Архаїчні прояви влади в пострадянських соціумах

В попередніх підрозділах ми зауважили, що процес колонізації значно вплинув як на африканські, так і на азійські соціуми, хоча деякі архаїчні прояви у сфери владних відносин залишились незмінними. Також ми зазначили, що дуже часто колоніальна адміністрація не враховувала етнічних особливостей колоній, що призводило до стійкого не сприйняття колоніальної адміністрації. Однак зазначимо, що подібна політика була притаманною і радянській владі на території Середньої Азії та Кавказу: «Комуністи, як правило, не враховували традиційні підвалини життя місцевого населення, розцінюючи їх як пережитки патріархально-феодального устрою. З цієї ж причини населення дуже часто відмовлялося підтримувати владу більшовиків». Радянська влада знайшла вихід з цієї конфліктної ситуації і почала на чолі місцевих органів влади ставити осіб, лояльних режиму. Але, як зазначає М. Крадін, вони не користувалися авторитетом у односельців, бо традиційно мали найнижчий статус в своїй групі та нерідко використовували отриману владу в особистих цілях. Це призводило «до ще більш складної ситуації, для вирішення якої влада використовувала караючий механізм у формі репресій, розкуркулювання і т.д.» [83, c. 211].

Тому не дивно, що практично всі країни, які виникли на території азійської частини СНГ, мають автократичну природу влади, адже події в них розгорталися по однотипному сценарію: розпуск законодавчих органів та прийняття нових конституцій, що розширювали повноваження президента тощо.

В якості прикладів можна навести деякі країни, як то Узбекистан, Туркменія та інші. Так, в Узбекистані І. Каримов обіймає посади президента і голови Кабміну, таким чином, Верховна Рада Узбекистану знаходиться під контролем президента, який фактично узурпує законодавчу та виконавчу владу. Результатом цього стала масштабна кампанія по звеличенню Каримова, жорстка внутрішня і зовнішня цензура, репресії по відношенню до релігійної та світської опозиції.

Подібна ситуація склалася й в Туркменії в 1992 році, де Президент Ніязов повністю узурпував виконавчу владу в країні, запровадив мораторій на багатопартійність, призначав та знімав генпрокурора, голів Верховного та Господарського судів, мав право розпустити парламент країни, якщо останній висловить недовіру призначеному президентом уряду. Окрім цього був встановлений жорсткий поліцейський контроль над населенням, партійна структура була майже нерозвинута, преса опинилася під повним контролем президента, будь-яка критика влади була виключена, а опозиція ліквідована.

В пострадянських країнах владні відносини, як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях засновані не стільки на раціональній легітимності та законі, які характерні для розвинутих західних демократій, скільки на відносинах так званої корпоративної залежності.

Підтвердженням цього може слугувати дослідження М. Крадіна, який стверджує, що в посттрадиційних східних суспільствах ці корпоративні або як він їх називає «патронажно-клієнтські» відносини виконують важливу стабілізуючу роль. За його словами, в сучасній Росії клієнтські відносини мають місце переважно в економічній сфері, а в політичній сфері, при чому на всіх рівнях, розвинуті міжособистісні відносини, які «глибоко пронизують всю піраміду влади в Росії, де клієнтурні зв’язки (відносини особистої відданості і покровительства), які пронизують практично весь апарат, здійснюють вплив на кар’єру чиновників, визначають шляхи подолання конфліктів, сприймаються більшістю управлінців як нормальні, природні умови апаратної діяльності» [83, 213-214]. Ми не схильні розрізняти патронажно-клієнтські та міжособистісні відносини, оскільки, на наш погляд, це тотожні або дуже близькі за змістом поняття, які ми умовно позначили як корпоративні відносини, які певною мірою характерні й для українського суспільства, при чому як в економічній та політичний сферах, так і в повсякденному житті.

Але, окрім корпоративності, в традиційному соціумі та у деяких сучасних більш розвинутих країнах, існує ще один інститут, що сягає корінням до племінного устрою, – кумівство та місництво. При чому, слід зазначити, що тематика кумівства в сучасному українському політичному просторі є актуальною вже протягом декількох років. Тобто практика залучення до керування країною найближчих родичів не втратила своєї актуальності і сьогодні. Але про це трохи згодом, тим паче, що українське суспільство далеко не єдине, яке зберегло цей традиційний принцип. Так типовим прикладом, за словами М. Крадіна, може слугувати Бенін, де «після зміни авторитарного режиму М. Керенку до влади прийшов Н. Соло, який на хвилі боротьби з автократією оточив себе родичами, які зайняли практично всі вищі адміністративні посади, що й слугувало однією з причин повернення до влади через декілька років попередніх сил. Подібна ситуація склалася в Заїрі, де родичі «батька нації» Мобуту і вихідці з близьких етнічних груп монополізували практично всі основні посади в органах державної влади» [83, c. 215].

В даному контексті варто зазначити, що практика кумівства та місництво має певне ідеологічне пояснення й так би мовити історичне виправдання. Адже, як вже зазначалося, в традиційному суспільстві вважалося, що будь-який лідер мав містичний зв’язок з померлими членами його роду, які, на думку архаїчної людини, мали вплив на життя всього соціуму. Таким чином, в доіндустріальному суспільстві носії влади завжди виступали тільки як представники, лідери певної групи і, відповідно, тією чи іншою територією або народом правив не конкретний правитель, а весь його рід. Саме тому, немає нічого дивного в тому, що володарюючі групи в країнах третього світу і нових незалежних державах прагнуть до витіснення з відповідальних посад всіх тих, хто не пов’язаний з членами цих груп кровними або сімейними узами. При цьому таке витіснення з керівних посад, так би мовити, чужаків та призначення родичів або земляків є більш характерним, насамперед, для авторитарних держав, яким притаманна закритість кадрової політики. Як приклад можна навести Азербайджанську СРС, де посаду Першого секретаря комуністичної партії обіймав свого часу Г. Алієв. Це призвело до проникнення в керівні органи влади республіки його земляків з Нахічевані та поступового витіснення ставлеників Ахудінова. Після переїзду Алієва до Москви на підвищення при Багірові в Азербайджані почалась нова ротація кадрів. Подібним чином «удосконалювалась» партійно-державна номенклатура, наприклад, в Узбецькій СРС при Ш. Рашидові.

З нашої точки зору, практика кумівства та місництва є продовженням кланової організації суспільного й політичного простору, що сягає корінням до архаїчних соціумів, і, відповідно, відтворенням принципу кровної або племінної спорідненості.

За твердженнями політантропологів, й сьогодні в деяких країнах Середньої Азії і Казахстані принцип клановості та кровної спорідненості зберігається. Так, в Узбекистані родоплемінні групи концентруються по географічному принципу: Ташкент, Бухара, Самарканд. При цьому по кількості переважає й домінує клан столиці. Адміністративну посаду можна отримати тільки у випадку приналежності до того чи іншого клану. Декілька рівнів традиційної структури еліти можна відслідкувати і в Киргизії, де радянська влада лише послабила, але не ліквідувала віками існуючу ієрархію підкорення й сопідкорення племен та кланів, їх боротьбу за вплив і владу.

Але Середня Азія та Казахстан не єдині приклади. На жаль, ми можемо констатувати, що клановість є неформальною, неофіційною нормою й для України, де фінансово-промислові політичні групи (клани) насправді існують та впливають на суспільне життя нашої країни. Їхні корені, на думку дослідників, сягають радянських часів. Номенклатурні клани не зникли – вони й надалі існують, змінивши сфери діяльності та політичне забарвлення. Як у великому бізнесі, так і у владних структурах домінують вихідці зі старої партноменклатури, яким не важко було домовитись. Жорсткі умови українського ринку лише сприяли виникненню таких замкнених структур як фінансово-промислові політичні групи. Вони можуть мати характер регіональних, галузевих або номенклатурних угрупувань. Вони виникають, розвиваються, занепадають, розпадаються (що ми простежили на прикладі групи Лазаренка), змагаються та домовляються між собою. На сьогодні найвпливовішими в Україні є групи Суркіса-Медведчука, Бакая, Ткаченка, Рабіновича, територіальні – «донецька», «київська», «дніпропетровська», «харківська» тощо, які поділили між собою найрентабельніші галузі промисловості, контролюють найвпливовіші ЗМІ, істотно впливають на державну владу України (в основному, через «кланове» лобіювання та участь у електоральному процесі). І якщо раніше у діяльності фінансово-промислових політичних груп переважала парадигма використання влади для набуття власності, то тепер набуває сили зворотна тенденція – «придбання» за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу за будь-яких потрясінь. Зараз реально існує ситуація, коли такі групи змінюють одна одну біля керма, йдучи на компроміси й альянси, проте не випускаючи доступ до реальної влади із свого кола. В суспільстві фінансово-промислові групи спираються не на певні верстви, а на обмежене коло залежних (фінансово, інформаційно тощо) виконавців і кишенькові структури. В їхніх інтересах якомога довше підтримувати дефазованість, деструктурованість суспільства, залишаючи певний проміжок для висловлення публічних протестів, але негайно вживаючи дієвих заходів, коли ці протести (чи принаймні витік небажаної інформації) починають реально загрожувати повновладдю цих груп. Ані парламент, ані уряд, на жаль, все ще не можна пов'язати з певною конкретною легітимною політичною силою, яка несла б відповідальність за стан справ перед суспільством.

Але якщо все ж таки полишити економіку та клани, збудовані на ґрунті бізнес-інтересів, і поглянути суто на політичну сферу з точки зору архаїчного принципу передачі влади у відповідності до принципу кровної спорідненості, ми побачимо, що нардеп від Партії Регіонів Ганна Герман призначила на посаду заступника міністра з надзвичайних ситуацій в попередньому Кабміні свого сина Миколу Коровіцина, який до цього три роки «працював» її водієм та помічником.

Але на цьому працевлаштування близьких родичів до органів влади не вичерпується. Згадаємо ще й сина президента Віктора Януковича Віктора Януковича, якому батько у 2006 році подарував депутатство, і який, в результаті парламентських виборів 2012 року, знову став народним депутатом від Партії регіонів.

Вінниця дала парламенту 7-го скликання двох Калетників (дядька і племінницю). Хоча в Раді їх буде троє – Калетник-син пройшов за списками КПУ. А Закарпаття двох Балог і одного Петьовку. Але все це гасне перед цілим розсипом родичів від Партії регіонів. Це син Азарова, син Папієва, чоловік Гереги, чоловік Богословської, брат Добкіна, сестра Льовочкіна і її наречений. Балатувався і персональний масажист Азарова, але не пройшов.

Місце у новій Раді здобув і кум Віктора Андрійовича Ющенко Петро Порошенко.

Сприяння працевлаштуванню родичів не обмежується Верховную Радою. Так, син глави МОЗ Раїси Богатирьової є одним з власників українського підприємства «Фармстандарт-біолік». З приходом матусі в крісло міністра охорони здоров'я бізнес в Олександра Богатирьова почав розвиватися. Його фірма швидко стала одним з основних постачальників вітчизняних ліків державі. Наразі підприємство Олександр Богатирьова навигравало тендерів на 32 мільйони гривень. Вже зараз майже на 5 мільйонів перевищивши свої ж показники минулого року. У міністерстві родинного підтексту в тендерній політиці не вбачають. «Фармстандарт-біолік» – це учасник. Загалом учасники беруть участь в торгах на рівних умовах. Всі вимоги до учасників одинакові», – заявила начальник управління моніторингу державних цільових програм і державних закупівель МОЗ України Галина Довганчин.

Таким чином, ми бачимо, що клановість, яка сягає корінням до архаїчного принципу передачі влади у відповідності до кровної спорідненості, не втратила своєї актуальності й сьогодні, при чому на всьому пострадянському просторі, включаючи, Україну.

Окрім клановості в попередньому розділі ми розглянули психофізіологічні чинники влади, та зазначили, що у владі традиції, яка домінувала у представників архаїчних соціумів, велику роль відігравав механізм звички, хоча ми, на відміну від, наприклад, В. Бочарова, не обмежували його лише сферою психології, а розглядали і як певний соціальний феномен, що має свої раціональні причини та наслідки. Якщо ж ми поглянемо на сучасні держави, особливо з авторитарними формами правління, ми побачимо, що цей механізм продовжує відігравати важливу роль у царині владних відносин.

В якості прикладу В. Бочаров наводить російське суспільство в період переходу від тоталітарної політичної системи до демократичної, де люди, особливо похилого віку, які є найменш придатними до зміни поведінкового стереотипу, відчувають дуже сильні негативні емоції, пов’язані з будь-якими політичними реформами, результатом чого можуть слугувати, зокрема, випадки самогубства. Тобто, політиантропологи констатують, що відсутність політичної динаміки, як в архаїчних, так і в тоталітарних та авторитарних суспільствах, обумовлює велику роль звички в регуляції політичної поведінки [20, c. 15].

Окрім механізму звички, існує ще одна норма поведінки, яка панувала серед представників архаїчних суспільств і знаходить певне відображення і сьогодні – табу, тобто заборона на реалізацію тих чи інших соціальних дій. Саме табу, як ми вже зазначали, виступала в якості первинної соціально-диференціюючої ознаки суспільних та владних відносин в традиційних соціумах. Однак, слід зазначити, що ця заборона не втратила своєї актуальності сьогодні. Особливо чітко, на думку політантропологів, така роль табуацій проявляється в сучасних країнах, які ми можемо умовно віднести до так званих етнографічних.

Так, Г.Спенсер, спираючись на матеріали по дослідженню подібних соціумів, зазначав, що, згідно з традицією, що звеличена до рівня закону, в таких суспільствах те, що робить правитель, не може робити той, ким він керує, а керованому наказано робити те, що не повинна робити правляча особа. Ця форма поведінки, характерна для представників традиційних суспільств і легко зафіксована в поведінці представників сучасних суспільств, забезпечувала психологічну асиметрію, в результаті чого, керуючі отримували психологічну перевагу над керованими й могли нав’язувати їм свою волю.

Також не можна не згадати про кореляцію влади і часу, про яку йшла мова в попередньому розділі та яка не втратила своєї актуальності й сьогодні, як в постколоніальних, так і в пострадянських та постіндустріальних країнах. Так, не можна не погодитись з тим, що нова політична влада починає відлік «нового часу», який ототожнюється з цією самою владою. Це найбільш помітно в періоди революцій або будь-яких докорінних змін політичної системи. Прикладом в даному випадку також може слугувати розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності колишніми радянськими республіками. Хоча, слід зазначити, що будь-який політичний лідер, що приходить до влади внаслідок, наприклад, обрання президентом, в тому числі і в нашій державі, обов’язково говорить про новий період розвитку держави та зміни на краще.

До того ж, самі політичні лідери дуже часто ототожнюють себе з часом. Так, «традиційні» лідери, як правило, пов’язують себе з минулим, але за умови, що це мало риси певної стабільності та процвітання. Харизматики – з майбутнім, тобто з лідерами, здатними зробити це майбутнє кращим, ніж минуле та сьогодення. При цьому поява останніх завжди обумовлена суспільними очікуваннями зміни на краще.

Але, варто зазначити, що нерідко традиціоналізація харизматичної влади в сучасних політичних системах призводить до відродження системи передачі верховної влади за принципом кровної спорідненості. Це було притаманне архаїчним соціумам. Про що вже йшла мова вище.

Тепер звернемося до вікової детермінації, яка відігравала дуже важливу роль в архаїчних соціумах. В політичний антропології влада не зводиться лише до політичної, а розглядається як неформальні відносини домінування. З огляду на це є безліч прикладів вікової детермінації, в тому числі в нашій країні. Наприклад, цивілізовані: сприйняття старшокурсниками першокурсників, звертанням за ім’ям до молодих спеціалістів й на ім’я та по-батькові до людей більш старшого віку. Нецивілізовані: – дідівщина, з якою активно декларативно борються в нашій армії та у сусідніх державах, але яка до цього часу має місце. Однак суть одна й та ж: існує певний колектив, певні усталені неформальні правила та порядки, які новачок має сприйняти, аби влитися в колектив.

Найбільш яскраво нестатутні взаємовідносини в армії описані в романі Ю. Полякова «Сто днів до приказу». Суть полягає в тому, що всіх військовослужбовців строкової служби поділяють на три великі групи (всередині яких можуть бути підгрупи) у відповідності до строку служби. Знизу стратифікаційної драбини розташовуються молоді солдати першого року служби («салаги», «духи», «бійці» тощо). Сердній ранг займають військовослужбовці, що вже пройшли перший рік служби (у сухопутних військах 1-1,5 роки, на флоті – 1-2 роки – «фазани», «черпаки»). На вершині ієрархії знаходяться ті солдати, яких чекає демобілізація («діди», «дембеля»). Відносини між стратами набувають жорстоких форм, де перехід до нового рівня іноді супроводжується жорстокими ритуалами. Існує неписаний кодекс, згідно з яким неможна доносити про жорстоке відношення офіцерам, захищати молодих тощо. З точки зору старослужбовців така система забезпечує процес виховання молодого покоління. Всі спроби громадськості обговорити ці питання, в тому числі у пресі, натикаються на замовчування фактів жорстокості військовими.

4 березня 1993 року в Російській Федерації був створений благодійний фонд «Право матері». Це недержавна правозахисна організація, що захищає права родин, в яких сини загинули під час строкової служби в армії. Щорічно до фонду звертається понад 3000 сімей. За 2007 рік було опубліковано 396 матеріалів про фонд в незалежних ЗМІ.

Але Росія непоодинокий випадок. В Україні існує Фонд правового та соціального захисту сімей військо службовців, що загинули у мирний час. Однак, про сприяння з боку влади мова не йде не те, що у сфері розслідувань, а й у сфері виплат, так як Міністерство оборони не в змозі виплачувати матерям страховку за загиблого сина. В 2011 році міністр оборони України Михайло Єжель на зустрічі з представниками вищезазначеного фонду пообіцяв започаткувати 8 травня День солдатської матері. Але чи цього достатньо? В 2005 році у Збройних силах України загинув 101 військовослужбовець (і це в мирний час!). 2008 рік – 18 загиблих під час несення військової служби, 62 військовослужбовці збройних сил нашої країни – у вільний від несення військової служби час.

Цифри дійсно вражають і ситуацію слід виправляти за рахунок відмови від пережитків архаїчного минулого, як то кастовість, вікова детермінація, неформальний статут певних соціальних груп.

В тій чи іншій мірі інститути вікових класів можна прослідкувати в багатьох посттрадиційних суспільствах, в тому числі на теренах колишніх середньо азійських республік Радянського Союзу – нині незалежних країнах СНД. Тут у різних народів існує декілька вікових груп як серед чоловіків, так і серед жінок. Перехід із групи в групу супроводжується ініціаціями з певними обрядами та святами. Перехід до нового статусу накладає на людину певні обов’язки поведінки. Представники груп відрізняються не тільки своєю роллю в суспільстві та статусом, а й зовнішніми маркерами – зачіскою, одягом та його деталями, головними уборами тощо. Так, наприклад, для чоловіків важливим показником статусу є рослинність на обличчі. Таким чином, ми можемо констатувати, що вікова нерівність є універсальним явищем та в тій чи іншій мірі має місце в будь-якому сучасному суспільстві, включаючи не тільки постколоніальні та пострадянські, а і постіндустріальні, про які піде мова в наступному підрозділі.

Гендерна нерівність також не залишається поза увагою сучасних політантропологів. Так на пострадянському просторі вона ще не викоренена повністю. М. Крадін наводить приклад Росії, де частка жінок в науці складає 50%, тоді як середня заробітна плата жінки у всіх сферах складає ¾ від зарплати чоловіка. Більшу частину високостатусних посад (професура, керівництво) займають чоловіки. З понад тисячі членів Російської академії наук лише 8 академіків та 21 членів-кореспондентів – жінки [83, c. 218].

На теренах пострадянського простору з гендерною рівністю є серйозні проблеми, які визнаються західними фахівцями. Так аналітики Світового економічного форуму (СЕФ) опублікували рейтинг рівноправ’я статі у 134 країнах. Україна опинилася на 63 місці у рейтингу рівноправ’я жінок та чоловіків Global Gender Gap 2010. Перші рядки в рейтингу традиційно займають країни північної Європи, що відрізняються соціально орієнтованою економікою. Експерти порівняли можливості, якими володіють чоловіки і жінки, за чотирма основними показниками: участь в економічному житті та просування по службі, доступ до освіти, представленість у політиці, стан здоров`я. Рейтинг, який щорічно публікується з 2005 року, вдруге поспіль очолила Ісландія. Норвегія і Фінляндія розмістилися на другій та третій сходинках. У першу десятку ввійшли також Швеція, Нова Зеландія, Ірландія, Данія, Лесото, Філіппіни і Швейцарія. Росія посіла 45-е місце. Білорусь та Узбекистан не потрапили до огляду через відсутність доступу до останніх даних. Серед країн колишнього Радянського Союзу, що не входять до СНД, Латвія розташувалася на 18-му місці, Литва – на 35-му, Естонія – на 47-му, Грузія – на 88-му.

Наразі за показниками рівноправ’я статі Україна знаходиться далеко від передових держав, де цьому питанню приділяється серйозна увага. За неофiцiйними даними (офiцiйнi данi з цiєї проблеми вiдсутнi) кожна 5 жiнка в Українi є жертвою домашнього насильства. Фактично, в Українi до сьогоднiшнього дня немає реабiлiтацiйних центрiв для жертв домашнього насильства, якi стали нормою для цивiлiзованих країн. Органи внутрiшнiх справ обирають у подiбних ситуацiях тактику «невтручання у внутрiшньосiмейнi конфлiкти». Традицiйнi стереотипи масової свiдомостi суттєво обмежують можливостi кар'єрного росту для жiнок та негативно впливають на їх сiмейнi вiдносини як тiльки вони добиваються перших успiхiв.

Керівник відділу країн Східної Європи Фонду імені Гайнріха Бьолля у Берліні Вальтер Кауфманн зазначив, що в Україні варто більше приділяти уваги гендерній освіті. «Сьогодні розвивати гендерну освіту важко, коли у суспільстві панує неопатріархальна ідеологія – чоловік має бути сильним, мовляв, бути главою сім'ї, а жінка просто бути щасливою і сидіти вдома, розвинута гомофобія тощо». Координатор системи ООН в Україні Олів'є Адам наголосив на необхідності усунення гендерної нерівності в Україні.

У липні 2010 року уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова просила прем'єр-міністра Миколу Азарова прискорити розробку проекту загальнодержавної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2016 року.

Громадський рух «Разом із тобою» вважає, що змiни у становищi жiнок в Українi можливi лише за умови послiдовної державної гендерної полiтики в цій сферi. Домогтися зрушень можливо залученням уваги місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадськості до проблем гендерної рівності, популяризації педагогічного досвіду, пов'язаного із впровадженням гендерних підходів в освіту.

Щодо політичної сфери, то недостатньою є й участь жінок в управлінні державою. Серед депутатів українського парламенту жінки становлять лише близько 8%. З моменту проголошення України незалежною державою у Верховній Раді відсоток жінок ніколи не перевищував 8. В парламенті 7-го скликання 42 жінки (до цього їх було 38). Найбільше представниць прекрасної половини до парламенту за партійними списками провела Об'єднана опозиція «Батьківщина» – 8 жінок, «УДАР» і Партія регіонів по 7 жінок. Ще п'ять квитків в Раду отримали від комуністів.

Закономірно виникає питання: чому ж соціо-статева нерівність така живуча і чому, незважаючи на всі розмови про необхідність її ліквідації, не вдається цього зробити? На першу частину цього запитання відповісти нескладно: дискримінація за статевою ознакою тільки тоді може бути ліквідована, коли буде змінена система гендерних ролей і стереотипів, що їх ці ролі закріплюють. На другу частину питання відповісти складніше, оскільки всі стереотипи, а особливо гендерні, неможливо змінити в одну мить. Як і вся сфера суспільної свідомості, ці стереотипи змінюються вкрай повільно, чим і зумовлені їхня живучість і трансляція з покоління у покоління.

Підводячи підсумки зазначимо, що архаїчні форми організації влади найкраще проявляються в країнах з тоталітарними та авторитарними режимами, для яких характерною є сакралізація влади, піднесення ролі політичних символів і ритуалів тощо. Однак, слід зазначити, що, як це не дивно, але ці ж самі моделі складають пласт неформальних відносин влади і в сучасних пострадянських демократичних державних утвореннях, де неформальну владну ієрархію продовжують визначати вік, кровна спорідненість і, частково, стать.

Поиск по сайту: