І ще одна цікава деталь. У цьому селі зберігся цілий комплекс давніх дайбозьких поховань «у заруби»

Замість хрестів' могилки позначали дерев'яними зарубами — з усіх боків надгробка клали по три деревини і ув'язували їх на кутах — «у замок». Ця давня зарубна форма кріплення плах збереглася на залишках Золотих воріт у Києві й досі. Крім зарубів, на багатьох похованнях замість хреста клали камінь, що свідчило про дайбозьке їх походження. Як стверджують літні люди, в давніші часи заруби могли робити лише заможні селяни, а горопашні клали камінь чи висаджували деревця— горобину, березу, рідше клен. Наскільки мені відомо, таких форм поховань, прибережених до нашого часу, в Україні немає, і тому сварицевицьке кладовище також є унікальною обрядовою пам'яткою. На жаль, у 60-х роках за вказівкою вчителів місцевої школи учні вчинили свавілля — більшість зарубів було поруйновано.

Що б там як, але на сьогодні все-таки маємо повне право говорити про рідкісний осередок, де зберігаються дивовижні пласти побутових взаємин, що були в активному вжиткові понад тисячу років тому — первісні форми дайбозьких поховань із зарубами, котрі прийшли на зміну трупоспаленню, зниклий (принаймні в ареалі слов'янських народів) обряд «поклоніння предкам» і, нарешті, високопошанівне колективне дійство, наскрізь просякнуте поетичним ушануванням людини,— «водіння Куста».

Не буде, отже, перебільшенням, коли скажемо: дійшла до нас більш-менш цілісна форма прадавньої культури — явище не лише унікальне, але й певною мірою сенсаційне, оскільки на наших очах зникають не такі вже й віддалені в часі обряди; ми ж, випадком долі, маємо змогу ознайомлтися з живим феноменом тисячолітньої культури, якою міг би пишатися будь-який цивілізований народ.

Логічно випливає запитання: яким бавом пощастило вберегтися цьому рідкісному явищу? Щоб дати ствердну відповідь, варто бодай коротко згадати історію села. Перша писемна згадка про Сварицевичі датується 1450 роком. Небагато знайдеться таких сіл. Розташоване воно в найглухішому відрозі Дубровицького району, що неподалік од білоруської межі. Складний географічний рельєф — болотиста місцевість, ліси, бездоріжжя — убезпечив село від активних урбанізаційних процесів. Очевидно, саме ця обставина — певна законсервованість навколишнього середовища — і посприяла збереженню первісних зразків духовної культури наших пращурів.

Під час війни село було майже повністю спалене фашистами. Але, незважаючи на це, сварицевці повністю відтворили традиційну народну архітектуру — на багатьох оселях, зосібна фронтонах, є солярні знаки, тобто емблема сонця. У побуті селян і дотепер у пошані давні обрядові дійства — громадські толоки, пастуші, грибникарські та ягідницькі пісенні цикли, жниварський мелос тощо. Одне слово, реліктове село і його мешканці не тільки «тримають у пам'яті», але й користуються в повсякденні давньою обрядовістю.

Сварицевичі з його звичаєво-побутовим укладом — виняткове явище цілісною комплексу культурної спадщини, витоки якої сягають дохристиянської доби. Відтак поліський осередок обов'язково має набути статусу як фольклорно-етнографічного заповідника республіканського, а можливо, всесоюзного чи навіть міжнародного значення, адже йдеться про загальнослов'янську пам'ятку. Подібна форма заповідництва— окремі села з ландшафтною структурою — нині широко практикується в братніх прибалтійських республіках.

Отже, здоровий глузд, громадянська свідомість зобов'язують нас зробити все од нас залежне, аби зберегти для наступних поколінь випадком уцілілі релікти і взяти їх під всенародну охорону. Це потрібне насамперед не для екзотики. Діючий осередок — то частка нашої культури, нашої історії, яку ми маємо вивчати не тільки з давніх літописів, але й з живих свідчень, котрі дають відповідь на сакраментальне— звідки ти, «Кусте»? Громадська атестація «сварицевицького феномена» наочно підтверджує це явище.

Поиск по сайту: