Дві дівчини, що стояли навпроти, кидались урозтіч, а ведуча намагалася спіймати котрусь із них. Впольована мусила виконувати роль «Горю-дуба»

Звісна річ, символи дуба, вогню, ластівки в давнину мали свої конкретні реалії. Скажімо, ластівка уособлювала весну, а дуб, котрий горів,— літо. Відтак ігри мали ствердити остаточний прихід саме цієї пори року. Чітка структура забави — ластівка утікає, а вогненний дуб наздоганяє її — відтворювала природну дію.

Цікава з цього приводу й така деталь: чому власне дівоча гра припадає на четвер? Якщо ми уважно простежимо давню традицію, то дійдемо висновку — саме цей день напередодні Великодня називався «чистим четвергом», а на Нявському тижні це і Русалчин великдень; вважалося, що під цю пору русалки виходили на сушу, щоб просушитися. Люди намагалися в цей день не рубати дерева, не косити трави й не полоти грядки, навіть не рвати зілля, бо кожне зело, потривожене рукою людини, мало неодмінно засохнути. На Нявський великдень жінки викидали з комори та скрині полотно і білизну, щоб просушити їх на сонці. Як слушно відзначає М. Максимович, усі первісні обряди і звичаї, втративши свій початковий зміст, згодом перетворювалися в побутово-розважальні ігри, хоч у давнину за кожним ритуалом стояла глибока народна символіка.

На Покутті — етнографічному регіоні Івано-Франківської області — мені пощастило зафіксувати ще одну обрядодію, яка була в активному вжиткові кілька років тому. Називалася вона «Вільхою». Відзначали її, щоправда, на Петра (12.07). Хлопці на сільському вигоні вкопувати кущ вільхи, а дівчата прикрашали його квітами та стрічками. Від обіду й до вечора молодь співала спеціальних пісень, танцювала, влаштовувала різноманітні забави. В даному випадкові обряд стосувався пастушого циклу, оскільки Петро був покровителем свійських тварин.

На Поліссі ж у цей день молодь збиралася на гойдалки. В лісі юнаки робили орелі й запрошували на них дівчат. Це були чи не найцікавіші гулі. Власне ними і завершувалося молодіжне дозвілля. Адже наближалися жнива, а отже, для відпочинку вже бракувало вільного часу.

Наведені вище обрядодії так чи так пов'язані з давнім «водінням Куста». Близькість чи спільність цих обрядів не викликає сумніву — всі вони відносяться до перехідного між весною й літом сезону і пов'язані з «культом природи» — окремими породами дерев, що наочно підтверджує про їх давне походження. На жаль, до нашого часу жодне з названих дійств не дійшло в усій повноті. Винятком є водіння Куста».

Наша розповідь про унікальну, випадком збережену обрядову пам'ятку давньої культури була б неповною, якби ми оминули органічну її частину — вшанування предків. Дійство не відбувається напередодні «водіння Куста». В неділю вранці всі жителі села збираються на кладовищі. Могилки й довколишні дерева прикрашають зеленню — лепехою, галузками та квітами. Старші жінки «викликають на розмову» своїх родичів — у формі речитативу вони «оповіщають» небіжчиків про найважливіші події, які сталися протягом року. Той, хто хоч раз побував на таких дійствах, на все життя запам'ятає цю хвилюючу й бентежну хвилину — все кладовище озвучується «розмовою з предками».

Цей обряд також реноме дайбожичів. З історичної літератури ми знаємо: наші пращури свято шанували своїх предків, що було невід'ємною формою їхнього світогляду. За кожної пори року — весною, влітку, восени та взимку — вони відзначали в такий спосіб пам'ять по померлих — так звану «вечерю дідам». Щоразу у визначені дні прибирали могилки, приносили їжу. Крім того, вечерю «для дідів» готували і вдома. Це дійство увійшло в науковий обіг як культ предків. Очевидно сварицевська «розмова з померлими» — один з варіантів давньої традиції.

Зайве переконувати про високогуманність і шляхетність таких обрядів. Віддати повагу, пом'янути, прибрати могилки своїх батьків-матерів — що може бути більш почесним і святим? Скажемо так: у наш час дехто зовсім призабув стежку до кладовища. Позаростали бур'янами, подичавіли поховання найдорожчих і найближчих людей, і німим докором печуть нашу совість занедбані могилки як ознака бездуховності поколінь...

Але то окрема розмова. У Сварицевичах, на щастя, з подібними явищами не зустрінешся. Більше того, на кладовищі є безіменна могилка партизана. Влаштовуючи поминальний обряд, мешканці почергово прибирають її і «викликають на розмову» як рідного сім'янина. Факт, вартий особливої уваги.

Поиск по сайту: