох видів діяльності призводить до помилкових суджень. На жаль, більшість визначень інформаційного суспільства виходять з кількісних характеристик (кількість білокомірцевих працівників, відсоток ВНП, який забезпечує інформаційна діяльність тощо) і припускають, що у певний момент, коли інформаційне суспільство починає домінувати, ми у нього вступаємо.

Але нам не пропонується жодних обґрунтованих підстав, за якими ми могли би визначити той новий тип суспільства, у якому відбувається обмін великих обсягів інформації. Якщо інформації стало більше, то важко зрозуміти, чому ми маємо вбачати у цьому щось принципово нове. Навпаки, ми можемо описати як новий тип суспільства таке суспільство, де інформація грає якісно іншу роль та виконує інші функції. Причому ця нова роль може виражатися не обов’язково у вигляді зростаючої кількості робітників в інформаційній сфері або зростаючих доходів від інформаційної діяльності.

Адже, кількісні параметри – просто більше інформації – не можуть означати розрив з попередніми системами. Професор Теодор Розак підкреслює необхідність якісного аналізу інформації – мається на увазі те, що ми робимо щоденно, розрізнюючи між такими явищами, як дані, знання, досвід та мудрість. Звичайно, ці терміни є розтяжними, але вони відіграють дуже важливу роль у нашому повсякденному житті. На думку Розака, нинішній „культ інформації” слугує для розмиття цього роду якісних відмінностей, які є основою повсякденного життя. Це розмиття досягається постійними твердженнями, що інформація – суто кількісний фактор та предмет статистичних вимірювань. Теодор Розак прагне ввести якісні судження до дискусії про інформаційне суспільство. Дослідник ставить такі запитання: чи зробить нас більша кількість інформації більш інформованими громадянами? Яка саме інформація створюється та зберігається, яку цінність вона має для суспільства в цілому? Очевидно перехід до інформаційного суспільства вимагатиме від людей відмовитися від пасивного споживання інформації та брати більш активну участь у своєму „інформаційному житті”. У цьому і полягає різниця між кількісним та якісним підходом до оцінки інформації у нашому суспільстві.

На питання „чи існує в Україні інформаційне суспільство” можна відповісти наступним чином. Інформація сама по собі не може бути визначальною характеристикою суспільства, якщо не розглядати її зміст. А саме цей зміст і є суспільство – усе різноманіття людського життя, що висвітлюється різними комунікаційними засобами. Суспільство є основною інформації, а не навпаки. Тому немає сенсу ділити суспільства на інформаційні та неінформаційні. Кожне суспільство є певною мірою інформаційним – це лише питання ступеню. При цьому головною характеристикою інформації у суспільстві є її різноманіття – різноманіття тем, думок та точок зору, кутів подачі, глибини висвітлення. Наприклад, ось як звучить позиція організації ЮНЕСКО стосовно інформаційного суспільства: „ЮНЕСКО робить наголос на концепції „суспільств знання”, яка надає перевагу плюралізму та різноманітності замість глобальної подібності, заради подолання цифрового бар’єру та створення інформаційного суспільства”.

Чим більшим є різноманіття інформації про суспільство, тим більш інформаційним є це суспільство. У цьому контексті має сенс оцінювати процеси, що відбуваються останнім часом, саме за їхнім впливом на різноманітність доступної інформації – відповідно, ми отримаємо відповідь на те, призводять вони до більшої чи меншої „інформаційності” суспільства.

Поиск по сайту: