Економічна залежність ЗМІ — могильниця їхньої незалежності

Принципова різниця між засобами масової інформації у демократичному суспільстві і суспільстві не зовсім демократичному (якою була Україна у перші 14 років своєї незалежності) лежить в економічній площині. Саме економічна самодостатність, наприклад, газети, обумовлює незалежність її позиції. Власне, газета за нормальних ринкових відносин створюється з метою отримання прибутку. Оскільки прибуток залежить від попиту на видання, себто, його тиражності, від чого залежить ще одне джерело доходу — реклама, то засновник передусім зацікавлений виготовити такий інформаційний продукт, який би мав попит, а отже, легко реалізувався. Для засновника головне — економічний інтерес, а не політична доцільність, яка не дає зиску. Тому залежність такої газети від влади та політиків зводиться до мінімуму.

Відсутність економічної незалежності ставить українські засоби масової інформації у принизливе становище прислужниці владоможців та олігархічних кланів. Адже давно відомо: хто платить, той і музику замовляє. А вже під цю музику змушена витанцьовувати журналістська братія. А хто не хоче танцювати, той опиняється у скрутному становищі. Чимало українських друкованих засобів масової інформації, передусім тих, що обстоювали державницькі позиції, за роки незалежності саме через це або припинили своє існування, або підпорядкувалися грошовим мішкам (безвідносно до того, в чиїх руках ці мішки — державних чи олігархічних).

Ст. 214

В Україні преса не стала незалежною хоча б тому, що значна її частка є державною і фінансується владою. Інші ж просто підкуповуються тією ж владою чи олігархами.

«Тому журналістика, яку влучно — і не безпідставно — назвали другою найдревнішою після проституції професією, стала в Україні продажнішою, ніж будь-коли і будь-де... Ніде правди діти, деякі газети, щоб вижити, продають свою площу наліво і направо, беруть за те, що друкують (не тільки рекламу), і беруть за те, що не друкують (якщо матеріал невигідний тому, хто платить) ¹⁵².

Чи відала про таку ситуацію влада? Звичайно, знала і не приховувала цього. Голова Комітету Верховної Ради другого скликання із законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації Віктор Понеділко, так би мовити, тодішній законодавець моди в інформаційній галузі, з комуністичним цинізмом і прямолінійністю заявив: «Тільки сите суспільство може собі дозволити «независимую» пресу» ¹⁵³.

Не менш відвертим був і екс-Голова Верховної Ради України лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, який визнав у парламентській газеті, що гарантоване Конституцією право на свободу думки і слова лише про деклароване, але не реалізоване: «Адже не секрет, що дехто пише так, як йому сказано, а вірніше, заплачено» ¹⁵⁴. О. Мороз поставив правильний діагноз цьому прикрому явищу: адміністративна та економічна залежність преси не дозволяє громадянам повністю скористатись конституційним правом на свободу слова.

Журналісти постійно порушували питання про державну підтримку преси. Звичайно, якби пресі були створені умови економічної незалежності, тобто, якби було досягнуто належного рівня самозабезпечення та саморозвитку засобів масової інформації, тоді б про необхідність державної підтримки ніхто б і не заїкався: вона просто була б незрозумілою.

__________________

¹⁵² Див.: «Вечірній Київ», 3 лютого 1995 р.

¹⁵³ Див.: «Голос України», 28 серпня 1994 р.

¹⁵⁴ Див.: «Голос України», 12 грудня 1997 р.

Ст. 215

Зусиллями громадськості, передусім журналістської, пощастило добитися, щоб Верховна Рада ухвалила Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Однак у Законі підтримка передбачалася переважно пресі владних структур і відповідно журналістам, які в ній працювали, а це тільки розкололо журналістську громаду, поставило працівників пера в нерівні умови. Такий режим державної підтримки засобів масової інформації та державного соціального захисту журналістів фактично суперечить реалізації права на свободу слова, оскільки робить їх підневільними, а за таких умов право на свободу слова перестає діяти.

Існування державних і недержавних друкованих органів викликали час від часу антагонізм між ними, розшаровували українську пресу, а заодно й журналістів. Суть проблеми полягала в тому, що преса владних структур фінансувалася з державного чи відповідно місцевих бюджетів. Зовні це мало пристойно-ринковий вигляд: засновник (у даному конкретному випадку та чи та владна структура) зобов'язана утримувати свій друкований орган. Звичайно, газета змушена відпрацьовувати, проводячи лінію свого засновика-інвестора, прямо чи приховано вихваляючи його навіть тоді, коли доводиться відступати від правди життя.

Ця практика далека від справедливості. Адже та чи та владна структура, скажімо, Верховна Рада чи певне міністерство, що мають свою газету, фінансують її не з тих коштів, що виділяються для утримання цієї владної структури, а з загальної суспільної кишені — з державного (в регіонах — з місцевого) бюджету. У цьому несправедливість — і аморальність — цієї практики. Адже преса безвідносно до форми власності за своїм призначенням має виконувати однакові суспільні функції, а за ознаками приналежності її поділили на «білу» і «чорну», на «свою» і «несвою», підгодовуючи свою за рахунок суспільства. Таким чином, преса владних структур штучно поставлена у кращі умови.

Ст. 216

Для неї громадяни змушені двічі витягувати гроші з власного гаманця: один раз як передплатники, другий — як платники податків, чиї кошти без їхнього відома влада кидає на свою пресу. Вона ж, преса владних структур, отримуючи дотації від держави, має змогу встановлювати демпінгові ціни на передплату, витісняючи цим незалежні видання, перехоплюючи читача, і живе порівняно безбідно. Тому нічого міняти не хоче. Наприклад, 1998 року вартість річної передплати незалежної газети «Вечірній Київ» становила 59,16 грн, а парламентської «Голос України», значно більшої обсягом, удвічі менше — лише 24 гривні ¹⁵⁵.

Отже, фактична свобода слова немислима без відповідної економічної бази та досконалого законодавства на рівні європейської демократії. Економічний фактор повинен враховуватися при визначенні державної інформаційної політики.

Затяжна економічна криза в Україні також не сприяла створенню сильної та вільної преси, реальному забезпеченню права на свободу слова та захищеності журналістів. Соціологічні опитування підтвердили це. За даними Центру Олександра Разумкова 1997 року, на запитання, чи можуть засоби масової інформації без негативних наслідків для себе публікувати критичні матеріали про Верховну Раду, позитивно відповіло 86% опитаних; про Кабінет Міністрів — 62, про Президента — 43, про кримінальні клани — лише 18 відсотків ¹⁵⁶. Тенденція досить виразна: журналісти найбільше тоді боялися кримінального світу. На жаль, небезпідставно.

Державна підтримка преси є звичною практикою в багатьох країнах Європи. Але там зовсім інші підходи до неї: підтримка стосується всіх засобів масової інформації та журналістів, а не обраних, і реалізується як природна норма. Скажімо, вся продукція засобів масової інформації, як правило, звільнена від податку на додану вартість, лише в кількох державах він є, але мінімальний — до 3 відсотків (Німеччина, Нідерланди).

__________________

¹⁵⁵ Каталог періодичних видань України по передплаті на 1998 рік. — К., 1997.

¹⁵⁶ Див.: Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. — К.: Парламентське видавництво, 1997. — С. 35.

Ст. 217

Для порівняння у нас був — 21%. Вартість організованого поширення преси (по-нашому — через передплату) не перевищує 10-15 відсотків її собівартості. У нас — до 50% та більше). У Великій Британії, наприклад, не тільки не стягується податок на додану вартість з продажу газет, але для них встановлені ще й мінімальні поштові збори, тарифи на міжнародні телеграми і передавання фотоінформації. Резолюціями ЮНЕСКО низкою міжнародних угод передбачені митні пільги на товари, призначені для інформаційної сфери. Така економічна та правова підтримка ЗМІ, власне, і забезпечує свободу слова й журналістську та видавничу незалежність.

Поиск по сайту: