В КРАЇНУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА

Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, в країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.

Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара–Мустафа.

Ворота Айвасари–капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.

Ні Сафар–бей, ні Асен–ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар–бея Кара–Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш–паші. Тепер Сафар–бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.

Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар–бей затермосив його за плече.

— Асен–ага, вставай! Виходь на подвір’я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…

Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.

Сафар–бей уже ждав його.

— Що сталося? — Арсен був схвильований. — Щось маєш нове про Златку?

— Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, — тихо відповів Сафар–бей. — І, мабуть, не скоро побачимо…

— Чому?

— Завтра ми залишаємо Ейюб…

Арсен схопив Сафар–бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.

— Розповідай!

— Сьогодні я був присутній при розмові Кара–Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії — французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує Папа Римський… А французька, на чолі з королевою Марією–Казимирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.

— Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! — вилаявся Арсен. — Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара–Мустафа розгромить Австрію.

— Саме на це і розраховує великий візир. А ще — на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара–Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара–Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб’ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім — Ляхистан, і тоді пів–Європи опиниться в моїх обіймах!»

У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар–бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп’ялися в його передпліччя.

— Ненку, ми повинні щось робити! — гаряче зашепотів він. — Якщо турки розгромлять Австрію, а потім — Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захопити Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.

— Хто ж це зробить?

Арсен тяжко зітхнув.

— Доведеться їхати мені… Більше нікому.

— А Златка?

Козак зітхнув ще тяжче.

— Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!

— То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? — спитав після довгої паузи Сафар–бей.

— Ні! — рішуче заперечив Арсен. — Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.

— То як же бути?

Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді — як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось–ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!

Сафар–бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці друга.

Нарешті Арсен порушив мовчанку.

— Поїду я! Так треба, Ненку. А потім — повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Планину… А якщо ні — хай жде мене! Повернуся — визволю або загину!

Сафар–бей стиснув Арсенові руки.

— Ну, тоді рушай!

— Так зразу?

— Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші — теж.

— Де ж ти їх дістав?

Сафар–бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.

— Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у неї… Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха–ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде не короткий і не легкий…

Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.

Пишна султанська карета, оточена охоронцями, їхала в голові величезного війська. Попереду неї мчали на баских конях блискучі яйабаші і, щоб розігнати роззяв, які товпилися на дорозі, бажаючи подивитися на падишаха всесвіту, кричали: «Гальвет вар![47]Гальвет вар!» За нею їхало сто карет із султанськими ірбалями[48]та гієздами[49], відібраними з числа гаремних красунь самою валіде–султаншею[50]і казнадар–устою[51].

Молоді коханки султана та їхні рабині з цікавістю визирали з віконець на мальовничі краєвиди і не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагіївських чорбаджіїв, що гарцювали на баских конях.

За гаремом тягнулися цілі валки возів зі всіляким добром для султанського двора — одягом, посудом, кухнями, харчами.

Потім ішли війська. Піші — яничарські, кінні — спагіївські. Позаду стримували гарячих коней акинджі[52], котрі в походах завжди мчали попереду війська, нещадно граблячи, спалюючи і знищуючи все на своєму шляху. А зараз, поки йшли по турецькій землі, Кара–Мустафа навмисне залишив їх в ар’єргарді, щоб охолодити їхній грабіжницький запал.

Сам великий візир узяв з собою в похід теж немало всього: наметів, одягу, дорогої зброї, грошей, золотого і срібного посуду, а також людей — одалісок, євнухів, чаушів, капуджі, астролога і лікаря П’єтро. В окремій кареті, під наглядом Фатіми та в супроводі Джаліля, що сидів поряд з кучером, їхала Златка.

Від Стамбула до Адріанополя шість днів дороги. І всі ці дні Златка провела біля віконця, сподіваючись побачити Арсена або Ненка. Але ні одного, ні другого так і не побачила.

В Адріанополі, великому гарному місті, що стоїть при злитті річок Туджи та Арди з Маріцею, султан наказав зупинитися: останні два дні лив холодний осінній дощ, і дороги зовсім розкисли.

Увесь султанський двір розташувався у просторому палаці, оточеному розкішними садами. Не менш пишний і просторий палац дістався великому візирові й членам дивану, які зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом.

І недаремно. В Адріанополі та в прилеглих до нього місцевостях військові довелося провести всю зиму. Це було не важке, але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.

Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад–Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Бєлграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.

Мунеджим–паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.

Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.

Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.

— Хто?

— Мунеджим–паша, відчини! — почувся знадвору дуже знайомий голос.

Брязнув засув. У дверях з’явився великий візир Кара–Мустафа.

Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим–паша. На те ж він і носив звання паші й особистого астролога падишаха!

Був він, однак, украй здивований тим, що Кара–Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з’явився не в своєму пишному візирському вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?

Однак Мунеджим–паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.

— О! — вигукнув він. — Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!

— Тс–с–с! Не кричи, паша! — шикнув на нього Кара–Мустафа, поспішно причиняючи двері. — Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!

У астролога справді був громоподібний голос із трагічно–зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.

— Мовчу, мовчу… Прошу сюди, мій повелителю! — І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.

Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара–Мустафи було знайоме… На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев’яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара–Мустафа, Мунеджим–паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.

Астролог підсунув Кара–Мустафі крісло. Спитав:

— Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?

Кара–Мустафа рішуче відсторонив од себе крісло і довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, ніби зважував — казати чи ні? Потім узяв його за руку вище ліктя і промовив тихо, але тоном наказу:

— Мунеджим–паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу…

— Я слухаю, бей–ефенді, — коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.

— Однак те, що почуєш, повинен знати лише Бог та ми вдвох! — Кара–Мустафа підняв угору вказівний палець. — Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім — він! Бо робиться це в його інтересах…

— Так, мій повелителю, — ще нижче схилив голову Мунеджим–паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.

Кара–Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:

— Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми розпочинаємо на берегах Дунаю…

— Я знаю, — теж пошепки відповів паша.

— На чолі нашого війська став сам падишах… Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці… Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході…

— Так, я згоден з вами, бей–ефенді. Що ж робити?

— Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну[53]… Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!

— Безперечно, мій повелителю.

— А окрім того, зелене знамено Пророка — занадто важкий тягар для намісника Бога на землі. — Голос Кара–Мустафи був тихий, але суворий. — Навіщо обтяжувати його земними клопотами, коли є мільйони вірних підданих, які з радістю нестимуть замість нього цей тягар!

Хитрий і проникливий Мунеджим–паша давно здогадався, куди хилить великий візир. Безперечно, Кара–Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.

— Так, мій повелителю.

— Отже, ти мене зрозумів? — спитав Кара–Мустафа різкувато, бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.

Астролог скривився.

— Не зовсім, бей–ефенді… Мені не ясно, що маю робити я.

— Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!

— О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!

— Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!

— Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.

— Нічого немає постійного на цьому світі.

— Так, мій повелителю! Хіба що одне золото завжди лишається золотом…

Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара–Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за Мунеджима–пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.

Мунеджим–паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара–Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити падишаха в Стамбул, що не пошкодував цілого маєтку!

— Зорі теж міняють своє розташування на небі, — загадково сказав Кара–Мустафа. — Вчора вони говорили одне, сьогодні — друге, а завтра — віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?

— Безперечно, мій щедрий повелителю, — низько вклонився астролог. — Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.

Кара–Мустафа усміхнувся самими устами.

— Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!

В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.

Поиск по сайту: