Реформи управління

Найбільш яскраво державний і політичний талант Івана Грозного розкривають реформи 50-их років XVI століття. Важливою рисою політичної історії Російської держави цього періоду були багаточисленні реформи, спрямовані на подальший розвиток і зміцнення Російської централізованої держави.

Загальною рисою реформ 50-их років є їхня антибоярська спрямованість. Проголошуючи зміни, уряд Івана Грозного змальовував їх як заходи, мета яких полягала в тому, щоб ліквідувати наслідки боярського правління і зміцнити економічні і політичні позиції тих соціальних груп, чиї інтереси він (уряд) виражав і на які спирались в своїй роботі – дворян, поміщиків, верхівку посада. Урядом був розроблений план реформ, який охоплював широке коло питань внутрішньої політики і включало в себе заходи в галузі землевпорядкування, фінансів та церкви.

Відправним моментом в проведенні реформ стала промова Івана Грозного 27 лютого 1549 р. на засіданні Боярської Думи разом з «освященным собором», тобто з вищими представниками церкви. Ця промова носила програмний характер і являла собою декларацію, котра проголошувала основні принципи політики держави; була дана яскраво негативна оцінка боярського правління як періоду в історії Росії. Основне питання, яке цар розглянув в декларації, - це питання про боярських дітей і про їхні інтереси. Діти боярські займали центральне місце в декларації Івана Грозного, всі три пункти якої були присвячені їм: спочатку оцінці становища дітей боярських в минулому, під час боярського правління. Потім цар вимагав недопустимості продовження «звинувачень», «наклепів» по відношенню до боярських дітей і сформулював санкції у випадку, коли порушення все ж матимуть місце.

Бояри ж, розглядалися як основне джерело насильства, наклепів, від яких страждали діти боярські в минулому, під час боярського правління, і як потенційне джерело таких саме дій в майбутньому. Тому звернення Івана Васильовича до всіх бояр носило характер ультимативного вимагання зупинити такі акти насильства зі сторони бояр по відношенню до боярських дітей під страхом страти тих, хто не буде виконувати цей наказ і буде продовжувати такого роду дії.

В той же день, 27 лютого 1549 р., відбувся другий виступ Івана IV. За своїм значенням він був повторенням урядової декларації, але тільки не перед боярами, проти яких була направлена сама декларація, а перед дітьми бояр і дворян, чиї інтереси виражала і захищала урядова декларація [2.20, 142].

Закономірним результатом політичних подій 27 лютого став закон від 28 грудня 1549 р., який являв собою початок реалізації політики, проголошеної в декларації Івана Грозного від 27 лютого. Закон від 28 лютого був прийнятий без участі бояр. Добившись від них прийняття умов, сформульованих в царській декларації, уряд Івана IV не вважав за потрібне передавати на розгляд бояр текст нового закону і він був прийнятий на засіданні «ближньої думи» за участю митрополита Макарія.

Таким чином, зазначена декларація Івана Грозного, показує, що політика уряду вже сформувалась як політика захисту інтересів поміщиків (дітей боярських) і боротьби за ліквідацію наслідків боярського свавілля часів боярського правління. Виступ царя в ролі захисника інтересів «дітей боярських», майбутнього дворянства, це безумовно був початок політики, що досягла свого повного розвитку в період опричнини.

Уряд Івана Грозного, виступаючи проти бояр і на захист дітей боярських – поміщиків, прагнув представити себе захисником «всех крестьян царствия своего» [2.10, 206]. Очевидна мета полягала в тому, щоб заявами про захист всіх селян, прикрити тим самим справжні наміри. Особливо яскраво тенденція зобразити політику уряду Івана IV як таку, що має всенародний характер, проявилася в промові Івана Грозного на Стоглавому Соборі 1551 р. Саме на Соборі 1551 р. так звані «Царські питання»:

1. Про загальний перепис земель.

2. Про порядок нагляду за ногайськими послами і гостями.

3. Про порядок утримання вдів «дітей боярських».

4. Про впорядкування справи роздачі маєтків.

5. Про застави за кордоном.

6. Про мито за перевезення через річку і за проїзд мостом.

7. Про монастирські, княжі і боярські слободи та ін.

Головне місце в програмі урядових заходів займало земельне питання. Удільна його вага в розробленому Іваном Грозним плані реформ проявляється уже в тому факті, що із загальних 12 пунктів, з яких складались «Царські питання», 5 були присвячені земельним справам. План уряду передбачав загальний перегляд земельних володінь, що знаходились у «служилых людей». Необхідність цього заходу мотивували тим, що роки боярського правління призвели до великих змін в області землеволодіння, які виражались у зосередженні великої кількості земель, на відміну від часів Василя ІІІ, в руках одних, і паралельно з цим йшов процес обезземелення інших. Задача, яка стояла перед урядом, полягала в тому, щоб пожалувати те, чого не вистачало, за рахунок надлишків земель, відібраних у тих, хто збільшив свої володіння в роки правління бояр.

Реформи, до яких приступила Вибрана Рада, стосувалися в першу чергу управління і суду. Тут найбільше відчувалися недоліки і наслідки боярського правління. У 1549 р. молодий цар, зібравши представників від різних областей свого царства, окреслив основні зловживання боярського правління. Цар оголосив, що відтепер сам буде «за суддю, і твердиня» для всіх [2.20, 147]. Бояри, у свою чергу, покаялися, обіцяли «служити йому государю... справді, без будь-яка хитрощів» [2.7.:285]. Сучасники назвали цю нараду Собором примирення. Історики розглядають його як перший Земський собор - вищий представницький орган при царі, на якому він міг почути сподівання різних верств населення і заручитися їхньою підтримкою в своїх починаннях.

Виконуючи рішення Земського собору, уряд у 1550 р. приймає новий "Судебник", який встановлював процесуальні, карні й деякі цивільні норми права. Відмінною рисою "Судебника" було прагнення поліпшити стан правосуддя. Стара система управління і суду в особі намісників зберігалася, але з істотними поправками. Вони зводилися до обмеження влади намісників і волостелей і контролю за їх діяльністю з боку центральної влади та представників місцевого населення - «кращих людей». Це були старости і цілувальники (виборні від посадських людей і чорносошних селян Півночі). Встановлюються єдині і загальновідомі розміри судових мит і намісницьких «кормів». Хабарництво отримало не тільки формальний осуд - за нього передбачалося покарання [1.3.:206].

Не обійшли укладачі закону й селянське питання. Право на перехід в Юр’єв день залишалося за хліборобами. Однак сам «вихід» був трохи ускладнений збільшенням розміру сплати.

Хоча "Судебник" охоплював далеко не всі галузі права, його значення переоцінити неможливо. Вперше було не тільки створено, але стало чинним законодавство загальнодержавного масштабу. План щодо централізації держави знайшов в "Судебнику" своє відображення. Законопроект мав кріпосницький характер. Його головне завдання полягало в перетворенні селянина на кріпака.

Дуже скоро окремі статті "Судебника" втратили свою силу. Сталося це в середині 50-х років XVI ст., коли намісницька система вже не відповідала централізованому управлінню, спроби реформувати її в "Судебнику" 1550 р. не мали успіху. З часом їх було скасовано.

У 50-ті р. XVI ст. була продовжена губна реформа. Вона передбачала передачу справ щодо тяжких кримінальних злочинів з рук намісників виборним представникам місцевого дворянства - губним старостам. Важливим завданням місцевої адміністрації став збір податків. Так було затверджено два типи інститутів самоврядування, які змінили намісників. Це свідчило про те, що царська влада відчувала потребу у співпраці з місцевими становими організаціями, покликаними посилити слабкість центральних органів управління.

У структурі реформ Вибраної Ради реформа самоврядування була однією з центральних. По-перше, зі скасуванням "годівель", доступних раніше людям родовитим, служиві люди отримували тільки один вид винагороди - грошову платню. Тепер різні категорії панівного класу як би зрівнювалися у видах пожалування. Це сприяло соціальному зміцненню класу феодалів і зміцненню царської влади. По-друге, відбувався своєрідний перерозподіл влади на користь центрального управління, роль і значення якого зросли.

У роки реформ складається система Наказів - органів центральної виконавчої влади. Посольський наказ відав зовнішньою політикою, Розрядний наказ - помісним військом, обороною країни, через нього проходили різноманітні службові призначення. Помісний наказ займався землеволодінням, наділенням служивих людей маєтками. У віданні Великого приходу перебували деякі види податків. Ямський наказ був організований для утримання та керівництва ямською гонитвою - державної «поштової служби», відсутність якої могло паралізувати діяльність уряду. Судом над «лихими людьми», що здійснювали кримінальні злочини, займалися у Розбійному наказі. Йому ж підпорядковувалися губні старости. Стрілецький наказ відав стрільцями.

Посадський люд столиці судився в Земському наказі. Олексій Адашев очолив Чолобитний наказ, куди приходили всі ті, хто не міг домогтися «правди» в спілкуванні з намісниками, хто постраждав від сваволі «сильних людей» [2.7, 289].

Накази з'являлися у міру потреби. Після завоювання Казанського й Астраханського ханств з'явився Казанський наказ. Він керував приєднаними територіями, причому з захопленням Сибірського ханства його компетенція поширилася й на Західний Сибір. У порівнянні з колишнім архаїчним способом управління більш функціональні і централізовані Накази, що поєднували територіальний та галузевий принципи, були величезним кроком вперед. Не випадково саме накази стали ядром державно-адміністративної системи управління [2.10, 240].

Уряд приділяв велику увагу збройним силам. Було створено стрілецьке військо, озброєне вогнепальною зброєю. У 1556 р. встановлювався єдиний порядок військової служби, основою якої виступало дворянське землеволодіння. Відтепер кожен дворянин за перші 150 десятин землі ніс службу особисто, з решти землі приводив озброєних слуг. Ці заходи підвищили боєздатність і чисельність російського помісного війська.

Військова реформа завершила процес формування помісної системи. Вона спричинила корінні зміни в поземельних відносинах. Її наслідком стало швидке зникнення вільного чорносошного землеволодіння в центральних повітах і поширення умовного землеволодіння.

Із здійсненням помісно-служилої реформи зросла чисельність служилого стану. Останнє не тільки призвело до важливих змін в складі і структурі правлячого стану (зростала чисельність його нижчих верств, переважно провінційного дворянства), а й змінило характер взаємин з селянством. Саме поміщики виступили силою, найбільше зацікавленою в закріпаченні хлібороба.

Нарешті, помісна система дала можливість створити оптимальний і економічний тип військового устрою, відповідний відносно скромним господарським можливостям країни.

Вибрана Рада збільшила прибутки скарбниці, провівши податкову реформу. Важливу статтю доходу становили прямі податки. Для повноти їх обліку було організовано опис земель. За одиницю поземельного податку брали "велику соху", розміри якої коливалися в залежності від якості землі та її приналежності. Найважчі податки припадали на чорносошних селян. Найменше платили приватновласницькі селяни. Сенс нової податкової системи зводився до того, щоб отримувати якомога більше доходів.

Сталися зміни і в церкві. У 1551 р. був скликаний Собор, покликаний подолати численні "відступи від благочиння". Собору представили список недоліків і непорядків у житті церкви та парафіян. На зазначеному Соборі був розроблений і прийнятий так званий (викладений в 100 розділах) - "Стоглав", який зміцнював дисципліну, уніфікував церковні обряди, підвищував роль церкви у повсякденному житті.

Підтверджувалися найважливіші привілеї церкви: невідчужуваність земельних володінь, особлива юрисдикція для духовенства і церковних людей. З ім'ям митрополита Макарія пов'язана канонізація святих у кінці 40-х років XVI ст. Цим заходом підкреслювалося значення Русі - єдиного православного царства, яке зуміло зберегти і примножити "благочестя", додати до загальнохристиянських святих своїх святителів і подвижників [2.17, 87].

Отже, зазначені реформи створюють передумови для формування станово-представницької монархії в Росії. Масштабні завдання, з якими стикався монарх при відносній слабкості апарату управління що ще формувався, спонукали його шукати підтримки у представницьких органів. У Російській державі ними стали Земські собори. Самодержавна влада відводила Соборам переважно дорадчі функції, але при цьому поспішала заручитися підтримкою і згодою в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, що було важливою умовою досягнення цілей.

Характерно, що Земські собори відображали соціальну структуру російського суспільства, місце і роль кожного з станів і соціальних груп. Влада прислухалася до голосу служивих людей, купецтва та посаду, які з часом стали направляти на Собори своїх виборних. Селянство і холопи не були представлені в цих органах.

Великого значення набули органи місцевого самоврядування. Спираючись на них, центральна влада збирала податки і підтримувала правопорядок. По суті в умовах коли центр не мав ні коштів, ні необхідних людей для організації розгалуженої адміністрації в містах і повітах, вони були своєрідним продовженням державного апарату на місцях.

Реформи Вибраної Ради створили умови для централізації країни, розширили можливості влади для вирішення загальнодержавних завдань.

Поиск по сайту: