В ОСИНОМУ ГНІЗДІ 8 страница

— Батька кинули до ями…

— До ями? Якої ями?

— Гетьман наказав у себе на подвір’ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в’язнів… Кидають туди і за провини, і без провин… Дізнається Юрась, що у кого–небудь є гроші, — бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б’ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в’язень не сконає від голоду, холоду та побоїв… Батька теж б’ють… Кожнісінького дня…

На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.

— Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене — козак, — обняла його за плечі мати.

— Визволимо твого батька! — стукнув кулаком по столу Сава. — Якщо вже на те пішло, то я скажу: є в мене хлопці відчайдушні. Такі, що й чортові роги скрутять!.. Чекаєм весни — готуємо зброю, підбираємо надійних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар і Юраська Хмельниченка, щоб пам’ятали, на чиїй землі живуть, кляті!.. І вас гурт, — звернувся він до козаків. — Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити.

— А про ваших рідних я вже сама вивідаю, — сказала Феодосія, звертаючись до Звенигори. — Жінці зручніше зробити це… Та й Василько не дріматиме.

— Спасибі, паніматко, — подякував Арсен.

У нього зародилась надія, і на серці стало легше. Від тепла і передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкірою обличчі заграли рум’янці, а в сірих очах, замість холоду і суворості, з’явився вираз лагідності й тихої задуми.

Залишилося з’ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосія зразу ж запропонувала свою господу, досить простору і, на перший погляд, зовсім не бідну. Але Палій заперечив:

— Якщо за Мирона вимагають викуп, то кожної днини до вас можуть завітати непрохані гості. Що вони скажуть, коли застукають нас тут?.. Спочатку я й сам мав намір зупинитися у вас, паніматко, а тепер бачу — не можна. І для вас буде неспокійно, і для нас небезпечно… Хатина баби Секлети — найзручніше пристановище: на околиці, біля самого лісу, далеченько від сусідів. Для коней є повітка, а в ній — трохи сіна і соломи… Тож перебудемо якийсь день там.

На тому й порішили.

Уже проспівали другі півні, коли три постаті вийшли з двору Семашків і, пересвідчившись, що на дорозі — жодної живої душі, пірнули в синю морозяну ніч.

Кілька днів ні молодий Семашко, ні Феодосія, ні Сава Грицай не приносили нічого втішного, бо не могли пробратися на Викітку. Юрась Хмельницький всюди поставив посилену варту. Що діялося за частоколом фортеці, ніхто не знав. Однак жителі Немирова здогадувалися, що там чиняться криваві допити і катування.

Арсен Звенигора не знаходив собі місця. Кожного вечора, коли прибігав Семашко або Сава без достовірних вістей, він у безсилій люті стискував кулаки. Його гнітила невідомість. Він ладен був зразу, негайно напасти на укріплення, бо вичікування завдавало йому неймовірних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Особливо переживав він за Златку і Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася і сам несамовитий гетьман?

Його підтримував Роман. Однак Палій не схвалював їхнього гарячкування.

— Поспішиш — людей насмішиш, — казав він. — Хіба можемо ми такими нікчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевілля! Поки ми не матимемо надійного зв’язку з твоїми, Арсене, доти…

— А поки дочекаємося зв’язку, буде пізно!

— Що ж ти радиш?

— Ми самі повинні встановити зв’язок!

— Як?

— Я проберуся таємно на Викітку…

— Легко сказати!

— А чекати ще важче!.. Якщо і сьогодні не буде нічого нового, я вночі піду до замку.

Перед вечором прибігли схвильовані Василь Семашко та Сава Грицай. Всі кинулись до них. Навіть баба Секлета злізла з печі.

— Ну?

— Татари виволокли чотири трупи із замку і кинули в ополонку на Нижньому ставу!

— Ви дізналися, хто то був?

— Ні, — схлипнув Василько.

Звенигора обняв хлопця за плечі.

— Не плач! Сльозами горю не зарадиш… Вночі ми проберемося на Викітку і що–небудь вивідаємо.

Палій промовчав. А у хлопця радісно заблищали очі.

— Справді?

— Так. Для цього потрібно мати вірьовочну драбину із міцним залізним гаком і довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокіл.

— Драбина з гаком у мене знайдеться, — сказав Сава Грицай.

— А я дістану хворостину, — по–змовницьки прошепотів Семашко, ніби його міг тут хтось підслухати.

— От і добре. Тоді приходьте, як стемніє.

Пізнього вечора кілька постатей прокралися темними завулками і задвірками до Викітки. Щоб не наражати всіх на небезпеку, Арсен наполіг, що в замок піде він один, до стіни його супроводжуватимуть тільки Роман та Семашко, а інші залишаться в засаді на березі ставу, у заростях верболозу та вільшаника.

Семашко — так запорожці почали звати хлопця — упевнено йшов попереду. Ще за дня він розвідав усі підступи до Викітки і переконався, що найзручніше буде підійти з боку Верхнього ставу.

Вони спустилися з крутого горба вниз, на лід, приметений снігом, оминули вузький перешийок, яким Викітка з’єднувалася зі Шполівцями та центром міста і де, як хлопець знав достеменно, і вдень і вночі вартували татари, й попростували до зубчастої стіни фортеці.

Ніч була темна, безмісячна. Різкий вітер глухо шумів у лапатому гіллі яворів і жбурляв колючим снігом. Жодного вогника, жодної людської постаті. Здавалося, весь Немирів вимер або заснув.

Вони видерлися по крутому схилу вгору і зупинилися під темною дерев’яною стіною.

— Тут! — прошепотів Семашко.

Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою підняв один її кінець вгору і зачепив за гострий частокіл. Ставши ногою на нижній щабель і пересвідчившись, що драбина зачепилася міцно, він обняв у темряві Романа і Семашка, прошепотів:

— Чекайте на мене тут до других півнів. Якщо не вернусь, ідіть назад… Прощавайте!

Він швидко поліз на стіну і зник у темряві.

Частокіл був невисокий — якихось два сажні, і Арсен миттю здерся на нього. Перелізши через гострі шпичаки паль на внутрішню земляну приспу, швидко підняв драбину, згорнув і закопав у сніг. Потім, кинувши швидкий погляд на Романа і Семашка, які ледь бовваніли внизу під стіною, обережно спустився в темний двір фортеці.

Десь біля брами загавкав собака, перегукнулися вартові — і знову настала тиша, яку порушував тільки посвист вітру.

Арсен струсив з одягу сніг і почав скрадатися поза хлівами до майдану, де у вікнах блимали жовтаві вогники.

Завірюха посилювалась і швидко замітала сліди, а також ховала від стороннього ока. На майдані — жодної живої душі. Тільки вдалині, біля фортечних воріт, якийсь рух і гамір — то в посад в’їжджав невеликий татарський загін, що, мабуть, повертався зі здобиччю з навколишніх сіл. Але до воріт було далеко, і, звичайно, ніхто на такій відстані не міг побачити людину, яка скрадалася попід будівлями, обережно заглядаючи в освітлені вікна.

Довго Арсенові не щастило. Та ось він, обігнувши ріг однієї хати, заглянув у замерзле причілкове віконце і побачив неясні тіні. Тоді припав до шибки ротом, гарячими губами відігрів замерзле скло. Незабаром на ньому зачорніла невеличка кругла латка. Глянув у неї — і мало не скрикнув од радості: за столом, якраз насупроти нього, сидів, підперши лису голову, дідусь Онопрій. Арсенове серце радісно закалатало. Тільки б нікого із сторонніх не було в хаті! Зразу вивів би своїх до стіни, де ждуть Роман і молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети — і гайда в поле! Завірюха миттю замете слід, і ніхто не здогадається, де поділися втікачі… Шукай вітра в полі!

Він аж затупцяв з нетерплячки. Потім ще раз заглянув у віконце. Так, це дідусь Онопрій. Як і раніш, сидить непорушно, підперши голову рукою… А там далі, у сутінках, — матуся… І більше, здається, нікого…

Легенький стукіт нігтем у шибку примусив дідуся здригнутися, підвести голову. Він довго прислухався, щось сказав. До нього підійшла мати. Арсен постукав знову, на цей раз дужче.

Дідусь встав з–за столу і нахилився до вікна.

— Хто там? — долинуло його ледь чутне шамкотіння.

— Це я, Арсен, — прошепотів козак. — Відчиніть!

У хатині запала мовчанка. Потім почувся легкий скрик матері. Грюкнули двері.

Арсен оглянувся, визирнув з–за рогу. На майдані порожньо. Татари десь зникли. Тільки біля брами голосно сміялися вартові… Він легко перемахнув через пліт і збіг на високий ґанок. Двері несміливо скрипнули, прочинилися, і з щілини почувся голос матері:

— Арсене, ти?

— Я, мамо! Я!

— Боже мій!

Вона хутко впустила його в сіни.

— У хаті чужих немає? — спитав тихо.

— Немає, — грюкнула засувом і припала в темряві до холодного синового кожуха. Прошепотіла: — Арсенчику, дитино моя!

Ввійшли до хати. Дідусь Онопрій кинувся до внука, схлипнув радісно.

— Соколику! Звідки ти?

Арсен обняв дідуся і обвів оком кімнату. Нікого.

— А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?

На мить у хаті стало тихо. Тільки потріскувала скіпа, і від її жовтавого світла покоєм бродили примхливі загадкові тіні. Арсенові враз стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дідусь?

— Ну? Кажіть же!

— Покликали їх до гетьмана… А що там — невідомо. Тільки наказали вдягнутися по–святковому, — тихо проказала мати.

У Арсена похололо серце.

— І що ж — їх кожного вечора кличуть до гетьмана?

— Ні, сьогодні перший раз.

— А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?

— Вони поступили на службу до яничарів… Казали — так треба… Тож і їх покликано сьогодні…

— Ага, ось як, — Арсен полегшено зітхнув.

Однак тривога не полишала його. Хіба місце молодим гарним дівчатам серед кровожерливих вояків Юрася Хмельницького, людей без роду і племені, які злетілися сюди з усіх усюд, щоб тільки якось пережити голодне лихоліття?

— Матусю, дідусю, слухайте мене уважно, — промовив, сідаючи на ослін і садовлячи обабіч себе рідних. — Я тут не сам… Зі мною і Роман, і пан Мартин, і Яцько, і ніжинський козак Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Передайте Младенові, Ненкові і Якубові, що ми приїхали, щоб визволити вас. Мої товариші залишилися у одної старенької бабусі, яка живе самотньо над ставом. — Арсен розповів, як знайти хатину бабусі Секлети. — Якщо я не побачу їх, хай прийдуть завтра ввечері до нас… А зараз я повинен іти… Де живе гетьман?

— Арсене, що ти надумав? Іти до гетьмана? — кинулася мати.

— Я повинен усе розвідати. Можливо, їм потрібна моя допомога… То де живе гетьман?

— Його будинок — на тому боці майдану. Якраз перед ґанком — два високі осокори, а на подвір’ї — конюшня та військовий склад, — пояснив дідусь Онопрій.

— А варта?

— Варта тільки всередині… Та біля воріт.

— Ага, гаразд… За мене не бійтеся, рідненькі… Може, ще сю ніч ми всі будемо в безпечному місці. Тільки б поталанило…

Він обняв матір і діда і швидко вийшов з хати.

Хурделиця не стихала. Арсен підняв комір кожуха і, підштовхуваний вітром, попростував через засніжений майдан.

Будинок гетьмана, незважаючи на снігову завірюху, неважко було знайти: всі вікна у ньому світилися. А перед ґанком, як казав дідусь Онопрій, стрімко здіймалися вгору два струнких осокори.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, Арсен сміливо наблизився до освітленого вікна і припав до шибки. Однак нічого не побачив: на вікнах занавіски… Він перейшов до другого вікна. Але й тут його ждало розчарування.

Обійшовши півхати, він опинився в дворі. Не помічаючи нічого підозрілого, через замет перебрався до двох яскраво освітлених вікон, з яких долинали голоси, і здерся на прикидану снігом купу дров, щоб заглянути поверх занавісок. Раптом з–за хати вийшло троє. Арсен зразу зрозумів, що це — підпилі старшини, і вилаяв себе у думці за необачність. Тепер доведеться або тікати (а це означало б, що підніметься через хвилину на ноги вся Викітка), або ж піти на ризикований шлях і спокійно, вигадавши правдоподібну причину, пояснити, чому опинився тут, під вікнами гетьманського дому.

Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освітленого вікна, старшини на якусь мить розгубилися і, зупинившись, мовчки дивилися на нього. Потім один спитав:

— Гей, ти хто такий? Що тут робиш? — Вони оточили Арсена.

— Добрий вечір, — миролюбно привітався козак.

— Добрий вечір, — спантеличено відповіли старшини, приглядаючись до незнайомця. — Ти що за один?

— Мені потрібно до гетьмана… Я прибув із Запорожжя.

— Дідько тебе візьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!

— А мене пропустили разом з загоном, який щойно входив до посаду… Ніхто й уваги не звернув.

— Ох, диявол!.. Тс–с–с! Нікому про це ні слова. А то гетьман дізнається — голови всім нам постинає… Лихий би тебе забрав!

Старшини були налякані. Гетьман жартувати не любив: дізнається — враз комусь пропише сотню київ!

— Ходімо з нами! — смикнув один Звенигору за рукав.

— Куди?

— Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?

— Але зараз… Пізно вже!..

— Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…

В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.

Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.

— Кара джигіт? — не повірив своїм очам мурза.

— Чорний вершник! — вигукнув полковник Яненченко. — Їй–богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!

А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:

— Арсен Звенигора!

Арсен мовчав.

Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:

— Ти справді запорожець?

Арсен вклонився.

— Так, ваша ясновельможність, запорожець.

— Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?

— Кожен має право назвати іншого як йому заманеться.

Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:

— Не вірте йому, пане гетьман! Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра — Іван, а післязавтра — Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!

— Он як! — Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови.

А Многогрішний підступив ближче.

— Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?

— Як не впізнати, пане Многогрішний! — стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. — Я радий бачити вас живим–здоровим…

— Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? — В очах Многогрішного блиснули злі вогники. — Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі… Тепер миром не розійдемося.

Юрась відсторонив хорунжого убік.

— З чим прибув із Січі, козаче?

Арсен завагався з відповіддю.

— Але, ясновельможний пане гетьмане… — Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. — Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.

— А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про шо! — роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. — Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройно виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?

— Ясновельможний пане гетьмане…

Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:

— Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем’яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. — Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав: — То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?

— Так, то мій двоюрідний брат, — схилив голову хорунжий. — Мій нещасний брат, якого Самойлович…

— Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!

— Але ж, ясновельможний пане гетьмане…

Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.

— Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? — Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам’яніле обличчя козака. — У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!

Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:

— Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на

Запорожжі минулого літа… Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?

— Цілком доручаю його тобі, — подумавши, відповів Юрась. — Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв’язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами… Візьміть його та киньте в яму!

Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.

Многогрішний боляче штовхнув у спину.

— Ходімо!

Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім — на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.

— Прощавайте, пане гетьман, — кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. — Гадаю, що все–таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.

— Іди, йди! — гарикнув Многогрішний. — Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!

Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері — і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом’яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого–небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

— Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

— Я.

— Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

— Пугу, пугу — козак з лугу, — відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

— О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

— З Переяславського.

— А я з Мишастівського…

— То ти теж запорожець?

— Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

— Доброго здоров’я, брате… Привіт тобі від родини!

— Ти був у моїх? — здивувся Семашко. — Яким чином потрапив? Що там у них?

В’язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

— Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, — відповів Звенигора.

— З Семеном Гурком? — ще більше здивувався Семашко. — А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в’язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

Мирон Семашко гірко промовив:

— Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі — ні за що зачепитися.

— А коли стати один на одного?

— То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу… Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…

— Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?

— Нічого й думати… Не яма — справжня могила! — Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав: — Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!

«Справді, могила, — подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. — І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому — Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.

Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.

Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.

Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звенигору, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.

Гості почали розходитися.

Младен, Якуб і Ненко повели дівчат додому.

Господа опустіла. Один Азем–ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.

Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.

Многогрішний підхопився як опечений. Азем–ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.

Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.

Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.

— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров’я!

— Спасибі, — коротко промовив Азем–ага.

— За здоров’я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

— Здається, я сьогодні п’яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний. — Кожне ваше слово було розумне і достойне!

— А–а!.. — Юрась скривився. — Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… — і звернувся до турка: — Що ти скажеш, Азем–ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?

Азем–ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:

— Я приєднуюся до думки Свирида–аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам’янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав. То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам Аллах освятить його!

— Ні! — вигукнув Юрась. — Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стидаюся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотній до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!

— Отже, ви відмовляєтесь від неї?

— Для себе — так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…

В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.

— Хто там?

Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії.

Младен вклонився.

— Чауш кам’янецького паші Омар–агли, ваша ясновельможність! — виголосив він. — Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам’янця з важливим листом від великого візира.

Юрась Хмельницький і Азем–ага миттю встали з–за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з–за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем–азі.

— Що там? — нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем–аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в’яззю. В душі він боявся вістей з Кам’янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.

Азем–ага мовчки дочитав до кінця, згорнув сувій і урочисто промовив:

— Великий візир Мустафа сповіщає війська про підготовку до нового походу, який розпочнеться наприкінці весни цього року…

— Проти кого похід? Куди?

— Проти урусів… На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ… Візир наказує всім пашам, бейлер–беям, військовим залогам на Волощині й Україні спорядити свої загони всім необхідним для тримісячного походу, головна мета якого — захоплення Києва, Лівобережжя і розгром уруських військ. Султан Магомет, крім того, наказує кримському ханові вчинити влітку спустошливий набіг на Україну, на Лівобережжя, щоб відвернути сили урусів від Києва, куди буде скеровано наш основний удар… Нам, ясновельможний гетьмане, наказується разом з Білгородською ордою зробити напередодні походу головних сил розвідувальний похід на Київ, щоб виявити сили ворога і його слабкі місця.

— Слава Богу, що султан не зупинився на півдорозі! Отже, ще цього року вся Україна об’єднається під моєю булавою!

— По волі Аллаха і нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета, — урочисто проказав Азем–ага, піднявши молитовно руки.

Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, і в його очах промайнула несподівана думка: якщо турки завоюють всю Україну, то вони, чого доброго, зможуть обійтися й без нього і взагалі без будь–якого гетьмана, а розділять її на пашалики і настановлять пашів, як уже настановили в Кам’янці Галіля–пашу, який заправляє тепер усім краєм. Від цієї думки йому стало сумно і тяжко на серці. Ні, він повинен утриматися! Будь–якою ціною утриматися і зберегти в руках гетьманську булаву… Але як? На кого спертися? До Аллаха високо, а до султана далеко… Один великий візир Мустафа близько, і в його руках — влада над життям тих, хто мешкає в Анатолії, на Балканах і в усіх підвладних Порті землях… Отже, від нього передусім залежить і залежатиме і його доля. Хіба…

Юрась замислився. З Кара–Мустафою його міцно зв’язав торішній похід на Чигирин, піц час якого він добре вивчив потаємні струни душі великого візира. На цих струнах передусім грали два почуття — владолюбство і користолюбство. То, може, й собі зіграти на них?

Гетьман пожвавішав. У стомлених очах блиснули іскринки. Пильно глянувши на турка, він сказав:

— Ага стомився…

— Так, ефенді, — кивнув головою чауш.

— Але вранці, на світанку, доведеться вирушити в зворотну путь… Ага має відвезти важливого листа паші і подарунок великому візирові.

— Слухаюсь, ефенді, — виструнчився чауш.

Юрась повернувся до Многогрішного.

— Свириде, розпорядись агу Омар–огли і його людей добре погодувати і розташувати на ночівлю в теплих хатах, бо спочинок у них буде короткий. Вони мусять виїхати з Немирова разом з кримчаками, а ті мають звичай рушати до схід сонця.

— Розумію, пане гетьман, — вклонився Многогрішний і разом з чаушем і Младеном вийшов з покою.

Через деякий час він повернувся ї доповів, що весь загін Омара–огли вже розміщено на Шполівцях і що Омар–огли чекає нових наказів.

Поиск по сайту: