Війни проти свого народу

Це так звані внутрішні інформаційні війни. Особливо широкого розмаху вони набули за режиму Кучми.

Головний засіб такої війни — інформаційний ресурс, себто, використання державних та залежних засобів масової інформації. Стратегія — ідеологічна обробка населення в інтересах влади та олігархічних кланів. Головна форма — сумно відомі «темники», тобто прихована цензура.

Як це здійснювалося на практиці, розповів народний депутат, голова профільного парламентського комітету Микола Томенко на прикладі колізій у Верховній Раді восени 2003 року. Після сумно відомих подій у Донецьку, коли влада за допомогою криміналітету зірвала форум, що його мали проводити опозиційні сили па чолі з Ющенком, депутати від «Нашої України» вимагали заслухати звіт з цього приводу силових міністрів. Провладні фракції були проти. Роботу парламенту так і не вдалося розблокувати — спікер закрив засідання. Отоді і був запущений «темник» (5 листопада 2003 року), в якому було розписано, як мають ЗМІ висвітлювати ситуацію у Верховній Раді: «строго дотримуватимуться наступної логіко-інформаційної рамки: «Наша Україна» в черговий раз зірвала засідання парламенту... Все це [важливі питання, що мали бути розглянуті парламентом] було принесено в жертву політичній кон'юнктурі... Буде поданий розгорнутий синхрон Р. Богатирьової... Буде поданий розгорнутий синхрон Н. Шуфрича... ЗМІ візьмуть низку синхроніє депутатів-центристів щодо поведінки «Нашої України» і подадуть у репортажі найкритичніші з них з найжорсткішими формулюваннями... ЗМІ подадуть фінальну заяву Б. Литвина «Блокуйте собі далі!» ²¹¹

________________

²¹¹ Див.: Микола Томенко. Чи приведе інформаційна війна до запровадження надзвичайного стану. — http://www.prav-da.com.ua. — 07.11.03, 10:52.

Ст. 291

Виходячи з донецьких подій та політичної кризи, М. Томенко висловлює припущення про запланований владою парламентський переворот, кінцевим результатом якого мала стати зміна керівництва Верховної Ради, включно з її головою Литвином, та доведення до логічного завершення ідеї обрання президента парламентом. Цей прогноз частково збувся: Кучма запропонував призначити представника донецьких першого віце-спікера парламенту Генеральним прокурором України (що й було зроблено), далі, за Томенком, посаду першого віце-спікера може бути віддано комуністам, наприклад, Адаму Мартинюку, за їхню підтримку президентського варіанту парламентського перевороту (Мартинюка таки було обрано на цю посаду).

Можна не погоджуватися з припущеннями голови парламентського комітету, хоч події розвивалися так, як він і передбачав. Та не можна не визнати того факту, що громадськості через засоби масової інформації нав'язувалася думка про нібито деструктивні дії опозиції, створювався її негативний образ і водночас відбілювалася чинна влада.

Ще один приклад внутрішньої інформаційної війни.

Різні політичні сили по-своєму використовували впродовж п'яти років так званий «касетний скандал», який почався з оприлюднення у сесійній залі лідером соціалістів Олександром Морозом записів розмов у кабінеті президента, що їх здійснив майор Мельниченко і які компрометували президента та його найближче оточення у злочинних діях. Зокрема, голоси, схожі на голоси тодішніх президента Леоніда Кучми, голови адміністрації президента України Володимира Литвина, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови Служби безпеки України Леоніда Деркача, обговорювали, як нейтралізувати журналіста Георгія Ґонґадзе. Це і стало основою звинувачень цих високопосадовців у замовництві та організації злочину. З плутанини і брехні вищих чиновників правоохоронних органів щодо розслідування вбивства журналіста випливає незацікавленість у розкритті злочину тодішньої влади. Аж через п'ять років затримано підозрюваних виконавців убивства, а замовників і підбурювачів на той час так і не було названо.

Ст. 292

Внутрішня інформаційна війна навколо «касетного скандалу» перетворилася у війну зовнішню. Трагедія Георгія Ґонґадзе стала відома далеко за межами України і прикувала увагу світової громадськості до нашої країни. Міжнародні журналістські організації, структури Європейського Союзу, правнича громадськість вимагали швидкого і ретельного розслідування злочину та покарання винних. Розростання скандалу до світових масштабів, неспроможність чи небажання українських правоохоронних органів довести справу до суду створювало негативний образ України в світі, підмочувало і без того далеко не бездоганну репутацію нашої країни.

На жаль, рецидиви інформаційної політики кучмівського режиму досить живучі. Попри відновлення демократичних норм існування ЗМІ, усунення політичного нагляду за оприлюдненням інформації та відновлення реальної свободи слова, вони подекуди виявляються і за нової влади. З боку влади — у формі мало прихованого роздратування високопосадовців критичними публікаціями на їхню адресу. З боку фактично розкріпачених мас-медіа — у вигляді так званої редакційної політики, якою прикриваються пута нової несвободи.

Перше твердження можна проілюструвати некоректною реплікою Віктора Ющенка на адресу журналіста за критичну публікацію про розгульне життя його сина Андрія. Ця некоректність викликала публічне обурення багатьох журналістів і, слід віддати належне президентові, він згладив свій випад тим, що зателефонував журналістові і перепросив його. До речі, на такий крок жодного разу не зважився Леонід Кучма за 10 років президентства, хоч факти зневажливого ставлення до журналістів з його боку траплялися не раз.

Другу позицію можна простежити на прикладі 5-го телеканалу, що здобув репутацію чи не найдемократичнішого, найплюралістичнішого та найоб'єктивнішого засобу масової інформації під час президентських перегонів. Потім, за нової влади, коли прем'єром була Юлія Тимошенко і раз у раз розгорялися сварки серед високопосадовців, у ЗМІ почали з'являтися припущення про можливу її відставку.

Ст. 293

Це цілком нормально в журналістиці. Але на 5-му каналі — і це помічено іншими ЗМІ — такі висловлювання цитувалися мало не в кожному випуску новин, більше того — навіть виставлялись у спеціальну заставку «Відставка Тимошенко», яка наштовхувала на думку, що це вже доконаний факт ²¹². Звичайно, це може сприйматися як редакційна політика. Але таку нав'язливу послідовність «п'ятиканальників» доскіпливі колеги по журналістському цеху пояснювали іншим — намаганням догодити своєму патронові Порошенкові, який конфронтував з Юлею Тимошенко. Якщо це правда — а схоже, що так, — то незаангажованість і об'єктивність телеканалу «чесних новин», як любить себе представляти редакція, дає тріщини.

На жаль, міжосібні перепалки високопосадовців того часу вилилися у медіа-простір, перетворились у локальні інформаційні сутички і, ставши набутком публіки, добряче всім набили оскомину. Певне, і це зіграло свою роль у тому, що і Кабінет міністрів був відправлений у відставку, і інші фігуранти скандалів з оточення президента були звільнені зі своїх посад.

Можна наводити чимало прикладів, коли саме через мас-медіа влаштовувалися інформаційні провокації. Чи то було зведення міжособистісних рахунків, чи то реалізація агітаційних намірів, чи то вияв тактичних планів політичних сил, — в усіх цих випадках використовувалася інформаційна зброя, а бої велися на інформаційному полі. Та найчастіше за суттю це була війна з громадськістю, якщо хочете — із власним народом.

3. Технічний аспект інформаційної безпеки

Та повернімося до «касетного скандалу». Напередодні парламентських перегонів 2006 року, як і прогнозували деякі політики, ця тема спалахнула з новою силою. В Україну прибув колишній охоронець президента майор Микола Мельниченко — виконавець (принаймні, він сам у цьому запевняє) аудіозаписів, які набули такого широкого розголосу в Україні і світі.

__________________

²¹² Див.: Вікторія Сюмар. Внутрішні війни. Симптоми вже знайомої хвороби. — http://www.pravda.com.ua. — 01.06.05, 16:48.

Ст.294

Про політичні, правові, моральні, інформаційні, кримінальні аспекти цієї справи говорено багато. Менше — про технічну сторону і саме в руслі державної інформаційної безпеки. Та останнім часом все настійливіший інтерес громадськість виявляє до тих питань, які спецслужби завуальовано називають технічно-моніторинговими, а простіше — звичайнісіньким прослу-ховуванням.

Це той випадок, коли спецслужби перевищують свої повноваження і, на порушення законодавства, несанкціоновано прослуховують кабінети і телефони високих державних посадовців. Зрештою, за нинішнього інформаційно-технологічного розвитку досконалі електронні звукозаписні прилади, незважаючи на їх дорожнечу, доступні нинішнім «грошовим мішкам», а отже можливе їхнє використовування для прослуховування. Ось саме це, а також позазаконний «моніторинг» иолітикуму спецслужбами становлять значну загрозу для держави та суспільства.

Не можна сказати, що за роки «касетного скандалу» не обговорювалися питання, яким саме апаратом здійснювався запис розмов у президентському кабінеті, де саме він був установлений, і навіть — як взагалі могло стати можливим прослуховування глави держави. Однак задовільної відповіді не знайдено й досі.

І залишається цілком виправдана тривога: чи захищені державні таємниці, коли витік інформації відбувається на найвищому рівні з найвищих кабінетів? Які наслідки такого становища можуть бути для держави, її вищого керівництва, в тому числі і нового, для її громадян? Журналісти намагаються розібратися в цьому, занурюючись в аннали історії.

У 20-30 роки минулого століття і пізніше існувала система тотального контролю за всіма владними приміщеннями та всіма вищими урядовцями. Цю таємну й дуже відповідальну роботу виконували спеціальні служби НКВД-КДБ-СБУ, що відповідали також за урядовий зв'язок.

З п'ятдесятих років XX століття ці служби починають оснащуватися найновішими засобами аудіо- та відеозапису.

Ст. 295

В одному з інтерв'ю президент СРСР Михайло Горбачов розповів журналістам про те, що у нього були відеоматеріали таємного засідання майбутніх ініціаторів ГКЧП 1991 року з усіма їхніми конфіденційними перемовинами ²¹³. З цього випливало, що система моніторингу вищих посадовців у колишньому СРСР була на дуже високому рівні. Отже, традиція стеження за політиками дісталася Україні у спадок. Припускають, що й у приміщенні колишнього ЦК компартії України, де розташована Адміністрація, (нині — Секретаріат) Президента країни, ще з тих часів могли бути вмонтовані відповідні прилади — від датчиків для збирання інформації до електронних приладів для її передачі та зберігання.

За радянських часів, як можна зрозуміти з інтерв'ю Горбачова, вся повнота контролю за цією системою із цілком зрозумілих причин була зосереджена в руках першої особи в державі. У випадку з нашим «касетним скандалом» прослуховували саме першу особу, отже, Кучма про це і не здогадувався. Це тим більша загроза для держави. До речі, навіть добре технічно оснащеним американцям свого часу не вдалося позбутися ретельно замаскованих «жучків» у власному посольстві у Москві, і вони змушені були побудувати нове приміщення. У цьому світлі цілком зрозумілим було бажання Віктора Ющенка перенести президентську резиденцію з Банкової в інше приміщення, однак цього не було зроблено через великі затрати, які у такий непростий час були б недоречними. Можна припустити, що немає повної гарантії від повторення того, що трапилося з його попередником. Адже і досі немає задовільної відповіді на запитання: чи міг Мельниченко одноосібно, без співучасників, зробити записи? чи справді це можливо було здійснити звичайним диктофоном? і головне — хто може за всім цим стояти?

Український «касетний скандал», крім усього, зайвий раз засвідчив, наскільки актуальною є нині проблема створення в державі атмосфери інформаційної безпеки. Тільки таким чином можна якщо й не уникнути зовсім як внутрішніх, так і зовнішніх інформаційних воєн, на які все більшу ставку роблять чужоземні стратеги, то, принаймні, локалізувати їх.

_______________

²¹³ Див.: Віктор Каспрук. Захист від «захисту»: аспекти державної інформаційної безпеки. — http://www.prav-da.com.ua. — 15.02.05, 16:17.

Ст. 296

Поиск по сайту: