Зовнішні інформаційні війни

Проблема захисту національного інформаційного поля не тільки назріла, але й постала надзвичайно гостро в українському суспільстві. Не лише в столиці, а й у регіонах збагнули, яка небезпека може загрожувати Україні, якщо вона втратить свій медіа-простір. І багато хто слушно пов'язує інформаційний суверенітет з державним, бачить їхню взаємозалежність. «Чи достатнє у керівних колах країни розуміння зростаючої загрози національному суверенітету, — запитує газета «Панорама Сумщини», — і якщо так, то чи не настала пора вдатися до пріоритетно форсованих підходів у розбудові власної потужної інформаційної індустрії» ²¹⁴.

Риторичного перебільшення тут немає. Цій проблемі присвячено немало публікацій, зокрема, й стаття Олександра Литвиненка у журналі «Нова політика», в якій зазначається, що теоретично ідея опосередкованого впливу на матеріальний світ через світ інформаційний уже опрацьована наукою. Навіть запущено в науковий обіг поняття «інформаційної зброї» як сукупності технічних, організаційних, політичних засобів, за допомогою яких реалізуються інформаційні загрози.

У США ця проблема розробляється комплексно ще з початку 90-х років минулого століття. А 1995 року Пентагон прийняв так звану «доктрину інформаційних воєн», в основу якої покладено положення футурологічної концепції А. Тофлера про інформаційний етап у розвитку суспільства, згідно з якою головним ресурсом сучасного суспільства є інформація ²¹⁵.

Власне, інформація як засіб впливу на суспільну свідомість використовується давно у різних країнах.

_________________

²¹⁴ Див.: Або і або! Третього у третьому тисячолітті не дано // Газета «Панорама Сумщини». — 23 січня 1997 р.

²¹⁵ Див.: Олександр Литвиненко. Інформація і безпека // Нова Політика. — 1998. — № 1. — С 47.

Ст. 297

Яскравим зразком такого її використання була пропагандистська машина Гебельса у фашистській Німеччині чи система ідеологічної обробки населення комуністичною пропагандою в СРСР. Але на початок 90-х років у багатьох країнах (більш ніж у 30-ти, за твердженням «Нової політики») провадяться наукові дослідження з проблематики інформаційної зброї.

Зрештою, про значення інформації та інформаційної боротьби свідчать і факти створення у багатьох країнах спеціальних служб: у США — Агентства національної безпеки (NSA), у Великобританії — Штаб-квартири урядового зв'язку (HGC), у ФРН — Німецької служби інформаційної безпеки (ВСІ) та Агентства національної безпеки Бундесверу, у Канаді — Управління безпеки зв'язку (ASC), у Росії — Федерального агентства урядового зв'язку та інформації при президентові РФ (ФАПСИ) ²¹⁶.

Як бачимо, інформаційна зброя, інформаційна агресія не є проблемою суто теоретичною — вона є справою цілком практичною. Недарма бюджет Агентства національної безпеки США, за даними на кінець 90-х років минулого століття, в декілька разів перевищував бюджет ЦРУ і становив близько $5 млрд, а штат його працівників нараховував до 24 тисяч осіб у центральному апараті та 40-50 тисяч у периферійних органах ²¹⁷.

Цей-таки журнал наводить приклади застосування інформаційної зброї під час військових дій у Перській затоці, на Балканах та у Африці. Геноцид проти народності тутсі, на думку автора журнальної статті, було спровоковано діями радіостанції, яка посідала монопольне становище в ефірі, а «інформаційна операція в Албанії забезпечила те, що абсолютно таємничі подй навколо збройного повстання жертв албанських «МММ» фактично не викликали здивування світової громадськості». Більше того, автор вважає, що «для здійснення контролю над усією пресою в країні треба контролювати лише 5—7 видань та 1-2 канали телебачення» ²¹⁸, і пропонує сценарій застосування інформаційної війни проти середньорозвинутої країни з населенням 30-70 млн чоловік, в якій агресором можуть виступити такі країни, як США чи Росія.

________________

²¹⁶ Див.: Олександр Литвиненко. Інформація і безпека // Нова Політика. — 1998. — № 1. — С. 47.

²¹⁷ Див.: Там само, с 48.

²¹⁸ Див.: Там само, с 47.

Ст. 298

При цьому ставка робиться на п'яту колону, яка є в будь-якій країні, на 2-3 загальнонаціональних видання та 1-2 радіостанції FM-діапазону. Зрештою, всі цілеспрямовані інформаційні дії приводять до «оксамитової революції» і до зміни режиму ²¹⁹. Не важко помітити, що ситуацію спроектовано явно на таку країну, як Україна. І підстави, як видно зі сказаного вище, для цього є цілком реальні. Недооцінка Україною експансії в її інформаційний простір може обернутися для неї втратою національного суверенітету.

Інформаційні війни виникли не сьогодні, вони велися й раніше. Згадаймо, як радянська влада оберігала населення від небажаної для неї інформації: «крамольна література», буржуазні газети не пропускалися через кордони; чужі радіоголоси глушилися. Недарма ж говорили тоді, що жили ми за залізною завісою.

З горбачовською перестройкою, проголошеною демократизацією та гласністю атмосфера стала дещо м'якшою, пожвавився міжнародний туризм, припинилося глушіння радіопередач «Голосу Америки», «Свободи», Бі-Бі-Сі. Потоки різноманітної інформації наповнили радіоефір Радянського Союзу. І хоч панівною ідеологією залишалася комуністична, як і раніше, збереглася цензура, та, безсумнівно, загальна ситуація змінилася на краще. Суспільство політизувалося, почали зароджуватися національно-визвольні рухи, випущеного Джина свободи загнати назад у пляшку (за залізну завісу) уже було неможливо. Розпочався й успішно завершився розпад радянської імперії. Звичайно, у цьому прогресивному процесі значну роль відіграла посилена інформаційна обробка населення, і не в останню чергу через радіоефір. Власне, це і була за суттю інформаційна війна як важливий складник так званої «холодної війни», що розпочалася між державами антигітлерівської коаліції після розгрому нацистської Німеччини.

_________________

²¹⁹ Див.: Олександр Литвиненко. Інформація і безпека // Нова Політика. — 1998. — № 1. — С 48—49.

Ст. 299

Нині, у час світового інформаційного вибуху, удосконалення електронної техніки і застосування нових технологій, початкові воєнних дій у гарячих точках планети зазвичай замість традиційної артпідготовки передує масована інформаційна обробка населення. За цією ознакою спостережливі політологи з великим ступенем ймовірності визначають, в яких регіонах розпочнеться війна. Скажімо, передвісником війни США в Іраку був здійнятий в американських (з відголоском у світових) мас-медіа галас про зброю масового знищення, яку нібито розробляв режим Саддама Гусейна. А коли адміністрація США перебудувала роботу своїх радіоцентрів «Свобода» та «Вільна Європа», знявши з них частину фінансування і перекинувши його для новостворених радіостанцій «Вільний Ірак» та «Вільний Іран», — для багатьох стало очевидним: готується вторгнення у ці країни. І справді — війна в Іраку стала доконаним фактом. Можна припустити, що така ж доля чекала й Іран, і тільки несподіваний опір та невдачі в Іраку перешкодили цьому. Однак, судячи з того, що інформаційна війна поти цієї країни не слабне, питання застосування проти неї збройної сили не знято з порядку денного.

Ще один ближчий до нас промовистий приклад. Помаранчева революція, що змінила режим Кучми, розпочалася з прориву інформаційної блокади, що її влаштувала тодішня влада. Власне, історія Майдану тісно пов'язана з гнітючою інформаційною ситуацією в країні. Так само, як і бунт журналістів. І це справді так — правдива інформація, що почала доходити до людей, розбудила їхню національну гордість, національну самосвідомість, перетворила населення в народ.

Отже, інформаційні війни стали реаліями нашого часу. І поки що кінця-краю їм не видно. Тому практично для кожної країни нині надзвичайно актуальним завданням постає забезпечення інформаційного суверенітету.

Ст. 300

Поиск по сайту: