Але сучасникові, не обізнаному з дайбозькими обрядами, важко зрозуміти таке словосполучення — «водіння Куста». Доконче потрібно зробити історичний екскурс

СКІЛЬКИ СТОЛІТТЬ «КУСТОВІ»?

Щоби не інтригувати читачів, скажу одразу: мова піде про найпрадавніший наш звичай з тисячолітньою історією. Зберігся він в Україні лише в одному-однісінькому селі. Цінність цього феноменального явища і в тому, що до нашого часу дійшли первісні форми дайбозького дійства. Природно, постає питання: як зумів вижити цей обряд протягом кількох століть християнізації, котра робила все, аби знівелювати давні пласти релігійних вірувань і духовних уявлень своїх попередників? І вже зовсім схоже на парадокс: безсилими виявилися навіть надмірно агресивні нашенські атеїсти, які в багатьох випадках перевершили своїх попередників стосовно шельмування культових реліктів...

Саме ця обставина, очевидно, і змусила тримати «в глибокій таємниці» давнє дійство. Ось чому «сварицевський феномен» не набув широкого розголосу. Лишень останнім часом, коли в нашому суспільстві намітилися «ідеологічні поступки», на прадавній обряд звернули увагу місцеві дослідники. Тому наукова доповідь, з якою на спеціальній конференції виступив перед фахівцями рівненський дослідник Степан Шевчук, була для багатьох цілковитою несподіванкою і навіть своєрідною сенсацією. Називалася вона «Водіння Куста на Поліссі».

Напередодні засідання в кулуарах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України точилися суперечки: що таке власне Куст, звідки походить цей термін і яке його генеалогічне коріння? Для багатьох етнографів, не кажучи вже про широкий загал, він був майже незнаний.

Але як тільки доповідач увімкнув магнітофон і в залі пролунало кілька наспівів, науковці нараз притихли, дослуховуючись до кожного звуку дивовижної мелодії. Щоб пак, перед нами нараз ожив у всій повноті глибинний пласт прадавньої культури — слова й мелодика пісень, що їх виконували жителі села Сварицевичі Дубровицького району на Рівненщині, одгукнулися далекою добою. Отже, йшлося про винятково рідкісне явище — зберігся до наших днів унікальний обряд прадавніх слов'ян, може, єдиний в своїй основі!

То що ж, зрештою, являє собою термін «водіння Куста»? Так сталося, що саме цьому обрядові, на відміну од інших, вельми не пощастило. Навіть у минулому столітті, коли етнографічні дослідження досягли найвищого розвою, жоден з тодішніх вчених не подав більш-менш ґрунтовного опису, оскільки, як стверджується в літературі, обряд цей «уже не побутував». Дослідники лише обмежувалися невеликими добірками пісень та фрагментарними оповідками.

Уперше в повоєнний час описала кустову обрядовість ровенська фольклористка Світлана Кітова. В журналі «Народна творчість та етнографія» за 1972 рік вона сповістила читачів проте, що на Поліссі й досі зберігся давній дохристиянський обряд. До короткого опису додано цикл пісень. Але й після цього фольклористична розвідка з огляду на відомі нам обставини не набула широкого розголосу в українському народознавстві.

Щоправда, й до сьогодні термін «водіння Куста» не повністю з'ясований. Я довго вагався: чи, бува, не скалькований він, адже такого означення не подає жоден сучасний термінологічний чи тлумачний довідник? На всяк випадок заглянув у «Словник староукраїнської мови XIV — XV ст.» — і все стало на свої місця: давньоукраїнське «коусть» відповідає теперішньому «кущ». Отже, вживаний і до сьогодні сварицівцями термін є ще одним свідченням реліктності обряду.

Але сучасникові, не обізнаному з дайбозькими обрядами, важко зрозуміти таке словосполучення — «водіння Куста». Доконче потрібно зробити історичний екскурс.

Наші далекі пращури, котрих згодом християнство зневажливо називало «язичниками» чи «поганинами», були ревними прибічниками природи — озер, річок, окремих порід дерев тощо. На честь тих чи тих конкретних реалій створювали капища чи пантеони, біля яких власне й влаштовувалися обрядодійства. До нашого часу дійшли лише окремі елементи обрядовості — веснянки й гаївки, купальське дійство і частково колядки та щедрівки. Увесь цей різножанровий мелос об'єднується спільною ідеєю — високопоетичним вшанівком природи.

Найбільше свят та обрядів припадало на весну — пору активного пробудження природи. Наші пращури пов'язували з нею й прихід нового року, котрий припадав на березень, коли тужавіла земля, оживало зело, а відтак мало започатковуватися й новолітування.

Найбільш значущими були Зелені свята, котрі здебільшого збігалися з початком червня. В цей час пишно розквітала природа, і люди намагалися опоетизувати її різноманітними обрядодійствами. Це стосується і «водіння Куста» як невід'ємної частини трійчанських свят.

Обряд, в якому брали участь лише дівчата та жінки, тривав три дні. Започатковували його рано-вранці наймолодші дівчатка, потім «водили Куста» юнки, а після обіду ватагували літні жінки. Перед тим як починати дійство, гурт збиравсь у лісі й вибирав з-поміж себе найвродливішу дівчину або жінку, яку власне й називали «Кустом» чи «Кустянкою». Її пишно заквітчували в зелене вбрання. Для дівчаток, скажімо, плели з лепехи спеціальну спідничку, котру підперізували кольоровою крайкою, й затикали всілякі квіти та галузки з листям. Голову прикрашали кількома, іноді й до десяти, віночками. Такий пишний одяг, що нагадував живий кущ, потрібен був для того, аби господар, до якого приходили віншувати, чи зустрічні люди не впізнали б односелицю. Решта учасниць зодягались у святковий одяг, але неодмінно з барвистими віночками на голові. В селі таких ватаг набиралося до десятка.

Після цього обрядовий гурт вирушав до села з піснями. Кожен куток, як правило, організовував свого «Куста». Підійшовши до оселі, кустяни заспівували:

Поиск по сайту: