АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Частина друга. У ніч на 17 липня 1683 року, після жорстокого гарматного обстрілу, яничари вдерлися в Пратер і Леопольдштадт

Читайте также:
  1. Б) Змістовна частина тестових завдань.
  2. Боротьба за територіальне об'єднання країни у Середньовіччі. Друга болгарська держава
  3. Будем греть друг-друга.
  4. Вступ Основна частина Висновки ПИТАННЯ-
  5. ГЛАВА XV. ДРУГАЯ СТОРОНА СМЕРТИ
  6. Графічна частина
  7. Графічна частина
  8. Графічна частина курсового коректу
  9. ГРАФІЧНА ЧАСТИНА ПРОЕКТУ
  10. Графічна частина.
  11. Графічна частина:_____________________________________________________
  12. Д) Нудить себя на добро есть одна сторона трудничества. Другая есть — противиться себе в худом. Эта последняя есть брань духовная. О ней так учит святый Макарий.

 

 

ВІДЕНЬ

 

 

У ніч на 17 липня 1683 року, після жорстокого гарматного обстрілу, яничари вдерлися в Пратер і Леопольдштадт. Відень опинився в суцільному кільці. Зв’язок обложених з лівим берегом, що підтримувався кораблями дунайської флотилії, обірвався.

Вранці Кара–Мустафа на чорному коні, покритому дорогим чепраком, в’їхав у Пратер. Всюди — зруйновані бомбами будинки, трупи захисників, тліючі головешки пожарищ. Стомлені, сп’янілі від крові яничари никали по задимлених вулицях, вишукували поранених і тут же добивали їх боздуганами та шаблями, з уцілілих помешкань виносили здобич — дорогий посуд, одяг, взуття, вино.

Кара–Мустафа зупинився на високому крутому березі Дунаю. Паші оточили його, ловлячи кожне слово сердара.

— Завтра — штурм! — говорив він. — На світанку атакуйте бастіони Левиний і Замковий! Перед тим обстріляйте артилерією равеліни[73], що прикривають їх. Це, здається, найслабші місця в обороні австрійців… Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур’яном і замулилися рови. І ближні підступи прикриті садами й руїнами будинків. Ваші загони потаємно підійдуть впритул до бастіонів. Звідси ми ввірвемося у Відень, прекрасну столицю нікчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втік у Лінц, а звідти чкурнув аж у Пассау, володіння курфюрста баварського. Ха–ха!.. Але прошу вас — не руйнуйте міста. Жодна бомба не повинна впасти на його прекрасні палаци й собори! Шкода втрачати таке багатство. Незрівнянної краси собор Святого Стефана ми перетворимо на мечеть, і вона стане опорою ісламу в країнах Золотого Яблука. А сам Відень зробимо столицею намісництва, що по обширу земель і багатству дорівнюватиме цілій імперії! Відень буде ключем до всієї Європи. Не руйнуйте його! Обстрілюйте вали, бастіони, равеліни! Знищуйте людей — вони непотрібні нам! Чим більше знищите, тим краще. А саме місто збережіть!

Окрилені успіхом, паші на знак згоди кивали головами, весело перемовлялися. Ніхто не сумнівався, що завтра їхні загони вступлять у Відень.

Арсен із Сафар–беєм на правах особистих чаушів сердара входили до його почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. І ті слова падали на їхні серця як розжарене каміння.

— Я уб’ю Кара–Мустафу! — прошепотів Арсен.

— Ти що? — глянув на нього вражено Сафар–бей.

— Якщо завтра він візьме Відень, то відразу накаже доставити сюди Златку, — і тоді вже ніщо не врятує її від розбещеного старигана. Я не допущу цього!

— І сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Він ніколи не буває на самоті. Охоронці стережуть його, мов пси.

— Я виберу хвилину… Або пожертвую собою!

— І чого досягнеш? Златка і весь його гарем перейдуть до спадкоємців — у нього є сини. Вони продадуть наложниць у рабство. Султан призначить іншого сердара, якому ми станемо непотрібні, і він відправить нас в окопи, де швидко накладемо головами. Чим і як тоді допоможемо Златці? А нашим вітчизнам? Нашим рідним і близьким?

Арсен нахмурився і довго мовчав. Безперечно, Сафар–бей правий. Кара–Мустафу знищити можна, але тільки ціною власного життя. Це — без сумніву. Та що з того? Ні, треба шукати якийсь інший шлях. Зітхнувши, він сказав:

— Я розумію, Ненку, що нищити треба не самого Кара–Мустафу, а його сарану… Однак коли згадаю про Златку, серце розривається від болю і я стаю сам не свій. Лють каламутить розум.

— Молодість часто буває безрозсудна. По собі знаю. Як чауш–паша я забороняю тобі щось подібне чинити. Думай над тим, як знищити не Кара–Мустафу, а передусім як перешкодити здійсненню його кривавих намірів!

— Легко сказати — думай! А що придумаєш?

Вони замовкли і зажурено дивилися на сизі дими згарищ, на старі, подекуди зруйновані часом вали австрійської столиці. Справді, тут нелегко щось путнє придумати.

В цю мить великий візир торкнув коня. Пишна кавалькада рушила в зворотну путь. Арсен з Сафар–беєм зайняли в ній своє місце і їхали мовчки.

 

 

Ніч тиха, зоряна, але безмісячна і тому темна.

Молодий підмайстер із цеху броварників Ян Кульчек стоїть на міській стіні на чатах і пильно вдивляється в мерехтливі вогні, що пригасають у турецькому таборі. На душі у нього моторошно, бо це перша в його житті війна, в якій йому доводиться брати участь. Та ще яка війна! Тут — або життя, або смерть. Швидше — смерть…

Правда, ворога зараз не видно, однак гірлянди вогнів, що оперезали місто, свідчать, що він тут, поблизу і, може, зараз готує підкопи, закладає в них порох, щоб зробити проломи в стінах і зі сходом сонця ринути в них страшним невтримним потоком.

Ян Кульчек намагається порахувати ті вогні, але швидко збивається з ліку, бо їх тут не десятки, не сотні, а тисячі. Йому стає ще сумніше. Яка ж то страшна сила оточила місто! Чи втримається воно? Чи загине разом зі своїми оборонцями? А він, Ян, накладе головою або, скручений сирицею, поплентається рабом у далеку Туреччину…

Ох, Яне, Яне! Пропадеш ти, як муха восени. І ніколи більше не побачиш своєї милої Чехії і рідного міста Табора, найкращого куточка на землі! Не зустрінеш ні батьків, ні сестричок, ні русокосої красуні сусідки, яка заприсягнулася чекати на тебе, коли повернешся додому справжнім броварником.

Нічого цього не буде, бо вже, мабуть, забито у ворожу гармату ядро, що знесе тобі голову, або проспіває в голубому небі пісню смерті нещадна татарська стріла.

Він здригнувся. Біля самого вуха й справді просвистіла стріла, тупо дзьобнула в дерев’яний дашок вежі і застряла в ньому.

«Мій Боже! — жахнувся Ян Кульчек і перехрестився. — Стояв би я на крок лівіше — захлинався б зараз власною кров’ю!»

Він висмикнув стрілу, подумав: «Живий залишуся — збережу на пам’ять. Привезу додому — хай усі знають, що я тут не тільки пиво варив!» Хотів устромити її за пояс, але під пальцями захрускотів папір.

Це його здивувало. Обмотана папером стріла? Цікаво… Він спустився в караульне приміщення, де при світлі лойової свічки спали його товариші. Підійшов до столу.

Стріла була звичайна, з гострим залізним наконечником і білими лебединими перами. Незвичайним був тільки додаток до неї — цупкий аркуш паперу, прив’язаний до древка ниткою.

Кульчек розірвав нитку, розгорнув папір. Це був лист.

На першому рядку написано латинню: «Генералові Штаренбергу».

А нижче по–польськи:

«Пане генерал!

Я ваш надійний друг — вірте мені. Звати мене — Кульчицький, і я хотів би допомогти обложеному гарнізонові й жителям Відня вистояти у страшному єдиноборстві з ворогом…

Повідомляю: сьогодні на світанку турки почнуть штурм Левиного і Замкового бастіонів, а перед тим обстрілюватимуть з гармат равеліни, що стоять за ними. Приготуйтеся!

Як ви розумієте, пане генерал, це повідомлення не далі як сьогодні вранці буде підтверджене самим противником. Отже, ви матимете змогу переконатися, що я пишу правду.

Я допомагатиму вам і надалі, але для цього нам треба зустрітися і про все докладно домовитися.

Як це зробити?

Хай ваші довірені люди кілька ночей підряд ждуть мене на Швехатських воротях з вірьовочною драбиною і на мій свист кинуть її вниз. Я обов’язково прийду!

Як бачите, ви нічим не ризикуєте, а виграти можете багато.

Кульчицький».

Ян Кульчек ляснув себе долонею по лобі. Хоч він був ще зовсім молодий і не міг похвалитися освітою, як ось ці студенти університету, що сплять тут впереміж із цеховими учнями і підмайстрами, але читати вмів і по–польськи достатньо розумів, щоб уторопати, що написано.

Мати Божа! Але ж цьому клаптеві паперу ціни нема! Його треба негайно доставити губернаторові!

Він розбудив свого товариша, теж підмайстра–броварника, Якоба Шмідта.

— Якобе, друже! Вставай!

Той продер очі. Пальцями розчесав довге лляне волосся. Незадоволено спитав:

— Чого тобі?

— Постій замість мене на чатах!

— Що сталося?

— Живіт болить, — збрехав Ян, щоб уникнути дальших розпитувань. — Хоча б не різачка…Сам знаєш, ця хвороба уже починає косити людей у місті.

Якоб неохоче підвівся, натягнув чоботи, взяв мушкет.

— Гаразд, біжи… Та молися всім святим, щоб то справді була не різачка!

Ян Кульчек стрімголов вискочив у двері, викликавши у друга співчутливе похитування головою, і темними вулицями помчав до центру міста…

Генерал Штаренберг вийшов у шлафроці і пантофлях, запитально глянув на ад’ютанта, потім — на незнайомця.

— Що стряслося, юначе? Турки пішли на приступ?

— Мій генерале, мене звати Ян Кульчек… Я підмайстер, — зніяковів хлопець.

— І ти мене для того розбудив, щоб сповістити це?

— Ні, я приніс листа… Вистрілили з лука з того боку…

— Ось як! — В очах генерала блимнула зацікавленість. Він повертів аркуш перед очима. — Це що — по–польськи?

— Так.

— Про що ж там пишеться?

Кульчек слово в слово переказав листа по–німецьки.

— Майн гот! — вигукнув вражений генерал. — Цей доброзичливець, якщо тільки не бреше, попереджає нас про страшну небезпеку, яка загрожує нам!

— Так, мій генерале, — скромно вставив Кульчек. — Я теж так думаю, тому й насмілився розбудити вас…

Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах — розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.

— Ти чех?

— Так.

— Умгу… Ти ось що, Кульчек… — Генерал раптом підозріло глянув на юнака. — Чекай, чекай… Це що — випадковий збіг: Кульчек і Кульчицький? Чи ви не родичі?

Кульчек здивовано закліпав повіками.

— Я того Кульчицького у вічі ніколи не бачив! Який же він мені родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те…

— Отже, випадковість. Тоді ось що: підбери ще одного надійного хлопця і щоночі ждіть цього Кульчицького. Коли з’явиться — негайно до мене! Зрозумів?

— Так, мій генерале!

— За листа і службу — спасибі. А тепер — іди. — І, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад’ютантові, що весь час навитяжку стояв біля дверей: — Франце, мій одяг і шпагу! Піднімай штаб! Командирів — до мене! У нас зовсім мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного і Замкового бастіонів…

 

 

Цілий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмідтом ждали гостя з того боку. З вечора і до світанку вдивлялися в темряву, вслухалися — чи не пролунає свист.

Робота ця була не обтяжлива. Стій і жди. І від нічого робити Ян вдесяте пригадував той день, коли турки пішли в атаку на Левиний і Замковий бастіони.

Зі сходом сонця вдарила турецька артилерія. Бомби і кам’яні ядра падали мов град. Дзьобали земляні стіни, трощили цегляні парапети, підпалювали дахи найближчих будівель.

Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попереджені незнайомим другом, всі поховалися в погреби і кам’яниці.

Потім обстріл припинився — на штурм пішли яничари.

З якою люттю атакували вони! Здавалося, ніяка сила не стримає того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали паші на приступ — і все даремно! Напівзруйновані бастіони вистояли до самого вечора.

Яничари запрудили тілами убитих рів, та прорватися в місто не змогли. В наступні дні панувало незвичайне, дивне затишшя.

Віденці тріумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!

І ніхто, крім Штаренберга, Яна Кульчека та ще кількох осіб у місті, не знав, хто був справжнім героєм цієї перемоги.

Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:

— Ну, що?

Кульчек винувато розводив руками.

— Немає, пане генерал.

— Ждіть! Пильнуйте! Якщо живий — обов’язково прибуде!

Нарешті одної ночі почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стіну і глянув униз. Але нічого в темряві не побачив.

Свист пролунав удруге.

— Опускай драбину! — шепнув Кульчек.

Якоб Шмідт був напоготові. Драбина шурхнула по стіні і враз натяглася. Хтось швидко ступив на її нижній щабель, подерся нагору.

Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко:

— До генерала!

Штаренберг прийняв їх негайно.

— Так ось ти який, мій друже! — простягнув він руки назустріч молодому незнайомцеві в яничарському одязі. — В тобі нема нічого турецького, крім одягу, пане Кульчицький! Спасибі за поміч!

Кульчицький усміхнувся і зняв шапку. Легко вклонився.

Чуб у нього був темно–русявий, густий, непокірний. Обличчя мав мужнє, загоріле, привабливе. На верхній губі темніли невеликі стрижені вуса. Виразні сірі очі дивилися пильно, допитливо.

Штаренберг запросив сісти.

— По–німецьки говориш? Якщо ні — нам допоможе порозумітися Ян Кульчек…

— Зовсім погано… Добре навчився тільки лаятись від німецьких рейтарів, що служили у кварцяному війську польського короля.

— Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з твоїми земляками… Як ти потрапив до турків?

— Був у них у полоні. Тепер маю змогу відомстити своїм недругам!

— Ти дуже допоміг нам, Кульчицький. Якщо ми відіб’ємо ворожу навалу, імператор нагородить тебе. Я подбаю про це!

— Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти!

Штаренберг з цікавістю глянув на молодика, відзначивши в думці, що він зовсім не простак.

— Безперечно. За це воюємо… І твоя допомога, сподіваюся, збереже не одне життя моїм солдатам і стане вагомою часткою нашої майбутньої перемоги!

— Я теж сподіваюся на це, — відповів Кульчицький. — І прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара–Мустафа призначив генеральний штурм Відня!

— О–о! — Штаренберг схопився. Заходив по кабінету, не приховуючи хвилювання. — Це ти знаєш напевне?

— Так. Із вірогідного джерела.

— Це дуже важлива звістка! Спасибі тобі, друже мій! Ми приготуємося і будемо напоготові… Ах, скільки крові проллється! Скільки будов буде зруйновано!

Кульчицький теж підвівся.

— Руйнування будуть невеликі. Турецька артилерія, як і минулого разу, обстрілюватиме тільки вали і укріплення. Кара–Мустафа хоче зберегти місто для себе.

— Для себе?

— Так. Ходять чутки, що він мріє заснувати в Європі нову ісламську імперію, а Відень зробити її столицею. Акинджі й татари палять села, винищують жителів, щоб згодом своїми ордами заселити цю землю.

Голубі очі Штаренберга потемніли.

— Мерзенні цілі! Однак досягти їх Кара–Мустафі буде нелегко. Ми битимемось до останнього!

— Я вірю в це, інакше не допомагав би вам, генерале, — з достоїнством сказав Кульчицький. — Чим я ще можу бути корисний?

Штаренберг замислено потер чоло.

— У нас немає зв’язку з лівим берегом, з Карлом Лотарінгським. Ми не знаємо, що там думають… Не знаємо, на що нам сподіватися…

— Я налагоджу такий зв’язок! — упевнено відповів Кульчицький.

— Як ти це зробиш?

— З міста вийду так, як і входив. Через турецький табір проберуся без ніякої затримки: там я своя людина…

— А через Дунай?

— Я плаваю, мов риба!

— Справді? Тебе сам Бог нам послав! — зрадів Штаренберг. — Тоді слухай… Карлові Лотарінгському скажеш, що у нас достатньо пороху, ядер, бомб, провізії. Але мало людей. Уже багато вбито. Ще більше поранених. Почала лютувати різачка — від неї гине більше, ніж від ворожих куль…

— У турецькому таборі теж, — вставив Кульчицький. — Якщо піде так і далі, то через місяць захворіє половина війська.

— Однак у Кара–Мустафи і після цього залишиться щонайменше сто тисяч! А у нас? Два місяці облоги — і ми всі тут перемремо. Так і скажи Карлові. Хай поспішає з допомогою…

— Передам.

— А ще дізнайся, чи прийшов король польський. Чи прибули з військом німецькі князі? Це теж нам важливо знати.

— Гаразд. Дізнаюся. — Кульчицький надів шапку. — Ждіть на мене найближчим часом… А головне — відбийте завтрашній штурм! Бажаю успіху, генерале!

Кульчицький виструнчився.

Штаренберг обняв його, поцілував у щоку.

— Дякую тобі, голубе…

 

 

Генеральний штурм, як і попередив Кульчицький, розпочався рано–вранці.

Після кількох залпів з трьохсот гармат, що вдарили по стінах і бастіонах, лави яничарів рушили на приступ.

Ян Кульчек з Якобом Шмідтом вискочили з погреба, де ховалися від артилерійського обстрілу, і зайняли своє місце на Швехатських воротях. У кожного — по мушкету. Через плече — шкіряна торбинка з олов’яними кулями, через друге — на шлейці порохівниця. При лівому боці — шпаги, що пролежали на складах, мабуть, з часу хрестоносців, бо добряче поіржавіли.

Сонце щойно зійшло і сліпило очі. Кульчек прикрився від нього долонею — глянув униз на залитий сонячним світлом ворожий табір.

Яке це було страшне і разом з тим величне видовище!

Тисячі воїнів у широких барвистих шароварах, з різнокольоровими прапорцями під звуки тулумбасів і труб виринали з окопів і зі штурмовими драбинами мчали до міста.

За кожною драбиною поспішав юз–баша, сотник, зі своєю сотнею, яка мала приступом брати стіни.

Як тільки передні ряди наблизилися на відстань лету картечі, з валів ударили гармати. Крик болю і несамовитої люті пролунав у відповідь. Десятки яничарів, не добігши до рову, упали на землю і корчилися в передсмертних судорогах.

Поки гармаші перезаряджали гармати, вистрілили з мушкетів солдати й ополченці. Упало ще кілька десятків нападників. Але інші добігли до рову, перемахнули через нього, здерлися по ескарпу вгору і приставили до стін драбини. По них, мов мурашки, полізли яничари. Весь турецький табір здригнувся від громового крику — алла, алла!

З цієї хвилини для підмайстрів–броварників Яна Кульчека та Якоба Шмідта час зупинився. Здавалося, вони поринули в кошмарний сон, якому не буде кінця. Ян заряджав і передавав мушкета худому, білявому і ніжному, мов дівчина, Якобу. А той, всупереч своїй непоказній зовнішності, мав тверде серце і вправну руку. Жоден його постріл не пролунав даремно. Він майже це цілився: яничари, що дерлися по драбині, самі підставляли свої груди й голови під кулі. Діватися їм було нікуди — і вони, мов достиглі груші, з криком падали донизу.

Якоб почервонів. Очі його блищали. На лобі виступив рясний піт. Після особливо влучного пострілу він вигукував:

— Гох! Гох! Славно! Славно! А що — пригостив вас, дияволів? Туди вам і дорога, криваві собаки! Забирайтеся до всіх чортів, брудні свині!

А коли мушкети не зупинили натиску і яничари видерлися на стіни, друзі схопилися за шпаги. Ніколи раніше не доводилося їм орудувати цією зброєю, і було страшно відчувати, як пругке тонке залізо легко, мов ніж у масло, входить у людське тіло. Але зараз не до почуттів! Бо жили вони і діяли, мов у чаду… Разом з усіма кричали, разом кидалися на ворогів урукопаш і раділи, коли черговий яничар, не встигнувши здертися на стіну, летів донизу, вражений метким ударом…

Бій клекотів повсюди, від Швехатських воріт на сході до Шотландських — на заході. Генерал Штаренберг гасав на коні з одного кінця міста в інший, видирався на стіни, підбадьорював захисників.

— Міцно тримайтеся, друзі! Бо відступати нам нікуди — хіба в могилу або на турецьку каторгу… Бийте супостата! Не шкодуйте пороху — маємо його в погребах вдосталь! Коліть, рубайте клятих! Засипайте їм очі піском! Лийте на голови окріп і гарячу смолу!

Він був жвавий, меткий і достобіса сміливий. Ліз у саму гущу, де було важко. І його гучний, мов із бочки, голос покривав гамір бою і вселяв у серця бійців нові сили.

— Тримайтеся, друзі! Міцно тримайтеся!

Переконавшись, що «друзі» тримаються, мчав далі…

Опівдні, коли напруга битви досягла найвищої точки, Штарен–берг піднявся на дзвіницю Святого Стефана. Стрімкий, високий, він, мов шпага, встромився в небо, і з нього було видно не тільки місто, турецький табір, а й на багато десятків миль довкола.

Тут уже сидів з підзорною трубою старий Колонич. Штаренберг узяв трубу — приклав до ока.

З дзвіниці було видно все як на долоні: і темні колони яничарів, що підходили на заміну поріділим стомленим бюлюкам, і червоний намет Кара–Мустафи, і групу вершників перед ним, і вогонь, що вилітав з фортечних гармат, і метушню на стінах… Турецька артилерія мовчала, хоча могла закидати бомбами майже все місто. Це не дивувало генерала, про причину такої незрозумілої поведінки противника він був попереджений Кульчицьким.

Кульчицький! Ось до кого зараз відчував батьківську любов і сердечну вдячність старий генерал. «Друже мій! Сама доля послала тебе мені і всім віденцям на допомогу! — думав, переводячи трубу з одного краю міста на інший. — Вже вдруге за останні десять днів ти попереджаєш нас про ворожий наступ! А якщо донесеш звістку про наше становище Карлові Лотарінгському, твоєму благородному подвигові й ціни не буде!»

Раптом підзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, біля Швехатських воріт? Невже яничарам вдалося захопити цей відрізок стіни?

— Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негаразд!

Колонич узяв трубу.

— Все йде добре, мій генерале! Немає підстав для тривоги. Потримаємося годину–другу — і турки трубитимуть відступ. Побий мене Бог! Я відчуваю, Кара–Мустафа зазнає цілковитого афронту[74].

Раптом у його руці труба здригнулася, він замовк, пильно приглядаючись, потім вилаявся:

— Грім і блискавка! Справді, на Швехатських воротях коїться щось незвичайне. Здається, там іде різанина. Ходімте!

Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу підводили коня, Штаренберг скочив у сідло і в супроводі ескорту ад’ютантів помчав до східної частини міста.

Назустріч на забризканих кров’ю підводах везли поранених. Бліді обличчя, спотворені гримасами болю, закривавлені пов’язки, широко розплющені очі, запечені губи… Дехто стогнав, дехто просив пити. Інші лежали мовчки, міцно зціпивши зуби.

Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся — мчав щодуху далі. Головне зараз — відбити ворога. Не пустити в місто. Скинути зі стін.

На валу і на майдані біля Швехатських воріт клекотів лютий бій. Різалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови боздуганами і бойовими сокирами…

Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу — кинувся в гущу бою.

— Вперед, братці! Вперед!

Ад’ютанти обігнали його, закрили собою від куль і шабель.

Присутність генерала і двох десятків його ад’ютантів та охоронців влила нові сили в серця стомлених захисників.

— Генерал з нами! Генерал з нами! — пролунали голоси. — Наддаймо, братці! Поб’ємо собак скажених!

Яничарам, що ввірвалися на майдан, було теж нелегко, бо підмога не приходила: на валу їй перекрили дорогу свіжі загони, приведені Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть — їм нікуди було відступати.

Ян Кульчек і Якоб Шмідт трималися один одного. Їхні довгі шпаги наносили точні удари. Хлопці забули про все, крім одного — бити ворога! Десь погубилися шапки, залило кров’ю — своєю й чужою — одяг, рясним потом вкрилися обличчя…

Смертельний вир уже півдня кружляв їх у несамовитому танці, якому, здавалося, не буде кінця.

Побачивши генерала, що зі шпагою у витягнутій руці кинувся в бій, хлопці ще дужче насіли на супротивників і потиснули їх до стіни.

Яничари оборонялися люто. Їх залишилося менше двох десятків, але, видно, це були досвідчені воїни, бо їхні шаблі знесли не одному оборонцю Відня голову.

Не минув своєї чорної долі і Якоб Шмідт.

Захопившись рукопашним боєм, він не помітив, як збоку налетів на нього ще один супротивник, і ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на русяве тім’я.

— Ох! — скрикнув глухо юнак, обливаючись кров’ю.

Ян Кульчек нічим не міг допомогти другові: той уже не дихав. Лежав горілиць, тонкий, білошкірий і голубими мертвими очима дивився в ясне літнє небо.

Коли впав останній яничар із тих, що прорвалися в місто, чех нахилився і довго безтямно дивився на нього, все ще не вірячи в те, що сталося, а з очей капали сльози.

В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.

— Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився… Але надалі я забороняю тобі ризикувати життям. Ти мені потрібен для іншого діла. Зрозумів?

— Зрозумів, мій генерале.

Кульчек підвівся, засунув шпагу в піхви. Витер розідраним рукавом задимлене, забризкане кров’ю обличчя і аж тепер відчув, як у нього від цілоденної напруги тремтять ноги, а в роті пересохло, ніби там було посипано гарячою золою.

 

 

Настала жахлива ніч. Стихла гарматна стрілянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпалені боєм воїни. Натомість нічна тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном і мольбами, лайками й прокльонами поранених, що лежали впереміш з убитими навколо міста.

Ніхто не міг спати — ні віденці в своїх будинках, ні турки в наметах.

Вранці Штаренберг послав до Кара–Мустафи офіцера, який повідомив, що австрійці не відкриватимуть вогню, поки не будуть винесені поранені й поховані убиті.

Кілька днів над Віднем стояла повна тиша, напоєна трупною задухою. З обох боків не було зроблено жодного пострілу. Турецькі санітари й похоронні загони безборонно виносили тих, хто був поранений або відійшов у «райські сади Аллаха». Тільки тоді, коли в ровах не залишилося жодного трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповіщаючи, що затишшя закінчилося. З тієї хвилини розпочався щоденний обстріл валів і бастіонів.

Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на поріділі загони захисників столиці. Але турки поводилися спокійно. І це почало дивувати старого генерала. Чому Кара–Мустафа не наступає? Що він замислив? Готує підкопи і закладає міни під вали? Чи жде підмоги і вичікує слушного часу?

Генерал не спав, ходив уночі по валах і в тиші прислухався — чи не чути гупання ломів і лопат? Слухали за його наказом офіцери й солдати, приклавши до землі вуха. І все даремно: турки підкопів не вели. Чи, може, ведуть тільки вдень, коли вибухи стрясають землю?

В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привів до нього Кульчицького.

— Ну, що? Розповідай! Бачив Карла Лотарінгського? — Генерал посадив обох молодиків до столу, звелів подати вина, нетерпляче ждав відповіді. — Ну ж розповідай! Які вісті від герцога?

— Герцог уважно вислухав мою розповідь про становище у Відні і попросив запевнити вас, генерале, що ні на хвилину не забуває про обложену столицю, — відповів Кульчицький. — Уже йдуть з військами курфюрсти баварський і саксонський. З дня на день ждуть короля Яна Собеського з поляками. Ось–ось мають прибути франконці… Як тільки всі ці сили об’єднаються, вони відразу ж виступлять проти Кара–Мустафи і знімуть облогу з Відня. Так запевняє герцог Лотарінгський.

Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога і заклопотаність не зникали з його очей.

— Мене страшенно турбує те, що в місті лютує різачка. Ми кожен день ховаємо померлих. Хвороба забирає більше, ніж війна…

— Я доповідав і про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор і пошесть — невід’ємний супутник війни і особливо облоги… Однак, незважаючи ні на що, треба триматися. Відень здавати не можна!

— Ми й не думаємо про це! — вигукнув губернатор. — Одного не можу зрозуміти, чому Кара–Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурмує? Що він замишляє? І підкопів не робить.

Кульчицький надпив трохи вина, розгладив свої невеликі, підстрижені вуса. Погляд його був серйозний.

— Генерале, Кара–Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезні! В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення…

— Яке?

— Він вирішив заморити обложених голодом.

— У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.

— Чого не зробить голод, те докінчать хвороби… Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки — мастаки на такі роботи.

— Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили.

— Риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера — один. Там зручно: сади підходять впритул до валу — є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають…

— Спасибі, друже. — Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. — Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!

 

 

Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинно мале військо — чотири тисячі вершників.

Був він злий, як тисяча дияволів.

Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум’янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, — не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти — гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта — кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, — то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки — польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара–Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці — двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!

Коли в Тарнову Гуру прибув від імператора Леопольда генерал Караффа й захотів побачити військо, яке мало йти під Відень, нічого було показувати. Довелося приховати в сусідніх селах і горе–піхоту, і нещасну артилерію… Продефілювала на плацу одна кавалерія, якою генерал залишився задоволений і попросив виступити з нею негайно — через Угорщину, щоб по дорозі приборкати повсталих проти австрійського гніту угорців.

Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне — не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець — через Сілезію та Моравію.

В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.

Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблоновський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?

Невідомість гнітила його. Однак ніколи було віддаватися сумові й роздумам.

Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфі приєднався курфюрст Саксонський.

Союзники рушили до Тульни, розташованої за п’ять миль на захід від австрійської столиці, і почали наводити наплавний міст через Дунай. Сюди підійшов з рейтарами курфюрст Баварський.

Кілька днів кипіла робота. А коли міст був майже готовий, з’явився нарешті Яблоновський. Ах, краще б він не з’являвся! Або ж зупинився б десь у полі… Так ні ж — всунувся просто в табір союзників, пройшов мимо австрійців, саксонців, баварців, мимо штабних наметів — аж на берег Дунаю.

Собеський глянув — і в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомлені, запилені, в розбитому взутті звичайні хлопи з Ополля, Мазовії, Литви, Білорусії та Галичини. Проторохтіло на незграбних сільських возах кільканадцять гармат. І тільки дві тисячі жовнірів мали пристойний вигляд. Серед них він упізнав розкішні руді вуса пана Спихальського.

Червонопикі баварські рейтари, ситі й добре вдягнуті, глузували:

— Ха–ха, оце вояки! З цими навоюємо!

— Фріц, присягаюсь, ці польські бауери[75]ні разу в житті не нюхали пороху!

— Згоден з тобою, Міхель, вони накивають п’ятами, як тільки почують перший постріл!

До Собеського долітали ці насмішки, і він був ладен провалитися крізь землю. А коли до нього під’їхав Яблоновський, замість привітання, суворо запитав:

— Де ж козаки, пане Станіслав? Привів чи ні?

Великий коронний гетьман стомлено похитав головою.

— Ні, ваша ясновельможність, не привів…

— Матко Боска! Я ж так сподівався!

— Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповістив, що веде шістнадцять тисяч козаків. — Яблоновський поспішив заспокоїти вкрай схвильованого короля. — Я не міг ждати, бо генерал Караффа настійливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провідників, а сам рушив услід за вами…

Собеський не повірив.

— Шістнадцять тисяч? Не може бути!

Яблоновський ображено стенув плечима.

— Так доповів мені посланець Менжинського.

— Але ж це чудово, пане Станіслав! — вигукнув захоплено король. — Шістнадцять тисяч!

Настрій його враз поліпшився. Навіть на завжди безбарвних одутлих шоках пробився легкий рум’янець. Він миттю прикинув, що з козаками у нього буде тридцять тисяч воїнів, і зрадів ще більше… Не сорок, звичайно, як зобов’язався виставити, та все ж. Ціле військо!

— Ти ось що, пане Станіслав, пошли назустріч полковникові Менжинському фельд’єгеря[76]. Хай поспішає! Щоб устиг прибути до початку генеральної битви!

Через годину на військовій раді Яна Собеського було проголошено, згідно з польсько–австрійським договором, головнокомандувачем об’єднаної армії союзників. Він тут же віддав свій перший наказ — переправлятися на правий берег. Зауважив при цьому:

— Панове, всі наші сили, за винятком козаків, які ось–ось підійдуть, зібрані в один кулак. Більше вичікувати ми не можемо і не маємо права. Тільки в рішучому бою здобувається вікторія, і найближчими днями я дам Кара–Мустафі генеральну битву! Прошу переправляти війська і вдень і вночі — без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника…

Коли всі вийшли, Карл Лотарінгський, в наметі якого відбувалася рада, наблизився до Собеського, по–дружньому — вони за ці кілька днів встигли заприятелювати — взяв під руку і промовив:

— Ваша величність, тепер я хотів би познайомити вас з людиною, яка в усіх трьох таборах — нашому, турецькому і в залозі Штаренберга — почувається так же добре, як риба у воді…

— О! Надзвичайно цікаво! — Очі Собеського заблищали, він підморгнув секретареві Таленті, який не залишав короля ні на хвилину. — Хто ж це? Що зробив цей чоловік?

— Це наш вивідач у турецькому таборі. Завдяки йому і я, і Штаренберг знаємо, що задумує Кара–Мустафа. Через нього я підтримую зв’язок з обложеним Віднем.

— Просто неймовірно! А він часом не обманює нас?

— У мене спочатку теж виникала така підозра. Але скоро я переконався, що це наш відданий друг… Не знаю чому, але він люто ненавидить Кара–Мустафу. Це почуття сповнює всю його істоту…

— Як його звати?

— Кульчицький.

— Судячи з прізвища, він поляк?

— Можливо, ваша величність. Але ви самі зараз спитаєте його. — І Карл Лотарінгський підняв дзвоника. На його мелодійний звук до намету зайшов ад’ютант. — Запросіть Кульчицького!

Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офіцер у мундирі австрійської армії.

Побачивши Собеського, він на якусь коротку мить зупинився, ніби вирішував, як йому повестися в присутності короля, а потім твердим кроком, як і личить людині, звиклій до військової служби, наблизився і, вклонившись, привітався по–польськи:

— День добрий, ваша ясновельможність!

Собеський витріщив очі. Але ж це той шляхтич, котрий так

добре прислужився йому взимку у Варшаві! І хоч на ньому зовсім інший одяг, помилки бути не може. Ті ж сірі допитливі очі, рівний, з ледь помітною горбинкою ніс, короткі темні вусики і густий темно–русий чуб, що непокірними кучерями вибивався з–під шапки. От тільки прізвище у нього було інше…

Здивований король глянув на Карла Лотарінгського, спитав по–французьки:

— Це і є Кульчицький, мосьє?

— Так, ваша величність!

Собеський знову витріщився на молодика. Навіть очі протер кулаком, ніби не довіряючи їм.

— Як тебе звати–величати, пане? — спитав нарешті.

— Кульчицький єстем, ваша ясновельможність! — виструнчився той.

— Але ж побий мене грім, я вже одного разу бачив тебе у Варшаві, і тоді в тебе було інше прізвище!

— Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тоді я був Комарницький.

Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живіт, туго перетягнутий зеленим, з китицями, шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарінгського, який не розумів по–польському.

— Га–га–га, бачиш, пане, маю добру пам’ять. Я відразу впізнав тебе… От тільки не розумію, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді — Комарницький чи Кульчицький?

— Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчицьким. До цього прізвища тут уже всі звикли.

— А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? — хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.

— На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім’ям. Адже не в кожного така доб

ра пам’ять, як у вашої ясновельможності, — з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. — Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне — дати доброго чосу Кара–Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні в Україну!

Собеський відразу посерйознішав.

— Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе… Е–е, однаково, як ти прозиваєшся! Важливо, що я тобі вірю. Скажи мені, друже мій, чим пояснити, що турки не захопили Тульну і дозволили нам безперешкодно навести міст, а зараз — переправляти військо?

— Тільки впевненістю Кара–Мустафи, що союзники не посміють перейти на правий берег, ваша ясновельможність. Побояться його переважаючих сил.

— Скільки ж їх у нього?

— Якщо не рахувати вбитих, поранених і хворих, то боєздатних воїнів залишиться не більше ста тисяч…

— Сто тисяч? Ти не помиляєшся? Адже ходять чутки, що Кара–Мустафа привів трьохсоттисячне військо!

— То перебільшення, ваша ясновельможність. Крім того, разом із військом у похід пішло превелике множество невійськового люду — візників, погоничів худоби, кухарів, маркітантів, цирульників… Їх можна не брати до уваги.

Собеський задоволено засопів носом, значущо глянув на Карла Лотарінгського і Таленті.

— А яку артилерію виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара–Мустафа має тисячу гармат?

Арсен — а це був він — усміхнувся.

— Не вірте цьому, ваша ясновельможність. Їх рівно в три рази менше. Тут помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерійський обоз. Турки завжди перебільшували свої сили, щоб залякати противника.

— Я знаю це, — замислено промовив король. — Не перший раз зустрічаюся з ними. Під Хотином було те ж саме.

Він замовк, думаючи або згадуючи щось своє.

Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потім порушив мовчанку:

— Ваша ясновельможність, губернатор Відня генерал Штаренберг під час нашої останньої зустрічі з ним дуже просив поспішити з допомогою. Сили обложених кінчаються. Від хвороб кожного дня вмирає п’ятдесят–шістдесят чоловік. А ще ж гинуть від бомб і куль… У місті починається голод…

— Я знаю, — сказав король. — Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! І ось ще що: треба розвідати західні околиці Відня — від Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лісу… Чи не зайнята турками ця вигідна позиція?

— Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що–небудь важливе…

— Тобі не доведеться повертатися… З тобою піде один знайомий тобі пан, досвідчений і бувалий воїн. Він повернеться назад і доповість мені про все, що ви дізнаєтесь, а ти підеш своєю дорогою.

— Хто ж цей знайомий мені і досвідчений воїн? Чекайте, чекайте… Ваша ясновельможність, невже то Мартин Спихальський? Він тут? — Радісна усмішка освітила заклопотане Арсенове обличчя.

Собеський усміхнувся теж.

— Я бачу, ви з ним щирі друзі. Ну, що ж — я радий звести вас сьогодні докупи. І хай це буде в рахунок моєї вдячності тобі за вірну службу ойчизні і королеві. Пане Таленті, приведи сюди пана Спихальського!

Секретар вийшов.

Собеський заговорив з Карлом Лотарінгським по–німецьки, і вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Відня та його околиць.

Арсен стояв збоку і вслухався в чужу мову. В душі наростала упевненість, що недаремно він за останні два місяці витратив так багато сил, щоб підірвати могутність Кара–Мустафи! Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Відень і перепливаючи Дунай! Сили союзників виросли вдвоє, а на чолі їх став сам Ян Собеський, який, подібно Сіркові в Україні, присвятив своє життя боротьбі зі страшною турецько–татарською навалою, а рівно десять років тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив турків під Хотином.

Хотілося вірити, що й зараз, коли Собеський завершував свій п’ятий десяток, він не втратив ні мужності, ні військового вміння, і його не облишило військове щастя.

Арсен прекрасно розумів: якщо не спинити Кара–Мустафу під Віднем, пів–Європи впаде йому до ніг! А Златчина доля буде поламана навіки. Тому в душі клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога.

Позаду зашелестів полог. Арсен оглянувся — до намету в супроводі Таленті ввійшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострі вуса. Клацнув закаблуками запилених чобіт.

І раптом — побачив Арсена!

Де й поділася його напускна бундючність! Вуса здригнулися, молодецькі зуби заясніли в усмішці, в очах — подив і радість… Він вмить забув про присутність високих осіб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена і, згрібши його в міцні обійми, щосили вигукнув:

— Друже мій! Холера ясна!.. От не сподівався зустрітися тутай з тобою! — І тільки тоді, коли помітив здивований погляд Карла

Лотарінгського і широке, гладке обличчя короля, що добродушно усміхався, зрозумів, якої нетактовності припустився. Він зашарівся, знітився, потім виструнчився і пробубонів: — Прошу вибачення у вашої ясновельможності… Така несподіванка — друга зустрів… — І знов зніяковіло замовк.

Собеський гучно зареготав.

— Друга побачив і про короля забув! Оце я розумію — дружба! Ха–ха–ха!

Спихальський розгубився ще більше. Тепер уже спаленіло не тільки його обвітрене обличчя, а й вуха побуряковіли. Здавалося, навіть вуса пойнялися малиновим полум’ям.

Собеський зареготав ще дужче — він любив посміятися, — а потім враз посерйознішав.

— Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далі як завтра вранці я повинен знати, чи вільні від турецького війська західні околиці Відня, щоб зайняти їх. То вигідна позиція… Станемо там і вдаримо на супостата! Ох, коли б тільки вчасно прибув Менжинський з козаками…

Останні слова короля вразили Арсена.

— Хіба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможність?

— Так, я жду їх з години на годину!

А Спихальський додав:

— Сам Семен Палій веде їх!

 

 

Два дні тривала переправа.

В обідню пору восьмого вересня останній солдат союзницької армії перейшов на правий берег Дунаю.

З боку Відня долітала глуха канонада. Линув, підсилюваний поривами вітру, тисячоголосий людський рев — а–а–а! Було ясно — турки здійснювали ще один штурм обложеного міста.

Всі ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспішав: стояв на високому пагорбі і в підзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рікою — чи не йдуть козаки?

— Ах, Менжинський, Менжинський! Чому ж ти запізнюєшся? — примовляв з досадою. — Коли б ти знав, як потрібен тут! Як мені не вистачає зараз козацької піхоти!

Верховні союзницькі військовоначальники зі своїми штабами стояли збоку і теж дивилися на лівий берег. Всі вже знали, на кого чекає головнокомандувач, і таємно молили Бога, щоб прислав таку потрібну перед генеральною битвою допомогу.

Але шлях був порожній. Ні живої душі, ні хмаринки куряви вдалині!

— Ах, Менжинський, Менжинський! — скрушно хитав головою Собеський.

Підійшов ад’ютант, щось тихо сказав.

Король опустив підзорну трубу. Оглянувся.

— Де він? Давай його сюди!

До нього підвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.

— Ну що? — не відповідаючи на привітання, вигукнув нетерпляче король. — Розповідай.

Спихальський виструнчився.

— Ваша ясновельможність, ми обшарили всю місцевість від Дунаю до Дорнбахського лісу, що за горою Каленберг. І ще далі… Ніде не зустріли жодного турка чи татарина. Всі сили Кара–Мустафа стягнув до Відня. Сьогодні з раннього ранку штурмує місто…

— Поспішає. Хоче до нашого приходу взяти його, — замислено промовив Собеський. — Тоді б розв’язав собі руки в тилу, і в генеральній битві у нього було б чимало шансів на перемогу… Але в нас теж немалі шанси. І передусім те, що Кара–Мустафа не підозрює про наш наступ.

Відразу ж після цього король віддав наказ військам виступати в похід.

Австрійські, саксонські і баварські частини під командуванням Карла Лотарінгського рушили понад Дунаєм, займаючи лівий фланг. У центрі мав стати граф фон Вальдек зі своїми франконцями. На правому фланзі, по Дорнбахському лісі й прилеглих долинах — гетьман Яблоновський з поляками.

Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.

Собеський зупинився зі своєю штаб–квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці Святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.

Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара–Мустафа теж готується до неї, хотів передбачити його заміри.

Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам’яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. («Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв’язався у бій», — подумав.) Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… «Молися завтра за мене, Марисенько!» — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.

Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?

Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.

Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.

Розбудив його з третіми півнями син Яків.

— Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!

— Що? — кинувся король.

— Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі… І півтисячі донських козаків…

— Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.

— Як Бога кохам, правда… Ждуть наказу, де ставати.

— Слава Богу! А решта?

— Решта з обозом відстали… Будуть пізніше.

 

 

Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара–Мустафи, його невмінням вести облогу.

Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара–Мустафа зібрав військову раду.

Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!

Коли ввійшов Кара–Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.

Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.

Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам’яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:

— Що будемо робити, вельмишановні паші?

Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.

Кара–Мустафу почала охоплювати лють.

Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!

Він ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливість перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:

— Ну, то що порадять мені мої паші?

Тут підвів голову хан Мюрад–Гірей. Кинув коротко:

— Зняти облогу й відступити!

І тоді — ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.

— Авжеж відступити!

— Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?

— Ми всі тут перемремо як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!

— Аллах відступився од нас!

— Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!

— У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?

Кара–Мустафу знову почав душити гнів.

— Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!

Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.

— Вельмишановний сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів’я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави… Хто має іншу думку — хай скаже! — І сів.

Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша адріанопольський.

— Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з–під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця… А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай допоможе нам Аллах!

Кара–Мустафа скреготнув зубами.

— Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І Аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам’ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з–під Відня, поки не візьму його, Аллах мені свідок! Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам Аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію… Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою Аллаха розгромимо його! Ідіть!

Паші мовчки вислухали сераскира, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м’яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара–Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.

 

 

Сафар–бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові:

— Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім–паша займає правий фланг — від Дунаю до Гейлігенштадта. Ставлять гармати. Яничари копають шанці. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників… Кара–Мустафа сподівається на успіх.

— Ненку, де, по–твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? — спитав Арсен.

Той задумався.

— Важко сказати… Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз…

— І все–таки… Невже немає слабкого місця?

— Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях, сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку…

— Що це за шлях?

Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.

— Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?

— Бачу.

Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно — достойно зустріти смерть!

— Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по–твоєму?

— Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору… Розумієш, що це означає?

Арсен рвучко нахилився до Сафар–бея, обняв і міцно поцілував у щоку.

— Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені — пора! Живий буду — знайду тебе, загину — сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!

— Ти що, Арсене? — Ненко струснув Арсена за плечі. — Невже надумав провести тією ущелиною союзників?

— Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!

— А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!

— Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюють! На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара–Мустафі — за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти — бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара–Мустафи… Ну, прощай! — Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.

— Прощай, Арсене! Прощай, друже мій!

 

 

Настала неділя 12 вересня 1683 року.

В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо, блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно–криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг, рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.

Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль Святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно–закличні звуки дзвонів — бом, бом, бом!

Подув легенький вітрець, і туман почав поволі розсіюватись. Шпиль Святого Стефана вищав і вищав, ніби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неясні контури міста — вималювалися напівзруйновані, подзьобані бомбами і ядрами земляні стіни. На них стояли тисячі віденців.

А коли сонце підбилося ще вище і, бризнувши на землю снопами яскравих променів, розігнало залишки туману, враженому зорові Собеського і союзних воєначальників відкрилося моторошне видовище.

По горбах і долинах, що розкинулися навколо міста і на південь від нього, звивалися ворожі траншеї, а в них, мов мурашки, кишіли тисячі турецьких воїнів. Вони лагодили зруйновані фортечною артилерією шанці, копали нові, встановлювали гармати.

Ближче до Каленберга, від Дунаю і аж за Дорнбахський ліс, стояло в бойовому строю готове до атаки військо Кара–Мустафи.

Собеський страху не відчував. Зі своїх п’ятдесяти чотирьох років майже сорок тримав він у руці шаблю і не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж під його рукою було сімдесят тисяч воїнів! А це що–небудь та означало!

Ранкову червоно–рожеву тишу прорізало п’ять далеких пострілів з гармат. Турки подали знак про початок атаки. І в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарінгського, рушив уперед. Вдарили гармати. Їм відповіли австрійські. Зав’язалася артилерійська дуель. Незабаром спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій.

Собеському було видно, як полки Осман–огли, паші месопотамського, після відчайдушних атак здригнулися, змішалися і покотилися назад — спочатку до Нусдорфа, а потім — до Гейлігенштадта.

«Ну, почалося!» — подумав він і наказав кинути в атаку франконців фон Вальдека і драгунів Любомирського. Послав гінця також на свій правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом — наступати.

В центрі турки вчинили такий шалений опір, що франконці затопталися на місці, а драгуни, зазнавши серйозних втрат від гарматного вогню, відкотилися на вихідні позиції.

Бачачи це, Собеський вирвав з піхов шаблю, ринувся вперед.

— Поляки, за мною!

За ним помчали дві гусарські хоругви[77]. Обігнали короля. З ходу врізалися в стрій спагіїв, трохи потіснили їх та збити з позиції не змогли. Отямившись, турки самі перейшли в стрімку атаку і незабаром примусили гусарів поспішно відступати.

Собеському довелося б зовсім туго, коли б у фланг спагіям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони німецьких ландскнехтів, що стояли в резерві. Під шквальним вогнем спагії завернули коней і відступили. Підбадьорені гусари кинулись переслідувати їх — і на цей раз успішно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою місцевістю.

Собеський прибув сюди з чотирма німецькими батальйонами і двома батареями через годину, коли в долині клекотів бій. З’їхавши на вершину горба, несподівано для себе побачив удалині червоний намет Кара–Мустафи.

— Панове, там сам великий візир, — гукнув до гармашів. — Пошліть йому кілька гостинців!

Гармаші встановили гармати — вдарили ядрами. Але безуспішно. Ядра падали в саду, не долітаючи до шатра майже на півверсти.

На допомогу спагіям прислав загін буджацьких татар хан Мюрад–Гірей. Бій затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Ні одна сторона не змогла зрушити з позицій противника. Собеський кинув в атаку свою піхоту. Польські, українські, білоруські та литовські хлопи, на яких він ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед, відкинули буджаків, з ходу перемахнули через долину і закріпилися на височині, якою король до диспозиції мав оволодіти на кінець першого дня бою. Далі йти вони не могли — їх впритул розстрілювала картеччю турецька артилерія.

З Дорнбахського лісу виступив Станіслав Яблоновський, який вишикував свої війська півмісяцем, щоб Кара–Мустафа не зміг обійти його фланг, і тепер, відтіснивши яничарів на їхні вихідні позиції, сам почав атакувати.

Запеклі бої зав’язалися на лівому крилі союзних військ та в центрі. Османські війська прагнули будь–що перемогти, союзники були охоплені відчайдушним поривом відбити оскаженілі атаки і самим перейти в наступ. Затяжні криваві сутички, що спалахнули о десятій годині ранку, коли розсіявся туман, на всьому протязі від Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню січу. Поляки, австрійці, козаки, німці показували масові приклади беззавітної мужності. Коли османська кіннота зайшла у фланг польській піхоті, що прорвалася глибоко в розташування противника, брат королеви граф де–Малінь з одним ескадроном гусарів безстрашно вдарив їй у лоб, зім’яв передні ряди нападників, — і ті відступили, внісши паніку і розгардіяш у свої частини. Козаки, відомі в усій Європі як найкращі піхотинці, зупинили яничарів і відкинули назад. Австрійці разом з баварцями, саксонцями та франконцями потіснили османів на березі Дунаю майже до самих передмість Відня.

Кілька годин битва шаленіла, як розбурхане море.

Ян Собеський міцно тримав кермо влади над військом союзників у своїх руках. З узвишшя йому і його штабним офіцерам було видно все поле бою. До нього прибували гінці з донесеннями, але він і без того бачив усе, як на долоні, і відразу ж слав їх назад з новими наказами.

В другій половині дня, коли османам, незважаючи на люті атаки, ніде не пощастило добитися успіху, король раптом відчув, як терези історії, що творилася тут зусиллями багатьох десятків тисяч людей, поволі почали перехилятися на його бік. Це засвідчувалося багатьма ознаками, які помітило досвідчене око старого полководця — і тим, з якою твердістю союзники відбили всі атаки противника, і як чітко виконувалися його накази, і як заспішили, заметушилися ворожі загони, що стояли в резерві Кара–Мустафи, і навіть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було обличчя сина Якова, коли він, несучись на чолі гусарської хоругви в атаку, відсалютував батькові шаблею.

О четвертій годині несподівано для себе король помітив якийсь дивний рух у таборі противника. Спочатку на його лівому фланзі почали тікати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопів і безладно, мовби охоплені жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, і тягнучи їх за собою. Потім зрушив хан з ордою і теж кинувся навтіки.

Король не міг зрозуміти причини такої поспішної втечі та й не задумувався над цим. Потрібно було закріплювати успіх. Розіславши гінців з наказом рішуче атакувати противника по всьому фронту, він сів на коня і на чолі двох гусарських хоругов помчав уперед.

 

 

Увечері перед вирішальною битвою Арсен проїхав мимо редутів, де гармаші насипали захисні вали, до гейлігенштадської ущелини, з горба уважно роздивився позиції яничарів і табір кримських татар в тилу у них, а потім, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.

Ішов швидко, наскільки дозволяли дерева й густі кущі.

Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирістю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонів невеличкий струмок. Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати — готуються до завтрашньої битви.

Сутінки густішали, і незабаром настала ніч.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.098 сек.)