Лекція . Виникнення козацтва (друга половина ХУ-перша половина ХУ1 ст.)

План

1.Наукові теорії походження козацтва, етимологія терміну “козак”.

2. Степи Причорномор»я у Х1-ХШ ст. Давньоруські корені козацтва

3. Витоки і джерела формування козацтва. Перші козацькі поселення.

Література:

Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. –К., 2006 – т. 1.

Українське козацтво. Мала енциклопедія.- Київ - Запоріжжя, 2002.

Щербак В.О. Українське козацтво:формування соціального стану (друга половина ХУ-середина ХУЦ ст.)-К.,2001-С.35-43.

Археологія доби українського козацтва ХУ1-ХУШ ст.-К.,1997-С.279-280.

Головко О.Б. Слов”яни Північного Причорномор”я доби Київської Русі та проблема виникнення козацтва\\Укр.істор.журн.-1991-№11-С.24-35.

Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні. Українське козацтво:сучасний стан та перспективи дослідження\\ Укр.істор.журн.-1990-№12-С.20-22.

Котляр М.Ф. Хто такі бродники?(до проблеми виникнення українського козацтва)\\Укр.істор.журн.-1969-№5-С.95-101.

Пономоренко М.Ф. Черкаси:таємниця топоніма.\\Укр.істор.журн.-1991-№4-С.67-77.

Ричка В.М. Про еволюцію назви “Русь” в етнополітичній історії України.\\Укр.істор.журн.-1991-№2-С.86-89.

Боєчко І., Чабан А. Роль порубіжних територій у процесі формування козацтва // Укр. Іст. журн. – 2001- № 3.

Чабан А.Ю. Витоки.Середнє Подніпров”я з найдавніших часів до середини ХУЦ ст.-Черкаси-1994.

Яворницький Д.І.Історія запорозьких козаків.-Л.,1990-Т.2-С.6-44.

Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті.\\Укр. Істор. Журн.-1991-№5-С. 61-72.

1.Наукові теорії походження козацтва, етимологія терміну “козак”.

З появою перших історичних описів козацтва України зявилася історична версія його місцевого походження, яка базувалася на соціальних чинниках ХУ-ХУ1 ст.- «уходницька версія», яка була вперше обгрунтована польськими істориками (М.Меховіта в «Трактаті про дві Сарматії «)найбільш поширеною упродовж Х1Х- ХХ ст. Спираючись на перше свідчення про українських козаків у хроніці М.Бельського, в якій повідомлялося, що у 1489 році вони очолили похід проти татар, її прибічники повязують формування козацтва з другою половиною ХУ ст. Козаки трактувалися як слов»янські селяни – утікачі у степ (степовик, бродяга, волоцюга – С.Грондський). У Х1Х ст. цю теорія підтримував В.Антонович, М.Грушевський. Аналогічно описують походження українського козацтва, протиставляючи його «неукраїнському» татарському М.Драгоманов, А.Кримський, І.Крип»якевич, Н.Полонська – Василенко, О.Субтельний, Г.Сергієнко.

«Татарська ве рсія» -

Прибічниками її були польські дослідники А.Яблоновський, Я.Длугош, російський – М.Любавський, які не поділяли ототожнення українських козаків з «уходниками» в степ, а наводили приклади поселення на Україні татарських козаків з Волги, Криму за часів київських удільних князів ОлелькаВолодимировича та Семена Олельковича та подальшу їх асиміляцію місцевим населенням. Усний переказ самих козаків про походження їх назви від коси в гирлі р.Буг, на якій вони вперше зібралися під керівництвом обраного ними отамана Семена, по імені якого й косу назвали Семенів Ріг, а себе називали ще «семенові люди».

М.Костомаров визнаючи участь міщан в «уходах» в степ, кваліфікував козацтво як явище татарського походження, простежуючи безпосередній звязок між татарським і українськими козаками.

М.Грушевський вперше диференціював козацтво як побутове явище від власного імені козак і окремої суспільної верстви. Вперше було розроблена методологія вивчення козацтва, за якою виникнення з багатоетнічного словяно- тюркського населення як явища він відніс до староруських часів. Козацьке ім»я ці степовики отримали у другій половині ХУ ст. від татар, а в суспільну верству сформувалися в ХУ1 ст.

Документальні свідчення про татарських козаків ХУ-ХУ1 ст. та їх службу у литовських князів і проживання серед місцевого населення порубіжжя зі степом, наводив Д.І.Яворницький. Отже, татари, як і інші тюрські кочівники, розглядалися істориками як складовий елемент процесу формування українського козацтва до кінця ХУ ст.

Тюркська версія – прибічники російські історики М.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський, М.Погодін, С.Соловйов, які наводять факти існуваня козаків у половців, з якими воювали, спілкувалися та асимілювалися слов»яни. Сучасні дослідники (В.Ричка, М.Котляр) підтримують цю версію про існування козаків у давньруські часи у вигляді слов»янського населення степовиків, які перейняли досвід життя у степу від половців та печенігів (чорні клобуки, торки та берендеї у Пороссі з початку 12 ст. на службі у київських князів). Л.Гумільов стверджував, що українці або ж козаки (що було їх тюркською назвою) якраз і утворилися в результаті асиміляції руських дружинників на південних кордонах Русі з половцями та іншими степними тюрками.

Ординська версія -прибічники сучасні російські історики Г.Носовський та А.Фоменко, які твердять, що вся Орда була козацьким регулярним військом, яке поповнювалося за рахунок 1\ 10 частини населення і майна, що їх збирали збирачі податків – баскаки. Таким чином. козацтво поширилося по всій Русі, а згодом розпалося на осілих і кочових - на яїцьких, донських, волзьких, теських, дніпровських, запорозьких, азовських, кримських, ногайських. Частина його славянізувалася. а частина залишилася тюрською, прийняла мусульманство.

Спорідненою з тюрською, але осібною історичною версією походження козацтва можна вважати черкеську версію. На її ймовірність вказував свого часу М.Грушевський, посилаючись на запис у 1552 році канівськими ревізорами переказів міщан про те,що в давнину кавказькі черкеси були поселені литовським князем на подніпровських землях, заснували міста Черкаси і Канів і були вони козаками, яких російські власті у ХУ11- ХУШ ст. називали «украинские черкаси». Сучасний український дослідник В.Горленко наводить результати власних розвідок щодо поселян у Подніпров»ї - вихідців з Кавказу: татарський баскак Ахмат заселив у Курському князівстві дві слободи вихідцями з Північного Кавказу, яких згодом курський князь Олег у 1284 році прогнав і вони переселилися на Дніпро, де вони побудували м. Черкаси. До теми походження міста і роль черкесів в його заснуванні та причетності до українського козацтва звертається дослідник (Пономоренко М.Ф. Черкаси:таємниця топоніма.\\Укр.істор.журн.-1991-№4-С.67-77.).

Незважаючи на численні свідсення про тюркських козаків та їх вплив на походження руського, а згодом українського, козацтва, серед істориків існує версія руського, словянського родоводу козаків. ( Головко О.Б. Слов”яни Північного Причорномор”я доби Київської Русі та проблема виникнення козацтва\\Укр.істор.журн.-1991-№11-С.24-35.

Котляр М.Ф. Хто такі бродники?(до проблеми виникнення українського козацтва)\\Укр.істор.журн.-1969-№5-С.95-101.).

Хозарська версія та як складова її частина скіфська -якій віддавали перевагу самі козаки (козацький літописець Г.Грабянка, Конституція П.Орлика, невідомий автор «Історії русів». Хозарська держава, розташована у Поволжі та Приазов»ї, встановила контроль над Руссю і у Х ст. була підкорена князем Святославом. Хозарське військо було на службі у візантійських імператорів, які називали їх козаками (1Х ст). Про скіфське коріння козаків твердив козацький історик ХУШ ст. П.Симоновський, який розташовував скіфську Касахію між Чорним і Каспійським морем, на північному Кавказі, де здавна мешкали татари, від яких походили кавказькі козаки. На Русі ці жителі були відомі як касоги, які були підкорені і переселені у подніпров»я князем Мстиславом Володимировичем у 1021 році. Отже, версія П.Симоновського встановлює своєрідний історичний зв»язок між скіфською, татарською і черкеськими версіями.

Д.І.Яворницький у «Історія запорозьких козаків» прослідкував історію козацтва від запорожців до татарських козаків і скіфів, відомих у персів як саки ще з середини 1 тис. тис. до н.е. на території Середньої Азії до Алтаю. Слово козак, на його думку,

є східним словом, як і слова «аксак, кунак, табак, чумак, айрак» (тюрським). Яким властиве закінчення на «ак». Осілі жителі Середньої Азії під козаком розуміли неосілу, рухливу, завжди готову до війни людину, схильну до грабунку і розбою. Найдавніші мешканці Туркестану (стародавнього Турану) саки – народ арійського походження. Етимологія слова «козак»: Кай ( легко), сак – в»юк (легков»ючний воїн). Інша версія: Кас (від Каспійського моря) і сак – (назва скіфів у риського автора Плінія, що уособлює білих оленів (косахи) - тотемів скіфів. У татар – «кайзак- вільна людина і безстрашний воїн». В Європу слово козак принесли половці у Х1 ст., які з цією назвою пов»язували вартового ( від «ко» - небо, «зак» - захищати. У турецькій мові – «стрілець, солдат-найманець, мародер».

У кінці ХХ ст. виявлена дослідниками сума інформації про походження козацтва створили умови для наукового прориву у вирішенні давньої проблеми на основі синтезу суперечливих версій з історичних джерел (усних, письмових, матеріальних). На всеукраїнській науковій конференції з історії українського козацтва у Дніпропетровську 1993 року дослідники долучили математичні методи до аналізу історичної хронології та письмових джерел

Спроба аналізу, класифікації й узагальнення всього комплексу набутої в українскій і світовій історичній науці інформації з проблеми походження козацтва приводить до висновку, що це явище світової історії виникло до нової ери як специфічна професійна військова організація на територіях від Алтаю до Середньої Азії, Закавказзя і Кавказу, а з початком нашої ери поширилося від Приазов»я до Волги і Дніпра, Криму, Балкан, Передньої Азії. В різні історичні часи козацтво було характерне різним племенам і народам, що знайшло відображення в етимологічному розмаїті і великій кількості дослідницьких версій як окремі ланки одного й того ж історичного ланцюга.

Поєднання етимології й етнографічної інформації щодо походження козацтва дає грунтовні підстави стверджувати, що висновок Л.Гумільова про козацтво як своєрідний «інтернаціональний» на зразок рицарського ордену етнос із поділом на розгалуджені «субетноси» має право на існування.

З початком нової ери і до другої половини ХУ ст. козаки, переважно з тюрських племен, але, словянських бродників, берладників кочували й де – інде осідали на Кубані, північному Приазов»ї, Подністров»ї. Асимілюючись із словянами, козаки на території сучасної України поєднували в своєму способі життя, звичаях, мові як спільні всьому козацтву риси, так і особливості місцевих соціально – економічних, політичних відносин, релігійно- культурних умов. До ХУ11 ст. козацтво могло самозберігатися як історично єдине ціле в різних місцях і серед інших народів (від Азії до Європи) у відносно стійких при натуральній економіці географічних умовах «прикордоння» землеробської і кочової цивілізацій.

Дослідники виявили історичну закономірність, яка лежала в основі тривалої козацької спадкової спільності – це географічно- прикордонний детермінізм, який спричинив специфічні способи організація життя на прикордонні кочової і землеробської цивілізацій: поєднання виробничої і військової діяльності, військова демократія у вигляді «козацького кола «, військове найманство за ради зиску і торгівля «ясиром», постійні військові навчання. (Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні. Українське козацтво:сучасний стан та перспективи дослідження\\ Укр.істор.журн.-1990-№12-С.20-22.).

2. Степи Причорномор»я у Х1-ХШ ст. Давньоруські корені козацтва

Час створення прикордонних зон із кочівницьким населенням, залежним від Русі, припадає на другу половину Х1 ст. Поява територій,що не входили, або частково входили до сфери державного контролю, де складалися особливі умови для функціонування системи державного управління зафіксовано уже у Х ст. Специфічним був статус у “Червенських городах”, за які вели боротьбу Польша й Русь. Автономний статус мало Поросся, своєрідна конфедерація “чорних клобуків”, де мешкало численне східнослов”янське населення. З 1079р. Згадуються “торци переяславські”, що залежали від переяславського князвства. Переяславське князівство тоді контролювало широку смугу земель Лівобережжя до лісостепової частини басейну Сіверського Дінця з центром м. Донець.(південна околиця суч.Харкова).

Із кінця ХЦ ст. волинські князі намагалися утримати за собою пороські волості.

Населення з Х1 ст. –чорні клобуки, торки, берендеї, печеніги, слов”яни.

У 1230 році Данило Романович передав м.Торчеськ (суч. м. Кагарлик на Київщині) своєму тестеві Мстиславу Удатному, по смерті якого ним володіли його сини. Пороського князя Юрія як васала волинського літопис згадує під 1289 роком.

Пороські землі належали з другої половини ХШ ст. (з 1270 року за підтримки Ногая) і до початку Х1У ст. до Галицько-Волинської держави (“королівства Русі “) до 1301-02 років (до походу Тохти проти Ногая).

Болохівські землі.

Перша згадка про болоівських князів та їх володіння знаходимо у 1232р., коли Данило Романович Галицькиий у битві з угорцями зустрів протидію йому галицьких бояр, зокрема, “князів болохівських” котрі підтримали його противника – угорського королевича Андрія. Є дві версії розташування Болохівської землі – 1)галицькі землі на північ від Пониззя (М.Молчановський); 2)частина Київської землі, з якою у ХЦст. київський центр втратив тісні зв”язки (В.Якубовський). Щодо походження цього князівського роду, то декілька припущень: 1) з чернігіських князів Ольговичів (В.Якубовський), “)місцева племінна верхівка Болохівської землі, яка була неокняженою територією; 3) нащадки східноволинських князів Ярослава Ігваревича, які вороже ставилися до Романовичів і у ХШст. Були дрібними володарями-князьками частини Пониззя Галицького(Л.Войтович).

М.Грушевський вважав,що населення згаданої землі складали слов”яни та тюрки (печеніги і половці). У ХЦ ст. Дунайсько-Дністровське межиріччя перебувало під контролем Галичини. В першій половині ХШст. Вони були під патронатом угроського короля, а потім навіть Тевтонського Ордену.

На початку 40х років ХШ ст. Південні володіння Русі- Переяславське князівство, Поросся, Пониззя потрапляють у залежність від монголів. Темники Золотої Орди прагнули узяти ці землі під свій безпосередній контроль.

За П.Карпіні, у середині 40-х років ХШ ст. Лівобережжя перебувало під владою темника Могучея, а Правобережжя-Куремси. Зокрема, Переяславське князівство управлялося монгольським намісником.Під владу монголів потрапило не тільки тюрське населення, а й й деякі лісостепові райони, які належали русам.

Данило Романович у 1246 році намагався закріпити за собою владу над Київською землею і м.Києвом. але невдало. Археологічні дослідження не дають жодних підстав говорити про запустіння Південної Русі після монголо-татарської навали.

Землі, що входили до складу Галицько-волинської держави, включно із південними окраїнами-пониззям зі змішаним слов”яно-тюрським, волоським населенням поступово інтегрувалася до ординської держави.

Є згадка про особливу приязнь порубіжного зі степом населення Галицького Пониззя до монголів (темника Куремси), які постачали їм хліб. Однак повністю залежність монгольска над Болохівськими зелями встановилася після 1300 року.

Київська “україна” - Поросся, Переяславска “україна” (1187 рік), 1189-“україна галицька”, 1213 “забузька україна”, “волинська україна”- це територія Пониззя та Побужжя. Версія, що назва “україна”- це порубіжжя зі степом Русі (народна назва) (В.Ричка). Комплексний аналіз використання терміну в давньоруських та монгольских джерелах свідчить,що під ними розуміли не стільки географічний чи етнічний чинник, а державно - політичний –мали на увазі території, які не входили до державної структури Русі чи мали особливий статус.

Південно-руський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не існувало іншої держави, а була лише небезпека наїздів кочовників. Тому “україна”-це вольниця, порубіжжя, що межувала з батьківщиною-країною.(с.34-35)

Козацтво виникало внаслідок міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхідності забезпечення функціонування торгових щляхів і оборони державних кордонів. Поява козацтва як історичного явища дослідники пов”язують із часами Київської Русі, володаря якої не завжди мали можливість контролювати порубіжне населення зі степом кочівним-бродників-берладників, однак яке використовували для прикордонної служби. Слово “козак” в перекладі з тюрської означає “воїн”, “охоронець”, ”вільна людина”. Козаки не належали до привілейованого стану середньовічного суспілства (до Визвольної війни ХУЦ ст.) і цим зумовили специфіку ії напівоєнного, напівмирного життя в степу. Не маючи можливості займатися хліборобством, вони головну увагу приділяли рибальству, полюванню, промислам, ремеслам. За етнічним складом були переважно слов”ями, хоча мали значний елемент тюрський. Назва земель, де мешкали бродники – козаки -, “Україна” з часом стала назвою їхньої країни, а їх нащадки відіграли визначну роль у створенні українського етносу та формування української державності.

Як історичне явище пройшло значний шлях еволюції: від бродників Х1-ХЦ ст. І козацтвом ХУ-ХУ1 ст. Були істотні відмінності, однак те саме стосується і козаків пізнішого часу –ХУЦ-ХУШ ст.

3. Витоки і джерела формування козацтва. Перші козацькі поселення.

Ногайська Орда.

Один із Чингізидів, онук Бувала, молодшого брата Бату, Ногай почав свою політичну кар”єру як темник у 1262 році.Після походу на Візантію 1264 року почав утворюватися великий улус Ногая з центром у Ісакчі на нижньому Дунаї до якого згодом перейшли і землі українського Правобережжя. Він надовго залишився на Дунаї, розширюючі свої володіння за рахунок васальнозалежних болгарського царства та дунайських князівств, Криму, встановивши свій контроль над генуезькими факторіями (1299). Будучі фактично незалежним і найстаршим серед нащадків Джучі, Ногай прагнув створити власну державу, незалежну від Золотої Орди. Особливі стосунки у нього склалаися з галицьким князем Львом Даниловичем, який визнав його політичне лідерство у регіоні. Останній за допомогою ногайської підтримки намагався закріпити за собою землі придністров”я та Поділля, воюючи за них з Польшею. У 1291 році Ногай допоміг Тохті посісти престол Золотої Орди і за його підтримки намагався закріпитися у Криму. Це викликало незадоволення Тохти,який організував проти Ногая похід на землі його улусу у північному, мобілізувавши дружини чернігівські і київські.

В той час, як Ногай виступив за участі руських дружин галицьких. Вирішальна битва відбулася 15 вересня 1300 року у пониззі Південного Бугу чи Дністра у місцевості Куканлик (Куяльник?), в якій Ногай зазнав поразки і згодом помер у полоні. За його нащадків все Причорномор”я від Дунаю до Дону вкрилося низкою ординськими містами. Серед них Кучугурівське городище за 30 км від Запоріжжя, Тавань (у ХУ ст. великий князь литовський Вітовт збудував митницю), Кінське городище на р.Конка, городище біля гирла р.Самара Хаджибей (нині Одеса). Ці ремісничо-торгівельні містечка мали поліетнічний характер і мали слов”янські квартали. Особливо великого піднесення в той час зазнав Білгород, що розташовувався на місці давнього грецького поселення Тіра, з Хст. відомого як візантійська фортеця Маврокастрон, а в цей час позначено на мапі як Акліба (біле місто),що знаходилося під ординською зверхністю. Однак у середині Х1У ст. місто перейшло під владу генуезців, затім до Молдавського князівства, а потім -до турків. Розквіт цих міст був пов”язаний із чорноморською торгівлею, у якій активну участь брали не тільки Генуя, Венеція, Візантійська і Трапезундська імперії, а й Єгипет, Сірійські султанати-союзники Золотої орди. Зокрема, ординські торгівельні квартали виростали у Львові, Володимирі. Ногай започаткував переселення алан з Північного Кавказу у Дністровське-Прутське межиріччя. У ХШ-Х1У ст. розпочалося переселення караїмів та вірмен увдовж торговельних шляхів до основних центрів Галицько-Волинської держави.

Регіони, що межували з ординськими володіннями, мали подвійне підпорядкування про що свідчить знахідки руської зброї в кварталах ординських міст. Озброєні вояки супроводжували купецькі каравани, які курсували до галицьких міст.

Галицько-Волинська держава (королівство Русь) до середини Х1У ст. залишалося найбільшою і найвпливовішою державою в українських землях, під політичним впливом якої перебували більшість українських князівств, сподіваючись на звільнення від ординської зверхності.

Подільський улус Золотої Орди сформувався у процесі боротьби Тохти з нащадками Ногая, що була особливо упертою у 1301-1302рр, коли загинули перший улусбек Сарай-бука, рідний брат Тохти та Турі, син Ногая. Подільський улус перейшов до емірів, одним із яких був Хаджибей, учасник битви на Синіх Водах.

Оскільки галицький князь Юрій Львович, скориставшись боротьбою Тохти і Ногая, намагався об”єднати руські землі під своєю владою. У боротьби із ординцями, які за правління хана Узбека намагалися повернути під свою зверхність Галицькі землі і загинули останні прямі нащадки Данила Романовича князі Андрій та Лев Юрійовичі (1323).

Останнім з болохівських князів згадується Дмитро як “ дідич “ Подільської землі, його син Федір Дмитрович, військо яких було розбите Ольгердом Гедиміновичем на р.Сині Води у 1362 році. (згадані у вірменській хроніці 1362 року).

3. Причономорські степи (Поділля) у зовнішній політиці ВКЛ.

Щодо географічних меж Поділля у Х1У ст.. то це питання є дискусійним. На думку Шабульда, Р.Батури,Ф.Прохаски – це простір між Дністром та Дніпром та його притокою Россю аж до Чорного моря.Західна частина цієї області –Мале Поділля- від околиць Кам”янця, Смотрича, Червонограда,Скали, Бакоти і до Південного Бугу.

Сини Коріата-Михайла у 1341-1342рр подалися на Волинь, де отримали уділи (волинську частину Поділля) від старшого брата Любарта Гедиміновича, який потребував допомоги у боротьбі проти Польщі та Угорщини за галицьку спадщину., які отримали володіння на Волині.Костянтин отримав Східну частину Поділля-пізнішу Брацлавщину, Юрій-Північну-східну частину Волині з центром у м.Любарі, Олександр- Теребовлянське князівство, а наймолодший –Дмитро посів уділ у районі р.Бобрки, за що набув призвісько Дмитро Боброк-Волинський. Однак вже у 1349 році після польського наступу Теребовлянське князівство опинилося у сфері впливу Польщі. Один із братів Коріатовичів-Костянтин на той час подільський князь був у 1344 році одним із претендентів на руку дочки польського короля Казимира Ш, який сподівався цим шлюбом приєднати південно-східну частину Галицької землі до Польщі, однак династична угода не була укладена з причини небажання Костянтина охреститися за католицьким обрядом.

Є свідчення, що великий князь Литовський Ольгерд у 1349 році зробив першу спробу утвердитися на південноруських землях, коли послав свого молодшого брата Коріата-Михайла разом із свіслоцьким князем Семеном до золотординського правителя Джанібека просити допомоги проти спроби Польщі заволодіти Волинню, однак в результаті інтриг московського князя Семена Гордого, були заарештовані і віддані Москві, з якою мусив укладати мир Ольгерд Гедимінович і на деякий час відмовитися від активної руської політики.Польський король у 1352 році після походу військового закріпився в західній частині Поділля, надавши цим землям певні привілеї з огляду на порубіжний статус і необхідність оборони від кочівників.

У 1362 році Ольгерд Гедимінович виступив у південні степи, залучивши до походу дружини північно-подільських князів литовського походження (нащадків свого молодшого брата новогрудського князя Коріата-Михайла -братів Костянтина, Олександра, Юрія)

Литовсько-руському війську протистояли місцеві ординські сили-еміри Хаджибей-правитель подільського улусу, Кутлу-Бука-правитель кримського улусу, їх васал –князь малого Поділля Дмитро.(Останнім з болохівських князів згадується Дмитро як “ дідич “ Подільської землі, його син Федір Дмитрович, військо яких було розбите Ольгердом Гедиміновичем на р.Сині Води у 1362 році. (згадані у вірменській хроніці 1362 року).

Наслідком битви 1362 року стало утворення потужного Подільського князівства з центром у Смотричі.

Після походу Ольгерда просунулася на південь контактна зона з переважно зі слов”янським населенням, котрим управляли баскаки й отамани в торгівельних ординських містах Нижнього Подніпров”я та в межиріччі Дніпра та Дунаю.Населення, змушене жити у безпосередніх контактах з ординцями, контактували із ними, переймаючи від них іх досвід життя у степу, елементи військової організації, озброєння,тактику ведення бою у степу, систему суспільної організації на чолі із виборними отаманами.

Подільським володарям доводилося взятися за створення оборонної системи князівства, залучаючи переселенців з Руського воєводства, сезонних робітників-уходників у степ. Спитко з Мельштина, якому як ставленнику угорському було передано Поділля з 1392 року, започаткував залучення до оборони краю малопольської шляхти. Сам він загинув у 1399 році у битві з татарами на р.Ворскла як союзник Вітовта. Його подільські володіння викупив у 1400 році король Владислав-Ягайло 1У, опісля передавши ці землі свому молодшому брату Свидригайлу Ольгердовичу, який утримував їх за собою до 1404 року, однак на вимогу Великого князівства Литовського в особі князя Вітовта у 1411 році Поділля перейшло до литовської зверхності.

Однак по смерті Вітовта, у 1431 році лідери подільської шляхти захопили головні подільські замки, визнавши їх польськими. До 1434 року Свидригайло Ольгердович через князів Федора Острозького та Федора Несвіцького безуспішно намагався повернути Поділля, однак Польші вдалося утримати за собою значну його західну частину, утворивши воєводство.

Однак наступ на південний степ військових сил ВКЛ набув нових масштабів через декілька років. Вітовт не залишив ідею при допомозі Тохтамиша утвердитися у Причорномор”ї, зробивши ставку на підтримку домагань нащадків Тохтамиша на золотоординсьий престол (1407, 1412-1413рр), у 1410 році допоміг старшому із нащадків Тохтамиша Джелал-ед-Діну здобути Крим, здійснивши ряд походів на південь, в результаті яких правобережні степи до гирла Дніпра було приєднано до ВКЛ. Більшість ординських міст, що занепала, отримала шанс на відродження: порти Хаджибей, Кілія, Білгород стали великими центрами торгівлі з Візантією зерном. Для забезпечення водного шляху торгівельного по Дніпру, у 1415 році Вітовт спорудив фортеці у його гирлі Дніпра Дашів, Тавань (митниця).

У 1431 році за великого князя Свидригайла Ольгердовича, до подільських змаків поряд з Черкасами, Звенигородом, Сокольцем,Червоноградом, належали Качибей (Хаджибеїв), Маяк, Караул та Дашау (Дащків). У 1428 році за підтримки Вітовта, який активно втручався в ординські справи, до боротьби за ханський престол приєднався Хаджі-Гірей, якому вдалося захопити тільки частину Криму зі столицею у Солхаті (Старий Крим), а у 1434 році захопити генуезькі міста Кафу та Чембало (Балаклаву). Однак громадянська війна, яка з 1432-1435рр точилася у ВКЛ, призвела до того, що Хаджі-Гірей, втративши литовську підтримку, змушений залишити Крим і причорноморські степи знову стали ординськими. Тільки у 1443 році Хаджі-Гірей утвердився у Криму, у 1452 році, розгромивши свого противника Саїд-Ахмеда, став повноправним зверхником Криму, владу якого визнали і генуезькі міста. У 1454 році він уклав угоду у Керчі з турками,яка була підтверджена у 1475 році, за якою кримський хан визнав себе васалом Османської імперії. Вважаючи себе основним спадкоємцем Золотої Орди, продовжував політику проти інших претендентів на владу. У 1502 році його син Менглі-Гірей ліквідував Велику Орду, перетворивши Кримське ханство на головного спадкоємця Золотої Орди.

Українські удільні князівства упродовж Х1У-ХУ ст. намагалися організувати оборону своїх південних кордонів, неоднаразово намагаючись зафіксувати кордони з ординцями.

Для оброни південних кордонів завжди бракувало засобів та людей. Князі намагалися організувати регулярну кордонну систему, яка б спиралася на опорні пункти-замки, які споруджувалися на основних шляхах та переправах. Княжі та боярські дружини, озброєні за західними зразками у важкі панцирні обладунки, не встигали за легкою ординською кіннотою. Міські піші ополчення також були непридатні для походів у степ та з кінця Х1У ст. у них відпала потреба, оскільки ординці перестали використовувати тактику облоги міст. Тому зростає роль ординських та поленицьких слуг, обов”зком яких було спостерігати за ординцями у “полі”, які поповнювалися за рахунок зайшлих людей-втікачів від селянсьих повинностей, сезонних робітників-уходників у степ з Волині та Руського воєводства Галичини.

Протягом усього цього періоду населення Подільського князівства постійно боролися з ординцями, не припиняючи торгівлі з ординськими містами. Поява вогнепальної зброї (Х1Уст.), гарматної і особливо ручної (ручниць), вимагало професійної підготовки під русинів-охоронців прикордонних замків, переправ, з врахуванням тактики ведення бою проти швидких кіннотників- степовиків, яка виключала використання важкого європейського захисного озброєння. Щоб вижити в умовах небезпеки степу, військові верстви прикордонного населення мусили консолідуватися у вільні збройні ватаги, очолювані отаманами, які віддавали частину здобичі до державної скарбниці в обмін на припаси і продовольство, оволодіти військовим мистецтвом степовиків, жити за рахунок військових трофеїв, промислів. Прикордонні урядовці мусили вдаватися до військових послуг цієї категорії населення, які з ХУ ст. називалися козаками (з половецького словника: “передова сторожа”, “варта”) через брак власних військових сил.

Перша документальна згадка про козаків відноситься до 1489, 1492 і 1499 років.

У грудні 1499 року хан Менглі- Гірей скаржився Івану Ш на підданних ВКЛ, які на човнах регулярно нападають на околиці Очакова і “много лиха чинят”, а також безкоштовно беруть сіль.

Уже в перші десятиліття козацької активності кінця ХУ-початку ХУ1 ст. вимальовується основний напрям походів українських козаків-нижня течія Дніпра й Південного Бугу.

Цей напрям зумовлено було географічними, стратегічними, політичними чинниками. Річки слугували зручним щляхом для козаків,які використовували човни, спускалися з середньої Надніпрянщини до гирла дніпра і тим самим маршрутом верталися назад.Стратегічно межиріччя Південного Бугу й Дніпра було дуже вигідною територією- тут зенаходилися основні водні переправи, через які прходили великі торгові шляхи з Криму до західних країн, а також старий- “з варяг у греки”. Тут були основні літні кочів”я кримців. Окрім того, в районі Хаджибея видобували й експортували на північ сіль, а трохи північніше Тавані починалася зона уходів, які використовувало українське населення. Політичний чинник полягав у тому, що Північне Причорномор”я у ХУ ст. належало ВКЛ і лише у 80-х роках потрапило під зверхність Кримського ханства, яке використовувало ці землі як плацдарм для нападу на сусідні країни-ВКЛ та Польшу. Тому козацькі походи до цих територій відповідали державному курсу ВКЛ, яке офіційно не відмовлялося від Північного Причорномор”я.

Поиск по сайту: