Основні характеристики організації влади

Перш за все слід зазначити, що більшість архаїчних соціумів були вождівствами з певною структурою. Як правило, вождівства складалися з общин чисельністю 500-1000 осіб, якими керували помічники вождя та старійшини і які поєднувалися з центральним поселенням. Члени общини підносли вождю подарунки у вигляді їжі, напоїв, худоби. За це вождь забезпечував їх магічним та військовим захистом, розподіляв результати праці тощо. Дуже часто влада вождя була обмежена радою старійшин. Вождівста існували у багатьох народів світу: африканських: аканти, банту, баланда, волоф, зулуси, свазі тощо; євразійських: бірмени, казахи, киргизи, монголи; океанійських: Фіджи, Таїті, Тонго, Гавайї; північноамериканських: індіанців, Гаїті, Пуерто-Ріко, Анди та Перу.

Ознаки вождівства: 1) це один з рівнів соціокультурної інтеграції, який характеризується наявністю надлокальної централізації; 2) це ієрархічна система прийняття рішень та контролю, яка не має узаконеної влади з монополією на використання сили; 3) це чітка соціальна стратифікація з обмеженим доступом до ключових ресурсів та відокремленням еліти від простих смертних, де влада вождя не є абсолютною і яка схильна до розпаду 4) це етнокультурна цілісність зі спільною ідеологічною системою, культурою, ритуалами та обов’язковою сакралізацією влади.

Враховуючи вищевикладене можна визначити вождівство як форму соціополітичної організації пізньопервісного суспільства. Вона, з одного боку, є системою, яка має тенденцію до інтеграції шляхом політичної централізації, чіткого перерозподілу ресурсів та результатів праці, ідеологічної єдності, з іншого – це система, що має тенденцію до внутрішньої диференціації шляхом перерозподілу праці, нерівного доступу до ресурсів, відсторонення від керування, статусної диференціації.

Вождівста поділяються на прості, складні та суперскладні. Прості – з одним рівнем диференціації. Це може бути 12 поселень з населенням в декілька тисяч та підкоренням вождю, резиденція якого знаходилась у найбільшому поселенні. Складні – декілька простих, кількістю в десятки тисяч осіб, де еліта виключалася з господарської діяльності й займалася тільки керуванням. Виокремлюють ще суперскладні вождівства, які не обмежувались дворівневою політичною ієрархією.

Серед основних характеристик організації влади слід виокремити: 1) колективність; 2) культ предків; 3) сакралізацію; 4) кровну спорідненість; 5) клановість або кастовість.

Політантропологи стверджують, що для традиційних соціумів характерним є домінування колективної складової над індивідуальною. Тобто в архаїчних суспільствах колективні інтереси завжди були первинними по відношенню до індивідуальних. Індивід доіндустріального соціуму розглядав себе як невід’ємну частину колективу, який жив згідно з певними традиціями та неухильно слідував усталеним нормам поведінки. Таке відчуття єдності виникало не в результаті усвідомлення спільності інтересів, а завдяки, наприклад, використанню спільних символів та ритуалів, що мали надвеликий вплив на представників архаїчних суспільств. Окрім цього, всі члени такого колективу були пов’язані між собою не тільки кровною спорідненістю, а й різноманітними суспільними зобов’язаннями, котрі жорстко закріплялися традиціями.

Ще одним важливим моментом є те, що вся повнота влади в архаїчному соціумі належала лідеру, який вважався єдиним носієм сакральної влади, що ґрунтувалася на культі предків. Такими чином, культ предків можна розглядати в якості ще однієї з основних характеристик організації владних відносин в подібних суспільствах. На жаль, провідні політантропологи приділяють замало уваги цьому феномену. Можливо, причина цього криється в тому, що цей механізм можна розглядати в якості скоріше світоглядного ресурсу влади, ніж психофізіологічного, який знаходиться в центрі уваги російських політантропологів.

Тому ми вважаємо за необхідне приділити увагу й культу предків в якості однієї з основних характеристик організації владних відносин в суспільствах з примітивною організацією, яким і присвячено цей підрозділ. Так, представники традиційних суспільств вважали, що померлі члени соціуму здатні впливати на сьогодення та майбутнє своїх нащадків. При цьому, що цікаво, предки вождя були так би мовити більш могутніми, ніж предки рядових членів соціуму, тобто їх вплив був значно більшим. Таким чином, існувало уявлення, що певним суспільним колективом правив не тільки вождь, а й весь його рід, включаючи і померлих членів родини. В результаті індивідуальна влада правителя трансформувалася в колективну владу всього його роду.

Але при цьому ще раз підкреслимо, що влада правителя обов’язково повинна була бути сакральною. Наприклад, король, за словами Ж. Баланд’є, повинен був мати статус «короля-бога, короля за божественним правом або короля-цілителя», адже в архаїчних суспільствах саме культ предків або ж осібних божеств його роду «утверджував сакралізацію поки ще слабко диференційованої політичної сфери». Лідер (або як його називає Ж. Баланд’є «провідник») роду є точкою з’єднання або нині існуючого ідеалізованого роду або роду – носія граничних цінностей, символізованого сукупністю усіх предків. Саме провідник передає слово предків живим і навпаки. Французький політантрополог зазначає: «Обопільне нашарування сакрального та політичного вже у цих випадках є незаперечним. При цьому політична влада повністю панує над сакральним і може використовувати його для своєї вигоди за будь-яких обставин» [11, c. 166].

Архаїчні народи вважали, що тільки вожді та їх родичі мали набір специфічних якостей, які дозволяли правильно розпоряджатися владою, встановлювати контакти з потойбічним світом, аби вищі сили були прихильними до соціуму, яким він керує. Простому народу такі якості недоступні, більш того, якщо влада потрапить до рук простолюдина, вона буде небезпечною та може принести шкоду як йому самому, так і всьому народу. Внаслідок цього формується тенденція до збереження влади в межах однієї генеалогічної лінії та, як наслідок, до нерівності за принципом кровної спорідненості. В результаті виникає механізм клану, коли статус індивіда визначається його генеалогічною наближеністю до родоначальника або правителя. Що, в свою чергу, скорочує перелік претендентів на владу.

Дж. Фрезер наводить приклад народів латука, барі та палуба, які проживали в посушливих районах Нілу. У цих народів влада правителів-знахарів залежала від вміння викликати дощ, для чого використовувались різноманітні магічні ритуали. Завдяки своїм здібностям вони набули значного авторитету та впливу на суспільство. Однак у періоди засухи розгнівані одноплемінники могли легко вбити свого правителя, мотивуючи це тим, що він не справляється з покладеними на нього обов’язками. Його посада в такому випадку переходила до сина або іншого близького родича. Останнє обумовлювалось тим, що одноплемінники вважали, що надзвичайні здібності переходять у спадок [21, c. 214].

Наступний цікавий приклад, описаний Дж. Фрезером, це суданський народ шиллуки, який вважав, що не тільки реальні вчинки вождя, а й його самопочуття, в тому числі потенція, впливають на добробут соціуму. У випадку захворювання правителя або перших ознаках його недуги тваринництво та землеробство занепадуть, а народ почнуть переслідувати хвороби та інші напасті. З цієї причини багаточисельні дружини та старійшини уважно спостерігали, наскільки регулярно вождь виконує свої подружні зобов’язання. При появі тривожних симптомів під час денного сну обличчя вождя накривали білою тканиною, а згодом замуровували в спеціально збудованій хатинці з незайманою дівчиною, що не досягла вісімнадцяти років [21, c. 214].

У багатьох архаїчних народів існували уявлення, що правитель обов’язково має бути наділений особливими надздібностями, що передавалися у спадок. В країні Луба в Африці вважалося, що царі мають булопве – особливу субстанцію, яка містилася в крові й передавалася у спадок та давала право на владу. В Полінезії мешканці вірили в особливу манну вождів. У монголів подібні якості мали назву сул’де.

Як вже зазначалося вище, ще однією з визначальних особливостей формування владних відносин в примітивних соціумах була кровна спорідненість. Саме вона визначала певні привілеї та обов’язки в потестарних суспільних системах, оскільки спорідненість, винесена у політичну сферу, ускладнюється, формуючи та фіксуючи позиції окремих індивідів або цілих груп в соціальній та політичній ієрархії. Спорідненість встановлює стосунки авторитету, які пов’язані з діями, правами й обов’язками членів соціуму. Однак політичного значення кровна спорідненість набуває лише у тій мірі, в якій моделює стосунки між соціальними групами та регулює доступ до посад, що надають владу чи авторитет.

При цьому важливо зазначити, що родові групи не є однорідними. Вони ґрунтуються на принципі вікової детермінації та генеалогічної близькості до спільного предка або засновника. Відповідно до цього, найближча до нього група займає верховну позицію, отримує владу та передає її в руки найбільш літньому представникові найстарішого покоління.

Так, Ж. Баланд’є наводить приклад замбійських бемба, у яких кланово-родовий устрій пов’язується із завойовником Атімукулу: «Його рід має монополію на політичну владу, а його клан (клан крокодила), через те, що має такого попередника, посідає найвищий статус. Інші клани й роди отримують ранг залежно від того коли саме (разом з героєм-завойовником чи після нього) з’являються їхні засновники». При цьому він зазначає, що в сучасних суспільствах з традиційними елементами державності теж можуть діяти такі самі принципи. Прикладом цього, на думку Ж. Балад’є, можуть слугувати південноафриканські свазі у яких «перший з королів заснував верховний клан, з якого мають походити суверени, а роди, що його складають, ієрархізовані відповідно до їхнього зв’язку з первинною лінією спорідненості. Історія, задаючи ієрархію кланів та родів, призводить до «виникнення «рангових» відмінностей у межах кланової системи, зумовленої організацією соціального простору» [11, c. 167].

Цікавим є й дослідження ганського народу таланзі М. Фотіза, яке показує, що культ предків в цьому клановому суспільстві повинен витлумачуватись через віднесення не до певних метафізики й етики, а до системи суспільних стосунків та політико-юридичної системи: «Таланзі мають культ предків зовсім не тому, що бояться померлих, – у дійсності вони їх не бояться, – не тому, що вірять у безсмертність душі, – вони не мають у розпорядженні такого поняття, – а тому, що цього вимагає їхня соціальна структура» [11, c. 167]. Тут доречним буде згадати нашу критику на адресу В. Бочарова, який в основу майже кожного механізму організації влади в архаїчному соціумі покладає психологічні причини, тоді як, на нашу думку, психологічні чинники дійсно мають місце, але тільки поряд з соціальними.

Не слід забувати і про те, що до традиційних суспільств, окрім африканських, належать ще азіатські й не тільки, де існує кастова стратифікація, яка і забезпечує єдність та внутрішню згуртованість таких соціумів.

В кастових суспільствах саме каста встановлює детально розписаний устрій, запроваджує сувору соціальну диференціацію та спеціалізацію, накреслює кордони, що посилюють розбіжності, перешкоджаючи втручанню однієї групи у справи іншої. Цей різновид соціальних зв’язків, пов’язаний з релігійною системою та ритуальною поведінкою, де модель чотирьох варн виступає в якості інструменту. Саме завдяки йому здійснюється теоретична інтерпретація загального суспільного устрою.

Суспільна еволюція призводить не лише до збільшення кількості каст, але й до постійної суперечки між ними через відносність їхніх позицій. Мало того, кастова структура є динамічною й тісно пов’язана із політичними динаміками, а тому розгляд її як певної застиглої структури, характерний для ранніх етнографічних та політико-антропологічних досліджень, був помилковим. Як приклад наведемо дослідження Ліча, який на прикладі бірманських качінів довів, що більшість азійських суспільств мали складні соціальні стратифікації. Так, у них існувало три головних стани й два стани-посередники: стан провідників або сеньйорів (du), стан вільних людей (darat) та стан рабів (mayam). Між першими та другими розташовувалися аристократи, що вважалися нащадками давніх провідників. Між другими і третіми – народжені від шлюбу чоловіка darat та жінки mayam (surawng). При цьому, як зазначає дослідник, ця стратифікація не була пов’язана з економічними статусами, вона зверталася до ритуальних розрізнень й політичних мотивів, а її істотним фактом була закоріненість у царині стосунків, що визначаються спорідненістю, спільністю походження та союзом. Під певним кутом зору вона виглядає як верховне й систематизоване вираження нерівностей, що існували на цьому рівні [11, c. 168].

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що для традиційних суспільств було характерним домінування колективної складової над індивідуальної, а влада правителя носила сакральний характер і ґрунтувалася на культі предків. Але, що цікаво, в сучасних суспільствах з елементами традиційної державності, які вже певною мірою зазнали впливу західної цивілізації, влада не є цілковито вільною від свого релігійного змісту, хоча сакралізація влади правителя й набуває меншого та скромнішого значення.

Однією з визначальних особливостей формування владних відносин в примітивних соціумах була кровна спорідненість яка формувала соціальну стратифікацію та визначала певні привілеї та обов’язки членів первинного соціуму. При цьому ця стратифікація ґрунтувалася або на родовій, або на кастовій основі. Перша є більш характерною для африканських соціумів, друга – для азіатських.

Поиск по сайту: