Терор проти журналістів

В усьому світі журналісти постійно перебувають в атмосфері підвищеного ризику. Сама специфіка їхньої праці вимагає особистої, як правило, присутності в екстремальних ситуаціях — при землетрусах і пожежах, розгортанні бойових дій під час воєнних конфліктів, у місцях стихійних лих та виявів соціальної напруги, під час страйків, демонстрацій, актів протесту тощо. Все це призводить до того, що, за даними ЮНЕСКО, за тривалістю життя журналісти посідають друге місце після шахтарів.

Українські журналісти знаходяться ще в гірших умовах. Все сказане стосується і їх, але, крім того, їхнє становище ускладнюється ще й високим рівнем криміналізації українського суспільства. Оскільки висвітлювати доводиться різні сторони дійсності, то, усвідомлено чи нехіть, зачіпаються кримінальні авторитети.

__________________

¹⁶¹ Див.: Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — С. 212.

Ст. 222

До того ж, різні мафіозні клани, воюючи між собою, нерідко намагаються використати у цій війні й засоби масової інформації, де крайніми, як правило, виявляються журналісти. Залякування фізичною розправою, побиття працівників пера і камери, кілерство (наймане убивство) — все це стало сумними прикметами існування українських журналістів. А оскільки владні структури глибоко просякнуті корупцією, лобіюванням злочинним кланам, то справа ще більше погіршується, бо невідомо, звідки — із владних коридорів чи зі злочинного підпілля — буде завдано наступного удару по журналістах.

За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ України, оприлюдненими у пресі, за п'ять років існування незалежної держави проти журналістів було вчинено 73 злочини. Але є підстави вважати, що офіційна статистика не зовсім відповідає реальності: дуже багато випадків нападів і побиття журналістів не зафіксовані правоохоронними органами тому, що з міркувань безпеки, зі страху та інших причин журналісти воліли не звертатися до міліції. Це підтверджується і свідченнями журналістських організацій та соціологів. В Аналітичній доповіді Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» подано складені на підставі даних «Барометра свободи слова» Інституту масової інформації такі факти: з 1996 по 2002 рік в Україні було вбито 25 журналістів, арештовано та затримано — 13, піддано побиттю та залякуванню — 112, подано судових позовів проти журналістів — 78, зафіксовано випадків перешкоджання журналістам у здійсненні професійної діяльності — 146. Подано конкретний перелік по роках, з датами і прізвищами потерпілих. Найбільше утисків за всіма видами було зафіксовано у 2001 та 2002 роках ¹⁶².

Всі ці факти викликають цілком зрозуміле занепокоєння в суспільстві, та найбільше вражають несподівані смерті журналістів.

____________________

¹⁶² Див.: Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35). — С 4-5.

Ст. 223

У багатьох випадках така нагла смерть кваліфікувалась як смерть при серцевому нападі, як нещасний випадок або самогубство. Хоч як би там було, але тільки за 10 років незалежності, за повідомленнями преси, передчасно пішли з життя понад шість десятків українських журналістів, в тому числі двоє співпрацівників «Вечірнього Києва» — Віктор Миколайчук та Анатолій Таран. Тіло першого виявили на вулиці і класифікували причину смерті як нещасний випадок; другого, пограбованого, спочатку неопізнаного (без документів), було знайдено на околиці, підібрано як бомжа (абревіатура російськомовного походження означає особу без определенного места жительства) і поставлено діагноз судмедекспертизи: смерть від серцевого нападу.

Анатолій Таран — непересічний український поет — був гострим журналістом-сатириком. Його їдкі памфлети висміювали комуно-соціалістичні вияви в житті; його убивчі фейлетони критикували столичну владу. Він, щоб протистояти одному сучасному нуворишеві, висунув свою кандидатуру на виборах місцевої влади в тому окрузі, де балотувався і новоспечений багатій: депутатом Таран не став, але перешкодив ним стати і своєму могутньому супротивнику. Отже, були серйозні підстави не вірити офіційній версії, що смерть настала внаслідок ішемії серця. За наполяганням редакції прокуратура порушила кримінальну справу по факту несподіваної смерті кореспондента, а судмедекспертиза змушена була повторно повернутися до справи. Усе закінчилось тим, що судмедекспертиза підтвердила свій же попередній висновок, а районна прокуратура припинила справу, навіть не поставивши до відома редакцію, яка наполягла, щоб вона була порушена.

На жаль, смерті журналістів за незвичайних і нез'ясованих обставин, як і практично однакова реакція на них правоохоронних органів, були типовим явищем в Україні. Спілка Журналістів України присвятила цій проблемі спеціальний випуск свого професійного часопису.

Ст. 224

Зібрані під однією обкладинкою факти справляють гнітюче враження. Ось деякі з них.

Мирон Ляхович, редактор профспілкової газети «Життя і праця», — загинув за нез'ясованих обставин на 36-му році життя. Юрій Османов, редактор газети «Арекет» і один з лідерів кримських татар, — убитий невідомими в листопаді 1993 року, за офіційною версією — з метою пограбування (знято годинника, очевидно, вже з мертвого), однак у сумці вбитого залишилося все на місці, крім чорного блокнота із записами. Андрій Лазебников, начальник прес-центру Чорноморського флоту, — застрелений на порозі власної квартири у грудні 1993 року. Сергій Шепеляв, редактор газети «Вечірня Вінниця», яка багато писала про махінації місцевих князьків-торгашів, — згорів у квартирі за загадкових обставин. Микола Бакланов, репортер «Правды Украины», а в останні роки кореспондент «Известий», — помер 1993 року при діагнозі «закрита черепно-мозкова травма, перелом основи черепа»; порушена кримінальна справа припинена без результату. Володимир Іванов, редактор газети «Слава Севастополя», — убитий кілерами навесні 1995 року; убивць не знайдено. Віктор Фрейліх, журналіст і науковець з Чернівців, — помер 1995 року за загадкових обставин (швидкоплинна хвороба до цього цілком здорової людини); розпочата кримінальна справа припинена «за відсутністю складу злочину». Юрія Джеджулу, журналіста, науковця, письменника, який

співпрацював з різними газетами, знайшли мертвим у власній квартирі; слідство результатів не дало. Ігор Кузик, відповідальний секретар газети Прикарпатського військового округу «Армія України», — вийшов з редакції і не повернувся; тіло знайдене через кілька місяців; убивць не виявлено. Ігор Грушецький, працівник черкаської молодіжної газети, автор гострих викривальних статей, — тіло з черепно-мозковою травмою знайдене неподалік помешкання журналіста. Олександр Мокренко, ведучий передачі «Суботній експрес» (Крим), — забитий двома невідомими, один з яких був у міліцейській формі, по дорозі на роботу.

Ст. 225

Анатолій Танадайчук, співробітник вінницької газети «Панорама», мав гостре безкомпромісне перо, відомий викривальними статтями, — несподівано увечері потрапив до лікарні, а вранці помер, хоч до цього на здоров'я не скаржився; діагноз — сердечна недостатність. Володимир Бехтер, редактор радіо Одеського держте-лерадіооб'єднання, — помер у лікарні в лютому 1997 року від тяжкої травми голови. Петра Шевченка, кореспондента газети «Кієвскіє вєдомості», автора викривальних публікацій про роботу луганських спецслужб, — знайшли у Києві повішеним; офіційна версія — самогубство, у що не вірять його колеги ¹⁶³.

Різні журналісти, різні регіони, різні форми загибелі. Не в усіх випадках можна побачити політичні мотиви. Але в усіх є певна типологічна схожість: а) як правило, жертвами ставали непересічні, гострі журналісти; б) так чи інакше їхня смерть була пов'язана з їхньою професійною діяльністю; в) практично в усіх випадках порушувалась кримінальна справа «за фактом» і практично кожна з них закінчувалась нічим; г) при розслідуванні всіляко уникали називати політичні мотиви загадкових смертей: арсенал формулювань причин обмежений — якщо без слідів насильства, то хвороба (як правило) серця; якщо є явні травми, то «з метою пограбування», якщо пов'язано з пожежею, то виключно «нещасний випадок», якщо не було явних слідів насильства, то самогубство.

На двох трагічних випадках варто зупинитися детальніше, оскільки вони, по-перше, стали резонансними; по-друге, — стоять на протилежних полюсах правової класифікації: один вважається нещасним випадком, другий — є найманим убивством; по-третє, обидва випадки мають чітко виражене політичне підґрунтя. Йдеться про трагічну загибель відомого тележурналіста Вадима Бойка взимку 1992 року та одеського редактора Бориса Дерев'янка, застреленого по дорозі на роботу влітку 1997 року.

_________________

163 Див.: «Журналіст України». — 1997. — № 3-4.

Ст. 226

Вадим Бойко був редактором і ведучим популярної молодіжної телевізійної передачі «Гарт». Він уміло скористався хоч і обмеженими, але порівняно значними можливостями політичного потепління за часів перестройки: «Гарт» порушував актуальні проблеми, ставив питання гостро і безкомпромісно. Він був журналістом, якого добре знав електорат та який на хвилі широкої підтримки пробудженої громадськості легко переміг на парламентських виборах 1990 року і став народним депутатом Верховної Ради України.

Практично всі журналісти-депутати не полишали своєї професійної діяльності, тим більше, що депутатство відчиняло двері високих кабінетів і полегшувало збір цікавого, раніше недоступного матеріалу. Не полишив своє дітище «Гарт» і Вадим Бойко. Він не любив передчасно розкривати творчі карти, але натяками ділився з друзями. Зокрема про те, що намагається з'ясувати, куди ж поділися великі компартійні гроші, яких після заборони компартії та арешту її банківських рахунків виявилося «як кіт наплакав». Це при тому, що до значної суми, яку давали партійні внески, додавались казкові прибутки від партійних підприємств, особливо поліграфічних. Деякі кінці йому вдалося знайти. «Багато великих і малих фірм і фірмочок отримали стартовий капітал із каси КПРС. Зовні — все чисто, благородно, а між тим «ноги» новоявленої мафії ростуть саме звідти. Хочу дещо зняти, — ділився Вадим Бойко зі своїм другом журналістом Олександром Зоркою. — «Кінці» там сховані настільки глибоко, що... Адже вони не тільки окремих людей — підприємства, газети купляють... Вже того, що у мене є в досьє, достатньо, щоб деяких наших керівників зробити колишніми...» ¹⁶⁴.

І от 14 лютого 1992 року Вадима Бойка не стало — згорів у власній квартирі. Кримінальна справа була припинена, офіційна версія смерті — вибух телевізора «Електрон» і спричинена ним пожежа у квартирі, де була каністра з бензином. Вірогідність версії слідчі органи підкріплювали тим, що жодних матеріалів чи досьє з викривальними документами не було знайдено.

__________________

¹⁶⁴ Див.: «Журналіст України». — 1997. — № 3-4. — С 15.

Ст. 227

Те, що не було виявлено викривальних матеріалів, стало для слідчих одним з головних аргументів припущення, що трагічний випадок не є наслідком зумис-ного знищення журналіста. Але це ще більшою мірою може бути аргументом того, що й пожежа у квартирі, і загибель господаря саме і були задумані задля того, щоб жодних викривальних матеріалів не виявилося. Тим більше, що ціла низка запитань не знайшла пояснень і переконливих відповідей у ході слідства. Наприклад, у тілі загиблого експертиза не знайшла уламків скла чи металу — отже, вибух телевізора не міг спричинити смерті. Слідством з'ясовано, що ще близько сьомої ранку в день смерті з його квартирного апарата велася телефонна розмова з Москвою. Отже, або Бойко не спав (телевізор так рано не було потреби вмикати), або його вже не було в живих, а говорив хтось інший. А якби він навіть спав, то від вибуху телевізора мусив би прокинутись і мав би змогу вирватись з вогню. Пожежники прибули через 4 хвилини після спалаху вогню, а ще через 19 хвилин пожежа була локалізована. Але, як свідчать очевидці, за цей час бетонне перекриття між поверхами під квартирою Бойка так покоробилося від вогню, що зробило квартиру непридатною для проживання. Окремі фахівці запевняють, що таку температуру, та ще за якихось 23 хвилини, не можуть дати ані бензин, ані інші доступні легкоспалахуючі матеріали; її можна досягти тільки із застосуванням термічних спецзасобів, на кшталт, наприклад, напалму ¹⁶⁵.

Але справа була закрита. Жодних викривальних матеріалів, жодної політики... Просто — нещасний випадок... І кінці — у воду...

В одеській трагедії нещасний випадок виключається: Борис Дерев'янко був убитий серед білого дня, на вулиці, чотирма кулями, випущеними зі зброї, що призначена для спец підрозділів міліції. «Вечерняя Одесса», яку понад 24 роки редагував Дерев'янко, була гострим і викривальним виданням, а останнім часом перед вбивством редактора — чи не єдиною реальною і активною опозицією міській владі.

________________

¹⁶⁵ Див.: «Журналіст України». — 1997. — № 3-4. — С 15.

Ст. 228

Крім того, преса допускає, що Борис Дерев'янко цілком міг балотуватися на посаду міського голови — такий крок цілком виправдувався його рішучим характером ¹⁶⁶.

Про те, що вбивство мало політичний характер, свідчили також факти залякування і неодноразові напади на працівників одеської «Вечірки», які мали місце до серпневої трагедії. Сам Борис Дерев'янко писав про це ще за рік і чотири місяці до смерті, коли був жорстоко побитий оглядач газети Віталій Чечик: «Нинішній напад на Віталія Чечика — вже п'ятий щодо працівників «Вечерней Одессы»: вдруге побивають Чечика, три кулі (одна вцілила в ногу) випускають у Сергія Лебедева, в 1995 році двічі «наїжджають па мене: в 1994 році під час виборчої кампанії наскік в редакції, 29 лютого 1996 року у дворі мого будинку стріляють по машині» ¹⁶⁷.

Влада зреагувала на вбивство Дерев'янка звично: грізними заявами президента і правоохоронних органів (цій би реакції поменше слів та побільше дії). Хоча були й відмінності від звичного: стало зрозумілим, що цього разу звиклим струсом повітря розхвильовану громадськість, яка вимагає конкретних результатів, не заспокоїти. І тому сам міністр внутрішніх справ Кравченко контролює справу, перетасовується слідча група і оголошується, що затримано «обґрунтовано підозрюваного» у здійсненні вбивства. Навіть якщо було затримано справжнього вбивцю редактора, то це мало міняло справу — замовника так і не названо. Тому не можна сказати достеменно, хто насправді стояв за найманим убивцею?

Правоохоронні органи змушені були визнати, що вбивство редактора Дерев'янка пов'язане з його професійною діяльністю, але воно нібито не має політичних мотивів.

__________________

¹⁶⁶ Див.: Розов Ігор. Чому вбили редактора «Вечерней Одессы»? — «День», 20 серпня 1997р.

¹⁶⁷ Див.: «Вечерняя Одесса», 19 серпня 1997 p.

Ст. 229

Владі дуже хочеться будь-яке вбивство журналістів перевести в русло суто кримінальне, відділити його від політики, бо політичне вбивство для влади дуже не бажане як у плані внутрідержавного резонансу, так і в плані міжнародної опінії.

З 2000 року Україна стає сумно відомою у світі як країна, де за професійну діяльність убивають журналістів. Пильна увага світової спільноти до України посилюється через так званий «касетний скандал». 16 вересня 2000 року зник відомий журналіст, засновник незалежного і гостро критичного Інтернет-видання «Українська правда» Георгій Ґонґадзе, написавши перед цим заяву до Генпрокуратури про те, що за ним стежать з машини працівники МВС. Через два місяці у лісі під Таращею знаходять обезглавлений труп, в якому друзі Ґонґадзе упізнають тіло свого товариша. Керівники правоохоронних органів явно розгублені, демонструють власну неспроможність чи некомпетентність у розслідуванні, роблять нелогічні та облудні заяви — нібито знайдене тіло перезимувало, тобто не може належати Георгієві, що самого журналіста після зникнення нібито бачили живим тощо. Загальна розгубленість посилюється, коли депутат Олександр Мороз оприлюднює у Верховній Раді записи майора Мельниченка, в яких голосом, схожим на голос Л. Кучми, йдеться про журналіста Ґонґадзе і дається порада позбутися його. Скандал набрав чи не найбільшого розголосу в Україні і в світі.

Змінювалося керівництво Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, але слідство так і не закінчене. Минуло п'ять років з дня зникнення журналіста, а замовників його жорстокого вбивства так і не було названо. Можливо, ситуація зміниться на краще після перемоги Помаранчевої революції.

Після вбивства Ґонґадзе, як, власне, і до цього, продовжували гинути журналісти. 2001 року було вбито редактора миколаївського тижневика «Час» Володимира Смирнова, луганського видавця газети «XXI век» Олега Бреуса, директора телерадіокомпанії «ТОР» з Донбасу Ігоря Александрова.

Ст. 230

Загибель останнього також стала резонансною, оскільки слідчі сфальсифікували справу, звинувативши у злочині людину, до нього не причетну, яку згодом було умертвлено в тюрмі.

Терор проти журналістів став зловісним та аномальним складником державної політики в інформаційній сфері. Сумна картина, а для українських журналістів по-справжньому трагічна — вони змушені або зраджувати професійні принципи і підспівувати владі, або труситися від страху, але ризикувати — писати і показувати правду. Відома, критично налаштована до влади журналістка Тетяна Коробова, на той час — оглядачка газети «Грані плюс», дійшла висновку: «Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору» ¹⁶⁸. Досить лояльний до влади телеведучий Микола Вересень слушно зауважив: «Наша безпека — це питання системи, а не охорони» ¹⁶⁹.

Справді, справа в системі, яка все більше за суттю, та й за формою, стала за президентства Кучми перетворюватись у тоталітарний режим. Його все більше не влаштовувала правда, відкритість, прозорість — невід'ємні принципи й атрибути демократичного суспільства. Звідси — ставлення до свободи слова, засобів масової інформації і журналістів. Не випадково у десяток найбільших ворогів засобів інформації Американський Комітет захисту журналістів кілька разів вносив прізвище Президента України Леоніда Кучми ¹⁷⁰.

Позитивні зміни після Помаранчевої революції в інформаційній сфері тільки підкреслили: до цього жили в поліцейській державі, просякнутій метастазами корупції і злочинності, в багні брехні і дезінформації, де про права людини, свободу слова і преси тільки говорили, де добитися правди було неможливо.

__________________

¹⁶⁸ Див.: Як захистити журналістів у країні, де їх убивають. — Газета «Дзеркало тижня», 16 липня 2001 р.

¹⁶⁹ Див.: Там само.

¹⁷⁰ Радіо «Свобода», 26 березня 2002 p. — http://www.radiosvo-boda.org (news)

Ст. 231

Поиск по сайту: