Тиск на ЗМІ через структури виконавчої влади

Попри всі негаразди, демократичні процеси таки розпочалися в Україні. Це видно хоча б з того, що почали з'являтися опозиційні мас-медіа. Але у владі залишилися ті ж самі компартійні кадри із тим самим тоталітарним менталітетом. Вони не бачили можливості власного існування в атмосфері плюралізму, висловлювання різних позицій, а отже — критики на свою адресу. Тому й намагалися зберегти вплив на засоби масової інформації, а коли це не вдавалося, здійснювали на них шалений тиск, використовуючи владні інституції. Можна навести безліч прикладів такого тиску, ось найяскравіші з них.

Газету «Опозиція», яку заснував і редагував депутат Верховної Ради першого скликання Іван Макар, було закрито рішенням суду. Але до суду звернулося... Міністерство преси та інформації з позовом про наклепи на президента та главу його адміністрації та захист їхньої честі й гідності.

Це видання було надто гострим та непримиренним і, вочевидь, у критиці Леоніда Кучми та його високих сановників перебирало міру. Та йдеться тепер не про справедливість чи неправедність покарання — суть не в цьому.

Ст. 218

А в тому, що ані президент, ані інші найвищі сановники, які почувалися ображеними, ані Генеральна прокуратура не зверталися до суду, а звернулося саме профільне міністерство. Тобто, те міністерство, яке мало б формувати державну інформаційну політику та створювати нормальні умови в країні для реалізації права на свободу слова, стало душителем засобів масової інформації.

Під час передвиборної парламентської кампанії 1998 року втручання державних структур у справи преси стало ще безцеремоннішим. Пролазаренківська «Правда Украины», що оприлюднила факти зловживань найближчого оточення президента при його потуранні, була протизаконно закрита наказом міністра інформації Зиновія Кулика № 7 від 28.01.98. Робилося це притьмом і настільки незграбно, що ослячі вуха справжніх намірів не вдалося приховати. По-перше, міністерство навіть не попередило газету про це. По-друге, державне видавництво «Преса України», вочевидь, одержало усне розпорядження не друкувати часопис, бо зловісний наказ підписаний Куликом 28 січня, а друк припинено увечері 27 січня 1998 року.

А формальним приводом для призупинення випуску газети на невизначений термін стала, за словами 3. Кулика, необхідність «з'ясування законності її реєстрації», наче не це саме відомство (не важливо, за чийого керівництва) проводило реєстрацію. Далі міністр уточнює: «"Правда України" подала документи на перереєстрацію видання у зв'язку зі зміною засновника» — ніби закон забороняє змінювати засновника, та 3. Кулик снував своє: засновником мало стати спільне україно-антигуанське закрите акціонерне товариство (що також не забороняє закон). Але міністр побачив крамолу у тому, що за документами статутний фонд засновника становив 76% — з антигуанського боку, 34% — з українського — якщо скласти, матимем 110% замість ста. Але ж і дурню зрозуміло, що в цифрах механічно допущений звичайний недогляд. Інші «гріхи»: засновник з боку Антигуа не легалізував своєї комерційної діяльності, а первинна журналістська організація, за логікою Кулика, не має права передавати засновницьких прав будь-кому (засновником має право бути, а розпорядитись цим правом, виявляється, не може).

Ст. 219

І останній козир Кулика: Міністерство інформації одержало офіційний відгук від Міністерства юстиції та позов Генеральної прокуратури про незаконність поданих «Правдою України» документів на перереєстрацію ¹⁵⁷ (виникає природне запитання: чому позов надіслано не в суд, а в Мінпресінформ?).

Надуманість претензій очевидна. Навіть якби вони були справедливими, то міністерство мало б надіслати свої зауваження засновникам і поставити вимогу в певний термін усунути недоліки. Якби засновник не погодився, то міністерство мало б усі підстави звернутися до суду. Так робиться в усіх демократичних країнах, де поважають і підтримують свободу слова. Так діяти передбачає й українське законодавство: випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено за рішенням засновника (співзасновників) або суду ¹⁵⁸. Іншого законом не передбачено. Так само, як і «Положенням про Міністерство інформації України» не передбачено права міністерства чи його керівника призупиняти випуск будь-якого видання.

Отже, висновок простий і зрозумілий: хотів цього міністр 3. Кулик чи не хотів, але його руками чинилася політична розправа.

Питання незаконного призупинення виходу газети «Правда України» було розглянуто Верховною Радою України, яка ухвалила відповідну постанову: Кабміну привести наказ міністра інформації України у відповідність з вимогами Конституції та законами України і забезпечити відновлення виходу газети «Правда України»; запропонувати Президентові України як гаранту Конституції вжити заходів щодо посадових осіб, причетних до незаконного закриття газети; Генпрокуратурі провести повну, всебічну, об'єктивну перевірку достовірності інформації про факти зловживань, про які йде мова у публікаціях газет «Правда України», «Україна молода» та інших ¹⁵⁹.

_________________________

¹⁵⁷ Див.: Газета «День», 29 січня 1998 р.

¹⁵⁸ Див.: Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», стаття 18.

¹⁵⁹ Див.: «Правда Украйни», 15 лютого 1998 р. (на той час тиражувалася в приватній друкарні підпільно).

Ст. 220

На жаль, жоден із пунктів цієї постанови не був виконаний. Це ще одне зайве свідчення того, що правовий нігілізм в Україні досяг своєї верхньої межі, коли нормативні акти найвищого органу законодавчої влади просто ігнорувалися високо посадовцями, коли ні для кого закон не писаний.

І це далеко не поодинокі випадки. Через суд була закрита опозиційна газета «Політика» (нібито за розголошення державної таємниці). Зазнали переслідувань з боку влади газети «Фінансова Україна», «Дніпровська правда», «Полтавська думка», «Кіровоградська правда», «Дружковский рабочий», «Свобода», «Інформбюлетень», «Антена», неодноразово — «Сільські вісті», телеканал СТБ та багато інших. Застосовуються такі випробувані методи (з підключенням силових структур, податкової адміністрації, контролюючих органів), як намагання запровадити політичну цензуру на загальнодержавному і регіональному рівнях; тиск органів державної влади на ЗМІ з метою зміни їхнього політичного курсу; нищення ЗМІ за допомогою невиправдано великих сум відшкодування моральних збитків через суди.

Це було офіційно визнано Верховною Радою у постанові, ухваленій за результатами Днів уряду на початку 1999 року, в якій, зокрема, констатувалося:

За участі органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади засобів масової інформації, їхніх керівників... З'явились акти висунення органами прокуратури юридично необґрунтованих, навіть явно абсурдних звинувачень редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів. Різними засобами в Україні фактично здійснюється політична цензура ¹⁶⁰.

_____________________

¹⁶⁰ Див.: Валерій Кравченко. «Інформаційні війни» не мають фронтів. Чи ж будуть переможці? // Людина і влада. — 2000. — № 11-12. — С 78.

Ст. 221

Цю ж ситуацію змушена офіційно визнати й Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова:

В боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їхні посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні «законні» форми тиску, як цілеспрямовані перевірки від податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо судові позови щодо захисту честі, гідності і ділової репутації ¹⁶¹.

Поиск по сайту: