Журналістики та державна ідеологія

Журналістика й ідеологія тісно пов'язані. Деідеологізованої журналістики як системи засобів масової інформації, а отже, як науки і професії, не буває. Це аж ніяк не суперечить принципам об'єктивності та правдивості журналістики.

Засоби масової комунікації є важливим складником політичної організації суспільства та активним фактором формування суспільної свідомості. Слід застерегти, що це не має нічого спільного з марксистською теорією партійності. Засоби масової інформації політичних партій, звісно ж, дотримуватимуться партійних програм і партійної ідеології. Однак усе це не повинне суперечити загальним поняттям державної ідеології. Суспільство — це не одна партія, народ — це не один клас чи окремий суспільний прошарок. Серцевиною народу є корінна, титульна нація, яка становить фундамент держави. Тому інтереси суспільства, інтереси народу, себто національно-державні інтереси мають ставитися вище від інтересів окремого класу чи окремої, хай і найчисленнішої, партії.

__________________

¹⁰⁹ Див.: Іван Белебеха. Честь України. — X., 2001. — С 166.

Ст. 133

З цього, власне, і повинна виходити журналістика, виконуючи свої соціальні функції на базі національно-державної позиції.

Сучасні дослідники журналістики пов'язують подальшу демократизацію та політизацію суспільства з необхідністю серйозного наукового підходу до питань ідеології як важливого напрямку суспільної діяльності, наголошуючи на потребі спиратися на три основні риси сучасної ідеології:

— створення системи світоглядних цінностей, а не підлаштовування ідеології під тимчасові інтереси;

— надання ідеології сили реального життя, глибокого аналізу епохи та історично пройденого шляху;

— переорієнтація мислення у зв'язку з необхідністю застосування нової концепції суспільного розвитку.

І це зрозуміло, оскільки ідеологія — то система поглядів, що осмислює історичний прогрес і віддзеркалює суспільні інтереси та стан суспільної свідомості ¹¹⁰.

У зв'язку з цим зростає роль журналістики загалом і журналіста зокрема, його особистої відповідальності як носія національної, державної ідеології. Тим більше в сучасний, перехідний період, коли утверджується українська національна ідея, триває процес національного державотворення, здійснюється непростий перехід від тоталітаризму до демократії в усіх сферах суспільного життя.

Від чого залежить суспільний вибір журналіста?

Передусім од світоглядної основи. А світогляд починає формуватися з дитячих років, із сімейного кола — саме тоді дитяча душа, мов губка, вбирає в себе народні традиції, народну звичаєвість, народну моральність, що складалися впродовж тисячоліть. Це той підмурок, на який мають лягти цеглини цілеспрямованої освіти.

_________________________

¹¹⁰ Див.: Олена Гриценко. Суспільство, держава, інформація. — К., 2001. — С 107-108.

Ст. 134

Звичайно ж, професія і характер праці журналіста вимагають, крім специфічних, ще й глибоких знань філософії, психології, логіки, економіки, політології та надто українознавства й української мови — не тільки як професійного інструментарію та будівельного матеріалу, але також як генетичного коду нації. Йдеться не стільки й не тільки про профільне навчання за програмами інституту чи факультетів журналістики, скільки й особливо про самовдосконалення, самоосвіту, вперте оволодіння поза інститутською лавою знаннями, що їх виробило людство.

Давно відома істина — добре пише той, хто добре мислить. Добре мислення якраз і дають ґрунтовні знання, ерудиція, на яких тільки й можуть пишним цвітом розквітнути не лише логіка, гострота мислення, професійна майстерність, а також інтуїція, внутрішнє розуміння суспільної ситуації, мистецтво точного прогнозу.

Національне відродження України відбувається за вельми складних умов, у доланні опору рудиментів тоталітаризму, у боротьбі прогресивних тенденцій з віджилими ідеологічними стереотипами. Не слід недооцінювати небезпеку з боку ворогів нашої незалежності, п'ятої колони, цілеспрямованих дій із-за меж країни, зокрема агресивної чужоземної експансії в наш національний інформаційний простір. За цих обставин надзвичайної ваги набирає почуття патріотизму, яке мають не тільки проповідувати журналісти, а й самі повсякчас його сповідувати. Немає вищої честі і чесноти, як бути патріотом свого народу, своєї нації, своєї Батьківщини. Патріотом не споглядальним, а дієвим та активним, готовим захищати національні цінності, свого народу, давати відсіч українофобству у будь-якому ншгеі.

З цього приводу наведу один цікавий випадок, який характеризує деяких представників української політичної та журналістської еліти.

Восени 1999 року перед принциповим футбольним матчем між збірними командами України та Росії у Москві, який викликав зрозумілий інтерес та ажіотаж в обох країнах, на каналі УТ-2 відбувся телеміст у живому ефірі Київ-Москва. Його ініціатор, принаймні з українського боку, телестудія «1+1», учасників же годі перелічити, бо їх налічувалося понад півсотні, і звичайно ж, вони були мовчазними статистами, які хіба що могли висловити свої емоції оплесками. Та серед них з обох сторін були, так би мовити, «забійники»: від Києва — тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони п. Горбулін, міністр закордонних справ п. Тарасюк, екс-президент України п. Кравчук; від Москви — прем'єр-міністр та міністр закордонних справ Росії г. г. Путін та Іванов, екс-прем'єр г. Черномирдін, відомий українонена-висник г. Затулін і... прем'єр-міністр України п. Пустовойтенко. Так, наш прем'єр був присутній у московській телестудії не просто принагідно (приїхав на футбольний матч і скористався нагодою нагадати про Україну), а по суті — підігрував московській політичній команді.

Загалом сам по собі задум цікавий і потрібний. Сусідів не обирають, із сусідством, навіть найнебажа-нішим, доводиться миритися. Тому варто і потрібно вести діалог з росіянами, доносити до них нашу правду, шукати і знаходити прийнятні компроміси, обстоюючи наші інтереси. Тим більше актуально це було перед гострим і напруженим футбольним матчем в атмосфері антиукраїнської істерії, яку нагнітали російські ура-патріоти.

Отже, сюжет телемосту складався з двох частин — домашнього завдання (відеокадрів про те, що знають українські діти про Росію, а російські — про Україну) і, власне, — обміну думками на актуальні теми. Домашні завдання виявилися досить цікавими, оскільки висвітлили не тільки рівень розвитку молодших школярів, а й їхні знання та рівень інтересу до сусідів. Відверто кажучи, українські діти здалися на голову вищими у своєму розвитку та ерудиції. Принаймні вони знали не тільки те, що Росія — це сусідня держава, що її столиця Москва, а що це багата і досить агресивна країна, що вона, м'яко кажучи, недобре ставиться до України.

Ст. 136

Російські ж школярі практично нічого певного і конкретного не могли сказати про Україну як державу, не знали де розташовані Київ і Мінськ.

Зрозуміло, що жалюгідний рівень знань маленьких росіян прикро вразив дорослих московських політиків — все це віддзеркалювало в мініатюрі взагалі російські настрої щодо нашої держави. Та ще більше їх зачепило те, що маленькі українці перевершували своїх однолітків з Москви не тільки знаннями, а й, фігурально висловлюючись, патріотичною та політичною зрілістю. Звісно ж, московські політики докоряли гамузом і своїм, і сусідським школярам за інфантильність, а дехто ще й українським вчителям за те, що, мовляв, прищеплюють дітям український націоналізм (куди краще було б прищеплювати російський шовінізм).

Хор російських лідерів з цього приводу можна пояснити, якщо не зрозуміти. А от прилучення до цього хору українських провідників важко і пояснити, і зрозуміти. Виявляється, однаковий сором пече душу і п. Пустовойтенкові у Москві, і п. п. Кравчукові та Горбуліну в Києві: яка ганьба — українські діти негативно оцінюють недоброзичливість російських політиків у ставленні до України! Ой, недопрацьовує українське шкільництво та виховна система, треба робити поправки.

Насправді ж соромно було дивитися на хохляцтво української політичної еліти, на її готовність з приводу та без приводу ламати шапку перед «старшим братом», на її підкреслену імпозантність, з-під якої повсюди витикалося гостре шило малоросійської меншовартісності. А дітьми треба пишатися — з них виростуть справжні українці, які і собі ціну знають, і добрих сусідів поважають.

Росіяни, котрі традиційно ладні мати Україну якщо не за свою провінцію, то, принаймні, за свого сателіта, трималися гідніше, ніж наші. Вони не ви являли властивої українцям запопадливості, твердо обстоювали російські інтереси і послідовно вели свою стару пісню.

Ст. 137

Черномирдін, посилаючись на відкритість Європи, дуже побивався, що між Україною і Росією проліг кордон, і навіть залякував, що на кордоні може закінчитися газова труба. А Затулін узагалі не приховував своєї агресивності і зазіхань на українську територію. Слава Богу, що п. Горбулін знайшовся відповісти, що в Європі пильнують кожен метр державних кордонів, але це не роз'єднує держави. Навіть п. Кравчук натякнув Черномирдіну на його великодержавну обмеженість, оскільки той звик дивитися на кордон крізь газову трубу, вважаючи: де починається кордон, там кінчається труба.

Здавалося б, Горбулін з Кравчуком хоч трохи вирівняли дискусію, зберегли, як кажуть росіяни, українське «лицо». Але тут нечистий смикнув ведучого з українського боку Миколу Вересня надати мікрофон Дмитрові Корчинському, колишньому лідерові УНА-УНСО, а той візьми та й бовкни про кордони навколо Чечні і Грозного, тобто всередині самої російської імперії. Мов окропом обдало ведучого: «Стоп!» — і відібрав мікрофон. Чого так злякався телеведучий Вересень? Хто наклав табу на тему російської агресії проти Чечні? Зрозуміло, хто — господарі студії «1+1», і зрозуміло чому, — щоб не скривдити «старшого брата»: краще вже побачити пилинку у власному оці, ніж колоду в оці російського агресора.

Це лише окремий штрих відсутності національного стрижня в передачах далеко не найгіршого у професійному сенсі телеканалу. А скільки в нашій країні функціонує неукраїнських за своєю сутністю засобів масової інформації! Об'єктивні дослідники сучасної української журналістики не можуть погодитися з тим, «що в Україні існує у своїй більшості вітчизняна (іноді — україномовна), але не українська за духом і завданнями преса. Усі ми теж погоджуємося, що головний обов'язок її — працювати на благо і розвій нашої держави, української політики і культури» ¹¹¹.

_____________________

¹¹¹ Див.: Гриценко О., ПІкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. — К., 2002. — С 157.

Ст. 138

Керуватися державницькими принципами, захищати народну духовність та національні інтереси — це, власне, і означає керуватися державною ідеологією, якщо навіть вона ще остаточно не сформувалась і не зміцніла. Тільки за цих умов не лише політик, а й журналіст можуть вважати себе справжніми державниками і патріотами, а творчість журналіста матиме місце не лише в суспільній свідомості свого часу, а й буде цікавою та корисною для наступних поколінь. Тільки таким робом можна залишити помітний позитивний слід в історії.

Поиск по сайту: