АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

В ОСИНОМУ ГНІЗДІ 3 страница

Читайте также:
  1. DER JAMMERWOCH 1 страница
  2. DER JAMMERWOCH 10 страница
  3. DER JAMMERWOCH 2 страница
  4. DER JAMMERWOCH 3 страница
  5. DER JAMMERWOCH 4 страница
  6. DER JAMMERWOCH 5 страница
  7. DER JAMMERWOCH 6 страница
  8. DER JAMMERWOCH 7 страница
  9. DER JAMMERWOCH 8 страница
  10. DER JAMMERWOCH 9 страница
  11. II. Semasiology 1 страница
  12. II. Semasiology 2 страница

— Кидайте на нього аркан! Стріляйте з луків! — гукав мурза.

Та голос його потонув у криках, шумі, брязкоті зброї і тупоті копит. Його відтерли, потягли за собою в поле перелякані одноплемінники. Мурза уже нічого не міг вдіяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тікають з поля бою? А крім усього, він сам не бачив у цьому поході, до якого його спонукали Кара–Мустафа та хан Мюрад–Гірей, ніякої вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрій Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а підданих — жменька? То за віщо ж його люди мають класти голови?

Орда тікала на Оржицю, а звідти полями — до Яблуневого. Кримські салтани, що були з Юрієм Хмельницьким, не ждучи, поки підійдуть козацькі полки, зняли облогу фортеці й почали поспішно відступати до Дніпра. Тільки глибокі сніги перешкодили лубенцям та миргородцям перетнути їм шлях і винищити до ноги.

 

 

За Оржицею, відокремившись від козаків, які переслідували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубової Балки. Їхали швидко, хоча кожен розумів: надії на те, що хутір залишився цілий, майже немає.

Перед ними розстилалася безмежна біла рівнина. Велике червоне сонце повільно опускалося за далекий небосхил, і на іскристому снігу попереду вершників колихалися довгі темні тіні.

Арсен мимоволі задивився на свою тінь, що дивно горбатилася перед ним, і йому раптом спала на думку давня, відома з дитячих літ приказка: своєї тіні не наздоженеш!

Чи ж тільки тіні?.. А щастя? Хіба воно не схоже на примарну тінь? Ось який уже час женеться він за ним, а наздогнати так і не може… Під серцем знову занило, їхав додому, як на похорон, не вірив, що застане там своїх, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою і його полковник Яненченко, залишилися тільки трупи та попелища.

І все ж десь на самому дні серця жевріла малесенька надія. Всупереч усьому жевріла… А може, Дубова Балка, що причаїлася в байраках, заметених снігами, уціліла? Може, її обминули татарські чамбули і рідні зараз зустрінуть його радісними покликами, теплими усмішками?

Марна надія!

Коли надвечір з високої гори раптово відкрився перед ними широкий краєвид на Сулу і засульські простори, що білим простирадлом розкинулись ген–ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вірніше, те місце, де був хутір. Тепер там лежали чорні згарища.

Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину і не могли отямитись.

— Пся крев! — порушив мовчанку Спихальський. — Яке злочинство! Як тільки нарід жиє на цій землі? Безперервні війни, напади, кров, смерть… Нещасний край!

— Своєю кров’ю ми захищаємо тут і Польщу, пане Мартин, — зауважив Семен Гурко. — Але ваше вельможне панство зовсім не цінить цього.

— Як то? Мені здається, пан помиляється! — настовбурчився Спихальський.

— Я можу навести десятки випадків з минулого, які переконають пана… Хто не знає Івана Підкову, могутнього лицаря, що не раз і не два побивав татар і турків зі своїми козаками? А що з ним зробили король і магнати? Схопили підступно і наказали стратити на догоду султанові!.. Хто не знає на Україні, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Січ, яка, ніде правди діти, приймала всіх, хто тікав від панського гніту… Але ж король і магнати не розуміли або не хотіли розуміти, що цим підривають безпеку всього краю, бо Січ передусім вела смертельну боротьбу проти Криму і Туреччини, які поклали собі за мету знищити Україну і Польщу на корені…

— Здаюся, пане Семен, — похмуро мовив Спихальський. — Все, що ви кажете, то свята правда…

— Коли б ми, слов’яни, не гризлися між собою, як собаки, а спільно виступили проти хана і султана, то вже б давно кривавий меч османів лежав у поросі, притоптаний нашими ногами! І не свистів би хижий татарський аркан над головами наших жінок, сестер і дітей.

— Цілком поділяю вашу думку, пане Семен!

Поки Гурко і Спихальський тихо вели розмову, Арсен і Роман, стоячи трохи попереду, на шпилі, погаслими очима дивилися на те місце, де зовсім недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькі шибки у віконцях, не скрипів журавель над колодязем… Купи головешок та почорнілий сніг навколо — то все, що залишилося від затишного житла.

Арсен застогнав від болю і безсилої люті. От і скінчилося його щастя, погасли надії. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого — кохану дівчину, рідних, оселю… Він ударив коня і погнав наосліп у долину. Товариші помчали слідом.

На розореному дворищі, спішившись, зняв з голови шапку і довго стояв непорушно, відразу постарілий, почорнілий на виду, прибитий несподіваним горем. Відчував, як щось пече його зсередини, ніби замість серця хто поклав у груди важкий розжарений камінь, а гіркота здушила горло, мов холодний зашморг.

Затуманеними очима дивився на купу головешок і ніби бачив сумні, заплакані очі матері, Златки, Стехи, дідуся… Де вони? Що з ними сталося? Чи живі, чи загинули? А якщо живі, то куди повели їх людолови? Невже погнали у неволю? Невже їм судилася така ж доля, якої він звідав на чужині?

В його грудях заклекотало глухе ридання. Він розумів, що від сьогодні його життя піде новим руслом і що на цій новій дорозі на нього чигають не тільки злигодні й поневіряння, а й кров та смерть. Він присягався в душі зробити все можливе й неможливе, щоб відомстити своїм кривдникам — Юрію Хмельницькому та Іванові Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне діло, — великому візирові Кара–Мустафі. Не відав, як він це зробить, де й коли зустріне своїх ворогів, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх!

Все в його душі перекипіло. Вона ніби вигоріла і стала пустельною і кам’яною. Тут, на чорному попелищі, втративши враз найрідніших людей, він зрозумів, яке горе пережили сотні тисяч його співвітчизників, котрі втратили, як і він, усе, яких мук зазнали вони і якою ненавистю сповнені їхні серця. І він поклявся, що відтепер не знатиме ні жалю, ні співчуття до тих, хто чинить зло його народові, хто, мов сарана, плюндрує його землю, перетворюючи її на дике поле.

Йому на плечі лягла Романова рука.

— Не журися, брате! Журбою горю не поможеш.

Поруч стали Спихальський і Гурко. Обидва суворі, заклопотані. Горе товариша гострим болем віддалося і в їхніх серцях.

— А й справді, Арсене, годі журитися, — тихо промовив ніжинець. — Давайте краще гуртом поміркуємо, що його робити.

— Що ж тут виміркуєш? — з розпачем у голосі озвався Звенигора.

— Холера ясна! Прецінь ми в гіршому становиську бували. Згадай, друже мій! — вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчі подобу веселої усмішки, щоб підбадьорити друга. Але усмішка вийшла бліда, вимушена. — І виплутувалися з нього!

— То, пане–брате, було зовсім інше, — відповів за Арсена Роман. — Там ми думали тільки самі за себе. А тепер…

Вони не помітили, як позаду, на тому місці, де раніш стояв солом’яний погрібник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихень–ко піднялася обгоріла ляда і крізь вузеньку щілинку на них глянули чиїсь очі. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до світла, а потім спалахнули радістю. Ляда з грюкотом відчинилася — і з темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька.

— Арсене! — радісно виглянув хлопець і, вистрибнувши з погреба, кинувся в обійми друзів.

— Яцьку! — Арсен притиснув його до грудей. — Ти живий? А де ж наші?.. Що з ними?

Козак з надією дивився на погріб, ніби чекав — чи не з’явиться звідти ще хто–небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.

— Ні, ні, там нікого більш немає… Татари всіх забрали — погнали за Дніпро…

— Отже, живі?

— Так, живі…

— А ти ж як?

— Я втік по дорозі… До вечора сидів у яру. А потім повернувся до хутора і заховався в погребі. Накидав туди соломи, намостив собі гніздо. Там хоч і темно, зате досить тепло… Я знав, що ви повернетеся сюди…

— Спасибі тобі, Яцьку… Тепер розповідай усе докладно.

Хлопець почав розповідати. Всі слухали мовчки, не перебиваючи і не перепитуючи. Тільки коли він згадав імена Многогрішного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами і з досадою похитав головою, ніби казав: як жаль, що ми дозволили полковникові вислизнути з наших рук!.. Звістка про те, що всіх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи підбадьорила козаків, і коли Яцько закінчив свою розповідь, вони почали жваво обговорювати становище.

— Ось тепер ясно, — сказав Спихальський. — Ми повинні їхати до Корсуня і визволити наших… Тільки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня…

— Хто сказав, що немає? — образився хлопець. — У лісі в мене прихований добрячий кінь! Тут їх чимало блукало після боїв… Тож я впіймав одного біля стіжка на лузі і прив’язав у лісі, подалі від стороннього ока…

— Ну, тоді ти зовсім файний хлопак! Я тебе все більше поважаю, Яцьку! — І Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спині. — Друзі, не можна гайнувати часу — рушаймо в путь!

— Чекай, чекай, пане Мартин, — охолодив гарячого поляка Гурко. — Давайте поміркуємо, що будемо робити в Корсуні…

— Як то що? — надувся Спихальський, який не терпів, коли не погоджувалися з його думкою. — Визволимо Златку, Стеху… Всіх інших…

— Учотирьох?

— Чому вчотирьох? — образився і Яцько. — А я?

— Так, так… Пробач, Яцьку, — серйозно сказав Гурко і зразу ж додав: — Навіть і вп’ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрібні значно більші сили…

— Я теж про це думаю, — сказав Роман. — У Яненченка сотні татар…

Арсен мовчав, розуміючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину він ладен був на крилах летіти вслід за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справді, що вони вп’ятьох зроблять? Та й припасів у них на дорогу немає ніяких — ні сухарів, ні сушеного м’яса, ні сала. Навіть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося від думки, що Златка в руках людей, які не звикли рахуватися з дівочою красою і молодістю. Для них це був товар, що цінився на східних ринках якнайдорожче.

Він вагався.

— Що ж ви радите, батьку Семене? — спитав Арсен.

— Важко тут що–небудь розумне радити, — відповів Гурко. — Вірніше — не важко, а страшно… Щоб не помилитись…

— І все ж ми повинні на щось зважитись.

— Безперечно… Оскільки я гадаю, що вп’ятьох ми не зарадимо лихові, то нам треба негайно мчати на Січ. Якщо, звичайно, у вас там є друзі, які виявлять бажання допомогти вам…

— Друзі є.

— От і добре. Поїздка на Січ, а потім до Корсуня займе не більше десяти днів… Хай навіть два тижні… Але ж ми звідси теж будемо добиратися до Корсуня днів п’ять… Тож за цей час, треба сподіватися, з твоїми рідними, Арсене, нічого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен і Ненко. Мені здається, вони знайдуть якийсь спосіб вступитися за Златку і всіх інших…

— Я теж на це сподіваюся, — погодився Арсен. — А як ти думаєш, Романе?

— Без запорожців нам не обійтися, — коротко відповів дончак.

— Ну, якщо так, тоді погодуймо коней — і гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде.

 

 

ПАЛІЙ

 

 

Заметена снігами Січ здавалася подорожнім зовсім безлюдною. На майдані — жодної живої душі. Біля церкви, біля військової канцелярії та зброярні, де завжди товклися ті, кому нічого було робити, — теж нікого. Тільки на вежах бовваніли вартові та з широких мазаних бовдурів над приземкуватими куренями ліниво тягнулися в імлисто–сизе небо голубі ранкові дими.

В Арсена упало серце: невже нікого з близьких друзів не застане в Січі? Невже всі розбрелися по теплих, ситих закутках? Він знав, що у фортеці зараз досить голодно. За роки війни вичерпалися запаси хліба, козацькі господарства занепали, з України підвозу майже ніякого, і братчики, у кого була власна хата–зимівник або кому було де прихилити голову — у родичів, знайомої вдовиці чи просто в наймах у свого ж таки багатого братчика–запорожця, — після перемоги над яничарами та виборів кошового розійшлися хто куди.

Однак він не сподівався, що Січ так збезлюдніє. Що ж трапилося? Чи всі вимерли, чи дідько їх забрав? Добре буде, якщо в курені назбирається якась сотня козаків…

Друзі прив’язали коней до конов’язі і зайшли до Переяславського куреня. Тут було напівтемно, бо замуровані морозом маленькі шибки пропускали небагато світла. У грубці та в лежанці потріскували дрова. На полах, незважаючи на пізній ранок, хропло десятків два чи три запорожців. А ті, що прокинулись, займалися хто чим хотів — латали одяг та взуття, вирізували з верби та липи ложки, кухлі, ковганки, гострили шаблі, різалися в підкидного…

Виявилося, що людей у курені не так уже й мало. Це ще більше здивувало Арсена, бо він знав: Сірко ніколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лінощі найпершим ворогом воїна.

Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або неділя — так ні ж!

— Добрий ранок, братчики! — привіталися подорожні, стягуючи з голів вкриті інеєм шапки.

— Арсене! Голубе! Яким побитом? — вигукнув Метелиця і розставив ведмежі обійми. Старий незмінно радів молодому козакові, до якого відчував батьківську любов.

З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану–перелатану кожушанку, зіскочив дід Шевчик і задрібуляв до Арсена.

Кинувши на стіл карти, од вікна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сікач. Як завжди, він був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червоні чоботи на залізних підковах, а зелені оксамитові шаровари, здавалося, щойно вийшли з–під руки кравця… Тільки одно не пасувало до його ошатного вигляду — на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скільки Арсен пам’ятає, це ніколи не псувало Сікачеві настрою. Програвшись до цурки, він зникав на якийсь тиждень–другий, а потім знову заявлявся добре вдягнутий, на баскому коні. Подейкували, що у нього десь у Києві є багата молода вдова, безмірно закохана в запорожця, яка постачає свого коханця і грішми, і одягом. Інші заперечували і казали, що Сікач, справжнього прізвища якого ніхто не знав, — син якогось багатого пана чи купця, а може, навіть самого київського архієпископа. Ось, мовляв, звідки у нього і гроші, й одяг… Та все це були тільки здогади… А наяву був гострий на язик, добре обізнаний з риторикою, піїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова і картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмірно щедрий у дружбі красень запорожець Сікач. Таким знали його всі, а про інше — не питали…

Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.

— Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га–га!

Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно–русою щетиною щоки.

Заворушився увесь курінь. Нова людина — це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п’ятеро… Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.

— Ну, чому ж ти мовчиш, Арсене? — сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. — Розповідай!

— Що розповідати? — зітхнув Арсен. — Нічого нема радісного…

— Що трапилося, синку? — запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.

— Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину… Людей погнав на правий берег, села попалив… Моїх теж забрав… І наречену, і матір, і сестру…

— Проклятий! — глухо озвався хтось із гурту.

— От я й прибув до вас, братчики, по допомогу… Як бачите, нас тільки п’ятеро — іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.

— А чому б нам не піти? — вигукнув Сікач. — Весь курінь піде!

— Аякже! — прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. — Я перший піду! — Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. — За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати! То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй трясця!

Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурпалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.

— Не знаю, що й казати, синку, — нарешті промовив він. — Звичайно, я теж дуже хотів би піти з тобою… Але тут така заковика…

— Яка, батьку?

— Чи дозволить кошовий?

— Я гадаю, Сірко дозволить.

— В тім–то й річ, що Сірко зараз у себе на хуторі… В Грушівці… Відпочиває старий… А наказним кошовим отаманом залишив Івана Стягайла, нашого курінного… Ти сам знаєш, який він… Скупий, що зимою й снігу не випросиш, а своєвільний та упертий, як осел! Я йому в вічі не раз казав про це… Захоче — дозволить, а якийсь ґедзь укусить його не за те місце — не дозволить!

— А ми його й питати не будемо! — розсердився Сікач.

— Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як гадаєш! — обірвав його Метелиця. — Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ… А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олова, ні сухарів, ні солонини…

Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.

— Що ж ви порадите, батьку? — спитав Арсен.

— А що я пораджу? Іди до Стягайла… Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить…

 

 

Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна–козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна–жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягайла.

Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків–дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством — давав своїм братчикам–запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг — прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська — різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, — своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.

Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелювався — підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.

Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.

На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»

Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Інокентія Гізеля, архімандрита Києво–Печерської лаври і професора Києво–Могилянського колегіуму. Ця книжка з’явилася років п’ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу в Україні, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.

Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:

— Здорові були, молодці! З чим прийшли?

Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім’ї.

— То чого ж ти хочеш, козаче?

— Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні…

— Гм, чим же я можу допомогти?

— Дозвольте, батьку, набрати охочих… та спорядити їх припасами з військової казни.

— Он як! — Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. — Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!

Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.

— Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? — сказав він. — Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору…

Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.

— Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя…

— Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.

— Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? — перекривив Стягайло Гурка.

— Я не указую. Я тільки висловлюю подив…

— Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!

— Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди…

— От як станеш, тоді я и говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить — не знаємо, куди дівати.

Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.

— Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того… Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході… Нам треба всього лиш порох, олово та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?

— Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, — уперто стояв на своєму Стягайло.

— Хто зна, хто зна, — з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.

— Ти занадто самовпевнений, козаче, — нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров’ю, гарикнув наказний отаман. — Але ми й не таким роги обламували!

— Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з’ясовувати, хто з нас розумніший, — втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. — Ми прийшли по допомогу… Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували… Ходімо, друзі!

— Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш — у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на роги! Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі… Ось так!

Козаки мовчки вклонилися і вийшли.

— Пся крев! — вилаявся Спихальський, сходячи з ґанку. — Упіймали облизня, прошу пана!

— Справді, не сподівалися на таке, — озвався глухо Роман. — Що ж будемо робити, братове?

— Поїду до Сірка на хутір! — рішуче сказав Звенигора. — Невже старий відмовить мені?

— Їдь, Арсене! Їдь не гаючись! — підтримав друга Спихальський. — А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша… Їдь!

Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.

 

 

Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.

Звичайно прийом проходив тихо–мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім’ї славних лицарів Війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів. Коли неофіт казав, що добровільно і що буде слухатись усіх отаманів, його питали, як він прозивається. Саме — як прозивається або як хотів би прозиватися, бо справжнє прізвище заносилося тільки до реєстру, а якщо новак з тих або інших причин не хотів, щоб там фігурувало його прізвище, то заносилось лише прізвисько. Ця традиція установилася ще тоді, коли покріпачені селяни, які тікали на Запорожжя від панів, не хотіли, щоб навіть тут їх знали під їхніми справжніми прізвищами, щоб панові чи урядовцям короля, коли б вони виявили втікача, можна було сказати, що це не той, кого вони розшукують, що це зовсім інша людина, навіть прізвище у неї інше… Якщо ж прізвиська не було, то спостережливі вигадники–запорожці тут же на ходу придумували його, найчастіше підмічаючи яку–небудь рису вдачі чи зовнішності новоспеченого козака. «Хай буде Рябоштаном!» — гукав хтось, натякаючи на рябі штани новоприбулого. Або: «Та він глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею і прозивається!» Так і записували… З цієї хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо він був юнаком або ж людиною, зовсім необізнаною з військовою справою, то його називали молодиком і прикріпляли до старого бувалого козака, який років за два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею і списом, стріляти влучно з рушниці, пістоля, гаківниці та гармати, копати шанці, ставити похідний табір з возів, їздити на коні, майструвати чайки та плавати на них і ще безліч більших чи менших справ, які мав уміти запорожець. Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати «батькові» та відпрацьовувати на зимівнику, тобто в господарстві свого учителя. Правда, іноді траплялися і такі учителі–безкорисливці, як старий Метелиця, котрі за науку не вимагали нічого, крім кухля горілки та поваги… Якщо ж це був досвідчений воїн, то він відразу вливався до складу запорожців, курінь приймав його в свою сім’ю як рівного.

Однак сьогодні традиція порушилась.

Коли Семен Гурко підійшов до гурту сивовусих козаків і, вклонившись, як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курінний отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним кошовим, сказав:

— Чоловіче, я не проти… Як кажуть, про мене, Семене… Але краще буде, коли ми покличемо кошового. Чогось він на тебе зуб має… Правда, за нашими звичаями ми можемо прийняти тебе і без кошового, та коли він хоче сам побувати на курінній раді, то не личить перечити отаманові. Тим більше, що він наш курінний…

І послав молодика по Стягайла.

Слова Могили неприємно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг переговорити за нього із значними козаками куреня, від яких передусім залежить його доля. Гм, злопам’ятний чоловік і, здається, невеликого розуму…

Чекати довелося недовго. Червоний від морозу та від кухля міцного меду, який він любив вживати до обіду, Стягайло привітався, скинув кожуха і сів до столу.

— Ну, що тут? — запитав похмуро.

— Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, — сказав Могила.

— Новачок? Хто ж це? — Стягайло зробив вигляд, що не помічає Гурка.

Гурко вклонився, виступив наперед.

— Це, батьку, я.

— А–а, це ти… Ніжинський козак… Як же тебе звати?

— Семен Гурко.

— Скільки років маєш?

— За сорок звернуло.

— А у війську скільки?

— Двадцять.

— Ти, здається, письменний?

— Так, дещо кумекаю… Вчився у Києво–Могилянській колегії.

Стягайло пильно придивився до козака, ніби хотів зазирнути в його найпотаємніші думки. Гм, гарний, дужий і розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справді якесь цабе. «Приймеш на свою голову такого розумника, а через рік–другий він, чого доброго, дасть коліном під одне місце і зіпхне з курінного… Знаємо ми таких! Не раз уже бувало!» — подумав кошовий і сердито, хоча й намагався стримати свої почуття, сказав:

— Ну що ж — я не проти. Але просися, хлопче, в інший курінь. У нас і так багато люду! Навіть спати ніде, коли посходяться всі… А от у Незамаївському та Мишастівському обмаль. Йшов би туди!

— Але ж, батьку кошовий, я хотів разом із своїми товаришами…

— Мишастівський курінь поряд… От і будете разом!

— А в поході? У бою?.. Хіба справа в тім, щоб тільки переспати чи з одної миски саламаху їсти?

— Тебе не переговориш, — насупився Стягайло.

— Занадто розумний і настирливий цей новачок, — підтримав кошового низенький і круглий, мов діжа, козак Покотило, давній приятель Стягайла. — Ти ж чув, чоловіче, що тобі сказано? І не ким–небудь, а самим кошовим! Забирай манатки — та йди собі без оглядки!

Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м’якше відповісти, але його випередив Роман Воїнов.

— Браття, я не розумію, що тут робиться? Чоловік проситься до нашого куреня, а його допитують, як на суді! Проганяють, як собаку… А чи ти, Покотило, хоч знаєш, що за людина перед тобою? Та ти батькові Семену і в підметки не годишся!


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.021 сек.)