Початок царювання, передумови й засади реформ

Особистість Івана ІV (Грозного) завжди викликала живий інтерес. Це була яскрава індивідуальність в історії. Іван Грозний залишився в історії Росії уособленням деспотизму і тиранії. Вихований у роки боярського правління, з 8-ми років позбавлений матері, він випробував на собі жахи боярських звад і боярського розгулу. Він бачив кров і лестощі, дуже рано почав задумуватися про владу, про те, що він государ Московський і Всея Русі.
Іван ІV народився 25 серпня 1530 р. у родині великого князя Василя ІІІ. Коли йому виповнилося три роки – помер батько, а в неповних вісім років – не стало матері Олени Глинської. Його чотирирічний брат Юрій не міг поділяти з ним дитячих забав. Дитина була глухонімою від народження. Відповідно до заповіту батька правління державою перейшло в руки бояр, що повинні були передати владу Івану Васильовичу по досягненні їм повноліття [2.10, 199].

Після смерті великої княгині Олени Глинської влада перейшла в руки членів семибоярщини, які поспішили розправитися з князем Овчиною (дядько, брат матері Івана Грозного). З загибеллю Андрія Старицького старшим серед опікунів став князь Василь Васильович Шуйський. Цей боярин, якому було більш 50 років женився на царівні Настасії, двоюрідній сестрі малолітнього великого князя Івана ІV.

У той час як між феодалами йшла боротьба за владу, Іван ІV, за власним виразом, ріс у "небреженьи". Бояри мало піклувалися про підлітка. І він і його молодший брат Юрій терпіли нестаток у їжі. Усе це озлоблювало й обурювало підлітка, які вже добре розумів, що відбувалося. Тому Іван ІV на все життя зберіг недобре відношення до опікунів. У своїх листах він не ховав роздратування проти них. Бояри не посвячували Івана IV у свої справи, але зірко стежили за його прихильностями і поспішали видалити з палацу можливих фаворитів.

Досягши зрілого віку, Іван ІV не раз згадував його сирітське дитинство. У душу сироти рано і глибоко урізалося почуття покинутості і самотності. Потворні сцени боярського своєвілля і насильства, серед яких ріс Іван ІV, перетворили його боязкість у нервову лякливість. Дитина пережила страшне нервове потрясіння, коли бояри Шуйські один раз на світанку вломилися в його спальню, розбудили і злякали його.

Іван ІV швидко розвивався фізично й у 13 років виглядав, як дорослий юнак. Посольський наказ офіційно оголосив за рубежем, що великий государ "у мужеский вік входить, а ростом зробленої людини вуж є, а з божьею волею помышляет уже шлюбний сезон приняти" [1.1, 243]. Дяки досить точно описали зовнішні прикмети рослого юнака, але вони дарма приписували йому думки про одруження. Криваві забави потішали "великого государя". Хлопчисько запекло бешкетував. З ватагою однолітків, він роз'їжджав по вулицях і площам міста, топтав конями народ, бив і грабував простолюд.

Точно невідома кількість дружин Івана Грозного, але, ймовірно, він був одружений вісім разів^.(а якщо не брати до уваги його одноденний шлюб з княгинею Марією Долгорукою, то сім). Не рахуючи дітей, померлих у дитинстві, мав трьох синів. Від першого шлюбу з Анастасією Захар'їною-Кошкіною народилося двоє синів, Іван і Федір. Другою дружиною була дочка Кабардинського князя Марія Темрюківна. Третьою — Марфа Собакіна, яка несподівано померла через три тижні після весілля. За церковними правилами одружуватися більше трьох разів заборонялося. У травні 1572 р. був скликаний церковний собор, який мав на меті дозволити четвертий шлюб — з Анною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. П'ятою дружиною стала у 1575 р. Анна Васильчикова. Померла у 1579р. Шостий шлюб, ймовірно, Василина Мелентьєва. Останній шлюб був укладений восени 1580 р. з Марією Нагою. 19 листопада 1582 народився третій син царя - Дмитро Іванович, який загинув у 1591 р. в Угличі.

16 січня 1547 р. Іван IV урочисто вінчався на царство. Прийняття великим князем царського титулу оформлювало ідею про високе походження московських великих государів, спадкоємців і наступників влади кесарів-імператорів. Царський сан піднімав Івана ІV над усіма підданими, в тому числі і над боярами-княжатами, нащадками суверенних государів, підвищував престиж самодержавної влади в Росії і за її межами. Вся богословська література, яка прийшла з Візантії, вчила «шанувати царя» як Бога. Вінчання на царство надавало владі государя священний характер.

Відтепер головним завданням московського государя була охорона православ'я і турбота про православних - затвердження на землі "істинної Правди" [2.20, 140]. Своє високе призначення Іван IV засвоїв надзвичайно швидко. Надалі ця думка стала виправданням морально-релігійної правоти всіх вчинків царя. За згодою з митрополитом Макарієм, Іван Васильович вінчався «шапкою Мономаха» і став називатися «царем і великим князем всієї Русі». Новий титул ставив Івана Васильовича вище правителів сусідніх держав - шведського та польського королів. Таким чином, у самому акті вінчання відбилося прагнення Москви змінити своє місце в сформованій європейській системі, вийти на новий рівень міжнародних відносин. Суттєвим є і те, що у свідомості російських людей Іван IV успадковував владу золотоординських правителів, які здавна називалися на Русі царями.

Влітку 1547 р. у столиці спалахнуло повстання. Приводом для нього став катастрофічна за своїми наслідками пожежа, під час якої згоріло близько 25 тис. дворів. 29 червня повстанці прийшли в підмосковне село Воробйова, де перебував цар. Вони зажадали видати на розправу всіх Глинських, дорікаючи Івана в тому, що він «не вчини їм у цьому (пожежі) опали» [2.17, 87]. Вид розгніваних москвичів привів Івана ІV в жах. Обіцянками і домовленостями цареві та його оточенню вдалося вгамувати паніку виступу. Але грізні події літа 1547 р. ще раз нагадали про необхідність змін [2.2, 135].

Повстання 1547 р. призводить до зміни влади в країні. А саме, рідня царя по матері – Глинські – змушені були поступитися місцем рідні цариці – боярам Захар’їним, які займали високе місце при дворі Івана ІІІ і Василя ІІІ. Але вони втратили свій вплив після смерті опікуна М. Ю. Захар’їна. Шлюб царя з Анастасією повернув їм колишній вплив на царя.

В 1547-1550 рр. відбулись повстання і в інших містах. Становище народу все більше погіршилось через неврожай 1548-1549 рр. «Народные выступления показали, что страна нуждается в реформах. Дальнейшее развитие страны требовало укрепления государственности, централизации власти» [2.17.:88].

Щодо передумов реформ, Москва завершила об’єднання руських земель в кінці XV – на початку XVI століття. Правити великими територіями за допомогою архаїчних інститутів і установ, які склались в дрібних князівствах в період роздробленості, стало неможливо. Загальноруський «Судебник» 1497 р. безнадійно застарів. Джерелом постійного невдоволення дітей бояр був боярський суд, відомий своїми зловживаннями. Лише за допомогою дворянських загонів можна було погасити народні повстання. Ці факти переконливо свідчать про необхідність реформ.

В кінці 40-х років в оточенні Івана IV склався новий уряд однодумців, який увійшов в історію під назвою Вибраної Ради. До складу Вибраної Ради входили як представники вищої аристократії, так і люди незнатні. Впливовим членом Вибраної Ради став Олексій Федорович Адашев. Людина неродовита, виходець з костромських вотчинників, він піднявся завдяки власним талантам і тому авторитету, який здобув у молодого царя. Значну роль грав і керівник Посольського наказу думний дяк Іван Висковатий. Великий вплив на царя мав його духівник, священик придворного Благовіщенського собору Сильвестр. Сила Сильвестра була в моральному впливі на монарха. Він, безсумнівно, стримував «шалену вдачу» Івана IV, нагадуючи про відповідальність за вчинені гріхи. Підтримував офіційний урядовий курс і митрополит Макарій.

З кінця 40-их років XVII ст. Іван IV починає самостійно правити. Цей період починається з його вінчання на царство і одруження. У влади в цей період залишались Глинські. Іван Грозний починає своє царювання з «опали на князів», що викликало невдоволення серед населення. Немотивовані страти 1545-1546 рр., до того ж як правило позасудові, відкриті прояви невдоволення серед громадян сприяли виробленню серед його опонентів нестандартних рішень. В результаті неоднозначної діяльності правителя відбувається падіння авторитету великокняжої влади. Тому за підтримки боярства Іван Васильович приймає титул царя. Коронація проходила в Успенському Соборі 16 січня 1547 року. Зміна рангу московського монарха мала безумовно двоєдину спрямованість: внутрішню і зовнішню. У зовнішній політиці цей титул відігравав важливу роль, бо великий князь прирівнювався до принца або герцога, а цар до імператора. Тим самим царський титул прирівнював російську царську родину до царських династій Чингізидів, до імператорського роду Габсбургів.

Якщо в зовнішній політиці зростав авторитет країни, то для населення новий титул став символом єднання країни, посилення центральної влади. «Митрополит Макарий, «человек большого ума и такта» [2.10.:204], поклав на його голову шапку Мономаха – символ царської влади. Коронація Івана IV символізувала в очах підданих початок його самостійного правління [2.11,139]. У середньовічній Росії існувала думка про те, що землею руською володіє правитель один, бо митрополит вінчав його на царство Мономаховим вінцем.

Таким чином, прийняття титулу царя було необхідною умовою для посилення влади правителя, що потягнуло за собою важливі наслідки як у зовнішній так і у внутрішній політиці. Це рішення відрізняється глибокою політичною обдуманістю, що характеризує реформатора з кращого боку.

В XVI столітті багато чого змінилось в житті європейських народів. На континенті ще панував феодалізм, а в провідних західноєвропейських державах зароджувались буржуазні відносини. Великі географічні відкриття поклали початок світовій торгівлі і створенню колоніальної системи. На сході Європи виникає міцна країна – єдина Російська держава. Росія дещо відставала в економічному, соціальному, політичному розвитку. Національне самоусвідомлення переживало підйом. В усіх сферах культурного розвитку з’явились видатні майстри. Політичний розвиток Росії слід назвати періодом гострих протиріч. Об’єднання руських земель в рамках єдиної держави не призвело до негайного зникнення багаточисельних пережитків феодалізму. Політична еліта другої половини XVI століття не сумнівалась в необхідності впровадження спадкової монархічної влади, але вважала, що цар повинен ділитися своїми повноваженнями з верхівкою суспільства. Але Іван Грозний не хотів ділитися владою, і «самовластие царя удивляло иноземцев, казалось им тиранией» [2.4, 533].

Деякі історики вважають, що така точка зору була характерна тільки для старої знаті, князів і бояр. Д. М. Альшиц говорить, що «боярский взгляд на государственное устройство опирался на представления о социальной иерархии» [2.1, 55], тобто між царем і холопами повинна була існувати певна кількість сходинок, котрі б визначали, хто стоїть ближче до царя, ніж до холопів.

«В XVI веке в армии главную силу составляла конница, так как пехота не могла с успехом действовать в степях против конных неприятелей» [2.2, 62]. Зброєю слугували луки, кинджали, списи. Пушки, виплавлені італійськими майстрами, майже не використовувались. Армія теж потребувала реформ.

Процвітала також і торгівля. Росія експортувала в Європу шкіру, віск, одяг, рядно. А імпортувала золото, мідь, дзеркала, ножі, вина. Росія вважалась країною з найсмачнішим медом. Не дивлячись на успіхи у торгівлі, Росія здавалась і була насправді малозаселеною, з густими лісами, степами, рідкими поселеннями. «Чем ближе к столице, тем более селений и людей встречалось по пути» [2.4, 560].

Таким чином, XVI століття – епоха економічного підйому та час перетворень і зміцнення державної влади. В економіці зберігається натуральне господарство, економіка має аграрний характер. Населення – 7 млн. чоловік. Посилилась спеціалізація районів: центр – землеробство, північ – ремесла, Поволжя – скотарство. В торгівлі відбулись деякі зміни: становлення обласних центрів, розподіл праці між областями, розширення торгівельних зв’язків. В XVI столітті посилюється монастирське землеволодіння, землі вже не були роздроблені. Селянство ділилось на три категорії: особисто залежні, дворові, державні. В цьому столітті відбувається посилення кабального холопства, кріпацької залежності. Цей час і сформував особистість царя Івана Грозного. Скринніков вважає, що «Иван Грозный был порождением этого времени» [2.11, 7].

Отже, в середині XVI століття Росії були необхідні реформи, які б посилили державну владу, сприяли б подальшій централізації приєднаних земель. Необхідність реформ в управлінні країною ставала все більш очевидною.

Поиск по сайту: