Інформаційний тиск через телеефір та Інтернет

Система телевізійного мовлення в Україні є найпопулярнішим, найпоширенішим, найдоступнішим видом масової комунікації. Тому таке велике бажання російських антиукраїнських кіл та політтехнологів, які на них працюють, забезпечити собі панівне становище в українському телепросторі. Маючи вплив на олігархічні клани в Україні через їхні тісні зв'язки з російським капіталом, вони підключають їх до реалізації власних інформаційних технологій.

Яким чином здійснюється вплив іноземних інформаторів на українську аудиторію?

По-перше, через встановлення контролю над українськими засобами масової інформації. Оскільки живемо в умовах ринкової економіки, то практично все можна купити і продати — були б гроші. В тому числі і засоби масової інформації: вони, власне, стали предметом досить посиленої уваги «грошових мішків» і постійно перебувають у процесі купівлі-продажу. Тому власники ЗМІ часто змінюються. Хоча рух і перетікання капіталів у комунікаційній сфері не рекламуються, та все ж повідомлення про такі зміни час від часу з'являються у пресі. Сьогодні кілька олігархічних груп, тісно пов'язаних з російським капіталом, контролюють левову частку мас-медіа в Україні. Серед людей, які мають найбільший вплив в українському медіа-просторі, називають Ахметова, Коломойського, Рабиновича, Деркача, Медведчука, Суркіса.

Ст. 283

По-друге, через зросійщену частину української спільноти, зросійщення якої досягається за допомогою:

— заснування в Україні російськомовної преси (Кієвскіє вєдомості», «Факти і коментарії», «Столічниє новості», «Єврейскоє обозрєніє» «Міґ»; «Мост», «Столічка», Кієвскій тєлєґраф» тощо;

— відкриття фактично філій центральних російських газет («Ізвєстія», «Комсомольская правда», «Московскій комсомолец», «Комерсант» та ін.);

— завезення в Україну періодики суто російського виробництва («Купеческое дело», «Експрес-ґазєта», «Нєзавісімая ґазєта»);

— ретрансляції передач російських телеканалів (ОРТ, НТВ, РТР-планета та ін.) по кабельних мережах;

— показу по українських телеканалах російської телепродукцїї, привабливої для зденаціоналізованого обивателя (наприклад, ток-шоу Нагієва «Окна»);

— запрошення ведучими передач на українських телеканалах російських журналістів (Кисельов, Шустер на «ICTV»), тоді як Україна не бідна на власних талановитих тележурналістів;

— деяких загальнонаціональних і особливо регіональних телерадіокомпаній, схильних віддавати перевагу російськомовному веденню передач. Навіть досить прогресивний та об'єктивний 5-й канал один з вечірніх випусків новин подає російською мовою.

Щоправда, «Інтер» це робить постійно, окрім неділі, коли «Подробиці» виходять українською.

Через багаточисельну рать російських і проро-сійськи налаштованих мас-медіа виливаються потоки, м'яко кажучи, нелояльної до України інформації. А часом — відверто антиукраїнської. Так, наприклад, Кисельов по «ICTV» зі шкури пнувся, щоб якомога густіше облити брудом Віктора Ющенка, ставлячи під сумнів факт його, тоді ще кандидата в президенти України, отруєння.

На «Новому каналі» у години пік по кілька разів на тиждень подавалася програма «Окна» Нагієва. Суть не в тому, що сама передача мала скандальний характер і неоднозначно сприймалася глядачами, а в тому, що нерідко містила образи та знущальний тон щодо України та українців.

Ст. 284

Глибоке обурення в культурної публіки викликала одна з нагієвських передач, в якій був показаний сюжет про «хохлушку», якій допомогло «вилікуватись» від «хохляцького» акценту регулярне заняття оральним сексом. І знущальне зауваження ведучого про те, що «у нього в інституті було багато хохлів, і в них був акцент, а потім він кудись зник». Цей мерзотний натяк не міг залишити спокійною жодну нормальну людину ²⁰⁷.

Російські політтехнологи, яких часто наймають і наші доморощені політики, які рвуться до влади, використовують у своїй діяльності чи не найефективнішу зброю — інформаційну. Схема настільки ж проста, наскільки й цинічна. Суть полягає в маніпулюванні громадською свідомістю. Для цього використовують дві найпоширеніші форми: а) «запускається» через засоби масової інформації звичайнісінька дезінформація, закамуфльована під правдоподібність; б) зливається, здебільшого через Інтернет, так званий компромат, тобто відверта «чорнуха», не підкріплена достовірними фактами.

Наведемо кілька прикладів.

15 жовтня 2005 року в центрі Києва низка організацій національно-патріотичного спрямування вирішила відзначити 63-ю річницю Української повстанської армії (УПА). А заразом нагадати, що вже давно пора визнати УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. їх підтримали представники партій «Пора», Народний Рух України, ветерани УПА, православні священики.

Їм протистояли відомі своїм епатажним лідером прогресивні соціалісти, комуністи, інші українофоби, які називають ветеранів УПА не інакше як «фашистами».

При зустрічі колон відбулися локальні сутички, в хід пішли яйця, пакети з кефіром. Більшість українські ЗМІ загалом досить об'єктивно висвітлили цю подію. А от російські вирішили декілька банальних вуличних бійок перетворити якщо не в початок громадянської війни, то, принаймні, у масовий вуличний мордобій. При цьому головним було звинуватити, перекручуючи і перебріхуючи факти, в усіх гріхах нелюбу їм нову українську владу.

_________________

²⁰⁷ Див.: Олесь Андрійчук. Помиї з «Вікон». — http://prav-da.com.ua. — 29.06.04, 16:58.

Ст. 285

Ось що повідомило з цього приводу Російське інформагентство ІА RFGNUM:

«Президент України, незважаючи на масові протести населення східної частини України, дозволив членам Української повстанської армії (УПА) проведення мариху-параду».

А насправді це був зовсім не марш-парад, а піший хід колони на мітинг; і був дозволений Київською мерією за рішенням суду. То до чого тут президент?

У повідомленні агентства говориться про участь в акції не існуючої у природі «Української націоналістичної партії». Що далі в ліс, то більше дров: за твердженням анонімного кореспондента, «"Беркут" і СБУ палицями відгонили супротивників параду, наносячи жорстокі побої людям по ногах, хоча провокації були тільки з боку молодих фашистів. Міліція жорстоко била і заарештовувала тільки тих громадян, які перешкоджали проведенню маршу-параду УПА та її прихильників». Це при тому, що міліція діяла в рамках закону і не застосовувала сили, прагнучи лише не допустити відкритих зіткнень між сторонами. Та в інформатора уже готовий безапеляційний висновок: «Таким чином, було продемонстровано всьому світу, що президент і правоохоронні органи України стоять на стороні бандерівців, елементів, що фашиствують, і націоналістів» ²⁰⁸. Справді-бо, на городі бузина, а в Києві дядько. Вочевидь, автори пасквіля діяли за геббельсівським принципом: що безглуздіша брехня, то правдоподібніша вона. Головне — не правду сказати, а звинуватити владу в тому, до чого вона зовсім не причетна.

Ось іще один приклад крайнього цинізму російських піарників.

В середині 2005 року в російських засобах масової інформації розпочалася піар-кампанія проти українського президента Віктора Ющенка: мовляв, його не отруїли, а просто невдало намагалися омолодити стовбурними клітинами, які взяли з ембріонів ненароджених дітей.

__________________

²⁰⁸ Див.: http.7/pravda.com.ua/news/2005/ll/8/35382.htra.

Ст. 286

При цьому в тексті, підписаному неіснуючим журналістом Рудольфом Дістлем із неіснуючого німецького видання «Die Journalistuntersuchung», міститься посилання на «спеціальне розслідування, проведене журналістами кількох західноєвропейських незалежних газет», — але ані імен журналістів, ані назв видань не вказано.

Першими запустили цю інформацію в мережу православне інформаційне агентство «Русская лінія», православно-аналітичний сайт «Правая.Ру», та сайт «Єдіноє отечество». Звідси текст пішов гуляти по Інтернету і друкованих виданнях: «Комсомольская правда», «Московскій комсомолец», компартійна «Советская Росія». До них приєдналися українські, наближені до СДПУ (о) Інтернет-видання From-Ua та закарпатська газета «Вісник».

Цікаво, що журналісти газет «Московскій комсомолец» і «Комсомольская правда» розуміли, що інформація неправдива. Перше видання, з'ясувавши, що журналіста, чиє прізвище стоїть під матеріалом, не існує, так само, як і видання, яке нібито він представляє, все одно розробляє тему далі, беручи коментарі на цю тему у різних експертів. Друге, поставивши під сумнів повідомлення неіснуючого журналіста, бере коментарі у лікарів, але виходячи з того, що написане нібито є правдою.

Таке істинне обличчя нинішньої російської журналістики: друкують фальшивку, але, щоб остаточно не втратити репутацію, коли вона буде викрита, мають привід для виправдання: мовляв, ми ж попереджували, що такого журналіста не існує. Але ж рідкісна за цинічністю «чорнуха» мільйонними тиражами пішла у маси209. Оце й було основною метою — кинути тінь на українського Президента, який не подобається самостійною і прагматичною політикою російським можновладцям. А там хоч трава не рости.

Висновок однозначний: в інформаційному просторі України склалася тривожна, щоб не сказати критична, ситуація. Практично він відданий в неукраїнські руки і значною мірою втрачений Україною. До цього привела непатріотична і ненаціональна позиція влади, її недолуга інформаційна політика, недосконале законодавство, яке б мало захищати національні пріоритети.

_________________

²⁰⁹ Див.: Віктор Чивокуня. Російські таблоїди на службі отруйників Ющенка? — http://pravda.com.ua. — 06.06.05, 18:41.

Ст. 287

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Актуальні проблеми інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1.

Драч Іван. Як облаштувати інформаційний простір // Людина і влада. — 2001. — № 1-2.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К., 1999.

Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — С. 203.

Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 pp. — К.: Нора-друк., 2003.

Лаврухин А. Н. «Информационное общество»: надежды и результаты информатизации // Сб. трудов НИИСИ. — М., 1989. — Вып. 12.

Лизанчук В. В. Єдиний національний інформаційний простір України: реальність чи міф? // Українська періодика: історія і сучасність. — Львів, 1995.

Лиховій Дмитро. Чому я не хочу бути заслуженим // http://pravda.com.ua, 26.08.2005, 17:46

Мелещенко О. К., Різун В. В. Сучасні інформаційні мережі. — К., 1992.

Москаленко А. 3., Губерський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А. Масова комунікація. — К., 1997.

Нагорняк М. В. Проблеми формування інформаційного простору України // Вісн. Київського ун-ту. Сер.: Журналістика. — 1997. — Вип. 5.

Чічановський А. А., Шкляр В. І. Національний інформаційний простір: потенціал і ресурси // Вісн. Київського ун-ту. Сер.: Журналістика. — 1997. — Вип. 4.

Поиск по сайту: