Часткова варіація факторів виробництва і функція витрат. Постійні та змінні витрати

Часткова варіація факторів виробництва, характеризує зміну випуску продукції залежно від зміни рівня застосування одного з факторів за незмінних обсягів застосування всіх інших. Вона використовується для аналізу виробничої функції короткострокового періоду з одним або кількома змін­ними факторами.
Однофакторна короткострокова функція виробництва та її параметри. Однофакторнаяфункція виробництва може бути подана у вигляді таблиці, графічно або аналітично рівнянням

Вертикальна риска в цьому рівнянні вказує на те, що фактори виробництва, які знаходяться праворуч від неї, розглядаються як постійні, а фактор ліворуч від неї є змінним. Кількість продукції, що випускається, — Q являє собою результат поєднання змінних пропорцій фактора х 1, що вводиться (наприклад, трудовитрат виробничих робітників за період, у людино-годинах) і постійних розмірів усіх інших факторів виробництва — x 2, x 3, …, xn (наприклад, споруд, устаткування, управлінських витрат і т. ін. у відповідних одиницях виміру за період).
В економічній теорії заведено всі фактори, що вводяться у виробництво, агрегувати в дві основні групи: капітал (K) і працю (L) й подавати залежність між випуском і факторами рівнянням

При цьому найчастіше як постійний фактор виступає капітал, а як змінний — праця, хоча, звичайно, можлива й протилежна ситуація. Для спрощення виробничу функцію з одним змінним фактором найчастіше подають у такому вигляді:
,
або в загальному випадку

Отже, однофакторна короткострокова функція виробництва показує обсяг випуску продукції, що може бути отриманий за зміни обсягів застосування змінного фактора і заданого обсягу постійних факторів.
За вивчення частинної варіації факторів використовують поняття «загальний продукт», «середній продукт» і «граничний продукт».
Загальний ( сукупний ) продукт (Тotal Рroduct, ТР) — це максимально можливий випуск продукції у разі використання певної кількості змінного фактора і заданого обсягу постійних факторів. Зауважимо, що ТР — лише інше позначення випуску Q.
Середній продукт (Аverage Рroduct, AP) — це обсяг сукупного продукту в розрахунку на одиницю певного фактора виробництва:

Він може бути розрахований як для змінного, так і для постійного фактора.
Наприклад, формула для розрахунку середнього продукту праці має такий вигляд:

а для капіталу

Граничний продукт (Мarginal Рroduct, MP) — це приріст загального продукту (? ТР), отриманий у разі використання додаткової одиниці витрат змінного фактора (? х):

Відповідно граничний продукт праці розраховують за формулою

а граничний продукт капіталу (у тому разі, коли капітал є змінним фактором) за формулою

Економічна теорія надає величезного значення категоріям, що виражають граничні (додаткові, прирістні, маржинальні) величини. Звичайно прикметник «граничний» означає ефект малої зміни кількості, у контексті розглядуваного питання — малої кількості витрат фактора даного виду. Якщо витрати змінного фактора збільшувати нескінченно малими порціями, то граничний продукт виражатиме не що інше, як граничну продуктивність фактора, тобто продуктив­ність (віддачу) останньої одиниці (частини, порції) цього фактора, залученої у виробничий процес. Це поняття посідає дуже важливе місце в теорії виробництва. Зіставляючи граничну продуктивність ресурсу та його ринкову ціну, підприємство вирішує питання про доцільність додаткових витрат на цей ресурс.
Розрізняють неперервний та дискретний граничний продукт. Якщо виробничу функцію задано в аналітичному вигляді, то граничний продукт являє собою першу похідну:

Так, якщо, виробнича функція описується рівнянням

то граничний продукт за змінним ресурсом дорівнює

Постійні — це такі витрати, що безпосередньо не змінюються при збільшенні або зменшенні масштабів виробництва в короткостроковому періоді. В рослинництві до постійних витрат відносять: амортизацію техніки і приміщень, орендну плату за землю або інші ресурси, земельний податок, заробітну плату постійних працівників, страхові платежі за посіви і майно рослинницьких галузей, загальновиробничі витрати в галузі, ремонт приміщень, що використовуються в рослинництві. До постійних витрат у тваринництві відносять амортизацію приміщень і техніки, що використовується в цій сфері виробництва, ремонт даних приміщень, амортизацію робочої і продуктивної худоби, податок на майно, витрати на підтримуючий корм, страхові платежі, оплату праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо не пов’язується з обсягом виробленої продукції, загальновиробничі витрати в галузі, орендну плату.

Особливістю постійних витрат є те, що в короткостроковому періоді трудовому колективу їх важко зменшити. Якщо, скажімо, підприємство придбало бурякозбиральний комплекс, то загальна сума постійних витрат не залежатиме від збиральної площі. Тому для ефективної роботи підприємству необхідно раціонально використовувати ресурси, які є носіями постійних витрат, зменшуючи цим їх суму на одиницю площі або (і) на одиницю продукції. Якщо такі ресурси не використовуються, то вони, по суті, втрачаються безповоротно. Яскравим прикладом такої втрати можуть бути порожні або не повністю використовувані виробничі приміщення. Підприємство повинно нараховувати на них амортизацію і здійснювати ремонт, але ці витрати повністю або частково є непродуктивними, а частина споживної вартості даного ресурсу буде безповоротно втраченою.

Змінними називають такі витрати, величина яких безпосередньо залежить від масштабів виробництва продукції. В рослинництві до таких витрат відносять вартість насіння, витрати на мінеральні добрива й отрутохімікати, на органічні добрива, паливно-мастильні матеріали, на технічний огляд і ремонт техніки, транспортні витрати на перевезення і доробку продукції, витрати на оплату праці найманих працівників і працівників підприємства, які виконують збиральні роботи і роботи, пов’язані з використанням ресурсів, що є елементом змінних витрат (наприклад, оплата працівників, які обробляють посіви отрутохімікатами). У тваринництві до змінних витрат відносять оплату праці постійних працівників, рівень якої (оплати) безпосередньо пов’язується з обсягом виробленої продукції, оплату праці найманих працівників, продуктивні корми, витрати на ветеринарне обслуговування і племінну справу, технічний догляд і ремонт машин та обладнання галузі, витрати на електроенергію, воду, на молоко для випоювання телят, транспортні витрати тощо.

Обгрунтоване розмежування витрат на постійні і змінні має велике значення для оцінки й аналізу ефективності виробництва та прийняття виважених, економічно доцільних управлінських рішень. У наступних розділах ми неодноразово будемо використовувати цих два види витрат для розв’язання відповідних економічних завдань. Тут же звернемо увагу на два напрями такого використання. Перший з них — оцінка співвідношення між постійними і змінними витратами. На виробництві різних видів продукції і за різних технологій таке співвідношення може бути різним, що безпосередньо впливає на результати виробництва. В західній економічній літературі таке співвідношення називають операційним лівериджем (Ол), який формалізовано можна представити виразом:

Ол = ПВ: ЗВ,

де ПВ — постійні витрати; ЗВ — змінні витрати.

33. Короткостроковий період - період фіксованих потужностей, про­тягом якого підприємство не може змінити жоден із своїх виробни­чих факторів, але може змінити інтенсивність їх використання. У межах короткострокового періоду виробничі потужності фірми незмінні, але обсяг продукції може бути змінений внаслідок залу­чення більшої чи меншої кількості ресурсів, необхідних для досяг­нення такої мети (сировина, матеріали, паливо, додаткові трудові ресурси тощо). Це, в свою чергу, може призвести до більш інтенси­вного використання в короткостроковому періоді існуючих вироб­ничих потужностей

У короткостроковому періоді витрати виробництва залежать не тіль­ки від цін на необхідні (змінні) ресурси, а й від засобу їхнього оброб­лення та перероблення, тобто від вибору, застосування відповідної технології. Це технологічний підхід щодо формування витрат вироб­ництва

Як уже зазначалось, у короткостроковому періоді виділяють два ти­пи витрат:

• постійні;

• змінні.

Постійні витрати у короткостроковому періоді не піддаються конт­ролю, вони є обов'язковими і повинні бути оплачені, незалежно від того, виготовляє фірма продукції чи ні. За нульового обсягу вироб­ництва загальна сума витрат дорівнює постійним витратам:

TC = FC, якщо Q = 0

Поділ витрат на постійні та змінні в коротко­строковому періоді досить умовний, впродовж довгострокового періоду зовсім відсутній, оскільки тоді всі витрати фірми є змінними

Графіки граничних та середніх витрат (MC і ATC) ілю­струють закон зростаючої (спадної) віддачі. Граничні витрати спадають і набувають свого мінімального зна­чення при обсязі виробництва, потім починають стрім­ко зростати. З деяким відставанням цією ж динамікою характеризуються й середні витрати. Якщо узагальнити цю тенденцію з точки зору витрат, можна сказати, що на першому етапі (до мінімального значення MC і ATC) діє закон спадних граничних витрат, а на дру­гому (подолавши мінімальне значення) — закон зрос­таючих граничних витрат.

Дія законів зростаючої та спадної віддачі (спадних та зростаючих витрат) зумовлює U-подібну форму кривих граничних, середніх змінних і середніх валових витрат у короткостроковому періоді.

Приймаючи до уваги величини показників середніх ви­трат виробництва, можна виділити три стадії виробни­цтва:

> на першій стадії середні витрати (ATC, AVC) спада­ють;

У на другій — ATC спадають, а AVC вже зростають;

> на третій — всі показники зростають. Зменшення виробництва до нуля спричинює зростання всіх середніх витрат до нескінченності, оскільки Q, що прямує до нуля, в їхніх показниках знаходиться в зна­меннику.

Між кривими ATC, AVC і MC існує характерний зв'язок: коли крива MC розташована нижче кривих се­редніх витрат (ATC і AVC), то середні витрати спада­ють, а коли значення MC перевищує значення ATC і AVC, то середні витрати зростають, криві середніх ви­трат стають висхідними.

Отже, крива MC перетинає криві середніх витрат в то­чках, які відповідають мінімальним значенням AVC і ATC.

Подібної залежності немає між кривими AFC і MC, во­ни не пов'язані між собою.

Якби у виробництво була впроваджена нова ефективна технологія, то в результаті знизились би всі показники витрат, тоді всі криві витрат знизились би на графіку вниз

34. У довгостроковому періоді особливу важливість здобуває величина се­редніх витрат виробництва. Криві витрат у довгостроковому періоді по­казують мінімальні витрати виробництва будь-якого обсягу продукції, коли всі фактори є змінними у LATC формується з короткострокових кривих середніх витрат (ATC1 - - ATC4) при різних обсягах виробництва.

Графік функції довгострокових середніх витрат показує найменші се­редні витрати виробництва, з якими може бути забезпечений будь-який заданий обсяг виробництва:

LATC = min (ATC ₁,ATC₂, ATC₃,ATC₄).

Якщо при мінімальних середніх витратах випуск продукції безперервно збільшується на одиницю, то крива середніх витрат у довгостроковому періоді плавна

Зі зростанням обсягів виробництва мінімальні значення кривих АТС опускаються все нижче. Крива довгострокових середніх витрат оги­нає множину короткострокових середніх валових витрат. Зауважте, що не завжди вона дотична до кривих АТС в точках їхніх мінімумів. Зокрема, АТС₁ дотична до кривої LATC ліворуч від точки мінімуму. Довгострокова крива середніх витрат LATC має спадний характер

Збільшення масштабів виробництва спричиняє зростання середніх ви­трат під впливом дії закону спадної віддачі.

Довгострокова крива середніх витрат LATC має висхідний характер

35. Мінімально ефективний розмір підприємства — це той найменший обсяг виробництва, за якого фірма може мінімізувати свої довгостро­кові середні витрати

Сутність концепції мінімально ефективного розміру підприємства за різ­них випадків ефекту масштабу виробництва

Різниця між ринковою ціною та граничними витратами фірми утворює виробничий надлишок фірми.

Концепція виробничого надлишку фірми пов'язана з кривою пропози­ції. Ринкова ціна перевищує граничні витрати для кожної з виготовле­них одиниць продукції, крім останньої проданої одиниці. Внаслідок цього фірма на всіх одиницях, за винятком останньої, має надлишок.

ВИРОБНИЧИИ НАДЛИШОК ФІРМИ

Графічно величину виробничого надлишку фірми визначає площа, розміщена між кривою пропозиції (S = MC) та лінією попиту (D = = MR).

Обсяг виробництва Q_nmax максимі- зує прибуток. Оскільки постійні ви­трати є величиною сталою, то сума всіх граничних витрат дорівнює сумі змінних витрат виробництва продукції від 0 до Qnmax. Виробни­чий надлишок можна по-іншому визначити між сумою TR та сумар­ними змінними витратами на обсязі Qnmax. Він дорівнює площі прямо­кутника abcd.

Виробничий надлишок фірми пов'я­заний з прибутком, але не дорівнює йому. Виробничий надлишок ви­значається як різниця між сумою валового доходу і лише змінними витратами.

Величина виробничого надлишку фірми залежить від рівня виробни­чих витрат: чим більші витрати фі­рми, тим менший її виробничий надлишок.

Додавши величини виробничих надлишків всіх фірм, можна визна­чити величину виробничого над­лишку для ринку

Умови прибутковості та збитковості, сформульовані за моделями TRTC та MRMC, разом з умовою рівноваги визначають корот­кострокову стратегію фірми на досконало конкурентному ринку:

-мови прибутковості та збитковості конкурентної фірми за моделлю TRTC

- Умова прибутковості: TR > TC

- Умова беззбитковості: TR = TC, що відповідає точкам перетину лі­ній валового доходу та валових витрат, які є точками критичного об­сягу випуску або точками беззбитковості (П = 0) У -мова мінімізації збитків шляхом виробництва: TC > TR > VC У Умова мінімізації збитків шляхом закриття: TR < VC для всіх Q

-мови прибутковості та збитковості конкурентної фірми за моделлю MRMC

- Умова прибутковості: P > ATC У Умова беззбитковості: P - min ATC У Умова мінімізації збитків шляхом виробництва:

ATC > P > AVC -Умова мінімізації збитків шляхом тимчасового припинення виро­бництва: P < min AVC (умова точки закриття)

39. Чиста монополія (Pure monopoly) - організація ринку, за якої на ньому існує єдиний продавець товару, причому цьому товару немає близького замінника в інших галузях. Поряд з олігополією і монополістичної конкуренції, монополія є прикладом недосконалої конкуренції.
Чиста монополія виникає звичайно там, де відсутні альтернативи, немає близьких замінників, що випускається продукт певною мірою унікальний.
Монополістами є підприємства комунального господарства, без яких не може обійтися жодне підприємство, наприклад РАО ЄЕС. Існування природних монополій виправдовується тим, що вони найкращим чином задовольняють суспільні інтереси. У сільській місцевості такими монополістами можуть бути і підприємства-постачальники сільськогосподарської техніки, хімічних добрив, насінницькі та племінні господарства, підприємства, які надають ремонтні послуги.

Основні ознаки чистої монополії:
-один продавець (на ринку діє тільки одна фірма, яка впливає на ціни, регулюючи пропозицію);
-унікальність продукту (на ринку відсутні ідентичні види продукції);
-володіння основними видами сировини (контролюючи ринок сировини у своїй галузі, фірма--монополіст не допускає появи нових виробників).

Види монополій

Протягом всієї історії розвитку монополій, вони були представлені різними видами, які можна класифікувати за такими ознаками:

За причиною виникнення

За такою ознакою можна виділити три основні види монополій — природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана, бо при входженні в галузь інших фірм, витрати на виготовлені продукції зростуть. Причиною є економія від маштабу — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природньо, вони посідають монопольне становище на ринку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. Найвища ефективність функціонування галузі забезпечується лише за умови наявності одного виробника чи дистриб’ютора (розподільника).

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. 3 одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку 17 ст. державою було надано вийняткове право на торгівлю з Індією. 3 другого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними відсутня конкуренція. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільш монополізованих у світі. Домінуючою там була саме адміністративна монополія, передусім монополія всесильних міністерств і відомств. Більше того, існувала абсолютна монополія держави на організацію й управління економікою, яка базувалась на пануючій державній власності на засоби виробництва.

Найпоширенішою є економічна монополія. Саме про неї ітиме головним чином мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підриємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий — набагато швидший — базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим чи іншим шляхом або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. Воно переходить в іншу категорію підприємств: з розряду «статистів», що не грають істотної ролі і кожне зокрема не може вплинути на загальну ситуацію, до розряду «солістів», які фактично розігрують ринковий «спектакль».

За формою об'єднання капіталу монополії поділяють на трести, синдикати, картелі, багатогалузеві концерни.

Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, промислову і комерційну самостійність, і домовляються про частку кожного в загальному об'ємі виробництва, цінах, ринках збуту.

Синдикат — це об'єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну

Трест — це об'єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу і комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку.

40 Оскільки монополія уособлює галузь, вона стикається з кривою ринкового попиту.

Монополіст регулює ціну так, щоб споживачі придбали весь обсяг товару, який він пропонує

Загальний доход монополіста визначається також, як і для конкурентної фірми (TR = P х q), але ціна в цьому випадку не постійна, вона залежить від рівня попиту. Середній доход монополіста завжди дорівнює ціні, а його крива збігається з кривою попиту: D = AR. Граничний доход монополіста завжди менший за ціну, його значення спадають значно швидше, ніж значення ціни, тому крива MR віддаляється від кривої попиту. Ця властивість пояснюється дією двох ефектів: ефектом обсягу та ефек­том ціни, які діють у протилежних напрямках, — якщо об­сяг продажу зростає, то ціна знижується. Граничний доход може бути:

- додатною величиною (MR > 0), тоді валовий доход зростає; - від'ємною величиною (MR < 0), тоді валовий доход мо­нополіста спадає;

-нульовою величиною (MR = 0), тоді валовий доход набу­ває максимального значення

Взаємозв'язок між попитом, валовим та граничним доходом

Монополія визначає випуск, орієнтуючись на криву попиту. Змінюючи обсяги, може сама знаходити таку ціну, яка буде максимізувати при­буток.

Щоб зберегти високу ціну, монополія може зменшити обсяг пропо­зиції.

Тому вважають, що монополія не має кривої пропозиції

Оптимальний обсяг виробництва фірми-монополіста

На рисунку зображено процедуру вибору оптимального об­сягу виробництва монополії за методом порівняння гранич­ного доходу і граничних витрат (модель MRMC). Якщо фірма вирішить виготовляти, то вона максимізувати- ме прибуток на обсязі Q_M, для якого MR = MC. На обсязі випуску Q₁ граничний доход перевищує граничні витрати, тому суму прибутку можна збільшити, розширивши вироб­ництво. На обсязі Q₂ граничні витрати перевищують грани­чний доход, фірма несе збитки, тому вона може зменшити витрати, якщо скоротить виробництво.

Змінюючи обсяги в той чи інший бік, фірма, зрештою, зрів­нює випуск, досягаючи оптимуму в точці, де криві MR і MC перетинаються. Визначивши оптимальний обсяг випуску, монополія використовує криву попиту для знаходження ці­ни. Крива попиту (D) показує, яку ціну бажали б заплатити покупці за запропонований обсяг продукції. Монопольна ціна P_M відповідає точці E_M на кривій пропиту. Точка, яка визначає таку комбінацію ціни та обсягу випуску, що забез­печує максимізацію прибутку, називається точкою Курно

Для монополії важливо, щоб збитки від зниження ціни не переви­щували збільшення граничного доходу.

Межі монопольної ціни визначаються рівнем реалізації ринкової влади, тобто можливістю впливати на ринкові ціни. Монопольна ціна, як правило, перебуває між двома протилежними граничними точками. Одна з них — ціна і обсяг виробництва, які максимізують прибуток, інша — ціна і обсяг, що не дають жодного додаткового прибутку понад нормальний. Другий варіант обирається монополі­єю, яка намагається уникнути потенційної конкуренції. першому варіанту надає перевагу монополія, яка йде на ризик потенційного суперництва і має певну перевагу над конкурентами

41. У довгостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, виготов­ляє продукцію лише тоді, коли окуповуються всі сукупні витрати. Моно­полія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перс­пективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на свою продукцію.

Монопольна фірма, що максимізує прибуток у довгостроковому періоді, збільшує обсяг виробництва доти, поки не зрівняються величини грани­чного доходу й довгострокових граничних витрат (MR = LMC). Законо­мірним є те, що рівноважна ціна P_M і в довгостроковому періоді пере­вищує довгострокові середні валові та граничні витрати. Таким чином, монополіст досягає точки рівноваги в тощі Е, де виконується закономі­рність Pm > LMC = LATCmn

Поведінка монопсоніста

є дзеркальним відображенням поведінки монополіста. Монопсоніст як єдиний покупець товару має справу з висхідною кривою ринкової пропозиції, яка відображає його середні видатки на придбання товару (S = AF). Висхідний характер кривої пропозиції означає, що кожна наступна придбана одиниця товару потребує під­вищення ціни на весь обсяг покупок, тобто граничні видатки моно­псоніста н покупку зростатимуть швидше, ніж середні. Крива гра­ничних видатків (MF) відхиляється ліворуч вгору від кривої середніх видатків. Крива попиту відображає спадну граничну виго­ду монопсоніста (MB) від купівлі кожної одиниці товару (D = MB). Оптимальна кількість товару, яку купить монопсоніст, визначається за рівнянням MB = MF, що графічно відповідає точці перетину кри­вої D з кривою граничних видатків (MF) — це точка F. Ціну товару монопсоніст знаходить на кривій пропозиції, в точці F_ms. Ця точка є точкою рівноваги монопсоніста. Відповідно рівноважний обсяг по­купок буде Qms, а рівноважна ціна — Pms.

42. Цінова дискримінація — це практика вста­новлення різних цін на різні одиниці товару, які не відрізняються різницею у витратах

43. Найголовніші економічні наслідки діяльності чистої монополії

1. Порівняно з конкурентним виробником, монополіст вважає за доцільне призначати вищі ціни і продавати менший обсяг продукції. Тому:

• суспільство перевитрачає певну кількість ресурсів, оскільки рівноважний обсяг виробництва монополіста не збігається з мінімальним рівнем середніх витрат;

• споживачі змушені сплачувати «монопольний податок», цей «податок» — економічний прибуток монопо­ліста.

2. Середні витрати монополіста, як правило, не збігають­ся з середніми витратами конкурентної фірми, вони мо­жуть бути як меншими, так і більшими:

• ATC_M < ATC_K, оскільки монополіст - велике підприємст­во і на розмір середніх витрат може вплинути ефект масш­табу;

• ATC_M > ATC_K, у зв'язку, як правило, з меншою ефектив­ністю виробничої діяльності монополіста:

— мета менеджерів монополіста не збігається з метою мі­німізації витрат (вони можуть ставити завдання - збіль­шити підприємство, не беручи до уваги витрати, ухиляти­ся від надмірного ризику за рахунок збільшення витрат, брати на роботу некомпетентних друзів та родичів);

— монополіст, не відчуваючи ризику з боку конкурента, стає в'ялим, припиняє пошук нових технологій;

— монополіст несе додаткові витрати (придбання патен­тів, ліцензій, підкуп чиновників, тиск на постачальників ресурсів).

3. Монополія суперечливо впливає на науково-технічний прогрес:

• масштаби монополії дають змогу виділяти значні кошти на науку та розробку нових технологій;

• однак у монополіях немає постійних стимулів до НТП.

44 Особливістю поведінки фірми-олігополіста на певному ринку є те, що на відміну від досконалої конкуренції чи монополії, при прийнятті рішень вона завжди бере до уваги можливу реакцію конкурентів.

Напрямки поведінки фірми за умов однорідної олігополії:

1. Некооперативна гра – це така гра, коли її учасники приймають самостійні рішення за всіма життєво важливими для них питаннями.

Некооперативна гра поділяється:

- Взаємна гра – це гра, коли учасники олігополії за приблизно рівної економічної сили виходять з припущень щодо можливих рішень конкурентів у відповідь на їхні дії (моделі Курно, Бертрана, “ламаної кривої попиту”).

- Послідовна гра – це гра, коли одна з фірм грає роль лідера і, сподіваючись на свою економічну могутність, примушує інших учасників ринку “грати за її правилами” (моделі Штакельберга, лідерство в цінах). Емпіричні дослідження підтвердили, що дані моделі найбільше розповсюджені у світі.

2. Кооперативна гра – це гра, коли фірми домовляються між собою про певні правила поведінки, зв’язуючи себе певними домовленостями (картель).

Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках:

З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу.

З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво.

Суперечності між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста відома в теорії як “дилема в¢язня”.

Ситуація, з якою стикаються олігополісти, нагадує становище учасників стратегічних ігор таких, як бридж або шахи, і необхідно вибирати варіанти поведінки відповідно до дій та реакцій супротивників. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій застосовується теорія ігор.

Теорія ігор математичними методами досліджує поведінку індивідів, що мають протилежні інтереси. Дилема олігополіста (відома в теорії ігор як “дилема в¢язня”) досліджує стратегічні питання ціноутворення, які вирішує кожна фірма: встановити співробітництво і на його основі максимізувати прибутки галузі чи навпаки - намагатися максимізувати особисті прибутки. Це стратегічна гра, принципи якої доводять, що за певних обставин індивідуальна раціональність поведінки індивідів призводить до гірших результатів порівняно з випадком колективної раціональності.

Передумови побудови матриці:

- Фірма А та фірма Б діють в умовах дуополії (ринкова структура, в якій тільки два виробника постачають на ринок стандартизований товар).

- Кожна фірма обирає цінову стратегію, встановлюючи або високу, або низьку ціну.

Прибуток фірми А показаний у верхньому куті матриці, прибуток фірми Б – у нижньому куті.

Модель Бертрана або конкуренція за Бертрану - модель цінової конкуренції на олігополістичному ринку, сформульована французьким математиком і економістом Жозефом Бертраном в 1883 році.

Модель описує поведінку фірм на олігополістичному ринку, конкуруючих за рахунок зміни рівня цін на свою продукцію. Парадоксальний висновок моделі - фірми будуть призначати ціну, рівну граничним витратам, як і фірми в умовах досконалої конкуренції - названий парадоксом Бертрана.

У моделі прийняті наступні припущення:

На ринку є щонайменше дві фірми, що виробляють однорідний продукт;
Фірми ведуть себе некооперативно;
Граничні витрати (MC) фірм однакові і постійні;
Функція попиту лінійна;
Фірми конкурують, встановлюючи ціну на свою продукцію, і вибирають її незалежно і одночасно;
Після вибору ціни фірми виробляють обсяг товару, що дорівнює величині попиту на їх продукцію;
Якщо ціни різні, споживачі пред'являють попит на дешевший товар;
Якщо ціни однакові, купуються товари всіх фірм в рівних частках.
Модель статична (розглядається прийняття рішення в одиничний момент часу).

Припущення про цінової конкуренції означає, що фірми можуть легко змінювати обсяг випуску продукції, однак змінити ціну після вибору дуже важко або неможливо.

Рівновага у класичній моделі Бертрана

MC = граничні витрати
p1 = ціна фірми 1
p2 = ціна фірми 2
pM = монопольна ціна

Оптимальна ціна фірми 1 залежить від її очікувань щодо ціни, яка призначається фірмою 2. Призначення ціни трохи нижче ціни конкурента дозволяє отримати весь попит споживачів D і максимізує прибуток. Якщо фірма 1 очікує, що фірма 2 буде встановлювати ціну, що не перевищує граничних витрат MC, то її найкращою відповіддю є встановлення ціни, рівної граничним витратам.

На діаграмі 1 показано функція найкращих відповідей фірми 1 p1"(p2). Вона показує, що при p2 < MC фірма 1 встановлює p1=MC. При p2 в інтервалі між MC і монопольною ціною pM фірма 1 призначає ціну трохи менше p2. Нарешті, якщо p2 вище pM, фірма 1 призначає монопольну ціну p1=pM.

Результатом вибору стратегій фірмами є рівновага Неша, що представляє собою пару цін (p1, p2) від яких невигідно відхилятися ні одній фірмі. Воно може бути знайдено як точка перетину кривих найкращих відповідей (точка N на діаграмі). Видно, що в цій точці p1 = p2 = MC, тобто обидві фірми встановлюють свої ціни рівними граничним витратам.

До реальних ринкових структур відносяться монополістична конкуренція та олігополія, які є найбільш поширеними в сучасній економіці

В умовах монополістичної конкуренції, незважаючи на наявність великої чисельності фірм, виробники мають певну міру контролю над цінами на власну диференційовану продукцію, а споживачі віддають перевагу про­дукції цих виробників і готові платити навіть більшу ціну за їхні товари, враховуючи зручність їх використання, якість, особливе пакування, дода­ткові супроводжувальні послуги тощо

49 Еласти́чність попиту, коефіцієнт еластичності — вказує відносну зміну одного економічного показника за одиничної відносної зміни іншого показника, його детермінанта; відношення відсоткової зміни одного показника (функції %) до відсоткової зміни іншого показника (аргументу %)

Еластичність попиту — зміна попиту на даний товар під впливом економічних і соціальних факторів, зв'язаних зі зміною цін. Попит може бути еластичним, якщо процентна зміна його обсягу перевищує зниження рівня цін, і нееластичним, якщо ступінь зниження цін вище приросту попиту.

Εx(y)=(ΔY/Y)/(ΔX/X)

де Εx(y) — коефіцієнт еластичності ΔY — зміна функції Y=f(X) ΔX — зміна аргументу X

Зазначеним способом вимірюється середній коефіцієнт еластичності на відрізку. В загальному випадку еластичність визначається як .

Монополістична конкуренція, як відомо, є однією із форм недосконалої конкуренції. Тому вона втілює у собі певні властивої чистої конкуренції і монополії. З одного боку, фірми функціонують на ринку з десятками конкурентів, а з іншого — володіють монополією на випуск і реалізацію власного диференційованого продукту, тобто продукту із певними особливостями.

З'ясовуючи особливості ціноутворення і формування доходів фірм за ситуації монополістичної конкуренції, скористаємось графічним методом. Графік показує, що першою особливістю ринку монополістичної конкуренції є більша еластичність попиту у залежності від ціни — попит близький до цілком еластичного, адже існує багато замінників товару фірми, тому покупці легко відмовляються від купівлі даного диференційованого продукту при зростання ціни на нього на користь товарів-замінників (диференційованого продукту інших конкурентів). У ситуації чистої монополії цього відбутись не може, адже продукт фірми-монополіста унікальний, не мас близьких замінників.

За умов чистої монополії ринковий попит характеризувався б лінією D₂, але монополістична конкуренція зміщує лінію попиту у положення D₁. У зв'язку із цим фірма-монополіст має значно більші можливості у маневрування цінами за оптимального обсягу виробництва Q₂ (монопольна ціна може зростати до рівня P₂ ). За умов ринку монополістичної конкуренції можливості зміни ціни на власну продукцію хоча й існують, але надто обмежені у зв'язку із наявністю конкурентних товарів. Тому на такому ринку фірма намагається маневрувати зміною обсягу продукту (до рівня Q₁ на графіку). Але при цьому зростають і середні повні витрати фірми (зокрема, від точки M до точки M₁ ). Фірма просто не в змозі утримувати обсяг виробництва із мінімальними АТС. Знизити обсяг виробництва означало б віддати частину попиту (і чистого доходу) фірмам-конкурентам з їх близькими за якістю диференційованими продуктами.

Під впливом зазначених обставин чистий дохід фірми на ринку монополістичної конкуренції значно менший від чистого доходу фірми-монополіста, що з'ясовується при уважному співставленій графіків.

Поиск по сайту: