В ОСИНОМУ ГНІЗДІ 6 страница

— А ті… дівчата?

— Їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд… На Викітці… Стежу за кожним кроком…

— А турки?

— Азем–ага взяв на службу.

— Умгу… Це добре… Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем–азі.

— А той — кам’янецькому паші Галілю, великому візирові або й самому султанові, — додав Многогрішний.

— Про це міг і не нагадувати: сам знаю… А ось хто з наших доносить Азем–азі — оце я хотів би знати!

— Хто ж? Астаматій і Варениця, безперечно, причетні до цього…

Юрась кисло скривився.

— А може, й ти? Га?

Многогрішний злякано перехрестився.

— Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест — я вам найвідданіший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недругові горло перегризти!

— Гаразд, гаразд, вірю, — недбало махнув рукою гетьман, а потім, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав: — Ти єдиний, на кого я можу покластися… Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками?

— Пропонувати і вирішувати має ваша ясновельможність. А моя справа — доповісти про все правдиво, як на духу.

— Ти схопив їх?

— Без вашого наказу? — здивувався Многогрішний. — Як би я посмів?

— Схопити злодюг! Негайно! І тримати під посиленою вартою!.. Трохи зміцнію — сам говоритиму з ними!

— Буде зроблено, ваша ясновельможність. Але…

— Ну, що ще?

— Кого ж призначити на їхні місця?

На якусь мить Юрась задумався. Потім рішуче сказав:

— Без наказного гетьмана обійдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником… — він зробив паузу, пильно оглянув Многогрішного. Той схилив віддано голову, ніби чекав подяки за вірну службу. — А сотником… будеш ти, Свириде! Служи мені щиро — і я ніколи не забуду про тебе!

— Дякую, ваша ясновельможність. — Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.

— Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!

Задкуючи і кланяючись, Многогрішний вислизнув за двері.

Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом Матері Божої за своє видужання, а другу — перед образом Спасителя — за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом — і відчув себе зовсім здоровим. Одягнувшись у теплий кожух, покритий сірим угорським сукном, узув валянки і вийшов надвір.

У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ґанку.

На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули з Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика — лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку — шабля.

Гетьмана оточили старшини на чолі з Азем–агою і Свиридом Многогрішним. Він привітався з кожним кивком голови, а салтану Газі–бею, котрий мав від’їжджати днями до Криму зі своїми людьми, і Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замінити Газі–бея, потиснув руки.

— Спасибі, салтане, за добру службу, — сказав гетьман Газі–бею. — Передай ханові Мюрад–Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!

— Передам, гетьмане, — відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. — Приємно чути похвалу… Однак ми служили не тільки за похвалу.

— Що ти маєш на увазі, салтане?

— Мої люди незадоволень. Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане… Треба мало–мало платити.

— Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим… Така війна пройшла нашим краєм… Трохи розживемося — заплатимо!

— Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало–мало ясир брати…

— Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опустіла. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?

— Україна велика, ми знайдемо, де взяти, — ошкірився Газі–бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав: — Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так… Як у вас кажуть, облизня впіймавши… Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать вслід за нами…

Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той міцно стиснув осмалені морозом губи, відвів очі. Низькорослий, кривоногий, він скидався у своєму кожусі вовною назовні на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад–Гірей, кого прислати: цей не тільки не захистить гетьмана, а й з горла вирве здобич! І без нього не можна — на кого ж тоді спертися?

— У Немирові я забороняю брати ясир! — роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. — Їдь собі з Богом, салтане Газі–бей!

Газі–бей опустив повіки, щоб приховати від гетьманського почту радісний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюду, окрім Немирова. Він знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню–другу бранців. А якщо чутка про це дійде до великого візира чи, боронь Боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвіл гетьмана…

— Якші, якші, великий гетьмане! — закивав він головою. — У Немирові ми нікого й пальцем не зачепимо… Мало–мало зберемося — і гайда в дорогу!

Юрась не відповів нічого і, відвернувшись від Газі–бея, зустрівся поглядом з мурзою Кучуком. Він любив і поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрість і прямоту, хоча знав, що це найжорстокіший нападник і людолов, котрий вивіз з України не одну тисячу бранців.

— Салям, мурзо, — усміхнувся до нього гетьман. — Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?

— Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.

— Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.

Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.

— Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? — звернувся він до Ненка по–турецькому.

— Вони дома, бей–ефенді.

— Я хотів би їх бачити!

— Зараз, бей–ефенді?

— Так. Сходи за ними!

Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з’явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.

Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з’явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:

— Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь Аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?

Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі:

— В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!

— Спасибі, — прошепотіла Стеха посірілими від страху губами, розуміючи, що відмова образила б гетьмана і накликала б на них його гнів.

Юрась ще раз пильно оглянув їх і махнув рукою, щоб ішли додому, а потім, віддавши розпорядження, де розмістити новоприбулий татарський загін, відпустив усіх, крім особистої варти.

— А тепер — до ями! — коротко кинув він. — Якщо хто прийшов з викупом — впустити!

Яма була поряд, посеред майдану. З–під широких, покритих памороззю очеретяних мат, що підтримувалися довгими сосновими воринами, здіймався стовп пари. Пахолки миттю відтягли одну мату вбік і спустили вниз драбину.

Юрась став на край ями. У ніс йому вдарив важкий дух, аж він заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкі простуджені голоси. Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив унизу кілька зарослих змарнілих облич. Одні в’язні стояли, інші, найбільш знесилені або скатовані, лежали на купі вогкої смердючої соломи, тремтячи від холоду. Люто й страшно блискали запалені, почервонілі очі.

На деякий час у ямі запанувала тиша. Потім до гетьмана простягнулося кілька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.

— Ясновельможний пане гетьман! Змилуйся! За віщо такі муки?

— Я не маю ніякого золота! Хоч убийте мене — не маю! Даремно катуєте…

— І в мене немає! Це злий наговір. Який я багач — одна слава залишилась… Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми… Відпусти, пане гетьман!

Юрась сердито тупнув ногою.

— Замовкніть! — Його очі заблищали, як вуглинки, а обличчя ще більше зблідло — навіть мороз не зміг вичавити з нього рум’янців.

Від воріт пахолки привели трьох жінок. Вони впали перед гетьманом на коліна, заломили руки.

— Змилуйся, батечку!

— Не губи наших чоловіків!

— Будь доброю душею! Відпусти їх з Богом!

Юрась кивнув пахолкам, щоб підвели жінок, а коли ті стали перед ним, суворо запитав:

— Викуп принесли?

— Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!

— Кладіть сюди! — Він зняв з найближчого пахолка шапку і простягнув перед собою.

Младен непомітно штовхнув Ненка під лікоть: дивись, мовляв! Справді, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але він не помічав цього, а варта незворушно застигла позад нього і жодним рухом не виявляла своїх почуттів.

Одна з жінок вийняла з–за пазухи вузлик з білої хустини, розв’язала і, тримаючи його на лівій долоні, правою почала поволі, ніби лічачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золоті монети, персні, сережки. Закінчивши, зіжмакала хустину в кулаці і крізь сльози, благально подивилася на Юрася.

— Прізвище! — коротко процідив він.

— Бондаренко, батечку… Василь Бондаренко.

Гетьман нагнувся над ямою, крикнув:

— Бондаренко, вилазь!

З ями показалася скуйовджена руда голова чоловіка середніх літ. У волоссі, в бороді й вусах — остюки й солома. В почервонілих від сліз очах — страх і ненависть… Чоловік поволі перевалився через драбину прямо в сніг, не маючи змоги звестися на ноги. Жінка з криком кинулась до нього.

— Забирай, бабо! — махнув рукою Юрась і повернувся до другої жінки. — Далі!

Бондаренчиха підвела чоловіка і, кланяючись та схлипуючи, поволі повела його до воріт.

Друга жінка, стара, висока і худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьманові і витягла з кишені витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловікового плеча, оксамитовий кисет, розв’язала його і висипала на долоню кілька золотих і срібних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потім простягла свою суху чорну долоню майже під ніс гетьманові. Юрась глипнув на монети, на жінку і скривився.

— Мало!

Жінка не кинулась йому в ноги, не стала благати і заламувати від горя руки, не забожилася, що це в неї все, що могла назбирати у себе, у родичів і знайомих, а непорушно стояла перед ним, як сухе старе дерево, і тільки тонкі безкровні губи, помережані синіми вузликами жил, кривилися від жалю та образи, а з вицвілих безбарвних очей покотилися дві скупі сльозинки і, замерзнувши на лету, упали в притоптаний сніг. Так і стояла, висока, незграбна, пряма, як мумія, ніби не чула того короткого і гострого, мов ніж, слова. А її тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрібно тремтіла, ніби вербова гілка під поривами вітру.

Всі мовчали. Младен закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити чого не слід. Якуб важко зітхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому він дуже був схожий на цього безсердечного чоловіка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до їхніх сліз і їхнього горя, і йому стало соромно, він подумки дякував долі, що все те лишилося позаду.

Нарешті сам гетьман відчув фальшивість свого становища і підставив шапку під тремтячу руку.

— Кидай!.. Як прізвище, бабо?

— Павло Голенко. — Жінка перевернула руку, і монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку.

— Голенко, вилазь!

З ями виліз високий худий юнак. Юрась здивовано витріщився на нього, бо думав, що побачить старого діда.

— Це ж хто? — повернувся до баби.

— Син.

— За молодого треба було б більше!

Жінка мовчала.

— Ну, лихо з тобою! Геть звідси! — гримнув гетьман на юнака.

Той схопив матір за руку і, переставляючи довгі, тонкі ноги, покульгав до воріт.

Наперед виступила третя жінка. Це була красива чорнява молодиця років тридцяти п’яти. Вона сміливо дивилася на Юрася, ніби перед нею був не гетьман, а звичайний міщанин. Потім статечно, з гідністю вклонилася.

— З чим прийшла? — Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.

— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо–білими з голубуватим відливом перлинами.

Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.

— Як прізвище?

— Семашко… Мирон Семашко.

— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердло кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?

— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.

— Я не можу відпустити твого чоловіка!

— Чому?

— Він небезпечний злочинець!

Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:

— Як тебе звати?

— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Ну, от що, Феодосіє, йди додому… Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити… Йди!

Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.

— А… мої речі?

— Вони належать казні!

— Як же це так? Я ж вірила…

— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями.

Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши в кишеню, наказав усім в’язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано, мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.

— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.

— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.

— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?

— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в’язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.

— Викуп буде?

— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в’язень.

— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?

— Ні, я такого не думаю.

— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!

— Не хочу до війська.

— То давай викуп!

— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!

— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати!

Халявицький здвигнув плечима.

— Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої ґрунти… А золота немає!

— На бісового батька мені твої ґрунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат–пусток і зарослих бур’янами полів?.. Мені потрібне золото. Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!

— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в’язня.

Юрась зблід, як мрець.

— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?

— Золота у мене немає!

— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п’яти!

Кремезні пахолки згребли в’язня, звалили на сніг. Один ус’ївся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.

— Раз, два, три… — лічив Многогрішний, — п’ять… десять… п’ятнадцять… тридцять…

Від нестерпного болю в’язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.

— Досить! Підведіть його!

Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.

— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави нашої! Зрозумів, мостивий пане?

— Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… — глухо промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!

— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків: — Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!

Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.

— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в’язнів, що стояли ні живі ні мертві.

Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.

— Ну, що скажете?

— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев’янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!

— Гаразд! Лізьте до ями… А ви?

Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.

— Чого ж мовчите?

— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.

— Всипте йому!

Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами, не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав. Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.

Потім захекані пахолки взялися за другого…

Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що–небудь внести за себе, щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.

Врешті залишився один — Семашко.

Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з’являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які–небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні, Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку–таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би найжорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?

— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.

— Семашко Мирон, гетьмане.

— Звідки?

— Немирівський зроду–віку.

— Давно в Січі?

— Як тільки закінчив Київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.

— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…

— Я це знаю, гетьмане.

— А ще що ти знаєш про мене?

— Те, що й усі.

— Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох–трьох осіб, я хотів би дізнатися…

— Я не розумію вас.

— Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…

— Їй–богу, не знаю!

— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?

— Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.

— Він наказав убити мене?

— Він нічого не наказував…

— То, може, це зробив гетьман Самойлович?

— Я ні разу не бачив його.

— Звідки знаєш Астаматія?

— Я його не знаю.

— Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!

— Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності — всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п’ятиденний строк особисто з’являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.

— Ти сидів у нього півдня!

— Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?

— Про це донесли мені вірні люди.

— Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!

Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто–небудь.

— Я слухаю, пане гетьмане.

— Він і раніш так говорив?

— Так, пане гетьмане… Але він викручується!

— Чому ти так думаєш?

— Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…

— Ну?

— Він таки був у Астаматія… Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.

Юрась знову глянув на Семашка.

— Ти чув?

— Чув.

— Отже, будеш говорити?

— Я сказав правду…

— Гм, ти впертий, як всі запорожці. — Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам: — Візьміть його!

Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях — по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.

— Що ти мав передати Астаматію від Сірка? — спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. — Про віщо ви говорили?..

— Бог свідок — я нічого не знаю, — прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.

У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.

— Я нічого не знаю, — ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.

— Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? — копнув його ногою під бік Многогрішний.

Семашко мовчав.

Юрась повів бровою — пахолки жбурнули козака в яму.

— На сьогодні досить, — глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. — Гайда обідати! А після обіду візьмемося за інших!

Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в’язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.

Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним — тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном — широкий ослін, на якому лежить причандалля для допиту — кийки, нагайки, вірьовки, дерев’яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.

Біля дверей стоїть гетьманський почет — Азем–ага, Многогрішний, пахолки. Серед них — Младен, Ненко і Якуб, яких Азем–ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.

Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв’язані сирицею. В очах — смертельна туга і жах.

Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мов достиглий терен, очей, потім б’є кулаком по столу, кричить:

— Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!.. Все розповідайте!

Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.

— Що розповідати, гетьмане?

— Сам знаєш, зраднику!..

— Не знаю.

— Ти хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?

Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.

— Це наклеп, гетьмане!

— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч–на–віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?

— З запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім’ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед Богом!

— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?

— Не встиг, ваша ясновельможність.

— Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що чекає на тебе?

Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв’язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:

— Ясновельможний пане гетьмане! Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..

— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків: — Гей, узуйте наказного в червоні сап’янці!

Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахолки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п’ятах, по литках…

Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.

Азем–ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.

Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.

Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і «взуватимуть у червоні сап’янці».

Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.

Поиск по сайту: