Військові дії в районі міста Умань в червні-липні 1941 року

З початком бойових дій командування округу вимагало виконання арміями планів прикриття. Ускладнювало нормальну роботу штабів те, що багато офіцерів на момент початку бойових дій знаходилися в дорозі і змогли приступити до оборони тільки через кілька годин після німецького нападу [19, с.117].

Директива НКО про приведення в бойову готовність військ і заняття ними вогневих точок на кордоні була отримана в арміях вже вночі. Наприклад, в 5-й армії директива дійшла до командарма лише в 2.30 ночі 22 червня. Подібне запізнювання було пов'язане з неминучими втратами часу на розшифровку. Справа у тому, що замість умовного сигналу на введення в дію планів прикриття передавався повний текст Директиви № 1. Передача тільки умовного сигналу могла привести до початку мобілізації військ на території округу і їх дій, які потім було б важко пояснити [19, с.115].

До цього начальник штабу округу М. А. Пуркаєв зв'язався з командуючими арміями і наказав ввести в дію план прикриття. Начальник штабу 12-ї армії Б. І. Арушанян згадує: «Приблизно за годину генерал М. А. Пуркаєв викликав мене до апарату і передав умовний сигнал для введення в дію плану прикриття державного кордону КОВО 1941. Я відразу ж доповів командармові, в кабінеті якого знаходився і член Військової ради. Ми негайно оповістили всі з'єднання і частини» [3, с. 3-4].

Лише о 10-й годині ранку 22 червня штабу Київського Особливого військового округу, що перетворився з початком війни в передовий пункт управління Південно-Західного фронту, вдалося налагодити зв'язок з командуванням 12-ї і 26-ї армій, але що відбувалося в смузі між 5-ю і 6-ю арміями, ніхто не знав. Перше донесення з 5-ї армії в штаб фронту по радіо прибуло в 10:30 ранку: «Сокаль і Тартакув у вогні» [43, с. 122].

Війська 12-ї армії рано-вранці 22 червня також отримали наказ на розкриття "червоних пакетів" і висунення до радянсько-угорського кордону. 13-му і 17-му стрілецьким корпусам належало пройти від 50 до 100 км гірською лісистою місцевістю [43, с.123].

Проте, єдиним противником армії була авіація німців, що неодноразово протягом дня атакувала колони радянських військ.

Характерним є те, що сили 12-ї армії вступили в бій лише 25 червня, це було спричинено тим, що головні сили армії знаходилась в середині країни, а не на прикордонних рубежах [3, c. 65].

Незабаром почали поступати відомості про те, що противник уклинився в оборону радянських військ на стику між 5-ю та 6-ю арміями (ділянка до 100 км), де противник завдавав свого головного удару силами шести піхотних і однієї танкової дивізії. Там він завдав поразки 87-ій і 124-ій стрілецьким дивізіям і уклинився на радянську територію в глибину до 30 км [43, с.124].

Положення 6-ї армії було, звичайно, не блискучим, але приводів для паніки і судорожного використання найсильнішого механізованого з'єднання фронту не давало [19, с.139].

На той час в смузі військ Південно-Західного фронту противник, здійснюючи тиск на війська усіх армій, напрям головного удару із смуги 5-ї армії поступово починає переносити на південь, прагнучи відірвати від 5-ї армії 6-у армію і вийти у фланг і тил 6-ї армії, а в такому випадку з'єднанням 5-ї армії також загрожувало оточення. У смузі 12-ї армії на усіх напрямах атаки незначних сил противника також були відбиті [43, с.123].

У перший же день почалося і розсмикування механізованих з'єднань. Стало зрозуміло, що підпорядкування фронту не гарантувало конкретних метань мехкорпусів по дорогах. Була потрібна послідовність і рішучість в нанесенні контрударів замість частої зміни суперечливих наказів. Характерним прикладом цього є пересування 15-го механізованого корпусу 24 і 25 червня [37, с.142].

Приводом для такої метушні була неадекватна реакція командування фронту на повідомлення розвідки 23 червня. Не знаючи масштабів німецького наступу, командарм 6-ї армії, І. М. Музиченко, кинув назустріч противнику малі сили. В середині дня штаб 6-ї армії наказав командирові 4-го механізованого корпусу виділити два батальйони середніх танків від 32-ої танкової дивізії і один батальйон мотопіхоти для знищення противника в районі Радзехова [19, с.121].

Важкою залишається ситуація і на південному крилі фронту: штаб фронту практично втратив управління 12-ю армією, що знаходилася там. Однак у смузі 12-ї армії на усіх напрямах атаки незначних сил противника були відбиті [25, с.80].

Добре видно, що сили німців, що наступають на головному напрямі недооцінені. Сила удару з Сокальского виступу занижена в три рази: замість трьох піхотних дивізій вказується всього одна. Як відповідь на таку милостиву картину, що відбувається, вечором 22 червня з Москви послідувала Директива № 3. Директива була відправлена з Москви в 21:15. У ній констатувалося, що противник, зазнавши великих втрат, досяг невеликих успіхів, і наказувалося перейти в рішучий наступ. Завдання армій Південно-Західного напряму формулювалися таким чином, щоб міцно утримуючи держкордон з Угорщиною, концентричними ударами в загальному напрямі на Люблін силами 5-ї і 6-ї армій (не менше п'ять мехкорпусів і при допомозі усієї авіації фронту) оточити і знищити угрупування противника, що наступає на фронті Володимир-Волинський, Кристинопіль, до 26.06 опанувати Любліном [19, с.133].

Перші контрудари Південно-Західного фронту викликали деяке замішання в рядах противника. Солдати і офіцери, що знаходилася на вістрі наступу 11 танкової дивізії дуже нервово реагували на повідомлення про контрудари в тил: "Під вечір пройшов слух, що радянські танкові загони ведуть наступ в тилу біля Острова і Лопатина. Ця інформація привела усіх у велику паніку і створила плутанину. Деякі колони, що вже повернули назад, спровокували затори на шляху просування у бік противника" [2, с. 22-23].

Своїми діями 25-26 червня 1941р. командування Південно-Західного фронту викликало похвалу навіть з боку командування вермахту. Франц Гальдер записав у своєму щоденнику: "Вечірні підсумкові зведення за 25.06 і ранішні донесення від 26.06 повідомляють, що група армій "Південь" повільно просувається вперед, на жаль, несучи значні втрати. У противника, що діє проти групи армій "Південь", тверде і енергійне командування" [13].

Підводячи підсумки про бої 26 червня, слід сказати, що радянське командування все ще мало сильне ударне угрупування механізованих з'єднань. І воно було здатне вплинути на подальший розвиток подій. Вечором 26 червня командування фронту прийняло цілком розумне рішення про відведення 6-ї, 26-ї і 12-ї армій з львівського виступу [19, с.178].

Згодом штаб Південно-Західного фронту був вимушений констатувати, що 5-а армія, зазнавши великих втрат, відійшла за річку Поцуп і зайняла оборону вздовж її західного берегу силами усіх з'єднань. 6-а армія відійшла на рубіж Кам'янка-Струмилов, Жолкев, Грудек-Ягелонський, а противник протягом 28 червня посилено обстрілював артилерійським вогнем і бомбив Львів. 8-й механізований корпус своїми дивізіями вів бої в районі Дубно, Суходіл. 15-й механізований корпус вів бої на фронті Станиславчик, Лопатин, Полонична. 5-й кавалерійський корпус оборонявся в районі Кременяц. 26-а армія займає рубіж Грудек – Ягелонський – Урож [43, с.129].

В результаті цього 30 червня радянські війська залишили Львів. Остання обставина змусила радянське командування почати відведення на схід військ 26-ї армії. Загальний стан військ фронту характеризувався наявністю розриву, що збільшується, між військами 5-ї і 6-ї армій в районі населених пунктів Рівне, Здолбунів, Острог, що створювало реальну загрозу охоплення і обходу головних сил фронту (6-ї і 26-ї армій), скутих боями з фронту. Важким було положення і в смугах оборони 12-ї і 18-ї армій [29, c.104].

Прибувши до Москви Г. К. Жуков в доповіді Сталіну і С. К. Тимошенко всіляко обгрунтовував дії командувача Південно-Західним фронтом, доповідаючи про неймовірний опір його військ. Він доводив також про необхідність відходу 8-го механізованого корпусу на нові рубежі з метою вирівнювання фронту і використання умов місцевості. В результаті цього, наприкінці 26 червня Генеральний штаб приймає два важливі рішення. Перше – з наступом темряви почати відведення армій Південно-Західного фронту на рубіж річок Стохід, Поцуп, міст Кременець, Золочів, Стрій, Долина, Вишкув і перенести командний пункт управління фронту з Тернополя в Новоград-Волинський, а пункт повітряними силами – в Проскурів. Друге – про передачу 12-ї армії із складу Південно-Західного фронту до складу знову сформованого Південного фронту [ 43, с.128].

У цей час залишалися поза жорстокими боями 26-а і 12-а армії, й знаходилися на південному фланзі Південно-Західного фронту. Оперативне зведення штабу 26-ї армії від 1 липня оцінювало те, що відбувається в цілком спокійному тоні: "Противник невеликими пішими і кінними групами невідступно йде за нашими частинами" [19, с.255].

Вже 1 липня стало очевидним, що правий фланг 5-ї армії і лівий фланг 6-ї армії Південно-Західного фронту надовго відірвані один від одного, і що стик цих армій в районі Шепетівки прикритий дуже ненадійно. Також абсолютно випадково в цьому районі затримались частини 5-го механізованого корпусу 16-ї армії, котрі, отримали наказ вийти з бою і відправитися вслід за своєю армією до складу Західного фронту. Позиції 5-го механізованого корпусу повинні мали змінити частини 7-го стрілецького корпусу, які до того часу ще не прибули. Тому німецькі війська, оволодівши Шепетівкою, могли практично вільно просуватися далі на Житомир. На півдні 26-а і 12-а армії хоч і з боями, але також відходили у східному напрямі, залишаючи один населений пункт за іншим [43, с.135].

Відхід військ Південно-Західного фронту відбувався на лінію старого кордону. Фронти відступаючих 5-ї і 6-ї армій не утворювали одну лінію. Армії частинами обходили вбитий в оборону військ Південно-Західного фронту "клин" [29, с.261].

Фронт 5-ї армії був спрямований на південний захід, нависаючим «балконом». Фронт радянської 6-ї армії був спрямований на північний-схід, повторюючи конфігурацію південного флангу німецького наступу. Безперервний тиск противника на межі двох армій привів до того, що відхід 5-ї армії на Коростень і 6-ї армії на Бердичів здійснювався в напрямах, що розходяться, і тому призводив до послаблення радянських військ і їх опору на Житомирсько-Київському напрямку який визначався як головний [19, с. 245].

Відхід 6-ї армії на Проскуровському напрямі був досить проблемним оскільки вона до 1 липня була важко керованим з'єднанням частин різної укомплектованості.

Це були 36-й, 37-й, 6-й стрілецькі корпуси, 5-й кавалерійський корпус, 8-й, 4-й, 15-й і 24-й механізовані корпуси. Крім того, формально І. М. Музиченку підпорядковувався 7-й стрілецький корпус, що прибув у Шепетівку. Всього армія включала вісім з'єднань, що діяли на фронті протяжністю понад 200 км. Подібне перевантаження армійського управління представляється безперечною помилкою в організації ведення операції з боку командування Південно-Західного фронту. Інші армійські управління 26-ї і 12-ї армій мали всього по одному корпусу, і будь-яке з них могло б перейняти на себе частину з'єднань 6-ї армії, полегшивши цим організацію управління відходом [37, c. 98].

За даними на 1 липня Франц Гальдер зазначав: "на фронті армій "Південь" 17-а армія успішно просувається.. Командування 17-ї армії вважає, що перед її фронтом на стороні противника з'явилися ознаки планомірної евакуації. Я цього не думаю. Я майже з повною упевненістю чекаю спроби противника організовано відійти і закріпитися на своєму тиловому оборонному рубежі.. Противник відходить з наполегливими оборонними боями, чіпляючись за кожен рубіж" [14].

Наступного дня стало відомо, що війська 6-ї армії Південно-західного фронту відійшли на рубіж Ямпіль, Тернопіль. Основні сили німецької 17-ї армії і 1-ї танкової групи були націлені на Київ. Проте, частина сил ударної групи отримала завдання завдати удару по правому флангу 6-ї армії з метою подальшого повороту його на південь. Для прикриття правого флангу 6-ї армії на рубіжі Ямпіль, Лановиці, командувач фронтом вирішив ввести в бій свій останній резерв – 49-й стрілецький і 24-й механізований корпуси. Але ці з'єднання змогли лише на деякий час затримати наступ противника і полегшити відхід залишкам 38-го і 37-го стрілецьких корпусів, після чого самі почали відходити в загальному напрямі на Шепетівка і Бердичів [43, с.143].

Гальдер 3 липня писав: "кажучи про організацію контратак радянських військ, відмічаю, що їхня якість, а також командування противника повністю дезорганізовані. Організація атак погана. Наслідком цього є важкі втрати противника. Таким чином, не можна вбачати в цих неузгоджених атаках якусь загрозу оперативного значення" [14].

В оперативному зведенні штабу Південно-Західного фронту, складеному о 10 годині ранку 3 липня, вказувалося, що частини 6-ї армії після невдалих боїв на фронті Новий Почаїв, Золочів, несучи великі втрати, не організували відходу і без зв'язку між собою відходять на схід [29, с.271].

Cмуга оборони армії І. М. Музиченка на рубежах "лінії Сталіна" переміщувалася на північ з метою повністю перекрити вістря головного удару 1-ї танкової групи. Командувачам 5-ї і 6-ї армій ставилося завдання утримати саме тих напрямів, на яких німці планували прорвати "лінію Сталіна".

Але починаючи з цього часу досить сильно на командування фронтом вплинули суперечки між штабами 5-ї і 6-ї арміями, що стосувались важливого пункту на стику армій І. М. Музиченка і М. І. Потапова – міста Новоград-Волинського. Залишалося незрозумілим, хто ж за цей важливий пункт відповідає: чи то 5-а армія, війська якої вже вели бої, чи то 6-а армія, яка ще вестиме бій за місто. 4 липня німецькі війська підійшли до Новоград-Волинского укріпленому району, де їх атаки були відбиті з великими втратами для ворога. Мотобронетанкові сили противника вдалося затримати тут майже на три доби. Не добившись успіху, противник, перегрупувавши свої сили на південь від Новоград-Волинського, 7 липня захопив Бердичів, а 9 липня – Житомир [43, c. 152].

Захоплення Бердичева і Житомира, а також наступ румуно-німецьких військ на Могилів-Подільскому напрямі, посилили загрозу оточення 12-ї, 26-ї і 6-ї армій Південно-Західного фронту. Ці армії, відбиваючись від насідаючого противника, і повільно відходили на на схід [24, с. 55].

Тоді для ліквідації реальної небезпеки оточення командування Південно-Західного фронту 9 липня організувало контрудар на Бердичів. До контрудару були залучені 15-й, 4-й і 16-й механізовані корпуси. Що вступили у бої в районі міст Бердичів - Житомир, що почалися 9 липня, і продовжувались до 16 липня. Несучи великі втрати і боючись удару з півночі у фланг свого головного угрупування, командування групи німецьких армій "Південь" призупинило свій наступ в районі Житомира. Ця обставина дозволила командуванню Південно-Західного фронту вивести нарешті з-під загрози оточення основні сили 6-ї і 12-ї армій і значно зміцнити оборону Києва [43, с. 141].

17 липня Гальдер зажадав так організувати наступ танкової групи Клейста, аби вона могла негайно повернути на південь для створення внутрішнього кільця оточення радянських військ або ж розгорнутися на зовнішньому кільці, якщо цього зажадає обстановка [14].

Таким чином, задум операції для оточення 6-ї і 12-ї армій Південно-Західного фронту в планах німецького командування набуває усе більш конкретного характеру [39, с. 340].

На підступах до Бердичева 6-а армія мала залишки своїх 15-го і 14-го механізованих корпусів, у строю яких залишалося всього по 20-30 танків. Туди ж насилу вдалося зібрати деякі підрозділи піхоти і артилерії, що зберегли боєздатність. Цими силами командувач вирішив повернути місто і розпочав на нього наступ одночасно з трьох сторін. Пізніше до цього наступу приєдналися і частини 16-го механізованого корпусу. Але з огляду на те, що наступ здійснювався розрізненими силами, ефективність його була не великою. При цьому вперше тактика застосування радянських танкових частин почала істотно змінюватись. Фактично вона стала наближатися до вживаних німцями прийомів. Німецькі танкісти тепер перестали вільно почувати себе на полі бою [19, с. 288].

Ввечері того ж дня Ф. Гальдер записав у Військовому щоденнику: "Противник веде сильні контратаки з півдня і південного заходу в районі Бердичева і з півночі в районі Житомира проти клину 1-ї танковою групи. 13-а танкова дивізія просунулася до найближчих укріплених підступів до Києва і повернула на південь" [14].

12 липня за рішенням Ставки Верховного Головнокомандування на південному крилі радянсько-німецького фронту було створено польове управління головкому Південно-Західного фронту, яке розташувалося в Полтаві і мало узяти на себе керівництво операціями Південно-Західного і Південного фронтів. На чолі цього високого органу оперативно-стратегічного управління був поставлений Маршал радянського союзу С. М. Будьонний. Членом Військової ради став перший секретар ЦК РКП (б) України М. С. Хрущов, начальником штабу генерал-майор О. П. Покровский [23, с.158].

Основна увага командування ставки головкому, безумовно, була прикована до Києва, на оборону якого було вирішено кинути все наявні резерви Південно-Західного фронту. Операції військ, що діяли на південь від Києва, мали виконувати допоміжну роль. Тому С. М. Будьонний наказав 6-й і 12-й арміям продовжувати наполегливо обороняти займані рубежі, постійно контратакуючи противника. На виконання цього рішення була спрямована директива Південно-Західного фронту № 0055 від 11 липня 1941 року [29, с. 275].

Попередні розпорядження командування фронту по ліквідації прориву передбачало, що 6-а армія мала завдати флангового удару під основу танкового клину, своїм вістрям що вийшло до Бердичева. М. П. Кирпонос і М. А. Пуркаєв зробили усі заходи для посилення ударного угрупування 6-ї армії. Досить значною силою був 24-й механізований корпус, що відійшов в Летичівський район. Частини 12-ї і 26-ї армій були більш боєздатні, чим з'єднання 6-ї, і могли вести бої без участі 24-го мехкорпуса [19, с. 292].

Проте ця директива штабом 6-ї армії була отримана тільки об 11 годині 12 липня, в той час, коли 16-й механізований корпус ще повністю в Козятин не прибув. Прибуття усіх сил 16-го механізованого корпусу, включеного до складу 6-ї армії очікувалося в штабі фронту 11-12 липня. 11 липня прибув лише розвідувальний батальйон і один танковий полк 15-ї танкової дивізії. Велика частина ешелонів з'єднання вивантажилася вже 12 липня. 15-а танкова дивізія за станом на момент прибуття в район Бердичева налічувала 48 танків Т-26, 5 танків БТ-5, 32 танки БТ-7, 15 танків Т-28 і 25 – 30 бронемашин. Власне 12 липня дивізія зосереджувалася в 12-15 км від Бердичева, готуючись до наступу на місто з південного сходу. Генерал І. М. Музиченко не розумів, як можна було віддати наказ про наступ, коли сил для проведення контрудару було явно недостатньо, а противник ще не вичерпав свої наступальні можливості. До того ж часу для організації контрудару абсолютно не було. І. М. Музиченко відправив доповідь у відповідь на директиву № 0055 за підсумками боїв 11 липня. Перша його частина присвячена стану військ армії і бердичівської групи. Загальний стан військ 6-ї армії був плачевним, що змусило командарма зробити висновок про можливий прорив противника з району Бердичів на Козятин і Фастів, абсолютно позбавивши армію засобів підвезення і шляхів підвезення. Крім того, армія повинна була б відходити в південно-східному напрямі і базуватися на тилові райони 12-ї армії [19, с. 295].

Але доки ця доповідь прямувала в штаб фронту, противник уже був на підступах до Києва і розвинув наступ тил у військ 6-ї армії, завдаючи удари на Київ і Білу Церкву. В цей час командування 26-ї армії мало виводити всі свої частини з фронту в глибину. Проте з'єднання цієї армії продовжували обороняти свої рубежі, і виходити з бою ніхто не збирався, тому з часом вони були передані 6-й армії. В результаті цього з 13 липня 1941 року лінії оборони 6-ї і 12-ї армій виявилися поруч, а вздовж лінії Дніпра на південь від Києва з'явилася 26-а армія нового формування. В цей же час під натиском противника війська 12-ої армії також продовжували відходити на південний схід. До того часу вже почав давати знати про себе розрив який почав утворювався між 12-ю і 18-ю арміями Південного фронту [43, с.164].

Німецьке командування відмовилося від лобового штурму київського укріпленого району. Було прийнято рішення повернути танкові з'єднання на південь з метою оточення угрупування радянських військ, що знаходяться на схід від Вінниці [ 43, с.166].

В цей час війська 6-ї армії, ведучи важкі оборонні бої, відходили на рубіж Козятин, Хажин, Уланів, Хмільник. 12-а армія оборонялася в системі Летичівського укріпленого району на фронті Хмільник, Летичів, Бар, Ялушков. На південь від цього угрупування діяли з'єднання 18-ї армії Південного фронту, які оборонялися на рубежі Сняткув, Муровані Куриловці, Яришев і далі по річці Дністер до Ямполя і Грушки.

Радянське командування, зайняте розвитком подій на інших напрямах, спочатку на цей виступ не звертало належної уваги. Війська, що знаходилися там, вели оборонні бої, не отримуючи чітких і зрозумілих директив, розраховуючи на власні сили [43, с.175].

У резерві І. М. Музиченка військ не було. У резерві П. Г. Понєдєліна знаходилася 44-а стрілецька дивізія в районі Літина [19, с.317 ].

Натомість німецько-фашистське командування групи армій "Південь" прийняло рішення про реалізацію раніше складеного плану по охопленню і обходу головних сил Південно-Західного фронту. Для цього передбачалося, створити рубіж збоку Білої Церкви силами двох моторизованих і двох танкових дивізій, трьома танковими і двома моторизованими дивізіями завдати удару в тил 6-ї і 12-ї армій в загальному напрямі на Умань. Одночасно в цьому ж напрямі з рубежа Летичів, Бар, Могилів-Подільський, Ямпіль мали наступати дивізії, розташовані на суміжних флангах 17-ї і 11-ї німецьких армій, охопивши радянські війська з півдня [37, с.146].

Перед військами 6-ї та 12-ї армій було поставлено завдання своїми оборонними діями максимально відвернути противника від удару на Київ і тим самим виграти час для оборони міста. Бойові дії радянських військ здійснювалися методом відходу в скрутних умовах і веденням оборони на непідготовлених раніше рубежах у поєднанні з контратаками. В той же час німецьке командування відносно радянських військ, діючих на Україні, виношувало дещо інші плани, готуючи масштабну операцію по оточенню Вінницької групи [43, с.179].

Натомість війська 6-ї і 12-ї армій під тиском противника з фронту відійшли на рубіж Ширмовка, Калинівка, Бар. Ситуація у значній мірі була сприятливою через те, що фланг 1-ї танкової групи не міг просуватися на південь (на Умань). Він все ще знаходився в районі Бердичева і Білої Церкви. Між тим ударний клин 17-ї армії настільки віддалився від військ танкової групи, що тепер уже навряд чи міг оточити в цьому районі значні сили радянських військ [14].

За дорученням Ставки начальник Генерального штабу Г. К. Жуков передав головкому Південно-Західного напрямку С. М. Будьонному наказ про відведення військ 6-ї, 12-ї армій Південно-Західного фронту і 18-ї армії Південого фронту на рубіж Біла Церква, Тетіїв, Китай-город, Гайсин, Шпиків (50 кілометрів західніше Гайсина), Яруга (25 кілометрів на південний схід від Могилів-Подільського) до ранку 21 липня. Таким чином, темп відходу визначався 30-40 кілометрів за добу, що для піхоти, діючої в піших бойових порядках, означав не що інше, як безоглядна втеча [23, c.187].

У 16.00 год., 18 липня командуванню фронту була спрямована директива Ставки ВГК № 00411 за підписом начальника Генерального штабу Г. К. Жукова. Директива вимагала: "Перше – 6-у і 12-у армії відвести на рубіж Біла Церква, Тетіїв, Китай-город, Гайсин. Відповідно до цього, правий фланг Південного фронту відвести на рубіж Китай-місто, Тростянець, Кам'янка. Друге – відхід здійснювати вночі, ведучи вдень ар'єргардні бої. Відхід прикрити сильними і систематичними ударами авіації по колонах противника, що наступає" [19, с.400].

Оскільки усі інші рухливі з'єднання групи армій "Південь" були скуті боями на фронті, що втратив форму від Житомира до Білої Церкви, в зв'язку з боями з 26-ю армією, оточувати 6-у і 12-у армії міг тільки 48-й моторизований корпус. Вирвавшись з Бердичева на оперативний простір, він почав наступ на південний схід. 11 танкова дивізія рухалася на лівому фланзі корпусу,16-а танкова дивізія – на правому. У другому ешелоні корпусу рухалась 16-а моторизована дивізія [33, c.105].

На інших ділянках оборони 6-а армії настало відносне затишшя. Німецькі танкові дивізії, що пішли з Бердичева, заглибилися в пролом між 6-ою і 26-ю арміями. Фронт 6-ої армії був дугою, оберненою фронтом на північ. Сусід справа був відсутній зовсім, ліворуч до фронту армії І. М. Музиченка примикав своїм правим флангом 8-й стрілецький корпус 12-ї армії П. Г. Понєдєліна [19, с.393]

Цього ж дня командування німецьких військ видає директиву, в якій зазначалось: "Південно-східний фронт: найважливіше завдання – концентрованим наступом на захід від Дніпра знищити 12-у і 6-у армії противника, не допускаючи їх відходу за річку" [29, с. 290].

До 20 липня лінія фронту 6-ї і 12-ї армій майже відповідала лінії проміжного рубежу, вказаного Ставкою, а саме: Погребище - Немирів - Рогозна. У районі Погребища правий фланг 6-ї армії був загнутий назад. Командарм 6-ї армії безперервно формував і мав під рукою невеликі резерви. Наприклад 2-й механізований корпус Ю. В. Новосельського, який повільно продирався по дорогах, що розкиснули до Умані. Не чекаючи милостей від керівництва фронтом, командарм 6-ї армії вже спільно з командувачем 12-ю армії П. Г. Понєдєліним намітили свій план ліквідації розриву фронту. М. А. Пуркаєв вже фактично погодився з І. М. Музиченком і пов'язав свої надії з введенням в бій резервів з Південного фронту [19, с.403].

Франс Гальдер знову говорить про величезні труднощі пересування на Уманському напрямі танкової групи Клейста в зв'язку з розбитими і покритими брудом дорогами. При цьому питання просування танкової групи на південь начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини ставить на перше місце. Йдеться про підготовку глибокого охоплення групи радянських військ в загальному напрямі на Кіровоград [14].

Як результат 20 липня війська 6-ї і 12-ї армій знаходилися на рубежі Погребище, Немирів, Рогозна. У районі Погребища правий фланг 6-ї армії був різко повернений на південь на Тетіїв. Війська 12-ї армії перемішалися з військами 6-ї армії. На підставі цього командувач 12-ю армією генерал П. Г. Понєдєлін посилає в штаб Південно-західного фронту телефонограму наступного змісту: "Ситуація приголомшлива. 6-а і 12-а армії вимагають наполегливого об'єднання дій обох армій".

Військова рада Південно-Західного фронту не заперечує. Фронтове командування вирішує об'єднати зусилля 6-ї і 12-ї армій в одну оперативну групу, доручивши командування нею генералу П. Г. Понєдєліну. Але при цьому групі Понєдєліна ставляться активні завдання. Для їх виконання очікується підхід до Умані 2-го механізованого корпусу по маршруту Рибник, Гайворон. Командування Південно-Західного фронту вважало, що з урахуванням цього посилення війська групи Понєдєліна зможуть або прорватись на північний схід в смугу 26-ї армії, або вирватись на південь, де вздовж рубежа Рогозна, Джурин, Яруга оборонялися війська 18-ї армії, маючи на своєму правому фланзі 18-й механізований і 17-й стрілецький корпуси [43, с.198].

Для протидії наступу противника в районі Христинівки нарешті в допомогу 6-й і 12-й арміям з резерву Південного фронту прибув 2-й механізований корпус генерал-лейтенанта Ю. В. Новосельського. По штату в цьому корпусі нараховувалось 358 танків (у тому числі 10 КВ і 46 Т-34), а також 168 бронемашин. Згідно з бойовим розпорядженням командуючого, з'єднання 2-го механізованого корпусу до ранку 20 липня мали зосередиться в районі Великої Савустьянівки, Сарнів, Христинівка із завданням знищити противника у разі його появи з боку Тетерівки, Жашкова або Тетіїва. До 6:00 21 липня з'єднання 2-го мехкорпуса закінчували зосередження в районі Христинівки, Сарнів, м. Савустьянівки.

Загальна обстановка в смузі оборони «групи Понедєліна» з 20 липня продовжувала погіршуватися. Дуже скрутне становище створилося на лівому фланзі 12-ї армії і на правому фланзі 6-ої армії, в проміжку між 26-ю армією. Положення погіршувалося також і тим, що на той час в тилах армій накопичилося багато поранених, техніки і майна, а війська 12-ї армії остаточно перемішалися з військами 6-ї армії [34, с.188].

Під кінець дня 24 липня, витративши останні резерви, війська 6-ї і 12-ї армій, охоплені з трьох сторін військами 1-ї танкової групи і 17-ї польової армії противника, трималися на рубежі Монастирище, Лукашівка, Животів, Медівка, Ільїнці, Лиса Гора, маючи слабкий бойовий контакт на лівому фланзі з 18-м механізованим корпусом і 18-ю армією, на правому – з 2-м механізованим корпусом. Війська армій вели бої на непідготовлених і не обладнаних заздалегідь рубежах, частенько тільки використовуючи рельєф місцевості і випадкові будови. Авіаційного прикриття практично не було. Так, в смузі 12-ї армії в період з 14 по 24 липня радянська авіація не зробила жодного вильоту [43, с.203].

Цього дня Франц Гальдер відмічає: "Головні сили 1-ї танкової групи все ще скуті контратаками 26-ї армії противника. На Умань наступають лише частини 16-ї і 11-ї танкових дивізій. Інші війська групи армій через погану погоду просуваються вперед повільно" [14].

Знову перед Ставкою Верховного Головнокомандування гостро постало питання про події на лівому крилі Південно-Західного фронту у зв'язку з погіршенням ситуації в районі дій 6-ої і 12-ої армій. Командування Південно-Західного фронту, стурбоване обставиною збільшення відриву 6-ї і 12-ї армій від головних сил фронту, 24 липня заявило про передачу їх до складу Південного фронту. Маршал С. М. Будьонний підтримав це клопотання, а Ставка його схвалила.

Це рішення не додало порядку в оточуваних арміях. Навпаки, між І. М. Музиченком і П. Г. Понєдєліним склалися неприязні стосунки, І. М. Музиченко не визнавав авторитету П. Г. Понєдєліна. Останній був старший за віком, але не більше того [19, c. 465].

Таким чином, 24 липня 1941 року став важливим днем для долі військ 6-ї і 12-ї армій. Вони постійно тіснилися противником, відбиваючись від нього з останніх сил. Південно-Західний фронт постарався позбавитися від цих армій, а Південний фронт фізично не міг налагодити ефективне управління ними. Командування Південно-Західного фронту всіляко по-старалось позбавитися від відповідальності за долю цих армій [ 43, c. 204].

Вранці 24 липня 1941р. штаб командувача Південно-Західним напрямом послав начальникові Генерального штабу телеграму за підписом С. М. Будьонного: "Усі спроби 6-ї і 12-ї армій пробитися на схід і північний сход успіху не мали. Обстановка вимагає можливо якнайшвидшого виведення цих армій в південно-східному напрямі. З цією метою вважаю необхідним 6-у і 12-у армію перепідпорядкувати командувачу Південним фронтом і зажадати виведення їх в район Тальне, Христинівка, Умань" [29, c. 301].

Відповідь Ставки послідувала негайно: "Передати 6-у і 12-у армію до складу Південного фронту". Того ж дня поступила вказівка про те, що війська 6-ї і 12-ї армій за наказом Ставки Верховного Головнокомандування зливаються в єдину групу генерала П. Г. Понєдєліна, начальником штабу був призначений генерал-майор Б. І. Арушанян.

Разом із тим головком південно-західного напряму наказав 6-й і 12-й арміям з наступом темряви 25 липня приступити до виведення частин з оточення на рубіж Звенигородка, Тальне, Христинівка для організації міцної оборони. 18-у армію Південного фронту було вирішено відвести на рубіж Христинівка, Кодима, Рашков. При цьому не враховувалось, що останні два населені пункти у той час знаходилися в руках противника [43, c. 209].

26 липня Франц Гальдер у своєму Військовому щоденнику відносно групи армій "Південь" цього дня відмічає той факт, що: "противник знову знайшов спосіб вивести свої війська з-під загрози оточення, що намітилося. Це, з одного боку, прості контратаки проти наших передових загонів 17-ї армії, з іншої велике мистецтво, з яким він виводить свої війська з небезпечних районів.. Наші війська енергійно тіснять 26-у армію противника"[14].

Південний фронт на той час також ніяк не міг вплинути на долю військ групи Понєдєліна зважаючи на відсутній зв'язок з нею. У оперативному зведенні за 26 липня записано: "Положення уточнюється". В оперативному зведенні за 27 червня було сказано: "Встановити точне положення частин 5-ї і 12-ї армій неможливо за відсутністю зв'язку і незнанням обстановки штабами 6-ї і 12-ї армій" [43, c. 212].

В книзі К. І. Чернявского "Завжди з бійцями" сказано, що: "Командир 99-ї дивізії наказав зайняти до світанку 28 липня оборону в районі міста Умані фронтом на північний схід. Гітлерівці наполегливо рвалися вперед, прагнучи щоб то не було опанувати містом Умань" [50, c. 188].

У Центральному архіві Міністерства оборони міститься бойове розпорядження штабу Південного фронту № 029 від 29 липня, адресоване генералові П. Г. Понєдєліну. У нім підтверджується підпорядкування йому 6-ї армії і 2-го механізованого корпусу і міститься вимога "діяти методом активної оборони" [29, c. 318].

Як сприйняте і виконане це розпорядження генералом П. Г. Понєдєліним, і яке це мало значення для наступних подій, встановити не вдалося. Але безумовно воно вплинуло на затримку відходу залишків військ 6-ї і 12-ї армій на схід. Огляд документів штабу Південного фронту за 25 – 29 липня показує, що в ці дні увага командовання була більшою мірою прикована до 18-ї і 9-ї армій, чим до долі 6-ї і 12-ї армій [19, c. 425].

До 29 липня фронт військ "групи Понєдєліна", що відходили, все ще мав дугоподібну форму і проходив вздовж лінії Краснопілка, Монастирище, Гранів, Івангород, Комарівка. Проте фронт що оборонялося на стику 18-ї армії і "групи Понедєліна" та 18-го механізованого корпусу виявився абсолютно розкиданим, а сили його поділеними на три частини. Одна частина відійшла до 18-ї армії на південь, інша частина прилучилася до лівого флангу 12-ї армії, а залишки у вигляді резервів підпорядкував собі командувач 12-ї армії [43, c. 219].

Також на ситуацію вплинув той факт, що штаби 6-ї і 12-ї армій помінялися ролями. Штаб 12-ї армії став керувати східною ділянкою фронту, а штаб 6-ї армії – західним. Пояснювалося це переміщення тим, що велика частина військ 12-ї армії виявилася на східній ділянці, а 6-ї армії – на західному. Однак, ситуація в самих частинах ставала все гіршою. Артилеристам встановили норми витрати боеприпасів. На пошуки боєприпасів спрямовані спеціальні команди. Вони вдень і вночі роз'їжджали на возах, ходили по найближчими лісами і гаями. На далекі відстані "заготівники" виїжджали на машинах, але поверталися з порожніми руками або не поверталися зовсім. Важко було з продовольством, не легше з пальним. Шоферам за наказом командирів доводилось часто зливати свої залишки пального в інші машини, а свої підпалювати [26, c. 48].

Ввечері 29 липня Франц Гальдер записав: "Противник веде атаки з півдня проти флангу 11-ї армії. Перед фронтом 17-ї армії відзначається наполегливий опір. 1-а танкова група заходить в тил противника, що знаходиться перед фронтом 17-ї армії. При цьому противник атакує правий фланг танкової групи з середини, а лівий фланг – ззовні. Проте група має настільки глибокий уступ вліво, що ці атаки ніякої небезпеки не представляють. Ми уперше ведемо бій з перевернутим фронтом, в якому перевернутим фронтом являється не фланг, а фронт самих з'єднань, що здійснюють обхідний маневр" [14].

Останній літак зв'язку Південного фронту У-2 приземлився на уманському аеродромі. Офіцером зв'язку був привезений черговий наказ командувача фронтом. "Групі Понєдєліна" пропонувалося ударом у напрямі на Звенигородку очистити від противника Новоархангельськ, Тальне. 6-й і 18-й арміям було наказано, "міцно утримуючи займані рубежі, концентричним ударом в напрямі Тернівка знищити частини противника в районі Тернівка, Ладижин, Теплик". Як видно з цих завдань, штабу Південного фронту все ще не був відомий справжній стан справ під Уманю [48, c. 155].

Група П. Г. Понєдєліна, була охоплена противником майже з усіх боків, поблизу Умані. Війська цієї групи вели бій одночасно на трьох напрямах, на північний схід від Новоархангельська проти головних сил 1-ї танкової групи (три танкових і дві моторизованні дивізії, у тому числі моторизована дивізія "Адольф Гітлер"; на заході – на лінії Краснопілля-Степанівка проти чотирьох піхотних дивізій; на південному-заході на лінії Степановка, Перегоновка – проти головних сил 17-ї армії (1-а і 4-а гірськострілецькі, 110-а і 101-а легкі піхотні, 257-а і 76-а піхотні дивізії, частини угорського і румунського корпусів) [43, c. 229].

Отже, як бачимо з вище викладеної частини 6-ї й 12-ї армій з 22 червня 1941 р. пройшли тяжкий бойовий шлях, стримуючи противника на Київському, Черкаському та Кіровоградському напрямках. З огляду на оперативну обстановку та прорахунки вищого радянського командування армій генералів І. М. Музиченка та П. Г. Понєдєліна в другій половині липня 1941р. потрапили в оточення, кульмінацією якої став розгром з'єднань під Уманню, Підвисоким, Терновкою та Новоархангельськом.

Поиск по сайту: