Антропологія менеджменту та антропологія конфлікту як перспективні напрями досліджень

Як вже неодноразово зазначалося, політична антропологія доволі молода наукова дисципліна в межах сучасного політичного знання. На наш погляд, саме в цьому полягає основна причина того, що в сучасному політико-антропологічному дискурсі й досі не вироблено єдиного уявлення стосовно витоків цієї дисципліни, її місця в системі сучасного наукового знання та основного предмету політичної антропології. До того ж, основні політико-антропологічні праці являють собою переважно збірники статей з викладенням результатів практичних політико-антроплогічних досліджень. Тому сьогодні питання про подальший розвиток теоретико-методологічних засад цієї дисципліни залишається відкритим та досить актуальним. В класичному і сучасному політико-антропологічному дискурсі є роботи присвячені витокам влади та її різноманітним ресурсам – психофізіологічним, символічним, світоглядним але, як вже зазначалося, немає праць, які містили в собі чітке визначення влади з точки зору політико-антроплогічного підходу та перераховували всі особливості політико-антроплогічного погляду на владні відносини. В цьому контексті подальше поглиблення теоретичного знання стосовно визначення та особливостей влади з точки зору політичної антропології є актуальним та вельми доречним. Політична антропологія сьогодні переймає понятійно-категоріальний апарат та використовує методи політології, надаючи їм власного змісту. Але питання про методику політико-антропологічних досліджень в контексті розвитку сучасної політичної науки залишається відкритим. Сучасні політантропологи, на нашу думку, можуть запропонувати низку нових методик дослідження, які можуть бути використані як в політико-антропологічних, так і в політологічних дослідженнях.

Стосовно сучасних та майбутніх напрямів політико-антропологічного аналізу політики та влади слід зазначити, що сьогодні американські політантропологи, зокрема М. Шварц, В. Тернер і А. Тюдден, намагаються відійти від властивого політичній антропології розгляду традиційних суспільств як певної статичної структури з «заданим» набором правил, підвалин і процедур. В центрі їх уваги політика як динамічний процес, де відбувається постійне суперництво груп як на локальному, так і на загальнонаціональному рівнях. Але при цьому вони зазначають, що ця боротьба характерна як для примітивних суспільств, де царюють вже усталені традиції і ритуали, так і для сучасних суспільств, де поряд з новими формами суперництва, зберігаються і попередні, наприклад тиск, підкорення тощо. Політичний процес, у американських авторів, характеризується двома якостями: публічністю, рівень якої може розповсюджуватися від сусідської общини до країни, і, навіть, світових регіонів та обов’язковою наявністю загальногрупових цілей, хоча індивідуальні, приватні цілі і інтереси постійно присутні, і, навіть, можуть визначати групові, особливо якщо мова йде про інтереси лідерів, які формують цілі від імені групи. Такими цілями може бути досягнення нової системи міжгрупових відносин або відносин групи з інститутами, з якими вони знаходяться у фундаментальних зв’язках (наприклад, державою). Найчастіше – боротьба за статус, ресурси, чи незалежність; ведення війни або досягнення миру; розподіл посад, титулів та ролей, за які відбувається постійна конкуренція між членами групи або представниками різних груп в єдиному політичному просторі. Політика, в даному випадку, направлена на усунення суперечок в конкурентному світі групових людських взаємовідносин, але вона ж може мати на меті і створення таких суперечок. Таким чином, слово «політичне» можна застосувати до всього, що носить публічний характер, містить цілепокладання і залучає питання про владні повноваження і контроль серед окремих індивідів певного суспільства або групи, а вивчення політики, в даному випадку, є вивченням процесів, які супроводжують визначення та досягнення публічних цілей з використанням влади членами групи, які налаштовані на досягнення цих цілей [209].

Цей переніс зі статики і синхронності морфологічних типів «політичної системності» на динаміку і діахронію суспільств, що постійно змінюються, за словами В. Тішкова, був дуже важливим та плодотворним: «Він допоміг піддати сумніву одержимість попередньої антропології повторюваністю, прискореністю і циклічністю еволюції соціальних структур, свого роду утопію культурно обумовленого балансу і навіть гармонії традиційних суспільств, за яких майже не залишалося місця для розриву з традицією». Сучасні антропологи, які вивчають складні суспільства з етнічною та релігійною багатоманітністю, економічною нерівністю, політичною та правовою гетерогенністю більше вже не можуть ігнорувати соціально-культурні асиметрії заради пошуку доказів сталих та суворо інтегрованих систем». Таким чином, в центрі антропології опинився доволі широкий спектр проблематики. В результаті, з’явилися більш глибокі розробки ключових елементів політичного процесу – влади та лідерства, конфліктів та їх вирішення тощо [151, c. 49].

Також слід зауважити, що в найближчому майбутньому, на нашу думку, окремим напрямом політико-антропологічних досліджень може стати антропологія менеджменту. Дослідження політичних структур в менеджменті та організаціях широко представлені в західній літературі та охоплюють широкий спектр організаційних процесів в межах тієї чи іншої системи. В російській політико-антропологічній традиції антропологією менеджменту цікавиться П. Романов, який вважає, що в замкнених системах, таких як організації, владні відносини між різноманітними професійними і структурними групами є характерною рисою повсякденного життя.

Організація в межах антропологічного підходу, за словами П. Романова, – це «місце, де постійно відбуваються конфлікти між різноманітними групами менеджменту, змагання за можливість приймати рішення, за організаційні ресурси і владу». Тобто, по суті, досліджуються владні відносини на певному локальному рівні – в межах організації. При цьому враховується антропологічна складова, тобто так званий людський фактор. В даному контексті підкорення об’єкта влади досягається завдяки використанню тих же методик, які притаманні владним відносинам всіх рівнів, – винагороди та примушення. Але є й специфічні ресурси або засоби забезпечення підкорення об’єкта владі суб’єкта – референтність та компетентність, пов’язані з персональними якостями менеджера, а також легітимність – визнання підлеглими права їх менеджменту на керування [128, c. 149].

Влада в організації з точки зору антропологічного підходу це структурний процес, у який втягуються коаліції, що вступають в боротьбу за владу, яка в кінцевому рахунку має призвести до отримання ресурсів та впливу в межах цієї організації. П. Романов зазначає: «… природній розвиток інституту менеджменту як джерела влади передбачає, з одного боку, розширення його претензій на зовнішнє середовище, яке знаходиться поза межами організації, з іншого боку – формування особливого соціального прошарку, котрий перетворює соціальну структуру суспільства в цілому» [128, c. 150]. В даному контексті, під соціальним прошарком дослідник розуміє менеджерів, які розглядаються не лише як службовці у власника підприємства, а скоріше як маніпулятори, що намагаються конкурувати або кооперуватися з іншими учасниками процесу для досягнення власних цілей.

Таким чином, розгляд менеджменту з точки зору антропологічного підходу співзвучний з визначенням влади, де вона розглядається як неформальні відносини домінування, що проявляються в суспільних групах різних рівнів. Саме тому, ми вперше у вітчизняній науковій традиції пропонуємо розглядати антропологію конфлікту в якості окремої субдисципліни в межах сучасного політико-антропологічного дискурсу.

Як ми бачимо, і в межах антропології влади, і в межах антропології менеджменту головним предметом вивчення виявляється влада, і, звичайно, якщо ми говоримо про антропологічний вимір, ми обов’язково маємо на увазі її суб’єкти та об’єкти, включаючи засоби підкорення других першим та прагнення перших.

Ще одним перспективним напрямком, на наш у думку, є антропологія конфлікту. Розвивають його наступні закордонні дослідники: Б. Галлін, М. Бутовська, В. Бочаров та В. Тішков. Так, зокрема, Б. Галлін досліджує механізми вирішення конфліктів в суспільствах, що змінюються на матеріалі Тайваня. А В. Бочаров розглядає політичні катаклізми в Росії ХІХ-ХХ ст. як результат соціально-вікового конфлікту, який перманентно відтворюється російським суспільством.

Цікавим є дослідження М. Бутовської, яка вважає, що міжетнічні та міжгрупові конфлікти мають етологічні причини, які впливають на механізм встановлення соціальної рівноваги. Цей механізм, на думку М. Бутовської, сягає корінням до приматів. Вона вважає, що людина не перевершила своїх давніх предків у витонченості способів винищення собі подібних, але значно примножила способи примирення. Вона навчилася відновлювати соціальну рівновагу не тільки в межах групи, а й на міжгруповому рівні [35, c. 431].

Найґрунтовнішим розробником цієї тематики, з нашої точки зору, є В. Тішков, який дослідив не тільки міжетнічні відносини та конфлікти в країнах СНГ, а й спробував проаналізувати тероризм та чеченську війну з точки зору політико-антропологічного підходу.

Головною причиною міжетнічних конфліктів в країнах СНД, на його погляд, є етнічна дискримінація, що має місце в цих країнах від імені титульної нації. Стосовно війни у Чечні В. Тішков говорить, що її сприйняття було, по-перше, суб’єктивним: «Об’єктивної оцінки конфлікту не існує не тільки серед осіб, безпосередньо втягнутих в нього (інсайдерів), а й серед аутсайдерів». По-друге, – «політизованим», тобто штучно створеним в наслідок цілеспрямованих політичних вказівок. А політико-антропологічний аналіз феномену тероризму привів його до висновку, що «тероризм – це не війна світів, а явище, яке перетинає кордони і може існувати всюди». Головну роль в цьому процесі відіграють, на думку В. Тішкова, «неформальні мережі» – діаспорні, радикально-фундаменталіські або наркокримінальні коаліції, які нерідко створюються від імені «пригнічених меншин» або «невизнаних націй», та практикують насилля» [153, c.464-469].

Але, не дивлячись на певні відмінності предметного поля дослідження, всі політантропологи, які згадуються вище, закликають до детального вивчення проблематики конфлікту з точки зору його антропологічного виміру. На їх погляд, це має сприяти виробленню ефективних механізм врегулювання конфліктів будь-якого типу, в будь-якому суспільстві.

Цей напрям політико-антроплогічних досліджень, на наш погляд, також може згодом оформитись в окрему субдисципліну – антропологію конфлікту.

Таким чином, ми уперше у вітчизняному науковому дискурсі пропонуємо розглядати нові напрями політико-антропологічних досліджень – антропологію влади, антропологію менеджменту та антропологію конфлікту – в якості самостійних субдисциплін, кожна з яких має своє власне предметне поле.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що ми ще раз підтвердили хибність точки зору про те, що політична антропологія – дисципліна, так би мовити, мертва або суто академічна, бо вона вивчає архаїчні суспільства і традиційні відносини влади. Адже, окрім сучасних напрямів дослідження як процесу інкорпорації традиційних відносин влади у новостворені адміністративні та політичні інститути, так і архаїчних елементів та проявів влади в сучасних суспільствах, політична антропологія цікавиться антропологічним виміром сучасного політичного простору, розглядаючи об’єкти та суб’єкти влади, їх взаємовідносини, причини підкорення перших другим та механізми контролю других над першими, негативної складової людського фактору у владі, що виокремилось в окрему субдисципліну – антропологію влади. Окрім антропології влади перспективними напрямами політико-антропологічних досліджень, які ми також пропонуємо розглядати в якості окремих субдисциплін, є антропологія менеджменту, яка зосереджує увагу на владних відносинах на певному локальному рівні – в межах організації та враховує при цьому антропологічну складову, тобто так званий людський фактор та антропологія конфлікту, яка розглядає конфлікти з точки зору окремої людини або групи людей, які беруть у ньому участь, для того, щоб зрозуміти справжні причини конфронтації і оперативно зреагувати на них задля запобігання збільшення інтенсивності розвитку конфліктної ситуації.

Поиск по сайту: