Зовнішньоекономічна політика держави: сутність і напрями реалізації

Позиції країни в міжнародних економічних відносинах характеризуються рівнем економічного і політичного розвитку, обсягом національного капіталу, життєвим рівнем населення, природними багатствами, ступенем розвитку науки та іншими чинниками. Зазначені фактори значною мірою впливають на формування зовнішньоекономічної політики держави. В економічній літературі можна знайти багато різних визначень зовнішньої економічної політики. Наприклад, її характеризують як один з основних макроекономічних зв'язків, що спирається на тарифи і ліцензії в нинішній торгівлі, установлення обмінного курсу національної валюти для стимулювання, прискорення або вповільнення економічного розвитку країни.

Існує визначення зовнішньої економічної політики як системи заходів, націлених на досягнення економікою конкретної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів.

Зовнішньоекономічна політика – це: 1) комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування національної економіки в системі світового господарства; 2) політичний курс дій суб'єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності, або політична стратегія суб'єкта в реалізації його зовнішньоекономічних інтересів; 3) національна політика країни стосовно інших суб'єктів світового господарства, якими можуть бути і держави, і міжнародні економічні організації, інститути й міжнародні акціонерні товариства.

Головними складниками і засобами зовнішньоекономічної політики є торговельна політика, кредитно-грошова політика, валютно-кредитна політика, двосторонні та багатосторонні договори та угоди, митно-тарифні засоби, нетарифні засоби тощо.

Історично першим напрямком зовнішньої економічної політики (ЗЕП) на етапі розвитку зовнішньої торгівлі у феодальному суспільстві був меркантилізм. Меркантилістська система існувала в умовах обмеженого характеру міжнародного обміну, коли домінуючі позиції посідав торговельний капітал. З розвитком продуктивних сил суспільства і переходом до капіталістичного способу виробництва виникає другий напрямок ЗЕП протекціонізм, завдання якого полягало не в нагромадженні грошей державою, а в захисті національної економіки, національних товаровиробників за допомогою мита і кількісного обмеження імпорту, а іноді й експорту. Така система передбачала стимулювання національної торгівлі, експорту, використання національного флоту для перевезення товарів, введення ввізного мита на іноземні товари.

Наприкінці ХVІІ ст. з’являється протилежний меркантилістській системі фритредерський напрямок, представлений класиками Адамом Смітом і Давидом Рікардо. Основоположна ідея цього вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду здобувають країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на підставі витрат виробництва або затрат праці (абсолютних – за А. Смітом і відносних – за Д. Рікардо). Ці погляди в дальшому поглибили Е. Хекшер та Б. Олін, які сформулювали так звану теорію чинників виробництва. На користь своєї концепції Адам Сміт наводить такі аргументи.

По-перше, зовнішня торгівля, яка не обмежується державою, дозволяє надлишок продукції відправляти за кордон, обмінюючи його на інші товари, котрі потрібні населенню країни. Тільки таким шляхом цей надлишок може набути вартість, яка буде достатньою для оплати праці та інших витрат на його виробництво. Без такого вивозу буде зупинена частина виробництва в країні, що призведе до скорочення її доходу.

По-друге, вільна зовнішня торгівля дозволяє збільшити заощадження. Відомо, що заощадження являють собою різницю між доходом та споживанням. Експорт товарів збільшує національний дохід держави, а купівля товарів за кордоном скорочує витрати на національне споживання, таким чином, зовнішня торгівля сприяє накопиченню, тобто збільшує багатство кожної нації.

По-третє, застосування системи заходів державного захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції може завдати шкоди багатству нації у цілому. Коли ми обмежуємо експорт і, відповідно, міжнародну конкуренцію для захисту національного виробництва, ми вдаємося до марнотратства. У цьому випадку витрачається більше капіталу, ніж при отриманні цієї продукції на міжнародних ринках.

Слід зауважити, що, незважаючи на тенденції до лібералізації зовнішньої торгівлі, що зараз спостерігаються у всьому світі, було б далеким від істини твердження про існування свободи торгівлі в чистому вигляді. Такої свободи просто не існує. Кожна держава на певному етапі свого розвитку й залежно від мети, яку сподівається досягти, використовує як тарифні, так і нетарифні методи протекціонізму для захисту національного виробництва від іноземної конкуренції, для збереження робочих місць усередині країни й підвищення зайнятості, для створення нових конкурентоспроможних галузей, для акумуляції доходів державного бюджету.

Однак зловживання протекціоністськими заходами негативно позначається на розвиткові виробництв, які базуються на імпортних технологіях, сировині, напівфабрикатах, комплектуючих виробах. Від підвищення мита може виграти в кінцевому рахунку незначна кількість вітчизняних виробників, що стають монополістами і починають виробляти продукцію низької якості і за високими цінами. За таких обставин ті галузі, які захищаються державою від міжнародної конкуренції, втрачають стимули до інноваційної діяльності.

Протягом останніх двох десятиліть економісти відмічають посилення регіоналізації зовнішньої торгівлі. Швидко зростають темпи укладання регіональних торговельних угод. Посилення торговельних зв’язків розвинутих країн пояснюється якісним удосконаленням міжнародного поділу праці, переходом його на новий рівень спеціалізації й кооперування. Одночасно така практика свідчить про появу нового напрямку ЗЕП – регіонального протекціонізму. Його відмітною рисою є певна лібералізація взаємної торгівлі (але узгодженої між країнами інтеграції) і проведення узгодженої єдиної протекціоністської політики щодо інших країн.

Міжнародна конкурентоспроможність країни: поняття, основні складові і джерела. Індекс глобальної конкурентоспроможності. Рейтинг України в контексті складових конкурентоспроможності

В умовах регіоналізації та глобалізації міжнародної торгівлі загострюється конкуренція на світових ринках товарів та послуг, посилюється та відповідна сегментація єдиного світового ринку. За таких обставин головною умовою виходу продукції перехідних країн на міжнародні ринки є високий рівень їх конкурентоспроможності.

Серед існуючих визначень поняття «конкурентоспроможність» трактується досить широко: як економічна категорія, як властивість, фактор, принцип або інструмент. Традиційно конкурентоспроможність визначається як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки вона також може бути визначена як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і на ринку третіх країн.

Згідно з визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), конкурентоспроможність – це здатність компаній, галузей, регіонів і націй забезпечити порівняно високий рівень доходу і заробітної плати, залишаючись відкритими для міжнародної конкуренції. Зазначена організація і ЄС розробляють теорії «інноваційного середовища», «узгодженої конкуренції», де основним фактором прискорення інновацій як фактора забезпечення конкурентоспроможності

в сучасних умовах є знання.

За іншими визначеннями, конкурентоспроможність країни - це, перш за все, здатність національних виробників продавати свої товари. Здатність збільшувати або, принаймні, утримувати за собою частки ринків, достатніх для розширення і вдосконалення виробництва, для зростання рівня життя, для підтримки сильної і ефективної держави. Тобто держави прагнуть приєднатися до клубу багатих країн і готові боротися з ними за свою частку в світовому виробництві.

У 90-х рр. ХХ сторіччя набула поширення неотехнологічна концепція американського економіста М. Портера про «міжнародну конкурентоспроможність націй», в якій суміщаються інтереси національної економіки та інтереси фірм. Портер стверджує, що конкурентоспроможність країни на світових ринках залежить від чотирьох головних параметрів: факторні умови – конкретні фактори виробництва, необхідні для успішної конкуренції; умови попиту (особливості попиту на продукцію та послуги, котрі пропонуються галуззю на внутрішньому ринку); стан суміжних та обслуговуючих галузей (наявність в країні споріднених та підтримуючих галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку); стратегія фірм певної країни (характер управління фірмами і конкуренції на внутрішньому ринку). фірмами якої-небудь галузі або її сегменту.

На нашу думку, домінуючим рівнем забезпечення конкурентоспроможності повинен бути макроекономічний, на якому визначаються основні умови функціонування всієї господарської системи країни та її регіонів, під впливом якого створюється ефективний механізм реалізації конкурентності суб'єктів підприємництва.

Основним суб'єктом інтернаціоналізації економіки, а на сучасному етапі її глобалізації, є транснаціональні компанії – основний суб'єкт інтернаціоналізації виробництва і основна сила у міжнародній конкурентній боротьбі. Разом з гігантськими міжнародними компаніями вони монополізують значну частину кожного елементу продуктивних сил).

Для визначення конкурентоспроможності країни використовується близько 340 показників і більше 100 оцінок експертів-економістів. Світовий економічний форум (СЕФ), оцінюючи стан конкурентоспроможності держав, використовує 12 показників конкурентоспроможності: "Якість інститутів", "Інфраструктура", "Макроекономічна стабільність", "Здоров’я й початкова освіта", "Вища освіта й професійна підготовка", "Ефективність ринку товарів і послуг", "Ефективність ринку праці", "Розвиненість фінансового ринку", "Технологічний рівень", "Розмір внутрішнього ринку", "Конкурентоспроможність компаній" й "Інноваційний потенціал.

Результатом досліджень, здійснених СЕФ, став висновок: на першому місті в Європейському Союзі за рівнем конкурентоспроможності знаходиться економіка Швеції. Швеція посідає перше місце в рейтингу другий раз поспіль. Країна є найкращою серед країн Європи щодо інформатизації населення, а також з відкритості економіки й фінансової інфраструктури.

Найінноваційніша економіка у Фінляндії. Однак у загальному рейтингу ця країна лише друга, зокрема через недостатню відкритість своєї економіки. Третє місце посідає Данія. Домінування скандинавських країн у рейтингу обумовлюється багато в чому й тим, що більші країни Євросоюзу, такі як Німеччина й Франція, збільшили соціальні витрати за рахунок інформаційних технологій. Найнижчу конкурентоспроможність мають економіки Болгарії, Румунії й Італії. Серед країн-претендентів на вступ до ЄС найвищу конкурентоспроможність має економіка Чорногорії.

Для оцінки конкурентоспроможності української економіки і її регіонів використовується методологія, розроблена для розрахунку Індексу міжнародної конкурентоспроможності (ІМК). Показник також включає 12 вищезазначених складових, які в комплексі відбивають складну природу даного явища. Отже, фактори, які забезпечують конкурентоспроможність товарів на внутрішніх і зовнішніх ринках діють на мікро та макрорівні. Мікрорівень включає дві групи факторів: розвиток національних компаній та якість мікроекономічного бізнес-середовища.

Перший фактор – це технологія виробничого процесу, рівень кваліфікації менеджерів вищої ланки, досвід у галузі маркетингу. Другий фактор – інтенсивність конкуренції на внутрішньому ринку, розвиток інформаційної інфраструктури, відповідність внутрішньої пропозиції товарів попиту.

Фактори, що діють на макрорівні, проявляються в активній ролі держави, у створенні сприятливих умов для забезпечення високого рівня конкурентоспроможності вітчизняних товарів на міжнародних ринках. Виконуючи цю місію, країна часто керується програмою підтримки експорту, що містить у собі низку заходів економіч­ного та правового характеру, спрямованих на розвиток кон­курентоспроможності товарів та послуг.

У рейтингу Всесвітнього економічного форуму за 2009-2010 роки Україна зайняла 82-ю позицію серед 133 країн, опустившись відразу на 10 позицій порівняно з результатами попереднього дослідження. Після періоду відносної стабільності рейтингу в 2006-2008 роках (69-і, 73-і й 72-і місце, відповідно) наша країна істотно погіршила свої позиції й тепер перебуває поруч з Гамбією й Алжиром. Рейтинг України максимально погіршився щодо трьох складових: макроекономічна стабільність (падіння на 15 пунктів), рівень розвитку фінансового ринку (падіння на 21 пункт) і оснащеність новими технологіями (падіння на 15 пунктів).

Аналізуючи макроекономічні та і мікроекономічні фактори, що впливають на конкурентоспроможність товарів, слід враховувати ту обставину, що нині у світовій практиці відбувається перехід від використання порівняльних переваг, що полягають в існуванні низьких витрат на робочу силу та природні ресурси, до конкурентних переваг, що ґрунтуються на розвиненому інституціональному середовищі, нових організа­ційно-інституціональних формах, інноваційних процесах, передових товарах і технологіях.

Більш того, із плином часу, особливо за умов переходу від індуст­ріальної до постіндустріальної економіки, фактори, які раніш визначали високу конкурентоспроможність компаній, перетворились на свою протилежність і починають негативно впливати на конкурентні позиції. Маючи на увазі зазначені обставини, здійснити прорив на міжнародні ринки транзитивні країни зможуть тільки на основі виробництва інноваційних товарів з високим рівнем обробки виробів.

Маючи на увазі зазначені обставини, наразі в ЕС послідовно проводиться Єдина погоджена політика в галузі конкуренції (ЕС Treaty Rules on Competition), визначена Лісабонським самітом у березні 2000 році: «Стратегічна мета» ЭС – стати найконкурентнішою і найдинамічнішою в світі економікою, основаною на знаннях, здатною до безперервного гармонійного зростання, створення більше і кращих робочих місць та тіснішого соціального гуртування.

Основними напрямками єдиної політики ЄС в галузі конкуренції, є:

– заохочення розвитку малого й середнього бізнесу як найбільш розповсюдженої форми підприємницької діяльності в розвитку ринкової конкуренції;

– стимулювання інноваційних процесів у виробництві висококон-курентной продукції;

– сприяння спільній підприємницької діяльності, спрямованої на подолання міждержавних бар’єрів, і сприяння транснаціональному переплетінню промислового, торговельного й банківського капіталу усередині ЄС;

– заохочення до створення великих, трансєвропейських компаній, здатних протистояти конкуренції американських і японських ТНК;

– контроль за концентрацією виробництва, злиттями й поглинаннями фірм;

– створення антимонопольного законодавства, яке сриятиме розвитку вільної конкуренції на рівні фірм, вільному руху в рамках ЄС товарів, послуг, капіталів, робочої сили, з урахуванням того, що формування єдиного внутрішнього ринку може призвести до загострення конкуренції й зачепити інтереси окремих країн-учасниць.

Документ спрямований на зростання конкурентоспроможності європейських країн на основі знань та інновацій. Він створює можливості для широкої міжнародної кооперації європейських країн щодо розвитку наукових досліджень. Приєднання України до програми значною мірою прискорило б просування до Європейського економічного простору, сприяло б забезпеченню позитивної макроекономічної динаміки.

Поиск по сайту: