Пунічні війни

До середини 260-х до н. е. Римська республіка остаточно підпорядкувала собі Апеннінський півострів. Подальша експансія Риму зробила неминучим його зіткнення з Карфагеном — могутньою державою в Північно-західній Африці (Лівія), яка контролювала велику частку Сицилії і основні морські комунікації в Західному Середземномор'ї.

Перша Пунічна війна (264–241 до н. е.).

Воєнні дії в Першій Пунічній війні

У 284 до н. е. загін найманців з Кампанії (мамертинці) захопив Мессану, великий поліс (місто-державу) на східному узбережжі Сицилії. Після того, як цар сусідніх Сиракуз Гієрон II почав війну з мамертинцями, ті звернулися в 265 до н. е. по допомогу до Риму. Римськінародні збори прийняли рішення про включення Мессани в Італійський союз; навесні 264 до н. е. римська армія переправилася до Сицилії і, незважаючи на протидію карфагенян, зайняла місто. У відповідь Карфаген оголосив війну Риму. Сиракузці разом з карфагенянами обложили Мессану, але невдало. У 263 до н. е. римляни розбили Гієрона II і змусили його вступити з ними в союз. У262 до н. е. вони узяли Акрагант (Агригент), найважливішу фортецю Карфагена в Сицилії; карфагенці були витиснені в західну частину острова. Щоб справитися з флотом Карфагена, що безкарно спустошував береги Італії, римляни побудували до 260 до н. е. 120 бойових кораблів. У 260 до н. е. флот Карфагена здобув перемогу над римською ескадрою біля Ліпарських островів, але потім був розбитий біля миса Міла.

Не зумівши добитися рішучої переваги в боротьбі з карфагенянами за Сицилію в 259–257 до н. е., римляни вирішили перенести військові дії до Африки. У 256 до н. е., завдавши поразки флоту Карфагена біля миса Екном, вони висадилися в Клупейській бухті (на схід від Карфагена). Після кількох невдач карфагенці звернулися до римського командувача Атілія Регула з проханням про мир, але римські умови виявилися дуже важкими, і Карфаген, мобілізувавши всі ресурси, зібрав велике наймане військо під командуванням спартанця Ксантіппа. Весною 255 до н. е. Ксантіпп наголову розгромив римську експедиційну армію. Хоча римський флот взяв гору над ескадрою Карфагена біля м. Герм, велика його частка загинула потім під час бурі.

З 254 до н. е. головною ареною військових дій знов стала Сицилія. У 254 до н. е. римляни оволоділи важливою фортецею Карфагена Панорм на північно-західному побережжі Сицилії і побудували новий флот, який, проте, в наступному, 253 до н. е., під час набігу на береги Африки, знову був знищений бурею. На початок 240-х до н. е. римляни поступово підпорядкували собі всю Сицилію і блокували дві останні твердині Карфагена — Лілібей і Дрепану. Але спроба узяти Лілібей в 249 до н. е. провалилася, а в 248 до н. е. римський флот в черговий раз став жертвою шторму.

У 247 до н. е. війська Карфагена на Сицилії очолив енергійний Гамількар Барка. Він розвернув активні дії проти римлян, здійснюючи постійні набіги на береги Італії. Ситуація змінилася тільки тоді, коли римляни великою напругою сил (введення надзвичайного податку) побудували новий флот. У березні 241 до н. е. цей флот розбив ескадру Карфагена поблизу Егатських островів. Розуміючи неминучість падіння Лілібея і Дрепани, Карфаген був вимушений піти на укладення миру, поступившись на користь Риму своїми сицилійськими володіннями і зобов'язавшись сплатити велику контрибуцію. В результаті Першої Пунічної війни Римська республіка перетворилася на сильну державу Західного Середземномор'я.

Друга Пунічна війна (218–201 до н. е.).[ред. • ред. код]

Ганнібалів перехід через Альпи став легендарним у європейській пам'яті: деталь фрески, бл. 1510, Капітолійський музей, Рим

Перша Пунічна війна не зламала могутності Карфагена, і нове зіткнення було неминучим. У 238 до н. е., скориставшись громадянською війною в Карфагені, римляни відібрали у нього Сардинію і анексували Корсику. У 237 до н. е. карфагенці послали до Іберії (Іспанії) Гамількара Барку, який, зібравши сильну армію і скориставшись війнами Риму з галлами і іллірійцями, завоював східне узбережжя Іберійського (Піренейського) півострова. Після загибелі Гамількара в 228 до н. е. його справу продовжили його зять Гасдрубал (убитий в220 до н. е.), а потім син Ганнібал. Прагнучи обмежити експансію карфагенян, римляни добилися від них в 226 до н. е. зобов'язання не поширювати свої володіння на північ від р. Ібер.

Бойові дії під час Другої Пунічної війни

У 219 до н. е. Ганнібал захопив союзне Риму іберійське місто Сагунт. У відповідь римський сенат оголосив Карфагену війну.

У 218 до н. е. несподівано для римлян Ганнібал зробив важкий перехід з Північної Іберії через Альпи до Італії і розбив дві римські армії на р. Тіцин і на р. Требія; його підтримали лігурійські і гальські племена. Встановивши контроль над Північною Італією, Ганнібал в 217 до н. е. вдергся до Центральної Італії; навесні 217 до н. е. він завдав жорстокої поразки консулові Гаю Фламінію біля Тразіменського озера, але потім рушив не на Рим, а на Апулію, розраховуючи привабити на свою сторону італійські громади. Проте італіки переважно залишилися вірні Риму.

Положення Ганнібала ускладнилося, коли римляни вибрали диктатором Фабія Максима, який застосував нову тактику, — він уникав генеральної битви і вимотував противника в дрібних сутичках. Але в 216 до н. е. римляни відмовилися від цієї тактики. У червні 216 до н. е. консул Теренцій Варрон дав карфагенянам рішучу битву при Каннах і зазнав страшної поразки; багато міст в Бруттії, Луканії, Піцені і Самнії, а також друге за величиною місто в Італії Капуя перейшли на сторону Ганнібала; у союз з Карфагеном вступили Македонське царство й Сиракузи.

У таких важких умовах Рим мобілізував всі свої сили; йому удалося запобігти відпаданню значної частки італійських союзників і зібрати нову армію. Прагнучи відвернути карфагенян від Італії, римляни відкрили нові фронти в Іспанії і на Сицилії. Проте до кінця 210-х до н. е. вони не змогли добитися значних успіхів. У Італії Ганнібал в 213 до н. е. зірвав спробу римлян оволодіти Капуєю, а в 212 до н. е. одержав декілька перемог в Луканії і Апулії і захопив найбільший південноіталійський порт Тарент. У Іспанії римське військо, хоча і отримало в 214–213 до н. е. ряд перемог, в 212 до н. е. було повністю знищене Гасдрубалом, братом Ганнібала, в битві на р. Ебро. Успішніше римляни діяли в Сицилії, де консул Клавдій Марцелл в 212 до н. е. узяв Сиракузи.

Перелом на користь римлян стався в 211 до н. е., коли вони оволоділи Капуєю; цьому не перешкодив демонстративний похід Ганнібала на Рим («Ганнібал біля воріт!»). У 210 до н. е. до Іспанії був відправлений Корнелій Сципіон Старший, який в 209 до н. е. узяв Новий Карфаген, центр володінь Карфагена на Піренейському п-ві. У тому ж році в Італії Фабій Максим повернув під владу Риму Тарент. У 207 до н. е. римляни розгромили біля Метавра військо, яке Гасдрубал привів з Іспанії на допомогу Ганнібалу. У 206 до н. е. карфагенці були вимушені остаточно очистити Іспанію.

Публій Корнелій Сципіон Африканський

Навесні 204 до н. е. Сципіон висадився в Північній Африці, а в 203 до н. е. розбив карфагенське військо на Великих рівнинах, що змусило уряд Карфагена відкликати Ганнібала з Італії. У 202 до н. е. за підтримки нумідійского царя Масинісси Сципіон здобув вирішальну перемогу над Ганнібалом при Замі. У 201 до н. е. Карфагену довелося прийняти важкі умови миру: він віддав римлянам Іспанію і всі своїми острівні володіння в Середземному морі, передав їм майже весь флот, зобов'язався виплатити протягом п'ятдесяти років величезну контрибуцію і не вести воєн без згоди римського сенату. В результаті Другої Пунічної війни Рим став гегемоном Західного Середземномор'я, а Карфаген втратив значення великої держави.

Третя Пунічна війна (149–146 до н. е.).

Карфаген швидко виплатив Риму контрибуцію і повернув собі колишнє значення найбільшого транзитного центру, що викликало серйозні побоювання в римських правлячих кругах; особливо лютим противником Карфагена був сенатор Катон Старший, що кожний свій виступ закінчував словами: «Карфаген має бути зруйнований!».

Скориставшись тим, що Карфаген, всупереч умовам миру 201 до н. е. створив армію для відбиття нападу нумідійців, римський сенат оголосив їм в 149 до н. е. війну. Карфагенці погодилися роззброїтися, але категорично відкинули вимогу римлян зруйнувати місто і переселитися углиб материка і вирішили чинити опір до останнього. Римська армія обложила Карфаген і після відчайдушної трилітньої оборони узяла його навесні 146 до н. е. По ухвалі сенату місто було спалене, а місце, на якому він стояв, було прокляте; володіння Карфагена увійшли до складу Римської держави як провінція Африки.

Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі
У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор’ям. Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом розорення римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і великим землеволодінням, також загострюється боротьба між центром і провінціями. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів. У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га): 500 – главі сім’і і по 250 на кожного повнолітнього сина. Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі.
Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змістити народного трибуна Октавія, який наклав вето на законопроект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство народного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очікувати, проведення реформи було фактично призупинене.

Після смерті Ти­берія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цього часу можна говорити про виникнення двох основних римських політич­них партій — оптиматів (optimus — кращий) і популярів (populus — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Ціцерон, була охорона і захист консервативних основ Римської держави, зокрема влади сена­ту, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів.

Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Видатний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Тіберія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Гракх домігся прийняття ряду законів

- на військову службу не можна було приймати молодь до 17, а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.;

- хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною.

- закон "Про провінцію Азію", згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-десятина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним ком­паніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі.

- судовий закон, за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживан­ня у провінціях повинні були засідати і представники вершників.

- Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав будів­ництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було ви­гідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських грома­дян як в самій Італії, так і за її межами. Колонії створювались на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-землеробські поселення, а й як торговельні центри.

Але Гая Гракха, як і його брата, було вбито.
Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки.
Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства. Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами правлячого класу розгорілась з новою силою. Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів. Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

Югуртинська війна. З усією яскравістю це виявилось під кінець II ст. до н.е. під час Югуртинської війни. Внук вірного союзника Риму в Карфагенській війні царя Масинісси Югурта прагнув силою захопити усе нумідійське царство, поділене Масиніссою між декількома синами. Війнайшла з перемінними успіхами і набула затяжного характеру. Для її завершення в Африку був виряджений новообраний консул Гай Марій. Марій з раннього віку служив в армії, був на­родним трибуном, претором. Спеціальним рішенням Народних зборів Марію було доручено продовжувати війну з Югуртою. У 105 р. до н.е. він остаточно розбив і захопив у полон Югурту, якого незаба­ром у Римі було страчено.

Одночасно з Югуртинською війною римлянам довелось вести війну на півночі з кельтськими і германськими полчищами кімврів і тевтонів., в яких римля­ни зазнали поразок.

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату Головною причиною встановлення імперії було різке загострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії.

У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою. Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.

Із захопленням влади Августом Гай Октавієм (отримує титул голови сенату — першого сенатора (princeps senatus) розпочинається період принципату – першої стадії імперії. У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імператора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імперіум давав Августові такі повноваження:

1) командувати усіма збройними силами і мати особисту військову охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти;

2) укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;

3) розв'язувати питання війни і миру;

4) безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх було три);

5) видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони;

6) чинити вище цивільне і кримінальне судочинство;

7) голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магі­стратів;

8) верховні релігійні та жрецькі права;

9) звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв;

10) на нього не поширювалось вето жодних магістратів.

На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним знаряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Військово-бюрократична монархічна адміністрація наприкінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання мали формальний характер. Причетність громадян до управління державою стала фікцією. Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню матеріальну і військову базу. Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. Були введені посади: – префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; начальника постачання продовольством.

У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників.

За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.

Поиск по сайту: