Свобода слова як вияв демократії

Демократія — це і є, власне, реалізована свобода слова. Можна сказати й навпаки: свобода слова — це є демократія. Демократія передусім — це можливість дискусії. Тільки при зіткненні різних і, головно, протилежних позицій і думок, викрешується істина. Широко відомий дотепний афоризм Вольтера: «Я не поділяю ваших поглядів, але я віддам життя за те, щоб ви могли їх висловити» ¹³⁴.

Чи варто говорити, що розуміння діалектики свободи і необхідності надзвичайно важливе для журналіста, який, фактично, і має реалізовувати свободу слова як найбільше завоювання демократії? Журналіст, по суті, стоїть на сторожі правдивого слова, він його генератор і передавач. Звідси надзвичайно важлива суспільна роль журналіста як адепта і служителя демократії.

Світлої пам'яті Анатолій Москаленко, багатолітній директор Інституту журналістики, цілком слушно наголошував: «Для журналіста бути самим собою — одночасно означає відчувати відповідальність перед людьми, серед яких він живе і для яких пише...

...У журналістській роботі найбільший тягар відповідальності легший, ніж тягар безвідповідальності. Від першого, буває, втомлюються, від другого духовно вмирають ¹³⁵».

Свобода слова — категорія не стільки філософська, скільки політична. В усьому демократичному світі вона є невід'ємним природним чинником суспільного буття і одночасно — однією з найістотніших засад конституційного ладу і невід'ємною частиною міжнародного права.

_______________

¹³⁴ Див.: Капелюшний А. О. Енциклопедія афоризмів і крилатих фраз // Журналістика — це спосіб життя. — Львів: ПАІС, 2004. — С 248.

¹³⁵ Див.: Москаленко А. 3. Вступ до журналістики. — К., 1997. — С 103.

Ст. 193

Параграф 1 статті 10 Європейської Конвенції про права людини визначає: «Кожен має право на свободу самовираження. Це право включає свободу мати свою думку, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку властей та незалежно від кордонів».

Ось чому свобода слова, свобода друку, свобода засобів масової інформації є засадничою основою державної інформаційної політики. Ці засади відображені в конституційних законах демократичних держав, і їх безумовне дотримання є обов'язковим як для влади, так і для громадянського загалу. Ось кілька прикладів з правової практики країн західної демократії.

У першій поправці до Конституції Сполучених Штатів Америки, схваленій у 1791 році, передбачливо застерігається можливість найменшого замаху на свободу ЗМІ: «Конгрес не може ухвалити жодний Закон, який... обмежує свободу слова або преси».

У статті 21 Конституції Італійської Республіки задекларовано: «Всі мають право висловлювати свої думки усно, письмово та будь-яким іншим способом їх поширення. Преса не може підлягати дозволу або цензурі. Конфіскація можлива тільки на підставі вмотивованого акту судової влади...»

Стаття 5 Конституції ФРН проголошує: «Кожен має право вільно виражати і поширювати свою думку в усній формі, письмово або у формі фотографії...»

Статтею 21 Конституцією Японії гарантується «свобода зборів і об'єднань, а також свобода слова, преси і всіх інших форм вираження думок. Жодна цензура не допускається. Конфіденційність будь-яких засобів зв'язку непорушна».

Свобода слова стала невід'ємною частиною міжнародного права. Параграф 1 статті 10 Європейської Конвенції про права людини визначає: «Кожен має право на свободу самовираження. Це право включає свободу мати свою думку, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку властей та незалежно від кордонів».

Ст. 194

Свобода преси (в значенні всіх видів мас-медіа) є найяскравішим і найпосутнішим втіленням свободи слова, тому часто ці поняття ототожнюють.

Що ж розуміється під поняттям «свобода преси»?

Свобода заснування засобів масової інформації — передусім. До проголошення Незалежності в Україні такої свободи не було. За тоталітарного режиму існувала безмежна монополія компартії на пресу. Журналістика, як і будь-яка літературна праця, згідно з постулатом Леніна про партійність преси, розглядалася лише як складова партійної роботи, а засоби масової інформації — як гвинтик загальнопартійної справи. Тому вся преса, незалежно від її тематики і напрямку, вважалася партійною, керівні кадри входили до партійної номенклатури і призначалися партійними комітетами відповідного рівня, зміст публікацій суворо контролювався тими ж партійними комітетами і цензурою. Зрозуміло, що право на заснування газет, журналів, не кажучи вже про теле- і радіоредакції, які були виключно державними, що теж означало — партійними, мали тільки партійні комітети і органи державного управління, а також повністю підпорядковані партії громадські організації (профспілки, комсомол тощо).

І тільки з настанням горбачовської перестройки, яка в рамках проголошеної демократизації та гласності трохи пом'якшила режим, був прийнятий союзний Закон «Про пресу та інші засоби масової інформації» —- явище на той час справді незвичне. Він у досить ліберальному дусі регламентував взаємини преси і суспільства, зокрема передбачав можливість виступати засновниками друкованих органів громадським організаціям і навіть трудовим колективам.

Цією обставиною сповна скористалася редакція газети «Вечірній Київ», яка в рамках перестройки у межах можливого критикувала систему, хоча на титулах тоді по-старому значилося: газета Київського міського комітету Комуністичної партії України і Київської міської Ради народних депутатів. Звичайно, вершиною мріянь редакційного колективу було зробити видання справді незалежним.

Ст. 195

Незалежним передусім від партії. І від радянської влади. Стати газетою киян і для киян. Найприкметнішою рисою «Вечірнього Києва» часів перебудови нарівні з конфронтацією з партійними органами була опора на читачів, постійне спілкування та надійний зворотний зв'язок із ними. Це й створило їй надзвичайну популярність: 1991 року загальний наклад «Вечірки» перевищив 570 тис. примірників — це був найвищий тираж серед усіх вечірніх газет Радянського Союзу, з Москвою і Ленінградом включно.

Ми часто радилися з читачами з найрізноманітніших гострих проблем того часу. Тож і запропонували через газету відповісти на запитання анкети, яким вони бачать «Вечірній Київ»: газетою міськкому партії? міської партійної організації? Київради? спільною газетою міськкому партії та Київради? незалежним часописом? ¹³⁶ Інтерес до цієї анкети був величезним: „за два з половиною тижні редакція отримала понад 45 тисяч відгуків. З них на користь міському та міської парторганізації висловилось 1,35%, на користь Київради — 16,7%, а переважна більшість тих, що відгукнулись (74,5%), рішуче висловились за те, щоб «Вечірній Київ» був незалежним виданням.

До Держкомпреси було передано Заяву на реєстрацію часопису. І міськком партії, і Київрада, дізнавшись про це, намагалися не допустити реєстрації. Однак Закон був на нашому боці, і Держкомпреси не ризикнув відмовити. 27 вересня 1990 року «Вечірній Київ» був зареєстрований на все республіканську аудиторію як незалежна газета, засновником якої значився трудовий колектив — і це тоді, коли компартія ще була при владі! Редакції вручено свідоцтво про реєстрацію серії КП М 26 — відбиток його титульної сторінки було вміщено на першій сторінці наступного номера ¹³⁷. Це число вийшло в кольорі — як святкове.

І тільки після проголошення незалежності Україні було повно реалізоване демократичне право на заснування засобів масової інформації. У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу)», ухваленому Верховною Радою 16 листопада 1992 року, було задекларовано: «Друковані засоби масової інформації є вільні»138, а також гарантувалось право на заснування ЗМІ «громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності; юридичним особам України та інших держав; трудовим колективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідального рішення загальних зборів (конференції)» ¹³⁹.

Як бачимо, Закон аж занадто демократичний, у ньому, на жаль, не обумовлювалися засади, на яких засновниками ЗМІ можуть виступати громадяни та юридичні особи інших держав. Це у молодій, незміцнілій державі призвело до певних викривлень і значної втрати національного інформаційного простору.

Свобода вільного висловлення думки у засобах масової інформації — один з найважливіших факторів свободи преси. Це означає, що кожному громадянину має бути забезпечене право вільно говорити, писати, публікувати свої думки, декларувати в засобах масової інформації власну позицію. Свобода вільного висловлення мусить становити конституційну норму. Жодних обмежень не може бути у висловленні світоглядних, релігійних, філософських, наукових, етичних, мистецьких та соціально-політичних позицій і поглядів.

_________________

¹³⁷ Див.: «Вечірній Київ», 29 вересня 1990 р.

¹³⁸ Див.: Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)», стаття 2.

¹³⁹ Див.: Там само, стаття 8.

Ст. 197

За радянських часів годі було й мріяти подати думку, яка б не збігалася з офіційною. Це вважалося крамолою, а за сталінізму могли б пришити й «ворога народу» з усіма наслідками, які тоді з цього випливали. Тому преса тих часів була одноманітною та однолінійною, вона виражала тільки позицію режиму.

Коли Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною, преса, попри певні рудименти тоталітаризму, загалом стала вільнішою, сміливішою, інформативнішою — практично були зняті обмеження на публічне обговорення гострих проблем. Поступово цей статус ЗМІ був закріплений законодавчо.

Свобода критики державних і політичних інституцій — чи не найприкметніша ознака свободи ЗМІ. Для різних політичних сил і окремих громадян мусить бути забезпечена дієва свобода критики правителів країни та їхньої діяльності. Саме на цих принципах побудовано систему багатопартійної демократії. Коли одна партія через демократичні вибори приходить до влади, то партія, яка вибори програла, стає опозиційною: вона може формувати тіньовий кабінет, вона здійснює контроль за діями правлячої партії, критикує ці дії, пропонує електоратові альтернативні кроки в тому чи тому питанні.

Однак виступи проти державної влади будь-якого рівня, навіть виступи проти існуючого ладу не слід плутати з виступами проти держави — це різні речі. Непорушність державних устоїв, територіальної цілісності країни, її кордонів мають бути святими поняттями для кожного громадянина, і кожен громадянин зобов'язаний все це берегти як зіницю ока.

На жаль, в Україні цього не дотримуються. Сучасні необільшовики, наприклад, відкрито виступають проти незалежності держави, в якій живуть, закликають до її ліквідації через відновлення колишнього СРСР чи його замінника. Такі заклики (і це найбільший нонсенс) звучать з трибуни найвищого законодавчого органу — Верховної Ради.

Ст. 198

Свобода вибору для аудиторії (що читати, слухати, дивитися) — є однією з характерних ознак свободи слова і демократії загалом. Тобто, як окрема особа, так і група людей, самі обирають пріоритети: які друковані видання читати, які програми телебачення дивитися, які радіопередачі слухати. Така свобода реалізується повністю також в Україні, і сьогодні навіть дивно подумати, що її могло колись не бути. А такі часи були. За тоталітарного режиму мало того, що не було з чого вибирати, — всі газети на один копил, усі радіо- і телепередачі про одне і те саме: ставши на трудову вахту (на честь свята, компартійного з'їзду, ювілею тощо), показують високі зразки продуктивної праці. Мало того, друковані видання ще й силоміць нав'язували. Всі комуністи зобов'язані були передплачувати бодай одне з партійних видань, комсомольці — відповідно молодіжну пресу, всі радіослухачі змушені були слухати першу програму радіо, бо трансляційна мережа охоплювала практично всі житлові будинки і в кожній квартирі та сільській хаті був установлений динамік. Радіоприймачі мали тільки заможні люди, але й по них було важко послухати, наприклад, «Голос Америки», радіо «Свобода», Бі-Бі-Сі чи «Німецьку хвилю»: «ворожі голоси» постійно і нещадно заглушувались, на що витрачалися шалені кошти.

Нині в Україні великий вибір засобів масової інформації: кожен зможе знайти для себе такий, який йому до смаку. Щодо цього жодних обмежень немає: є гроші — купуй, передплачуй, читай, дивися, слухай.

Одначе кожне видання, теле- чи радіокомпанія намагаються доступними їм засобами залучити на свій бік споживача. Для цього використовуються різні заохочувальні засоби: конкурси, вікторини, виділяються різноманітні призи, проводяться рекламні кампанії. Але право вибору завжди залишається за споживачем.

Особиста свобода журналіста пов'язана з реалізацією демократичного принципу свободи слова і випливає з нього. Це надзвичайно важливий фактор не тільки успішного виконання журналістом його функціональних обов'язків, а й узагалі свободи творчості.

Ст. 199

Особиста свобода журналіста реалізується, по-перше, через свободу вибору засобу масової інформації для праці; по-друге, — через можливість висловлювати власну позицію, власну думку в цьому засобі масової інформації.

У першому випадку, здається, особливих проблем не виникає. Ніхто формально не може перешкоджати журналістові запропонувати себе, свої знання і професіоналізм будь-якому засобові масової інформації. Але й адміністрація засобу масової інформації вільна добирати кадри на свій розсуд та уподобання. Об'єктивно вона зацікавлена в тому, щоб брати на роботу якщо не журналістів з іменем, яких можна на пальцях полічити, то справді досвідчених і талановитих. Адже від їхніх професійного рівня, таланту і здібностей залежить рівень самого засобу масової інформації, а отже — його популярність.

За радянських часів закон забороняв відмовляти працівникові у прийомі на роботу, якщо тільки є вакансія, — щоправда, адміністрація завжди знаходила десятки відмовок, якщо пошуковувач робочого місця чимось не підходив чи просто не подобався. Тепер же, за капіталістичної дійсності, пошуковувачеві можуть прямо і безапеляційно сказати: ви нам не підходите. Або: у ваших послугах потреби немає. Тому, як правило, невідомих журналістів адміністрація бере на роботу з іспитовим терміном, але не більшим, ніж два місяці. Якщо за два місяці працівник не звільнений з посади, то він за законом автоматично, навіть без видання наказу, стає постійним (штатним) працівником.

Як бачимо, попри видимість існування права свободи вибору місця роботи, реалізувати це право не так легко, як може здатися.

Що ж до можливості журналістові висловлювати власну думку у засобі масової інформації, в якому працює, то тут справа ще складніша. Без проблем це може бути лише тоді, коли власна думка журналіста збігається з думкою редактора (головного редактора).

Ст. 200

Робота редакції, наприклад, друкованого засобу масової інформації, регламентується Статутом, який у свою чергу затверджується засновником. Так само ним же призначається редактор (головний редактор) видання. Законом передбачено, що редакція реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками) ¹⁴⁰. Отже, якщо власна думка журналіста, його погляди не збігаються з позицією засновника, то Закон на боці засновника. Журналістові нічого не залишається, окрім: 1) змінити свої принципи, своє бачення тієї чи тієї ситуації, оцінку тих чи тих фактів, пристосувавши їх до вимог засновника, на сторожі яких стоїть головний редактор; 2) твердо стояти на своєму, при цьому відразу шукаючи собі іншу роботу. Тому зрозуміло, що в газеті, заснованій політичною партією, журналіст мусить утілювати в життя ідеологію цієї партії; в газеті, заснованій певним олігархом чи його структурами, на першому місці стоятимуть інтереси цього олігарха. Ну й годі говорити про можливість принципової критики органу влади у засобі масової інформації, якщо цей орган є засновником цього засобу.

Українське суспільство цілком визріло для сприйняття загальнодемократичних цінностей і зокрема свободи слова. За опитуванням, проведеним соціологічною службою Українського Центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова з 21 по 28 травня 2002 року у 24 областях України, приблизно 57,2% населення України вважає, що українському суспільству потрібна повна свобода слова. В той же час більшість з 2015 респондентів віком від 18 років, які взяли участь в опитуванні, поставили б свободі слова в Україні «трійку» за п'ятибальною системою. На «двійку» оцінили стан свободи слова 20,5%, «четвірку» поставили б 14,4% з опитаних ¹⁴¹. Така громадська думка не була, на жаль, випадковою чи помилковою — вона відображала тодішній стан свободи слова у нашій країні.

_____________________

¹⁴⁰ Див.: Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)», стаття 21.

¹⁴¹ Див.: Інтернет-видання «Українська правда» 04.06.02: http://www.pravda.com.ua

Ст. 201

Поиск по сайту: