Потреби преси проігноровано

Згадуваний відкритий лист практично всіх загальнодержавних київських видань був викликаний саме черговим вибриком монополіста — телеграмою Міністерства редакціям про нове різке підвищення цін на поштові послуги. При цьому зв'язківці посилалися на підвищення цін на пальне, послуги залізничного транспорту, комунальні платежі, що справді мали місце. Але при цьому Міністерство зв'язку не забувало про свої відомчі інтереси: заклавши в кошторис своїх послуг рівень рентабельності за проведення передплати 25%, а за експедування і доставления преси — 40%.

Ст. 99

На тлі доконечно розорених редакцій, які ледве зводили кінці з кінцями, це виглядало справжнім блюзнірством. Журналісти у своєму зверненні наполягали на тому, щоб уряд, який допустив девальвацію карбованця, взяв на себе компенсацію тих втрат, яких зазнали передплатники і редакції через зниження курсу грошової одиниці. Це для того, щоб поставити всі друковані органи в однакові умови, припинивши дотування парламентської та урядової газет з бюджету, а фактично — за рахунок платників податків. У листі слушно наголошувалося:

«Україні загрожує інформаційна блокада, це тільки посилить економічну катастрофу. Зняти цю блокаду, допомогти нашій пресі не тільки вижити, а й перейти в нову якість — гаранта нашої незалежності і могутності, духовного розвою українського народу, — до цього ми закликаємо найвищих керівників нашої держави, парламент і уряд» ⁷⁷.

На перший погляд, волання журналістів про державну підтримку преси може видатися звичайним споживацьким інстинктом людей, які розгубилися в ринкових умовах. До того ж, уже тоді дехто дорікав журналістам: ось ви, мовляв, просите у влади фінансової допомоги, отже, при її наданні втратите незалежність, бо муситимете відпрацьовувати ті дотації. Насправді, це не зовсім так. У ситуації, яка склалась у державі, винна була виключно влада, яка не зуміла (чи не захотіла) загнуздати інфляцію, зупинити спад виробництва і допустила внаслідок цього різке зубожіння більшості населення. Тому преса не просила подачок від влади, а вимагала компенсувати ті втрати, до яких призвела бездарна політика і неспроможність влади. І компенсувати не собі, а споживачам інформаційної продукції, себто передплатникам. І не стільки компенсувати, скільки не перекладати на їхні плечі додаткові витрати через підвищення цін, в якому люди абсолютно не винні. Більше того, редакції не просили грошей з бюджету для себе, вони пропонували: віддайте ці гроші Міністерству зв'язку, але нехай воно не підвищує вартість своїх послуг для редакцій, а значить — і для передплатників.

_________________

⁷⁷ «Вечірній Київ», 13 лютого 1993 р.

Ст. 100

По-друге, вимагаючи державної підтримки преси, журналісти зовсім не продавалися владі, бо вони не від влади просили дотацій, а з державного бюджету, за рахунок якого утримується і все владне чиновництво. Тобто йшлося про перерозподіл грошей платників податків між галузями. На це журналісти незалежної від влади преси мали повне моральне право, оскільки преса залежна, себто державна, постійно жила за рахунок цього ж таки державного бюджету. Щодо платників податків — це несправедливо, оскільки й ті з них, які не користувалися державною пресою, а віддавали перевагу незалежній, мусили мимохіть з власної кишені фінансувати ті видання, які з певних причин не читали. Несправедливо це і щодо незалежної преси, оскільки розшаровувало журналістів, ставило у нерівні умови видання, які мали однакові функціональні завдання, дозволяло часописам владних структур недобросовісну конкуренцію через встановлення демпінгових цін за рахунок дотацій з державного бюджету ⁷⁸. Тому при вимогах державної підтримки незалежної преси зовсім не йшлося про торгівлю світоглядними принципами, а йшлося про однакове ставлення до всіх друкованих видань з боку влади, про відновлення елементарної справедливості в державі.

Влада не могла зовсім проігнорувати наполегливі звернення преси, але й мало що робила, щоб розв'язати проблему. Постанова Кабінету міністрів «Про заходи державної підтримки преси» 1992 року, крім загальників на кшталт «створювати умови», «передбачити забезпечення», «розглядати пропозиції» тощо, не містила жодних практичних заходів щодо незалежної преси; зате знову записано обов'язковий пункт:

_______________

⁷⁸ Демпінгові ціни на газети владних структур з названих причин збереглися до цього часу. Тому державні видання завжди мали кращі економічні умови.

Ст. 101

«Міністерству фінансів України передбачити в проектах республіканського бюджету асигнування на покриття збитків періодичних видань Верховної Ради та Кабінету Міністрів України» ⁷⁹ ...

Неконкретність і безплідність цієї постанови, підготовленої, з усього видно, для проформи, змусила парламентську Комісію з питань гласності та засобів масової інформації звернутися з листом безпосередньо до Президента України Леоніда Кравчука.

В листі, зокрема, констатувалося, що названа постанова Кабміну «повною мірою не передбачає змін у занепаді значної кількості видань України, бо в ній мова йде лише про 670 газет і журналів, засновниками яких є Ради народних депутатів усіх рівнів, та в деякій мірі про видання, засновниками яких є інші державні установи» ⁸⁰. Далі йшлося про те, що названа постанова зовсім обминула незалежну пресу, засновниками якої є трудові колективи редакцій:

«Зважаючи на незахищеність саме цієї преси в період переходу до ринкових відносин і враховуючи особливо важливе значення суспільно-політичних друкованих видань у розбудові правової демократичної держави, вважали б доцільним прийняти на Вашому рівні рішення, яке б передбачало термінові суттєві заходи щодо підтримки зазначеної преси» ⁸¹.

На жаль, на президентському рівні ніякого рішення не було прийнято — Президент залишив це звернення поза увагою.

___________________

⁷⁹ Про заходи державної підтримки преси. — Постанова Кабінету міністрів № 93 від 27 лютого 1992 р.

⁸⁰ Лист Комісії Верховної Ради з питань гласності та засобів масової інформації до Президента Л. М. Кравчука № 06-17/10-130 від 20 березня 1992 р. — Особистий архів автора.

⁸¹ Там само.

Ст. 102

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бадзьо Юрій. Український вибір. — К.: Смолоскип, 2004.

Белебеха Іван. Поразки і надії України. — X.: Прапор, 1996.

Духовна велич України / Науково-публіцистичний збірник. — К.: Просвіта, 2004.

Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. — К.: Інститут журналістики, 1999.

Карпенко Віталій. Преса і незалежність України (Практика медіа-політики 1988-1998 pp.). — К.: Нора-Друк, 2003.

Лизанчук Василь. Завжди пам'ятай: ти — українець. — Львів, 2001.

ПІкляр Володимир. Мас-медіа і виклики нового століття. — К.: Грамота, 2003.

Поиск по сайту: