М. Блауг

Виступаючи проти методологічного індивідуалізму класиків, пред­ставники історичної школи наголошували на соціальній природі лю­дини, стверджуючи, що економічна наука має бути історичною, за­снованою на емпіричних, індуктивних дослідженнях, етично та прак­тично орієнтованою, спрямованою на міждисциплінарний підхід та вивчення інституційної динаміки.

На противагу "історикам" представники австрійської школи вва­жали економічну теорію етично нейтральною наукою, незалежною від історичних обставин, національної специфіки та індуктивних узагальнень. Наголошуючи на безплідності спроб "осягнути ем­піричні основи економічної науки", К. Менгер стверджував, що зав­дання дослідника полягає у тому, щоб "звести складні явища людсь­кого господарства до їх найпростіших елементів, ще доступних точ­ному спостереженню, прикласти до останніх відповідну їх природі міру і з встановленням останньої знову показати, як складні госпо­дарські явища закономірно розвиваються зі своїх елементів".

"Суперечка про методи" сприяла формуванню нової моделі економічної науки, активізувавши процес диференціації і фрагментації економічного знання та поділу його на "основну течію" та альтерна­тивні напрями.

Водночас необхідно зазначити, що запал полеміки сприяв переільшенню суперечностей двох шкіл. Вбачаючи головне завдання економічної науки у виявленні загальних економічних законів, які лежать в основі господарської поведінки індивідів, К. Менгер не заперечував важливості всього комплексу суспільних наук та розу­міння історичного контексту. Важливим досягненням вченого стало дослідження соціальних феноменів, які не були продуктом попе­реднього розрахунку і виникли як засіб здійснення намірів і цілей людей. "Мова, релігія, навіть сама держава, а також, якщо говорити про деякі економічні і соціальні явища, різні прояви ринкової систе­ми, конкуренція, гроші та багато інших соціальних утворень, — за­значав К. Менгер, —уже існували в ті історичні епохи, коли безглуз­до було б говорити про навмисні дії суспільства, спрямовані на їх встановлення". Здійснене вченим дослідження "органічного розвитку" грошей, ринків, держави отримало подальший розвиток у теорії "спонтанного порядку" Ф. фон Хайєка та в сучасній еволюційній економіці.

Таким чином, звертаючи увагу на відсутність чіткої межі між економічними та неекономічними благами, Менгер вказував на зв'язок рідкісності та приватної власності. Він стверджу­вав, що "вільні" блага можуть стати економічними благами за умов, коли "той, хто має владу, виключає інших суб'єктів господарювання від вільного розпорядження ними"[15]. Слід зазначити, що К. Менгер розрізняв товар і благо. Ви­значаючи товар як економічне благо, призначене для про­дажу, вчений наголошував на тому, що ознака товарності не є природною характеристикою блага і виступає як "тимча­сові відносини між благами та індивідами — учасниками еко­номічного процесу".

2. Теорія цінності, заснована на переконанні, що цінність має суб'єктивний характер і не існує поза свідомістю людини. На думку К. Менгера, праця, затрачена на виробництво блага, не може бути ні джерелом, ні мірилом його цінності. Вчений зазначав, що абсолютно немає значення для цінності діаманта, знайдемо ми його випадково чи здобудемо з надр землі шляхом витрати тисячі робочих днів. Цей факт, на дум­ку дослідника, підтверджує також те, що часто блага, на які затрачено багато праці, не мають цінності, інші, на які не затрачено праці, мають велику цінність, а різноманітні блага, на одні з яких затрачено багато, а на інші — мало або зовсім не затрачено праці, мають однакову цінність для людей, що

господарюють.

Стверджуючи, що цінність не є об'єктивно притаманною благам властивістю, К. Менгер трактував останню як судження, яке мають індивідуальні учасники економічного процесу щодо значимості благ, які знаходяться у їх розпорядженні для підтримки їх життя і добробуту. Звідси учений робив висновок, що цінність не існує поза свідомістю людей.

Головною перешкодою для застосування поняття корисності при визначенні цінності довгий час вважався парадокс А. Сміта, згідно з яким корисні для людей блага (наприклад, вода), які задо­вольняють життєво важливі потреби, оцінюються низько, водночас блага менш корисні (наприклад, діаманти), які задовольня­ють другорядні потреби, оцінюються набагато вище.

Граничний підхід, врахування фактора рідкісності та розмежу­вання загальної та конкретної корисностей, запропоновані К. Менгером, дали змогу розв'язати цей парадокс. Визначивши цінність як граничну корисність (найменш важливою із усіх можливих для задоволення з допомогою наявного запасу благ), австрійський до­слідник вказав на те, що за умов, коли вода є в надлишку, вона не має ніякої цінності для суб'єкта господарювання, оскільки при ви­сокій загальній корисності ЇЇ гранична корисність наближається до нуля. Водночас діаманти, кількість яких обмежена, мають велику граничну корисність і цінуються дуже високо.

"Необхідного зв'язку між корисністю та рідкісністю не помічали до того часу, доки дотримувалися думки про корисність взагалі, — зазначали у зв'язку з цим французькі дослідники історії економіч­них учень Ш. Жід та Ш. Ріст. — Бачили, що всяке пояснення цінності, яке опиралося лише на одне із цих двох понять (корисності й рідкісності), кульгало на обидві ноги. Нині взаємозв'язок кидається в очі: корисність є функцією кількості. А міра корисності і є те, що називається цінністю".

3. Учення про обмін, засноване на запереченні еквівалентності обміну, та обґрунтування його взаємовигідності. "Дослід­ники ціни докладали зусилля для вирішення проблеми зве­денням передбачуваної рівності між двома кількостями благ до її причин, — писав К. Менгер, — і одні шукали ці причини в затратах однакової кількості праці на ці блага, інші — в рівних витратах виробництва, виникла навіть суперечка щодо того, обмінюються блага тому, що вони еквівалентні, чи блага тому еквівалентні, що в акті ціни віддаються одне за одне, тоді як у дійсності ніде не буває рівності в цінності двох кількостей благ (рівності в об'єктивному розумінні)"[17]. Стверджуючи, що причиною обміну є відмінність суб'єктив­ної цінності одних і тих самих благ для різних індивідів, К. Менгер зазначав, що обмін триватиме до тих пір, поки не зрівняються відносні цінності обмінюваних благ для обох контрагентів. Відтак пропорції обміну австрійський дослідник визначав співвідношенням граничних кориснос­тей благ, які обмінюються. При цьому сам обмін вчений трактував як певну пожертву, втрату частини економічної корисності, яку можна здобути з існуючого мінового відно­шення, що нерідко унеможливлює реалізацію там, де вона могла бути ще здійсненою.

Обґрунтовуючи продуктивність економічних мінових опе­рацій, вчений наголошував на тому, що обмін змінює гра­ничну цінність благ шляхом збільшення або зменшення їх запасу. У зв'язку з цим він зазначав, що "обмін благами озна­чає для суб'єктів, які обмінюються, приєднання до їх майна нового майнового об'єкта, а тому обмін можна порівняти з... промисловою та сільськогосподарською діяльністю"[18].

Організаційному оформленню австрійської школи маржиналіз-му значною мірою сприяв учень К. Менгера барон Фрідріх фон Візер (1851—1926), професор Празького (1884—1902) та Віденсь­кого (1903 — 1922) університетів, автор праць "Походження і ос­новні закони господарської цінності" (1884), "Природна цінність" (1889), "Теорія суспільного господарства" (1914) та ін.

Відомий австрійський економіст Фрідріх Фрайхер фон Візер народився у Відні 1851 р. у сім'ї крупного державного чиновника. Закінчивши елітну школу, де він потоваришував з Е. Бем-Баверком, Ф. фон Візер продовжив навчання на юридичному факультеті Віденського університету. Згодом він вступив на державну службу і деякий час працював у міністерстві фінансів.

Практична діяльність та знайомство з "Основами учення про на­родне господарство" К. Менгера сприяли зростанню його інтересу до економічних проблем. З метою поглиблення своїх знань Ф. Візер продовжив вивчення економіки в університетах Гейдельберга та Лейп-ціга. У 1883 р. вчений отримав місце приват-доцента у Віденському університеті та захистив докторську дисертацію. Згодом він викла­дав економічну теорію у Празькому (1884—1902) та Віденському уні­верситетах, де успадкував у 1903 р. кафедру від К. Менгера.

Тривала викладацька діяльність Ф. Візера, присвячена популяри­зації ідей австрійської школи переривалась лише один раз (у 1917— 1918 рр., до самого падіння Австро-Угорської монархії, він займав посаду міністра торгівлі).

Основні праці вченого присвячені викладу та обґрунтуванню найваж­ливіших ідей австрійської школи. Залишивши кафедру 1922 р., вчений зацікавився проблемами економічного розвитку, ролі та місця видатних особистостей (вождів, новаторів) у соціальному прогресі. Ці питання знайшли відображення у праці "Соціологія і закони влади", опубліко­ваній в рік смерті автора — 1926 р. Ці ідеї Візера були розвинуті його учнем Й. Шумпетером в оригінальній теорії економічного розвитку.

1) Загальне приписування, пов'язане із умовами, за яких різні споживчі блага виробляються з допомогою різних комбінацій одних і тих самих виробничих факторів. Вирішення проблеми приписування у цьому випадку вчений зводив до побудови систе­ми рівнянь, кожне з яких виражає зв'язок граничної корисності певного продукту із затратами факторів на його виробництво (для того щоб система рівнянь мала розв'язок, чисельність продуктів має відповідати чисельності факторів). Наприклад, якщо вироб­ничі блага х, у, г використовують у різних пропорціях для вироб­ництва трьох різних товарів, то система рівнянь може мати ви­гляд:

Розвиваючи цю тезу, австрійський дослідник заперечував зрівняльний розподіл доходів, акцентуючи увагу на тому, що завдання економіки не зводиться до "прямого... розподілу запасів благ серед найбільш нужденних". Згідно з сучасни­ми підходами до оптимального розподілу доходів важливою є думка Ф. Візера про те, що "суспільство не наважиться відмовити у вищій зарплаті компетентному працівнику", ри­зикуючи втратити "найцінніші послуги". Водночас за умов, коли строге правило застосовується і проти того, хто не за своєю власною провиною втратив те, що мав і, можливо, навіть саму здатність працювати, співчуття бере верх і ми не в змозі цілком виправдати строгу дисципліну. Таким чином, надмірний дохід і багатство, що значно перевищують середній добробут, теж не можуть бути схвалені суспільною думкою. Відтак Ф. Візер не був апологетом необмеженого ринкового лібералізму, сповідуючи філософію поміркованого держав­ного втручання в економіку.

Видатним представником австрійської школи був відомий учений-економіст, державний діяч, професор Віденського уні­верситету Е. Бем-Баверк (1851—1919). Популяризуючи ідеї маржиналізму, він виступив з критикою марксистського учен­ня і розвинув найважливіші концепції австрійської школи. Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях "Кри­тична історія теорій доходу з капіталу" (1884), "Основи теорії цінності господарських благ" (1886), "Позитивна теорія капіта­лу" (1891), "Теорія Карла Маркса та її критики" (1896) та ін.

Відомий австрійський економіст Ейген фон Бем-Баверк (1851—1919) народився у м. Брюнні. Після закінчення школи він вивчав право у Віденському університеті, згодом разом з Ф. Візе-ром поглиблював економічні знання в університетах Гейдельберга, Лейпціга та Єни.

У 1881 р. вчений захистив дисертацію на тему: "Права і відноси­ни з погляду учення про господарські блага". У 1889 р. вступив на службу в міністерство фінансів Австрії, брав активну участь в реа­лізації проекту податкових реформ, тричі (1895, 1897, 1900 рр.) призначався міністром фінансів Австрії.

Подавши у відставку, Е. Бем-Баверк присвятив себе викладацькій та науково-дослідницькій діяльності. З 1905 р. він працював у Віден­ському університеті, керував науковими семінарами, в роботі яких брали участь майбутні відомі економісти Й. Шумпетер, Л. Мізес, Р. Гільфердінг. У 1911 р. Е. Бем-Баверк став президентом Академії наук Австрії.

Велику популярність вченому принесли його полемічні твори, які вирізнялись блискучим стилем. Серед них: перша та друга частини книги "Капітал і прибуток" (1884 та 1889), у якій знайшла відобра­ження критика теорій капіталу та процента попередників; "Основи теорій цінності господарських благ" (1886) з чітким та доступним викладом теорії цінності і ціни австрійської школи; "До завершення марксистської системи" (1890), "Теорія Маркса та її критики" (1896), в яких учений виступив з критикою марксистської теорії вартості, одним з першим вказавши на суперечність 1-го і 3-го томів "Капіта­лу"; "Позитивна теорія капіталу" (1891), яка стала важливим вне­ском дослідника у розвиток маржиналістської теорії.

Основні теоретичні здобутки вченого:

1. Розгорнутий виклад теорії цінності, заснованої на ідеї гра­ ничної корисності. Виходячи з того, що трудова теорія вар­тості є "порожньою вигадкою, в яку повірили неграмотні маси"[23], вчений стверджував, що цінність не може бути об'єк­тивною внутрішньою властивістю матеріального блага. Він трактував цінність як судження про значимість госпо­дарських благ, що знаходяться у розпорядженні людей, результат "своєрідного відношення між об'єктом і суб'єк­том".

Відстоюючи суб'єктивно-психологічний підхід в економічних дослідженнях, Е. Бем-Баверк трактував закони економіки як результат узгодження дій та мотивів поведінки окремих індивідів. "Величина цінності матеріального блага, — зазна­чав дослідник, — визначається нагальністю тієї конкретної потреби (або часткової потреби), яка знаходиться на остан­ньому місці у ряду потреб, що задовольняються усім наяв­ним запасом матеріальних благ цього виду....Цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі. Це положення є центральним пунктом нашої теорії цін­ності. Все подальше пов'язується з ним і виводиться з нього" [24].

Учений ілюстрував цю ідею за допомогою прикладу, який став хрестоматійним. Йдеться про аналіз поведінки самітни­ка, який живе у первісному лісі й вирішує, яким чином вико­ристати запас із п'яти мішків зерна. Перший мішок зерна необхідний йому, щоб не вмерти з голоду до наступного вро­жаю; другий — щоб покращити своє харчування з метою збе­реження здоров'я і сил; третій — щоб відгодовувати птахів і мати в раціоні м'ясо; четвертий — для приготування горілки; п'ятий — на корм папуг, які його розважають. Стверджуючи, що "проста людина застосовувала учення про граничну ко­рисність на практиці задовго до формулювання цього учен­ня політичною економією"[25], вчений звертав увагу на те, що при обміні товарів самітник буде схильний відмовитись від останнього, п'ятого мішка зерна, який задовольняє найменш нагальну потребу. Таким чином, на думку Е. Бем-Баверка, ми приймаємо за вимірник цінності найменшу корисність, заради отримання якої видається ще вигідним, з господарської точки зору, використовувати цю річ.

Водночас учений звертав увагу на те, що зменшення кількості мішків зерна буде збільшувати цінність останньої одиниці цього блага. Якщо у самітника буде лише один мішок зерна, від якого залежатиме життя, цінність останнього буде нескінченно високою. Обґрунтовуючи суб'єктивно-психологічний підхід до визначен­ня цінності, Е. Бем-Баверк виокремив три види корисності:

1) просту (абстрактну) корисність, яка не є цікавою для
політичної економії, оскільки визначається фізико-хімічним скла­
дом речі й характеризує "здатність речі давати якийсь об'єктив­
ний результат (наприклад, здатність хліба наситити людину)"[26];

2) кваліфіковану (конкретну) корисність — "те значення, яке має матеріальне благо або комплекс матеріальних благ з погляду добробуту суб'єкта"[27]. На думку вченого, саме конкретна корисність як основа цінності повинна бути предметом дослідження економічної науки. Розвиваючи цю тезу, Е. Бем-Баверк звертав увагу на те, що "для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналась рідкісність, — не абсолютна, а лише відносна, тобто у порівнянні з розмірами наявної потреби у речах цього роду"[28];

3) субституційну корисність — гранична корисність того блага, від якого людина вимушена відмовитись, щоб придбати певну річ. Наводячи приклад із загубленим пальто, вчений стверджував, що гранична корисність останнього визначається граничною корисністю тих товарів, якими людина вимушена пожертвувати, щоб придбати нове пальто.
Важливо зазначити, що відстоюючи кардиналістський підхід до виміру корисності, вчений заперечував обґрунтований Ф. Візером мультиплікативний спосіб розрахунку загальної корисності. Стверджуючи, що задоволення тримати папугу + вживання пшеничної горілки + споживання м'яса + збереження здоров'я + продовження життя = сумі, яка не в п'ять, а у нескінченно більше перевищує задоволен­ня тримати папуг, вчений відстоював адитивний метод обчислення загальної корисності на основі додавання гра­ничних корисностей кожної одиниці запасу блага (рис. 8.4).

2. Теорія ціноутворення. Розкриваючи взаємозв'язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення, Е. Бем-Баверк виокремив:

— суб'єктивну (індивідуальну) цінність, засновану на особистих оцінках товарів окремими суб'єктами господарювання (покупцями і продавцями);

— об'єктивну (ринкову) цінність — мінові пропорції, які
формуються на ринку під впливом конкуренції.

 

Рис. 8.4. Способи обчислення загальної корисності представника­ми австрійської школи маржиналізму

Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що "ціна від початку до кінця є продуктом суб'єктивних ви­значень цінностей".

Відтак Е. Бем-Баверк трактував ринкову ціну як рівнодію­чу суб'єктивних оцінок товару з боку покупців (макси­мальна межа ціни товару) і продавців (мінімальна межа ціни товару). Використовуючи поняття граничної корисності грошей (суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити за одиницю свого грошового доходу), він надав цим суб'єктивним оцінкам грошової форми.

Стверджуючи, що "висота ринкової ціни обмежується і ви­значається висотою суб'єктивних оцінок товару двома гра­ничними парами", вчений виокремив:

— "граничну пару зверху" — найслабшого із покупців, який вступив в угоду, і найсильнішого із продавців, відсторонених конкуренцією;

— "граничну пару знизу" — найсильнішого із покупців, який був вимушений піти з ринку, і найслабшого із про­давців, який вступив в угоду.

На думку Е. Бем-Баверка, ринкові ціни знаходяться між оцін­ками цих двох граничних пар, оскільки "обмін виявляється економічно можливим тільки між такими двома особами, які визначають цінність речі, що пропонується для обміну і отримується в обміні, неоднаковим, навіть протилежним чином. По­купець повинен оцінювати річ, яку він купує вище, а продавець

— нижче тієї речі, в якій виражається ціна першої; і...вигода,
яку вони отримують від мінової угоди тим вища, чим значніша
різниця між оцінками одних і тих самих матеріальних благ".
Таким чином, на думку австрійського дослідника, ціна, при­йнятна для обох сторін, виражає максимальну корисність
для покупця і мінімальні витрати для продавця. Саме за цих
умов ринковий механізм через врівноваження попиту і про­позиції сприяє досягненню найбільшої вигоди, яка може бути отримана за існуючих умов.

3. Позитивна теорія капіталу і суб'єктивна концепція про­цента. Виходячи з того, що "все, що ми отримуємо у вироб­ництві, є результатом дії двох елементарних продуктивних сил: природи і праці", Е.Бем-Баверк аналізував капітал як похідний фактор виробництва, результат взаємодії первин­них факторів, який пов'язує та узгоджує їх між собою. Усі споживчі блага, які виробляє людина, дослідник трактував як результат взаємодії сил людини і природних сил, одні з яких є економічними, інші — незалежними силами природи. На думку вченого, використання цих вихідних виробничих сил дозволяє людині виробляти необхідні споживчі блага безпосе­редньо або опосередковано, завдяки застосуванню проміжних продуктів, які Бем-Баверк називав "благами капіталів".

При цьому вчений розрізняв:

— безпосереднє виробництво, яке здійснюється без участі капіталу;

— опосередковане (капіталістичне) виробництво, яке здійснюється за участі капіталу.

Таким чином, капіталістичне виробництво Е. Бем-Баверк трактував не в контексті специфічних соціально-економіч­них відносин, а з погляду здійснення певного виробничого циклу, заснованого на використанні проміжних продуктів. Порушуючи питання про походження капіталу, вчений дійшов висновку, що останній є одночасним результатом заощадження і виробництва. Він стверджував, що для фор­мування капіталу необхідно "із повсякденного споживання зекономити необхідні продуктивні сили," які "є об'єктом безпосереднього нагромадження"[29]. Трактуючи капітал як "проміжний продукт природи і праці", вчений розмежував:

— приватний (дохідний) капітал — сукупність засобів,
призначених для придбання благ;

— суспільний (виробничий) капітал — сукупність про­міжних продуктів, призначених для виробничого вико­ристання.

Суспільний капітал Е. Бем-Баверк визначав як похідний від приватного капіталу і включав до його складу виробничі спо­руди, знаряддя та інструменти виробництва, транспортні засоби, сировину, обігові грошові кошти тощо.

На думку австрійського дослідника, суспільний капітал виконує три основні функції:

— функцію спрямування виробництва на найвигідніший (із
можливих) шлях;

— функцію інструмента виробництва;

— функцію посередньої, непрямої причини започаткування
нових виробничих циклів.

Учений звертав увагу на те, що за умов використання капі­талу досягається більший результат, ніж за умов безпосе­реднього виробництва. "Припустимо, що якомусь сільському жителю необхідна вода і він хоче добути її, — писав Е. Бем-Баверк, — На деякій відстані від його будинку тече струмок. Щоб забезпечити себе необхідною водою, він може використа­ти різні способи. Можливо, він буде щоразу йти до струмка і пити з пригорщі. Це найпростіший і прямий спосіб (задово­лення отримується відразу ж після затрат праці)....Або ж — це другий спосіб — він видовбе із колоди відро, у якому мож­на принести в дім воду, необхідну на день. Перевага є оче­видною, але, щоб добитись успіху, він повинен використати певні знаряддя,...піти в ліс і зрубати там дерево,...виготови­ти сокиру і т.д. Але у нашого селянина є ще один спосіб: замість того, щоб зрубати одне дерево, він рубає певну їх кількість, видовбує в них відвідний жолоб, по якому спрямо­вує в дім воду із струмка. Очевидно, що шлях від затрат праці до споживання води ще довший, але він приводить до кра­щого результату: нашому робітнику вже більше не потрібно проходити утомливий шлях від дому до джерела і у нього є в будь-який момент необхідна кількість свіжої води"[30].

Звідси вчений зробив висновок, що капітал має власну про­дуктивність, оскільки він уможливлює виробництво спожив­чих благ шляхом започаткування та звершення відповідних виробничих циклів. Стверджуючи, що капіталістичне вироб­ництво (виробництво з участю капіталу) дає змогу досягнути
вищої продуктивності, Е. Бем-Баверк звернув увагу на по в'язане з цим зростання витрат часу. Він стверджував, що капітал як результат обхідних (непрямих) методів у виробництві спричиняє перенесення споживання на майбутнє.
Виходячи з того, що "товари, які можуть бути використані за асортиментом і кількістю негайно, як правило цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому", вчений об­ґрунтував оригінальну теорію процента. ^:

Вбачаючи суть проблеми у відмінностях оцінки теперішніх і майбутніх благ, Е. Бем-Баверк стверджував, що людям неодна­ково, "отримають вони тисячу шилінгів зараз або через три роки". Відтак він трактував процент як частину цінності майбут­нього граничного продукту, який виробляється із застосуван­ням теперішніх засобів виробництва (капіталу), тобто як дисконт з цінності майбутнього граничного продукту. За цих обставин процент перетворювався у загальноекономічну катего­рію, пов'язану з існуванням обміну товарів теперішнього та май­бутнього споживання.

Обґрунтовуючи суб'єктивну теорію процента, вчений виділив три незалежні причини, які породжують процент на капітал, спонукаючи людей віддавати перевагу теперішнім благам порівня­но з майбутніми:

1) "оптимізм" суб'єктів господарювання, які розраховують
на зростання запасів благ у перспективі та прогнозують зменшен­ня їх цінності на основі падіння граничної корисності. Позитив­на норма процента за цих обставин є необхідною компенсацією погіршення становища та зниження добробуту тих, хто відкла­дає поточне споживання на майбутнє;

2) "короткозорість" суб'єктів господарювання, які мають
нестачу уяви, слабку волю, а також невизначеність майбутнього
та швидкоплинність людського життя. Позитивна норма про­цента за цих обставин є необхідною передумовою надання пере­ваги теперішнім благам порівняно з майбутніми, навіть якщо зчасом запас благ не буде зростати;

3) технічна перевага теперішніх благ над майбутніми, яка відповідає фізично більшому і дорожчому обсягу виробництва. Позитивна норма процента за цих обставин покликана компенсу­вати різницю між теперішнім непрямим, обхідним виробництвом і безпосереднім майбутнім виробництвом з урахуванням знижен­ня віддачі у перспективі.

Учений трактував процент як "усякий дохід, який скла­дає винагороду капіталу" і реалізується в обміні сьогоднішніх благ на майбутні. Він стверджував, що саме в "затратах часу, які в цілому невіддільні від капіталістичного шляху виробницт­ва, прихована причина і зміст залежності... робітника від капіталі­ста"[31]. Якби капіталістичне виробництво не потребувало часу та по­передніх заощаджень, то, на думку вченого, "ніщо б не перешкод­жало робітникам іти на свій страх і ризик шляхом виробництва від початку і до кінця: вони б стали незалежними від капіталіста"[32].

Заперечуючи марксистську теорію експлуатації, Е. Бем-Баверк звертав увагу на те, що робітники як власники вироблених ними майбутніх благ отримують від підприємців заробітну плату, яка є благом теперішнім. Різниця між цими благами з часом зростає, утворюючи прибуток капіталіста. Відтак роботодавці привласню­ють результат чистої продуктивності капіталу, а робітники отри­мують повністю поточну цінність майбутніх результатів своєї праці. Саме тому, на думку вченого, відносини робітників та капіталістів є справедливими та рівноправними.

Беручи до уваги незаперечні заслуги представників австрійської школи у розвитку змісту та методології економічних досліджень, необхідно зазначити, що К. Менгер та його послідовники не змог­ли подолати суперечність моністичного трактування ціни, виходячи із суб'єктивних оцінок корисності без урахування ви­трат виробництва. Критики концепції цінності австрійської шко­ли звертали увагу на те, що за умов розвиненої ринкової еконо­міки типовим стає не збут надлишку виробленої продукції, а масо­ве виробництво на ринок, яке характеризується відсутністю за­снованих на корисності оцінок благ з боку виробників. Крім того, самі суб'єктивні оцінки зумовлюються рівнем цін та доходів, відтак поза системою цін немає кількісного визначення корисності.

Водночас важливо зазначити, що наблизивши економічну на­уку до потреб господарської практики, представники австрій­ської школи розширили межі економічних досліджень, започат­кувавши:

• поглиблене дослідження економічних проблем на мікрорівні;

• граничний аналіз як універсальний метод дослідження ди­намічних і нестійких взаємозв'язків;

• системний підхід до вивчення споживчих вартостей на ос­нові розмежування благ вищого та нижчого порядків;

• концепцію альтернативних витрат та теорію приписування;

• теорії невизначеності, очікувань, лагові концепції, засновані
на врахуванні фактора часу в економічних дослідженнях;

• дисконтування як процедуру зведення оцінки майбутніх благ
до теперішніх цінностей;

• дослідження взаємозв'язку корисності та ціни, закономірно­стей формування споживчого попиту, взаємозв'язку попиту та пропозиції у ціноутворенні, оптимізаційних моделей гос­подарської діяльності тощо.

Основні здобутки австрійських учених сприяли утвердженню плюралізму економічної думки. Вони лягли в основу мікроекономічних досліджень наступних поколінь економістів, а методо­логія граничного аналізу та максимізації граничної корисності ввійшла в сучасну економічну науку як класична логіка прийнят­тя рішень.

 

1 | 2 | 3 | 4 | 5 |

Поиск по сайту:

---