Журналістський бунт проти цензури

Почалося все з масового протесту журналістів проти утисків свободи слова. У жовтні 2002 року учасники круглого столу «Політична цензура в Україні» підписали «Маніфест українських журналістів із приводу політичної цензури». Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі журналісти, як Ар'єв Володимир, Глібовицький Євген, Коробова Тетяна, Мостова Юлія, Погорєлова Ірина, Притула Олена, Скрипин Роман, Цеголко Святослав, Чайка Роман, Шевченко Андрій та інші — всього 61 особа ¹⁷¹. У Маніфесті констатувалась наявність політичної цензури в нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту полягала у твердженні:

«Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід'ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над законом і над правом українських громадян» ¹⁷².

Цей документ був розміщений на сайті «Телекритика» ¹⁷³, і до нього могли прилучитися всі бажаючі. І кількість підписантів наростала як сніговий ком — за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500 журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

_______________

¹⁷¹ Див.: www.nPABflA.com.ua. — 03.10.02, 16:03.

¹⁷² Див.: Там само.

¹⁷³ Див.: www.telekritika.kiev.ua.

Ст. 232

Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував запроваджені Адміністрацією Президента сумно відомі «темники»:

«Нормою життя стали безіменні папери з інструкціями, які ритмічно з'являлися у редакціях усіх центральних каналів. Цинічні, по садистські детальні, обов'язкові до виконання, без варіантів.

Що таке темник? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада.

Дуже проста структура. Подія. Як показувати. Чиї коментарі брати. Чиї не брати в жодному разі. Формулювання — філігранні. Цитую мовою оригіналу: «просьба игнорировать, просьба цитировать в полном объеме, просьба широко осветить» ¹⁷⁴.»

Оцінка «темників» як форми новітньої цензури, запровадженої владою, дана чітко й однозначно:

«Якщо у цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це криком кричать журналісти, громадські організації і закордонні спостерігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я як громадянин хочу, щоб влада не ховалася за розмови про редакційну політику, а брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, я хочу іншої влади. Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю це впевнено» ¹⁷⁵.

За матеріалами парламентських слухань Верховна Рада внесла низку суттєвих доповнень до законів, які регулюють відносини влада — мас-медіа — суспільство, зокрема подано розлогу дефініцію, що таке цензура і як саме вона забороняється ¹⁷⁶. Та режим Кучми - Медведчука саме тим і вирізнявся, що ігнорував чинне законодавство: «темники» не зникли з нашого життя, хоча президентська канцелярія відхрещувалася від цього свого витвору.

_________________

¹⁷⁴ Див.: www.ПРАВДА.com.ua. — 04.12.02, 12:06.

¹⁷⁵ Див.: Там само.

¹⁷⁶ Див.: Українське законодавство: засоби масової інформації. — К.: Ігех У-Медіа, 2004. — С 77-78.

Ст. 233

Тому не припинився протестний журналістський рух. Група провідних журналістів покинула відомі телеканали, які продовжували працювати за «темниками», зокрема, Ар'єв, Глібовицький, Скрипин, Цеголко, Чайка, Шевченко, яких ми бачимо серед підписантів Маніфесту, склали кістяк новоутвореного опозиційного «5-го телеканалу». Вони уклали угоду із засновником, де обумовили своє право на правдиве висвітлення суспільного життя, подачу об'єктивної інформації, подання різних точок зору на проблеми, а також невтручання засновника у творчий процес. Вони назвали свій канал каналом чесних новин.

П'ятий канал вніс революційні зміни в інформаційний простір України: люди переконалися, що журналісти цього каналу справді несуть правду у маси, яку чинна тоді влада прагнула приховати. Ані телеглядачі, ані самі журналісти не сприймали щоденне замовчування правди, трансляцію відвертої брехні, нахабні нападки джангірових та корчинських на лідерів опозиції на хвилях телестудії «1+1», єзуїтські замовні передачі «Епіцентру» Піховшика, саме прізвище якого стало сприйматися журналістською братією як найбрутальніша лайка. Невзабарі до нього приєднався телеканал «Ера», що працював на хвилях Першого національного.

Саме це не влаштовувало існуючий режим. Не маючи змоги похитнути твердість і відданість правді журналістського колективу, влада створила несамовитий тиск на нього, намагаючись у будь-який спосіб позбутися цього правдивого інформаційного джерела. Тим більше, що розпочалися президентські перегони 2004 року. Так, була поставлена під сумнів ліцензія на мовлення, видана «5-му каналові», заблоковані його банківські рахунки, у східних регіонах припиняли ретрансляцію його передач у кабельних мережах.

Ст. 234

І тоді журналісти пішли на крайній крок: оголосили голодівку, яку вміло висвітлювали у телеефірі. Голодівка сколихнула не тільки глядацький загал, але й колег-журналістів з інших телеканалів — вони приходили в студію висловити свою підтримку.

Після фальсифікації голосування 2-го туру президентських виборів розпочалася справжня революція журналістів, які збагнули і свою вину в одурманюванні населення. Семеро журналістів каналу «1+1», зневірившись у можливості вплинути на редакційну політику студії, вирішили за краще звільнитися, аби не працювати за «темниками». За ними пішла низка журналістів ще п'яти центральних телеканалів: ICTV, «Інтер», «Новий канал», «Тоніс» та НТН. Вони відверто і публічно висловили свою незгоду з практикою висвітлення перебігу виборчої кампанії та заполонен-ня телеефіру дезінформацією у спеціальній заяві. Це був чесний вчинок, і був він не поодинокий. Фактично оголосили страйк журналісти каналу «1+1», на знак протесту не вийшовши з новинами. Керівництво каналу змушене було піти на відсторонення від новин них передач Піховшика та заявити в ефірі, що відмовляється від «темників» і зобов'язується подавати об'єктивну інформацію.

Журналістську мужність виявила ведуча сурдоперекладу на УТ-1 Наталія Дмитрук. Вона несанкціоновано відступила від дикторського тексту і на пальцях пояснила багатотисячній аудиторії справжню ситуацію в країні, повідомивши про численні порушення й фальсифікації під час голосування, а також про те, що насправді переміг Віктор Ющенко.

Нелегку і напружену боротьбу з керівництвом витримали і журналісти Першого Національного телеканалу і таки відстояли своє право подавати правдиву інформацію.

Загалом «журналістський бунт» докорінно змінив характер телевізійних передач, зокрема, новинних, на всіх центральних телеканалах. Це була знакова перемога журналістів. Журналістський бунт слід розглядати як важливий складник Помаранчевої революції, що має непересічне значення для утвердження свободи слова та розвитку демократизму в Україні.

Ст. 235

По-перше, він довів усім, що тільки солідарні дії журналістів, їхня наполегливість і воля до вільної творчої праці можуть привести до перемоги.

По-друге, він шокував і до певної міри паралізував чільників кучмівського режиму, довівши безперспективність політичної цензури і поклавши край зловісним «темникам».

По-третє, журналістський протест докорінно змінив змістове насичення інформаційного простору, надто тел ефіру, перевівши всі передачі, а передусім — новинні, у площину правдивості та об'єктивності.

По-четверте, було на практиці доведено незворотність курсу на побудову у нашій країні правдивого та демократичного інформаційного суспільства.

Масовий журналістський протест, який спричинив позитивні зміни в інформаційній сфері країни, ще чекає своїх дослідників. Однак уже тепер неозброєним оком помітні не пересічність і, без перебільшення, історичність подій кінця 2004 — початку 2005 років. Саме київський Майдан, події на якому або викривлялися, або зовсім замовчувалися провладними та залежними засобами масової інформації, зумовив інформаційний прорив: зашорені раніше телеканали почали давати пряме включення з Майдану та запрошувати представників різних політичних сил на живий ефір. На Майдані ж вирувало своє, революційне життя, буйно розквітла народна творчість: складання самодіяльних пісень, випуск агітаційних листівок, революційних додатків до друкованих видань, новітньої оперативно зареєстрованої періодики та давно призабутого самвидаву. Наприклад, широко розповсюджувалася листівка «Віктор Ющенко переміг!», що було дуже важливо в той час, коли ця перемога замовчувалася в залежних від влади ЗМІ, та листок церкви «Посольство Боже» під назвою «Так! Відродженню України!». До інформаційної діяльності підключилися вищі навчальні заклади столиці.

Ст. 236

Так, студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка випускали самвидавний «їжак», а випускники знаменитої «києво-могилянки» створили бюлетень «Життя Майдану». Громадянські організації «Пора», «Знаю», «Чиста Україна» поширювали власні самвидави. Київський молодіжний журнал «Торба» почав випуск таборового листка «Помаранчик», який набув значної популярності серед молоді ¹⁷⁷.

Отже, під час Помаранчевої революції склалася якісно нова ситуація в інформаційному полі України: розкріпостилися засоби масової інформації, зникли «темники», журналісти діючі та майбутні, всі схильні до журналістської та літературної творчості, вдихнули свіжого повітря справжньої свободи. Це, певно, друге за значенням, після завоювання влади демократами і обрання Віктора Ющенка Президентом України, революційне завоювання українського народу.

__________________

177Див.: Сторінками революційного самвидаву // Газета «Слово Просвіти». — 2004. — № 50(270). — 9-15 грудня. — С 7.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» // Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35).

Здоровега В. Й. Преса і влада. Українська періодика: історія і сучасність. — Львів, 1993.

Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи / Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні». — К.: Держкомінформ, 2002.

Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — С. 212.

Майдан помаранчевих тривог. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005.

Помаранчева революція // Спецвипуск альманаху «Молода гвардія». — 2005. — № 1(34). — К.: Смолоскип, 2005.

Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. — К.: Парламентське видавництво, 1997. — 136 с

Суд і осуд. Міністр оборони — проти «Вечірнього Києва» / «Вечірній Київ» — проти шмаровщини. — К.: Газета «Вечірній Київ», 1996.

Таланчук П. М. У кожного свій майдан, або Проблема роз'єднання й об'єднання з різних точок

Українське законодавство: засоби масової інформації. — К.: IREX У-медіа, 2004. — 368 с

Поиск по сайту: