Казанський і Астраханський походи та підкорення Сибіру

Серед зовнішньополітичних завдань, що стояли перед російським урядом у першій половині XVI ст., пріоритетними були відносини зі східним сусідом – Казанським царством. Пов’язано це було з взаємною вразливістю Москви і Казані, оскільки ворожі дії кожної зі сторін у силу їхньої близькості погрожували розоренням територій.

Казанське царство – це один з осколків Золотої Орди. Воно розкинулося в басейні Середньої Волги і Предкам`є. Тут проживали татари, марійці, удмурти, мордовці, башкири. До XVI ст. соціальна структура відрізнялася достатньою чіткістю. Вершину піраміди вінчав хан, глава Казанського царства, який формально мав необмежену владу, еліту суспільства представляли еміри (Карачі, беки-князі), мурзи і нижчі страти феодалів-улани і козаки. В етнічному відношенні еліту суспільства складали переважно татари.

Географічне положення ханства визначало його політику. В кінці XV ст. знать розділилася на партії, кожна з яких орієнтувалася на кримців, ногаїв або росіян. Це давало привід для втручання у внутрішні справи царства. У 1487 р. російські війська вторглися на територію Казані і посадили на престол Мухаммед-Аміна. Казанське ханство зобов’язавалося не вести проти Москви військові дії і не обирати нового правителя без згоди великого князя.

Пріоритетність промосковської політики з відступами і навіть військовими зіткненнями тривало до смерті у 1518 р. Мухаммеда-Аміна. Зі смертю хана дії угруповань активізувалися, кожна прагнула посадити на престол свого наставника.

Прихід до влади в 1521 р. Сахіб-Гірея в Казані призвів не тільки до російсько-казанської війні. Воно свідчило про слабкості всіх спроб утримати Казань в орбіті московського впливу дипломатичними засобами. Сахіб-Гірей, не покладаючись на допомогу Криму, спробував заручитися підтримкою султана. Він визнав себе васалом Порти, що дуже ускладнило російсько-казанські відносини.

За часів спадкоємця Сахіб-Гірея Сафа-гирєє сталося кілька зіткнень. У 1530 р. московські війська навіть обложили Казань. Облога завершилася повною невдачею. Російські війська відступили, втративши частину артилерії. Великий князь змушений був діяти через своїх ставлеників і промосковські налаштовану знать. Однак подібна політика навряд чи могла бути успішною.

Зростання могутності Москви спонукало російський уряд до силового вирішення конфлікту. У другій чверті XVI ст. ідея завоювання Казанського царства зустрічала гарячу підтримку в російському суспільстві. «Хоча б така земелька і в дружбі була, іно б ея не мочно терпіти за таке угіддя», - писав дворянський публіцист Іван Пересвєтов, висловлюючи таким чином мрії поміщиків про придбання «подрайской земельки» у Поволжі. [2.20.:145]

Уряд Івана IV вступив на шлях радикального рішення казанського питання. На рубежі 40-50-х років російські полки двічі невдало ходили походом на Казань. Одна з причин поразки – відсутність стратегічної бази, де можна було б заздалегідь зосередити необхідні для наступу сили й припаси. Цей прорахунок усувається в 1551 р., коли поблизу Казані за короткий термін була зведена фортеця Свіяжск.

У 1552 р. з Москви на Казань рушило величезне військо. На чолі його стояли досвідчені полководці – князі М. І. Воротинський, А. Б. Горбатий, А. М. Курбський. Вирішальний штурм відбувся 2 жовтня. Казанці мужньо захищали місто, бої тривали кілька днів. Убитих було стільки, що довелося розчищати вулицю для урочистого в’їзду царя в захоплену Казань.

Казанське царство увійшло до складу Московської держави. У 1556 р. було завойовано Астраханське ханство. Пізніше на певний час визнали свою залежність правителі Сибірського ханства. З завоюванням Середнього і Нижнього Поволжя Іван IV став титулуватися царем Казанським і Астраханським. Астраханське ханство майже завжди перебувало в залежності від більш сильних Казанського і Кримського ханств. У ХVI столітті Кримське ханство, на чолі якого стояв Саїб-Гірей, прагнуло повністю підкорити Астрахань.Астраханське ханство зближується з Росією і в 1547 році укладає з нею договір. Боротьба Росії і Криму за Поволжі ще більше активізується. У 1547 р. Саїб-Гірей захоплює Астрахань і садить на престол хана Ямгурчеєв, вороже налаштованого по відношенню до Росії. Перебуваючи у далекій Астрахані, за сотні верст від рідних місць, невелике російське військо діяло енергійно і рішуче. Його командири виявили в незнайомому краю не тільки військові, але й дипломатичні здібності. Вони домоглися союзу з місцевими ногайськими мурзами, які завдали остаточної поразки Дервіш-Алі. Він втік до турецькі володіння. Астраханське ханство остаточно і майже безкровно було закріплено за Росією. [2.17.:89]

Після падіння Казані і Астрахані опір корінних народів тривало. Особливим жорстокістю відрізнялася боротьба в Предкамье – серце Казанського ханства. Каральні експедиції, спрямовані на придушення рухів у 1552-1557, 1570 – 1580-х рр.., Супроводжувалися погромами, що нагадували татарські на території Русі. За підрахунками татарських істориків, чисельність татарського населення в Середньому Поволжі в другій половині XVI ст. скоротилася не менш ніж на чверть. Відтепер Волга від витоків до гирла протікала в межах Московської держави. Істотно були захищені східні рубежі: реальна загроза набігів відтепер виходила в основному з півдня, з боку Криму.

Для управління завойованим краєм у Москві створювалося палацове відомство – Наказ Казанського палацу. На місцях з часом виникли повіти з воєводським управлінням. Представники центру – воєводи – наділялися військовими та адміністративно-судовими правами. Їм допомагали накази людей – дяки, піддячі, прикажчики. До управління краєм залучалися пануючі верстви неросійського населення. Вони займали другорядні посади сотників, тлумачів, старост і т. п. У краї складався стан служилих татар.

Край інтенсивно заселявся. Прагнучи створити опору в регіоні, уряд всіляко підтримувало переселенців – хліборобів і служивих людей. Велика частина завойованої землі була відписана «на государя», що призвело до створення великого помісного фонду жаданої «подрайской земельки» [2.20.:146].

У Казані до кінця 1560-х років чисельність російського населення наблизилася до 10 тис. проти 6 тис. татар. Урядова колонізація була доповнена колонізацією вольній, народної: серед перших російських жителів Казані історики нарахували вихідців з 41 міста Московської держави.

Виникають нові міста – Самара, Саратов, Царицин, Уфа. Централізація ж і господарське освоєння явно не встигали за зростанням державної території. Основна маса корінного населення за користуванням земельними, лісовими, річковими угіддями продовжувала платити ясак.

Змінився лише адресат: якщо раніше податкові надходження стікалися до Казані, то тепер більша їх частина йшла до Москви. З метою християнізації корінного населення в 1555 р. в Казані була заснована єпархія на чолі з архієпископом Казанським і Свіяжска.

Форпостами православ’я стали засновані тут монастирі. Методи християнізації була досить різноманітними – від репресій та адміністративного тиску до надання новонаверненим цілого ряду пільг. Так, землевласникам-мусульманам заборонялося володіти православними людьми, «щоб у тому християнським душам осквернення не було». Татари-новохрещених ж зрівнювалися в правах з російськими поміщиками[2.10.:215].

Опинившись в контакті з Москвою, багато народів виявляли бажання перейти під заступництво царя. У 50-ті роки підданство прийняли народи, що жили в Західній Башкирії. Російське уряд зберіг за башкирами їх землі, встановивши натуральний податок – ясак. Виявила свою покірність кочували між Яїком і Волгою Велика Ногайська Орда. У російське підданство перейшли деякі черкеські і кабардинские князі. На Марії Темрюковни, дочки кабардинського князя, після смерті першої дружини, Анастасії Романової, одружився Іван Грозний.

Падіння Казані відкрило дорогу по Камі на Урал і до Сибіру. По цьому шляху з кінця XVI ст. рушили «встречь сонцю» учасники великої епопеї підкорення та освоєння Сибіру. Але дорогу їм перегородило Сибірське ханство, куди входили великі землі Західного Сибіру. Тут проживали татари, башкири, ханти, мансі (останні належали до фінно-угорським племенам) і ін.

Сибірське ханство не відрізнялося ні силою, ні внутрішньої міцністю. Місцева татарська знать коливалася у виборі політичної орієнтації. Після приєднання Казанського царства сибірський хан Едігер (Єдігер) визнав владу московського царя (1557 р.). Але скинув його хан Кучум, який розірвав подданнические відносини, назвавши себе в посланні Івану «вільна людина Кучюм-цар». Один з таких загонів чисельністю приблизно в 600 осіб очолив донський отаман Єрмак Тимофійович. У 1582 р. козаки рушили на Кучума. Вирішальна битва відбулася на підступах до столиці ханства Кашлика в жовтні 1582 р. Кучум був розбитий. [2.20.:147]

Навколишні племена визнали владу московського царя. У 1583 р. Єрмак ходив по Іртишу і Обі, підпорядкувавши татар, хантів і мансі. Місцями козаки зустрічали наполегливий опір. Однак частина татарської та племінної знаті скористалася нагодою, щоб вийти з підпорядкування Кучуму. У 1585 р., під час нічного нападу на табір козаків, Єрмак загинув. Але початок завоювання Сибірського царства був покладений. На допомогу козакам йшли загони служивих людей з воєводами. Поява військових загонів у Західній Сибіру супроводжувалося підставою містечок, які ставали опорними пунктами російської просування в Сибір. У 1587 р. був поставлений Тобольський острог, з часом перетворився на своєрідну столицю краю, - важлива ланка в управлінні Сибіром, грунтувалися Сургут, Березів, Нарим, Обдорск, Кеть і пр. [2.7.:330]

Завзято опиралася Кучум був розгромлений і загинув. При Бориса Годунова найменування «цар Сибірський» закріпилося в титулі московського государя.

Зовнішня політика Івана IV здійснювалася у трьох напрямках: на заході - боротьба за вихід до Балтійського моря, на південно-сході та сході - боротьба з Казанським і Астраханським ханствами і початок освоєння Сибіру, на півдні - захист російських земель від набігів кримського ханства. Татарські хани здійснювали грабіжницькі набіги на руські землі. На територіях Казанського й Астраханського ханств в неволі були тисячі російських людей, захоплених під час набігів. Жорстоко експлуатувалася місцеве населення - чуваші, марійці, удмурти, мордва, татари, башкирців. За територіям ханств пролягав Волзький шлях, але Волга не могла використовуватися російськими людьми на всьому своєму протязі. Залучали російських поміщиків і родючі землі малозаселені цих країв.

Поиск по сайту: