Конвенція про зловживання в галузі міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і звернення

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та психології

КАФЕДРА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

“

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

здисципліни “Міграційне право”

ТЕМА: Правове регулювання міграційних процесів

Для студентів денної фоми навчання

Обговорено та ухвалено на засіданні

кафедри 1.11.2012 року,

протокол № 6.

КИЇВ-2012

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ………………………………………….

ВСТУП…………………………………………………………………………….

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ З ПИТАНЬ МІГРАЦІЇ...

2. КЛАСИФІКАЦІЯ МІГРАЦІЙ……………………………………………

3. ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМАТИВНИХ АКТІВ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬ МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ………………………………………

4. ІНСТИТУТ ПРИТУЛКУ ТА БІЖЕНЦІВ В МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ…………………………………………………………………………...

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………

Рекомендована література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Атіка, 2006. – 63 с.

2. Римаренко Юрій Іванович Міжнародне міграційне право: Підручник. Університетський курс // КНУВС. Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Ін-т законодавства при ВР України. Ун-т сучасних знань. Маріупольський держ. гуманіт. ун-т. - Київ: КНТ, 2007 р.- 639с.

3. Олефір В.І. Адміністративно-правове регулювання протидії нелегальній міграції та торгівлі людьми. Монографія. – К.: Друкарня МВС України. 2004. – 308 с.

4. Міжнародна поліцейська енциклопедія: у 10 т. Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Тацій В.Ч., Шемшученко Ю.С., Олефір В.І. та інші – К.: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”.

5. Олефір В.І., Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І. та інші Міжнародно-правові проблеми протидії нелегальній міграції та торгівлі жінками. За редакцією Римаренка Ю.І., Кондратьєва Я.Ю., Ю.С.Шемшученка. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. – 532 с.

6. Науково-практичний та документально-джерельний комплекс Нелегальна міграція та торгівля жінками у міжнародно-правовому контексті. За редакцією Ю.С.Шемшученка. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М.Корецького НАН України, Київський ун-т права, Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 2001. – 1012 с.

7. Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І., Олефір В.І. Основи міграцієзнавства. – Навчально-методичний посібник. – К.: Ін-т держави та права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. – 414 с.

8. Кондратьєв Я.Ю., Римаренко Ю.І., Олефір В.І. та інші Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. Під редакцією Римаренка Ю.І., Кондратьєва Я.Ю., Шемшученка Ю.С. – К., Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 460 с.

9. Піскун О.І. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. – К.: “ПМ Леся”, 1998. – 360 с.

10. Закон України від 21 січня 1994 р. “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.

11. Закон України від 29 вересня 2011 р. “ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

12. Закон України від 18 січня 2001р. “Про громадянство України”.

13. Закон України від 21 червня 2001р. “ Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

14. Закон України від 7 червня 2001р. “Про імміграцію”.

15. Закон України від 11 грудня 2003 р. “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання”.

16. Закон України від 4 березня 2004 р. “Про закордонних українців”.

17. Указ Президента України № 153 від 26 лютого 1998 р. “Про дипломатичний та службовий паспорт України”.

18. Указ Президента України № 826 від 19 серпня 2010 р. “Питання Комісії при Президентові України з питань громадянства”.

19. Указ Президента України № 435 від 15 червня 2001р. “Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на вільний вибір місця проживання”.

20. Указ Президента України № 486 від 27 квітня 2004 р. “ Про забезпечення організації співпраці з українцями, які проживають за межами України”.

21. Указ Президента України № 370 від 6 квітня 2011 р. "Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади"

22. Указ Президента України № 405 від 6 квітня 2011 р. "Питання Державної Міграційної Служби України"

23. Указ Президента України № 622 від 30 травня 2011 р. "Про Концепцію державної міграційної політики"

24. Постанова Кабінету Міністрів України № 182 від 7 березня 2012 р. “Про внесення змін до Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення і Правил надання послуг поштового зв’язку ”.

25. Постанова Кабінету Міністрів України № 150 від 15 лютого 2012 р. “Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України ”.

26. Постанова Кабінету Міністрів України № 1768 від 25 березня 1999р. “Про Програму запобігання торгівлі жінками та дітьми”.

27. Постанова Кабінету Міністрів України № 751 від 18 серпня 2010р. “Про затвердження Положення про пункти пропуску через державний кордон та пункти контролю ”.

28. Постанова Кабінету Міністрів України № 251 від 28 березня 2012р. “Про затвердження Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983”.

29. Постанова Кабінету Міністрів України № 322 від 8 квітня 2009 р. “Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства”.

30. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 р. N 567 “Про затвердження Правил оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію ”.

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

ВСТУП

Актуальність вивчення теми зумовлюється багатьма чинниками, головними з яких є наступні.

- міграційні процеси в останні роки стали глобаль­ним викликом перспективам подальшого розвитку людства у XXI ст. Досить сказати, що щорічна кількість мігрантів (від двох до чотирьох млн. чол.), по суті, випереджає світовий приріст на­селення. А в цілому поза межами країни свого громадянства, за даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), проживає по­над 125 млн. осіб, а на планеті налічується близько мільярда внутрішніх мігрантів.

- міжнародна міграція пов'язана з безпрецедентними соціальними переміщеннями біженців, репатріантів, змушених покидати свої країни внаслідок громадянських війн, етноциду, геноциду, масового брутального поводження з людьми, грубими порушеннями прав людини.

- міграція як така безпосередньо втілюється у тако­му явищі, як нелегальна міграція та торгівля людьми, тобто гру­бими порушеннями міжнародного та національного законодав­ства, спробами впровадити в життя так зване біле рабство, секс-бізнес та інші ганебні прояви дискримінації.

- незаконні переміщення населення, пов'язані з діяльністю організованої злочинності, торгівлею наркотиками, зброєю тощо.

- міграція та її складова — біженство дедалі більше розглядається як нагальна світова гуманітарна проблема, з одного боку, як проблема реального та потенційного (латентного) порушення прав і свобод, як проблема глибинного взаємозв'яз­ку між безпекою мігранта (біженця, шукача притулку) та націо­нальною і міжнародною безпекою — з іншого.

Предмет дослідження правового регулювання міграційних процесів є система нормативних актів як міжнародних так і національних, що регулюють міграцію населення, праці вчених національні програми щодо регулювання міграції.

Об'єктом дослідження правового регулювання міграційних процесів є інституції міграційного права, діяльність міжнародних і державних (національних) інсти­туцій уповноважених на реалізацію переміщення населення тощо.

1. Міжнародно-правові документи з питань міграції

До них належать конвенції, пакти, договори.

Конвенція про зловживання в галузі міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і звернення.

Генеральна Конференція МОП 24 червня 1975 р. прийняла Конвенцію, яка зобов’язує державу-члена організації систематично визначати наявність на його території незаконно найнятих трудящих-мігрантів, а також з’ясовувати, чи не з її території започатковується, проходить чи прибуває будь-який міграційний рух трудящих в пошуках роботи, в процесі якого трудящі-мігранти під час переїзду чи з прибуттям, чи під час перебування й праці розміщуються в умовах, які суперечать відповідним актам або багатостороннім чи двостороннім міжнародним угодам та національному законодавству. Дана Конвенція зобов’язує кожну країну в межах своєї юрисдикції чи спільно з іншими країнами вживати рішучі заходи для призупинення таємного міграційного руху та незаконного наймання мігрантів і проти організаторів незаконного або таємного переміщення мігрантів у пошуках роботи, і проти тих, хто наймає на роботу мігрантів, що іммігрували незаконно.

Конвенція зобов’язує кожну країну розробити і здійснювати національну політику, спрямовану на сприяння та гарантування однакових можливостей щодо праці та зайнятості, соціального забезпечення, профспілкових та культурних прав, індивідуальних та колективних свобод для всіх осіб, що законно перебувають на її території як трудящі-мігранти або члени їхніх сімей.

Конвенція про трудящих-мігрантів від 1.01.1949 р. (переглянута). Генеральна Конференція МОП прийняла Конвенцію, яка зобов’язує державу-члена МОП запровадити компетентну і безоплатну службу допомоги трудящим-мігрантам, а також вживати заходів у межах своєї юрисдикції для полегшення від’їзду, переїзду та прийому трудящих-мігрантів; надавати, без дискримінації за ознакою національності, раси, релігії або статі іммігрантам, що законно прибули на її територію, умови, не менш сприятливі, ніж ті, котрими користуються власні громадяни (заробітна плата, робочий час, оплачені відпустки, вік, жіноча стать, оплата юнакам, соціальне забезпечення тощо).

Конвенція постановила, що трудящий-мігрант, котрий був допущений в країну на постійне проживання, а також члени його сім’ї, яким було дозволено його супроводжувати або приєднатись до нього, не висилаються в країну походження чи в ту країну, із якої вони емігрували, на тій підставі, що даний мігрант не здатен продовжувати роботу, яку він виконував, через хворобу чи каліцтва, отримані ним після приїзду.

Передбачена така ситуація: коли кількість мігрантів, що прямують з території однієї держави-члена на територію іншої, достатньо велика, тоді компетентні органи влади зацікавлених країн укладають угоду з метою регулювання питань, які набувають взаємного інтересу. Дана Конвенція не чинна для прикордонних робітників, моряків та осіб вільних професій, які в’їхали на короткий термін.

Міжнародна конвенція про захист прав усіх мігрантів-трудящих та членів їх сімей прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1990 р.

Для правильного розуміння змісту Конвенції та з метою уникнення непорозумінь та неоднозначного трактування текст Конвенції містить такі визначення:

— термін «трудящий-мігрант» означає особу, котра буде займатися, займається чи займалася оплачуваною діяльністю в державі, громадянином якої ця особа не є;

— термін «прикордонний трудящий» означає трудящого-мігранта, котрий чи котра зберігають своє звичайне місцепроживання в сусідній державі, в яку він чи вона звичайно повертаються щодня або бодай раз на тиждень;

— термін «сезонний трудящий» означає трудящого-мігранта, робота якого за своїм характером залежить від сезонних умов і виконується лише протягом частини року;

— термін «моряк», котрий також охоплює рибалок, означає трудящого-мігранта, найнятого для роботи на судні, зареєстрованому в державі, громадянином якої він чи вона є;

— термін «трудящий, зайнятий на стаціонарній прибережній установці» означає трудящих-мігрантів, найнятих на роботу на прибережній установці, що знаходиться під юрисдикцією держави, громадянином якої трудящий-мігрант не є;

— термін «трудящий, праця якого пов’язана з переїздами» означає трудящого-мігранта, який, звичайно проживаючи в одній державі, внаслідок характеру своєї роботи змушений переїжджати в іншу державу чи держави на короткий термін;

— термін «трудящий» означає трудящого-мігранта, допущеного у державу роботи за наймом на певний строк для праці виключно по конкретному проекту, здійснюваному в цій державі чи його наймачем;

— термін «трудящий цільового найму» означає трудящого-мігранта:

а) котрий був відісланий його чи її наймачем на обмежений і визначений термін у державу роботи за наймом для виконання конкретних функцій чи обов’язків;

б) котрий протягом обмеженого і визначеного терміну виконує роботу, що вимагає професійних, комерційних, технічних чи будь-яких інших спеціальних навичок;

в) котрий на прохання його чи її наймача в державі роботи за наймом виконує впродовж обмеженого і визначеного терміну роботу, що носить тимчасовий чи короткочасний характер, і котрий повинен залишити державу роботи за наймом або по закінченні дозволеного періоду перебування, або раніше, якщо він чи вона більше не виконують таких конкретних функцій та обов’язків або не займаються цією роботою;

— термін «трудящий, що працює не за наймом» означає трудящого-мігранта, котрий займається діяльністю, яка винагороджується і відрізняється від роботи за договором найму, і котрий забезпечує за рахунок такої діяльності засоби свого існування, працюючи, як правило, самостійно або спільно з членами своєї сім’ї, а також будь-якого іншого трудящого-мігранта, що визнається трудящим, що працює не за наймом, у відповідності з законодавством держави роботи за наймом, що застосовується, чи двосторонніми або багатосторонніми угодами.

Для цілей даної Конвенції термін «члени сім’ї» означає осіб, що перебувають у шлюбі з трудящими-мігрантами чи таких, які перебувають з ними в таких стосунках, котрі у відповідності з правом, що застосовується, можуть бути прирівняно до шлюбу, а також дітей, що перебувають на їх утриманні та інших осіб, що визнаються членами сім’ї відповідно до чинного законодавства, або двосторонніх чи багатосторонніх угод між відповідними державами.

Для цілей даної Конвенції:

— термін «держава походження» означає державу, громадянином якої є відповідна особа;

— термін «держава роботи за наймом» означає державу, в якій залежно від конкретного випадку трудящий-мігрант буде займатися, займається чи займався оплачуваною діяльністю;

— термін «держава транзиту» означає будь-яку державу, через яку відповідна особа проїжджає, прямуючи в державу роботи за наймом чи з держави роботи за наймом в державу походження або державу звичайного проживання.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації прийнята ООН 7 березня 1966 р. За даною Конвенцією словосполучення «расова дискримінація» означає будь-які відмінності, винятки, обмеження або переваги, які грунтуються на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, котрі ставлять собі за мету знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних засадах прав людини і основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній або інших галузях суспільного життя.

Ніщо в даній Конвенції не може бути витлумачене як виняткове будь-якою мірою на стан законодавства держав-учасниць, що стосується питань національної приналежності, громадянства або натуралізації, за умови, що в таких постановках немає дискримінації щодо будь-якої національності.

У відповідності з основними обов’язками держави-учасниці зобов’язуються заборонити й ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження, особливо стосовно здійснення основних прав.

Насамперед, це право на рівність перед судом і всіма іншими органами, що здійснюють правосуддя. Право на особисту безпеку і захист з боку держави від насильства або тілесних ушкоджень, заподіюваних як урядовими посадовими особами, так і будь-ким іншим, групами або установами. Конвенцією передбачається здійснення політичних прав, зокрема, права брати участь у виборах — голосувати і виставляти свою кандидатуру — на основі всезагального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною, як і в керівництві державними справами на будь-якому рівні, а також права доступу до державної служби.

Цим документом регламентуються й інші громадянські права. Так, право на свободу пересування і проживання в межах держави, право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну.

Особливий наголос зроблений щодо права на громадянство, а також звернено увагу на право укладання шлюбу, право на володіння майном, як особисто, так і колективно, право на спадщину.

Конвенція чітко виділяє право на свободу думки, совісті, релігії, право на свободу переконань і на вільне висловлення їх, право на проведення мирних зборів і асоціацій.

Документ регламентує права в економічній, соціальній і культурній сферах, зокрема, право на працю, вільний вибір роботи, задовільні умови праці, захист від безробіття, однакову плату за однакову працю, справедливу й належну винагороду.

Право на створення професійних спілок і вступу до них. В соціальному плані виділяється право на житло, на охорону здоров’я, медичну допомогу, соціальне забезпечення й соціальне обслуговування, право на освіту і професійну підготовку, право на участь у культурному житті тощо.

Переміщена особа — згідно з резолюцією ООН 1946 р., особа, яка в результаті дій органів влади була вислана з країни свого громадянства чи попереднього місця проживання або яка була змушена покинути їх з релігійних, політичних чи інших причин. Термін «переміщена особа» також використовується щодо жертв військових дій, стихійних лих (голод, повінь, землетрус тощо), промислових аварій. Переміщена особа не є об’єктом спеціалізованого міжнародного захисту та допомоги (таким захистом користуються біженці). Незважаючи на це переміщені особи входять у сферу особливої уваги та діяльності ряду впливових міжнародних організацій: ООН (зокрема, Бюро координатора ООН з питань допомоги під час стихійних лих), ЮНІСЕФ, Міжнародного Червоного Хреста, а також кількох неурядових організацій (Лікарі без кордонів), в окремих випадках — УВКБ ООН.

Міжнародні норми з міграції стосуються всіх, але передусім тих, хто належить до мігрантів. Право на сімейне життя надане кожному, проте це право має особливе значення для мігрантів стосовно возз’єднання сімей. Це саме можна сказати й про норми щодо дискримінації чи про норми, що забороняють нелюдське поводження. Ці загальні норми в основному зафіксовані у різних угодах з прав людини. Більшість прав, передбачених цими угодами, надається всім людям, кожному, хто перебуває на території чи під юрисдикцією держав-учасниць цих угод.

Слово «кожному» стосується негромадян чи іноземців, а також тих іноземців, які знаходяться на території держави без відповідного дозволу. Минуло багато років, доки співробітники імміграційних служб та судів у Західній Європі та інших частинах світу визнали, що навіть іноземці, які незаконно перебувають на чужій землі, є людьми і, таким чином, мають основні права людини. Проте деякі норми, що містяться в угодах з прав людини, передбачають особливий захист виключно для іноземців. Показовим щодо цього є захист від раптового висилання іноземця, що на законних підставах знаходиться на території будь-якої держави (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і ст. 1 Сьомого протоколу до Європейської Конвенції з прав людини), норма, що забороняє колективне вислання (Четвертий протокол до Європейської конвенції з прав людини) та положення, що обмежують вислання (ст. 3 Конвенції ООН проти тортур).

Міграційна політика держав у цілому спирається на визнання права на розвиток та взаємозв’язок між розвиток демократією та правами людини; необхідність ув’язування демографічних та міграційних змін з політикою розвитку, потребу прийняття нових і більш всеохоплюючих стратегій в галузі міжнародної міграції з тим, щоб розв’язати проблеми безробіття та соціальної дезінтеграції як глобальної проблеми, використати міграційні процеси як благо для розвинутих країн, важливу умову для досягнення прогресу у прагненні до справедливості, розвитку та миру.

От ми й підійшли до визначення загальних міжнародних норм з міграції. Вони застосовуються до всіх осіб, але передовсім до тих, хто має особливе відношення до мігрантів. Ці загальні норми в основному зафіксовані у різних угодах з прав людини. Більшість прав, передбачених цими угодами, надається всім, хто перебуває на території чи під юрисдикцією держав-учасниць цих угод.

Існують спеціальні міжнародні норми з міграції, які спеціально розроблені для застосування щодо мігрантів. У національних нормах, які регулюють питання міграції, помітна тенденція до приділення основної уваги зменшенню витрат та ризиків, пов’язаних з міграцією, та забезпечення захисту інтересів інших груп (наприклад, наймачів). Міжнародні норми з міграції, як правило, передбачають більший захист інтересів мігрантів, ніж національні норми. Це пояснюється тим, що деякі держави, що беруть участь у розробці міжнародних норм, угод та інших документів, сприймають себе переважно як країни еміграції. Уряди цих країн хочуть стимулювати еміграцію для розв’язання своїх домашніх проблем. Для того, щоб зробити еміграцію більш принадною, вони бажають захистити інтереси їх громадян, що виїжджають за кордон. Крім того, всі держави хочуть показати, що вони захищають інтереси своїх громадян, які проживають чи мандрують в інші країни.

Ось чому міжнародні норми з міграції часто обмежують свободу національних законодавств та свободу державних службовців при здійсненні національних норм з питань імміграції та еміграції.

Міжнародні організації з проблем біженців. Їх діяльність має важливе значення, особливо щодо сприяння національним урядам та місцевим неурядовим організаціям у набутті багатого світового досвіду та пошуків сучасних ефективних підходів у розв’язанні цих складних та хворобливих проблем, у техніці здійснення конкретних операцій, професійній підготовці працівників відповідних служб.

Особливе значення в цьому плані має діяльність УВКБ ООН, що як унікальна гуманітарна організація накопичила за останні роки новітні теоретичні підходи та практичний досвід.

Розуміння того, що міжнародне співтовариство може надати допомогу та захист біженцям, виникли лише в часи діяльності Ліги Націй. У 1917 р. видатний Ф. Нансен був обраний Верховним Комісаром у справах російських біженців.

З юридичного боку, право біженців нерозривно пов’язане з правами людини, проте на практиці одне з важких завдань — провести межу між правами біженців та більш загальними проблемами міграції, розуміючи, що біженці є жертвами недотримання прав людини.

Тому вже в преамбулі Конвенції 1951 р. наголошується, що біженці повинні користуватися основними правами людини без будь-якої дискримінації. Те ж саме зазначається в Статуті ООН та Загальній декларації прав людини. Це — основа прав біженців. Вони мають право шукати притулку та право не бути повернутими туди, де їхнє життя та свобода можуть піддаватися будь-які загрозі. Цей принцип заборони вислання біженців чи їх примусового повернення в країни, звідки вони прибули, зафіксовано ст. 8 Конвенції 1951 р. та визнається нормою, яка застосовується і в тих випадках, коли держава не є учасницею Конвенції.

Щодо місії Нансена, його мандат було поширено на інші групи біженців: вірмен — у 1924 р., ассірійців та турків — у 1928 р.

У 30-ті роки створено міжнародне управління Нансена та Міжурядовий комітет у справах біженців, з’явився Верховний Комісар у справах біженців. У 1947 о. створена Міжнародна організація у справах біженців.

Вже у 1949 р. Генеральна Асамблея ООН визначила такі принципи дій щодо біженців: проблема біженців є міжнародною за своїм розмахом та характером; жоден біженець чи перемішена особа, що остаточно чи абсолютно добровільно висловили вагомі причини свого небажання повернутися на батьківщину, не повинні примушуватися до цього; майбутнє таких біженців та переміщених осіб повинне стати об’єктом діяльності міжнародного органу, який необхідно було створити; основним завданням було заохочення та сприяння всіма можливими засобами поверненню біженців в їхні країни.

Водночас з прийняттям інституційних заходів з розв’язання проблеми біженців міжнародне співтовариство розробило правові рамки діяльності в цій галузі. Міжнародне право біженців в основному включає міжнародні документи, які визначають основні стандарти поводження з біженцями. А саме міжнародне право біженців як гуманітарне право є фактично однією з категорій прав людини у специфічних обставинах.

Класичне поняття біженців було розширене стосовно африканських та латиноамериканських біженців. Проте сьогоднішній біженець, особливо європейський, не підпадає під традиційне визначення.

Є нові проблеми, пов’язані з біженцями, які не вкладаються в традиційне визначення переслідування, оскільки нові види переслідувань засновані не на політичних переконаннях, а на етнічному підтексті чи пов’язані з громадянством.

Конвенція ООН 1951 р. про статус біженців як своєрідна «біблія» біженців та Протокол до неї 1967 р. є значним набутком міжнародного та європейського співтовариства, що у своїй сукупності, будучи найбільш широкою кодифікацією біженців, мають основоположний характер. Між цими документами, щоправда, існують деякі розбіжності: Конвенція 1951 р. передбачає часове та географічне обмеження, тобто застосовується щодо країн, розташованих у Європі та лише щодо тих біженців, які стали такими внаслідок подій, що відбулися до 1 січня 1951 р. Щодо Протоколу 1967 р., то він долає вищевказані обмеження і застосовується без таких щодо будь-якої держави і щодо будь-яких подій як у минулому, так і в майбутньому, внаслідок яких виникла чи виникає проблема біженців. У зв’язку з цим необхідно враховувати, чи є відповідна держава учасником вищезгаданих угод. Буває, що деякі держави ратифікували обидва документи, а деякі — лише один з них.

У цих документах встановлюються мінімально необхідні норми поводження з біженцями, в тому числі неприпустимість дискримінації біженців з боку держави перебування з ознак раси, релігії чи етнічних ознак. В них також міститься перелік основних прав біженців, визначається їх статус, є окремі положення щодо права на діяльність, яка приносить прибуток, і на соціальне забезпечення, а також положення про посвідчення особи та проїзні документи, застосування оподаткування та прав біженців на вивезення свого майна в іншу країну, в яку їм надано право в’їзду для оселення.

В цих документах також забороняється висилання чи примусове повернення осіб, які мають статус біженців. В них також передбачено розв’язання проблем натуралізації та асиміляції біженців. В інших положенням Конвенції розглядаються такі права біженців, як право звернення до суду, право на освіту, соціальне забезпечення, житло, свободу пересування, а також обов’язки біженців перед тією державою, на території якої вони знаходяться.

Конвенція про статус біженців дає визначення поняття «біженець», під яким розуміється особа, яка:

1) розглядалася як біженець в силу угод від 12 травня 1926 р. та 30 червня 1928 р. чи в силу Конвенції від 28 жовтня 1933 р. та 10 лютого 1938 р., Протоколу від 17 вересня 1939 р. чи в силу статуту Міжнародної організації у справах біженців;

2) внаслідок подій, що сталися до 1 січня 1951 р. «біженець» - це особа, силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань, перебуває поза межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни чи не бажає цього захисту внаслідок таких побоювань чи не маючи певного громадянства і знаходячись поза країною свого попереднього мешкання у результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Конвенцією про статус біженців передбачені зобов’язання біженців відносно країни, в якій вони знаходяться: підкорятися законам та розпорядженням, а також заходам, що вживаються для підтримки суспільного порядку; недопустимість дискримінації за ознаками раси, релігії чи країни їх походження.

Конвенція визначила правовий статус біженців, зокрема особистісний статус, питання рухомого та нерухомого майна, авторських та промислових прав, прав асоціацій та звернення до суду.

Розділ ІІІ Конвенції регулює заняття, що приносять прибуток, включаючи роботу за наймом, роботу у власному підприємстві, вільні кредити, а також проблеми соціального захисту (систему наймів, житлове питання, освіту, трудове законодавство). Конвенція передбачає адміністративні заходи сприяння біженцям.

Протокол, що стосується статусу біженців, прийнятий 31 січня 1967 р. Держави-учасниці, котрі ухвалили цей Протокол, брали до уваги: 1) що Конвенція стосовно статусу біженців, підписана у Женеві 28 липня 1951 р.), поширюється лише на тих осіб, які стали біженцями в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р., 2) що з часу прийняття Конвенції виникли нові ситуації, які стосуються біженців; 3) бажаність того, щоб усі біженці, котрі підпадають під визначення, що міститься у Конвенції, користувалися рівним статусом незалежно від зазначеної дати 1 січня 1951 р.

Зміст домовленостей держав-учасниць цього Протоколу викладений і сформульований в 11 статтях.

Держави-учасниці цього Протоколу беруть на себе зобов’язання застосовувати статті Конвенції 2­34 включно щодо біженців, які підпадають під нижчевикладене визначення. Під терміном «біженець» мається на увазі будь-яка особа, котра підпадає під визначення ст. 1 Конвенції, за винятком слів «у результаті подій, які відбулися до 1 січня 1951 року…» та слів «…в результаті подібних подій» у ст. 1А (2). (ст. І).

Протокол фіксує зобов’язання держав-учасниць співпрацювати з ООН у справах біженців та визначає напрями такої співпраці (ст. 2, 3, 4, 6, 7).

Отже, Конвенція 1951 р. та Протокол 1867 р. є основними документами, що визначають процедури та критерії визначення статусу біженця. Прийняті після закінчення Другої світової війни у зв’язку з потребою дати юридичне визначення статусу біженців у нових умовах. Замість кількох документів вироблено один, що містить визначення, кого слід вважати біженцями. Конвенція прийнята на Конференції повноважних представників ООН 28 липня 1951 р. та вступила в дію 21 квітня 1954 р. На 1992 р. 78 держав приєднались до Конвенції. З виникненням нових ситуацій з біженцями з’явилась потреба у розширенні застосування положень Конвенції до нових біженців. Було розроблено спеціальний Протокол, що стосується статусу біженців. Після розгляду Генеральною Асамблеєю ООН він був відкритий для приєднання 31 січня 1967 р. та набув чинності 4 жовтня 1967 р. Приєднуючись до Протоколу, держави беруть на себе зобов’язання застосовувати основні положення Конвенції відповідно до визначення, даного у ній, вже не обмежуючись 1951 р. Протокол безпосередньо пов’язаний таким чином з Конвенцією, проте є самостійним документом і приєднання до нього не обмежується участю у Конвенції. Конвенція і Протокол містять три типи положень:

1. Положення, що дають основоположне визначення того, хто є (чи не є) біженцем, і тих, хто був біженцем, але перестав ним бути.

2. Положення, що визначають правовий статус біженця, їх права та обов’язки в країні притулку, введені з тим, щоб рішення влади були довготермінові для конкретної людини чи сім’ї.

3. Положення, пов’язані з імплементацією документів з адміністративної та дипломатичної точок зору. Ст. 35 Конвенції та ст. 2 Протоколу містять зобов’язання держав, що домовляються співробітничати з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців щодо виконання ним своїх функцій і зокрема сприяти нагляду за застосуванням положень цих документів.

Концептуальний підхід полягає в тому, що поняття біженців у трактуванні Конвенції 1951 р. досить складно застосовувати до нових умов і конкретних ситуацій у сучасних міжнародних відносинах.

Водночас зростає число осіб, що залишають територію держави перебування внаслідок причин, які з юридичної точки зору не дозволяють віднести цих осіб до категорії біженців через відсутність таких правовідносин між ними та державою перебування, які визначені Конвенцією як переслідування особи. Тому жертви засухи, голоду, екологічної кризи чи соціально-економічного спаду не кваліфікуються як біженці, оскільки посягання на їх життя, свободу тощо не викликані безпосередньо діями тієї чи іншої держави.

Вважається доцільним для розв’язання проблем біженців розробити нову широкомасштабну угоду, яка визначила б зміст загальновизнаного та всеохоплюючого поняття біженців з класифікацією причин, що породжують це явище, а також створити каталог правил поводження з біженцями та членами їхніх сімей. Це зумовлено особливостями та недосконалістю існуючих механізмів притулку та реальним станом міжнародних відносин. Виникла потреба у наданні праву притулку універсальної норми міжнародно-правового захисту особи від протиправних посягань з боку держави перебування на її життя, визначення правової природи притулку та його ролі й місця серед інститутів міжнародного права.

Поиск по сайту: