Тиск влади на пресу

Проблема взаємин преси і влади стала однією з найпекучіших у пострадянській Україні. І хоч вона була не такою помітною, як, наприклад, енергетичні чи соціальні проблеми, невиплата зарплатні та пенсій тощо, від її розв'язання значної мірою залежали такі атрибути демократії, як гласність, свобода слова і друку, плюралізм думок, без чого, власне, не буває самої демократії. Найприкметнішою рисою державної інформаційної політики тодішньої української влади було намагання будь-що приборкати мас-медіа — кого батогом, кого пряником, — щоб убезпечити себе від критики. Це, як правило, властиво слабким режимам, які щосили тримаються за владу, що випорскує з їхніх рук.

Україні дісталися від тоталітарного режиму не тільки колишні закони, а й сама законодавча система та її кадри. Старі закони замінювалися новими швидше, ніж кадри, які треба виховувати і навчати роками. Тому в тих самих прокурорських кабінетах залишились ті самі люди, підготовлені минулою системою: зі старими звичками, схильностями, з рецидивами того самого сумнозвісного телефонного права, коли долю людини вирішував не закон, а телефонна вказівка зверху.

Ст. 174

У незалежній Україні, як і в радянській, влада для залякування і шантажу опонентів продовжувала за традицією використовувати прокурорські органи — вони, як і колись, мають право нагляду за дотриманням законодавства. Першою газетою, яка потрапила на зуби прокуратурі (Генеральній!), була газета «Вечірній Київ» — надто самостійна і надто критична.

Редакція отримала за підписом в. о. Генерального прокурора В. Дацюка листа про те, що Генеральною прокуратурою України порушено «кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 126 Кримінального Кодексу України» ¹²² з лицемірним проханням оприлюднити його (вочевидь з розрахунку залякати передусім редакцію «Вечірки» та й інших). Суть полягала в тому, що газета під рубрикою «Дискусійна трибуна» опублікувала два протилежні за змістом листи: в одному з них компартія різко критикувалась як злочинна організація, в другому — захищалася, хоча критикувались такі її високі функціонери, як Борис Єльцин та Леонід Кравчук, які, на думку авторки В. Єрофеєвої (до речі, колишньої працівниці міської прокуратури), стали дегенератами, зрадивши свою партію. Саме ці слова були сприйняті Генпрокуратурою «як образливі вислови на адресу президентів України і Російської Федерації Кравчука Л. М. і Єльцина Б. М., що принижують честь і гідність глав суверенних держав» ¹²³.

«Вечірній Київ» оприлюднив цього листа з Генпрокуратури під заголовком «Шиють кримінал...» У примітці «Від редакції» висміювались надумані претензії до газети і ставились запитання: «Зокрема, проти кого порушено кримінальну справу? Які закони Російської Федерації поширюють свою дію на Україну? А якщо ні, то який закон України стоїть на сторожі честі і гідності глав інших суверенних держав у цілому та Б. М. Єльцина зокрема?» ¹²⁴.

________________

¹²² Див.: «Вечірній Київ», 6 серпня 1992 р.

¹²³ Див.: Там само.

¹²⁴ Див.: «Вечірній Київ», 6 серпня 1992 р.

Ст. 175

Редакція, незважаючи на візити слідчих із міської прокуратури (їй було передано справу для подальшого провадження), вилучення оригіналу листа, ви клики працівників редакції до слідчих кабінетів, вирішила скористатися єдиною реальною, їй доступною і вже не раз випробуваною зброєю — гласністю. На сторінках газети розгорнулася дискусія з цього приводу. Друкувалися повідомлення про хід розслідування, листи читачів, коментарі юристів, які переконливо доводили, що кримінальна справа шита білими нитками, бо насправді є спробою політичної розправи над незалежною газетою, що закон порушила не редакція, опублікувавши думку читачки, і не читачка, яка скористалася своїм правом на свободу слова, а прокуратура, здійснюючи тиск на газету і її авторів, порушує законодавство України ¹²⁵.

Цей прецедент, створений Генпрокуратурою, набув міжнародного резонансу. Із заявою про порушення прав людини та свободи слова виступили українські та зарубіжні (акредитовані в Україні) журналісти. Листа на ім'я Президента надіслала Комісія з прав Людини Світового Конгресу Вільних Українців за підписами Христини Ісаїв та Андрія Вітера.

Справа таки луснула як мильна булька — її довелося офіційно припинити за відсутністю складу злочину. І не тільки через тиск з боку громадськості, а передусім тому, що жодного криміналу накопати не вдалося, а копати міській прокуратурі доводилося ніби під збільшуваним склом громадської уваги, оскільки провадження справи широко висвітлювалося у «Вечірньому Києві» та в іншій пресі.

_______________

¹²⁵ Див.: «Вечірній Київ», 12, 14, 17, 19 серпня 1992 р.

Ст.176

Однак це не стало повчальним уроком ані для прокуратури, ні для інших високих сановників. Приблизно така сама ситуація повторилась, коли «Вечірній Київ» опублікував різку заяву Народного Руху України, в якій відверто говорилося, що «Президія Верховної Ради України, керована Олександром Морозом та Олександром Ткаченком, довела своїми рішеннями та діями професійну непридатність і неприховану корисливість» ¹²⁶, і висувалася вимога переобрання і Президії Верховної Ради, і персонально О. Мороза та О. Ткаченка. У відповідь на рухівську заяву Олександр Мороз, образившись не на жарт, виступив із власною заявою. В ній відкидалися рухівські звинувачення та містилися погрози на адресу окремих надто «незалежних» видань ¹²⁷, які отримають відповідну політичну, моральну та юридичну оцінку. Олександр Мороз підкреслював, що буде порушено справу в суді проти тих друкованих засобів масової інформації та окремих осіб, які безпідставними звинуваченнями принижують його честь та гідність.

І справді, по якомусь часі Олександр Мороз звернувся до Генпрокуратури — а не до суду! — про захист честі й гідності. Редакція «Вечірки» дізналася про це з листа від заступника прокурора Києва В. Шевченка, який просив надати необхідні матеріали у зв'язку з тим, що «прокуратурою м. Києва проводиться перевірка по зверненню Голови Верховної Ради України Мороза О. О. до генеральної прокуратури України щодо публікації в газеті «Вечірній Київ» за 31.03.95 р. заяви Народного Руху України під заголовком «Таке керівництво нам не потрібне...» ¹²⁸. Але дискусія з цього приводу на сторінках газети не розгорілася: чи то працівники міської прокуратури набралися сміливості чесно сказати замовникові, що критику не слід сприймати за образу честі й гідності, чи то відчуття здорового глузду підказало заявникові, що слави він на цьому не заживе, а от репутацію свою може підмочити, тільки справу тихо згорнули і дали редакції спокій.

______________

¹²⁶ Див.: «Вечірній Київ», 31 березня 1995 р.

¹²⁷ В заяві О. Мороза ніяких інших «надто "незалежних"» видань, окрім «Вечірнього Києва» не називалося.

¹²⁸ Лист міськпрокуратури № 15/788-95 від 18.04.95. — Редакційний архів «Вечірнього Києва».

Ст. 177

Наведені факти характерні тим, що влада для розборок з приводу політичних позицій, оцінок, симпатій чи антипатій, висловлених у пресі, які не збігаються з офіційною точкою зору, широко використовувала органи прокуратури. Ці органи, які мали б за законодавством стежити, щоб не порушувались закони, самі йшли на їх порушення, догоджаючи можновладцям. Отже, цим утискувалась свобода слова в Україні та порушувались права людини, зокрема право вільно висловити свою думку та право на інформацію. До того ж, на боротьбу з пресою, в діях якої не було жодного криміналу, відверталися значні сили фахівців, яких так не вистачало в боротьбі з організованою злочинністю, корупцією та мафією. Нарешті, такими діями завдавалась значна шкода суспільній моралі, поширювався правовий нігілізм і сваволя, підривалась у людей віра у правову справедливість і правовий захист. Як наслідок, окремі видання, у яких забракло послідовності і мужності у відстоюванні демократичних принципів, мусили змінювати свій тематичний напрямок, виявляти обережність у наведенні критичних фактів та в їх оцінках, у результаті чого споживачі отримували неповну, а то й спотворену інформацію.

Поиск по сайту: