РОЗДІЛ ІІІ ПОДАЛЬША ДОЛЯ ЗАХИСНИКІВ ЗЕЛЕНОЇ БРАМИ

В 1941 році нашим прикордонним загонам довелося відступати зі своїх позицій з запеклими боями. Вдень і вночі вони відбивали атаки ворога, чим викликали особливу лють у Гітлера. Бійців-прикордонників не можливо було перемогти, їх можна було тільки знищити. Тому вийшов наказ фюрера прикордонників в полон не брати. [43].

Прикордонні загони 10-ї дивізії НКВС Західного прикордонного округу під час відступу потрапили в оточення разом з воїнами 6 та 12 армій в районі села Підвисоке. Чимало захисників кордону полягло тут смертю хоробрих. У них закінчилися боєприпаси, не було гармат, снарядів, але було головне - мужнысть. У останню контратаку прикордонники йшли без набоїв, з багнетами в руках.

Невдалі дії військ південно-західного стратегічного напряму в липні і серпні 1941 року стали причиною глибокого прориву німецько-фашистських військ групи армій «Південь» на Україні на декількох оперативно-важливих напрямках. На першому етапі цієї стратегічної операції відбулося оточення і розгром радянських військ в районі Умані, на другому - найбільше в роки Великої Вітчизняної війни оточення і розгром військ Південно-Західного фронту в районі Києва [43].

Розгром більшої частини військ Південно-Західного фронту під Уманню повністю завершився до середини серпня 1941 року. В рамках цієї операції менш ніж за два місяці ворогові вдалося завдати поразки з'єднанням 6, 26 (першого формування), 12-ї армій Західного фронту, а також з'єднанням Південного фронту і фронтових резервів, кинутим на допомогу відступаючим військам. Деякі джерела говорять, що в ході цієї операції було розгромлено понад 30 радянських дивізій, інші називають зовсім іншу цифру. [43].

Гітлерівське командування про свої втрати в смузі Південно-Західного фронту в період з 22 червня по 15 серпня 1941 року не повідомляло. Правда, Ф. Гальдер у Військовому щоденнику пише, що за цей період з 22 червня по 25 серпня 1941 року на радянсько-німецькому фронті було вбито більше 80 тисяч, поранено близько 275 тисяч і пропало безвісти понад 20 тисяч осіб. Ці цифри викликають сумнів [14].

Так, за іншими даними зазначається, що лише 24-й єгерський корпус в боях від Вінниці до Подвысокого втратив 157 офіцерів і 6861 солдата. Але в цьому документі не зазначено число поранених та зниклих безвісти. Не зазначаються втрати і в інших сполуках [43].

Про втрати радянських військ в районі Умані радянські джерела довгий час не писали взагалі. Зате гітлерівська пропаганда розтрубила на весь світ звістка про перемогу в цьому районі. За її даними, там було взято в полон 103 тисячі осіб, у тому числі два командуючих арміями, 317 танків, 858 гармат.

«Тут вже багато в чому доводиться засумніватися, - зазначає О.О. Долматовський. - Точно відповідає дійсності лише те, що два наших командуючих арміями потрапили в руки ворога. Достовірна цифра -103 тисячі полонених? Як учасник тих подій, можу сказати, що в названому районі і всього-то навряд чи було 103 тисячі радянських військовослужбовців. Але мої сумніви можуть, звичайно, не прийматися в розрахунок». [18].

Зранку 7 серпня почалася масова здача в полон. Організований опір залишків військ 6-ї і 12-ї армій було остаточно зломлено. Розрізнені групи червоноармійців продовжували опір і спроби просочитися крізь німецькі бойові порядки аж до 13-15 серпня [38, с. 1-2].

Тобто 6-а і 12-а армії розгромити противника на схід від р. Синюха і вирватися з оточення не змогли. Мета командування Південного фронту по відновленню з їх допомогою зв'язку з Південно-Західним фронтом залишилася нереалізованою. Навпаки, німецькі війська в основному виконали поставлене завдання, оточили і розгромили армії на захід від Дніпра. Але завдяки опору 6-ї і 12-ї армій значна частина рухливих сил групи Клейста виявилася скутою, внаслідок чого завершити оточення інших сил Південного фронту, як планувалося, противник вже не встиг. Радянські війська відступили за Дніпро, між Південним і Південно-західним фронтами утворився розрив більше ніж 150 км [19, с. 510].

Німецький письменник Оскар Мюнцель в своїй книгі «Танкова тактика», стверджує, що під Уманню в полон було взято 80 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Також він говорить, що є німецькі джерела, які стверджують, що під Уманню було схована 30 і 45 тисяч осіб. На Нюрнберзькому процесі прозвучала ще одна цифра - 74 тисячі осіб. [43, с. 111].

Натупним німецьким автором, що намагався обрахувати чисельність оточених радянських військ був Х. Штеєц, який у книзі «Горные егеря под Уманью»зазначив, що загиблих на полі бою було 18 500 чол., взято в полон близько 62 000 чол., а всього в полон потрапило 103 00 чол. Вкінці-кінців він оприлюднює цифру в 120 000 чоловік [43].

Дослідники І. А. Дуглас та Ф. Я. Черон, опираючись на німецькі та радянські дані про кількість полонених під Уманню, намагалися порахувати кількість поранених, загиблих в боях та полонених в районі Умані, Підвисокого, та Новоархангельська. Методика була така. Відомо, що в полон потрапило 103 054 чол., з цього випливає, що кількість полонених не повинно перевищувати число вбитих, а поранених завжди в раза три більше ніж убитих. Тоді чисельність оточених складає 643 000 тис. чоловік (103 тис. полонених +120 тис. убитих + 420 тис. поранених). Однак самі автори зазначали, що не може в оточенні опинитися 220 000 тис. Самим великим недоліком приведеної Дугласом і Чероном статистики було виключно її теоретичні підрахунки [38, с. 5-6].

Розглядаючи проблему кількості оточених в радянських джерелах та історіографії також не можна прийти до конкретних чисел, оскільки ситуація в даному районі була досить заплутаною. Зокрема, відсутнісь постійного звя'зку з оточеними арміями вплинуло на неточності в обчисленнях.

На ситуацію з обчисленнями впливав той факт, що в усіх джерелах, що відбивають трагічні події під Уманю літка 1941 року, йдеться лише про війська 6-ї та 12-ї армій, куди в такому випадку поділися війська 26-ї армії Південно-Західного фронту, які на початку війни зосереджувалися між цими арміями? Яким чином плюсували їх жертви? Для прикладу, відомо, що в липні 26-а армія була під Київ, де почала формуватися оновлена армія №26. А при цьому її 99-а стрілецька, 72-а і 173-а гірничо-стрілецькі дивізії, частини корпусного і армійського підпорядкування, відступали спільно з військами 6-ї і 12-ї армій і також були оточені під Уманю [19, с. 513].

Пробуючи обислити особовий склад 6-ї та 12-ї армій на момент оточення потрібно говорити, що точних даних немає. Один з учасників розвідувального відділення штабу 6-ї армії полковник В. А. Новобранець в своїх спогадах навів досить суперечливі дані стосовно групи радянських військ. На початку розповіді про Уманське оточення він назвав число 45-50 тис. чоловік, а вже в кінці – 65 тис [26, с. 120].

Долматовський пише, що на офіційній німецькій фотографії, яка була зроблена в Умані 14 серпня, зазначено, що в районі цього міста захопленно 50 тисяч осіб. Також Долматовський висловлює сумнів з приводу кількості захоплених під Уманню танків і гармат. [18].

В ході боїв Південний фронт втратив 6-у і 12-у армії, було розгромлено 6 корпусів і 17 дивізій. У полон потрапили два командарми, чотири командири корпусів, 11 командирів дивізій, загинули два командири корпусів і 6 командирів дивізій. З оточення вирвалися приблизно кілька автомашин і близько 10 тисяч чоловік [10].

Останнім осередком організованого опору можна вважати дії групи військ, яку очолив штаб 49-го стрілецького полку. До нього увійшли прикордонники 97-го прикордонного загону, 21-й кавполк НКВС і кілька розрізнених загонів червоноармійців і командирів, які не змогли самостійно вийти з оточення. Є. А. Долматовський припускав, що командир 49-го стрілецького полку генерал С. Я. Огурцов мав намір організувати на базі 21-го кавполка НКВС "партизанську армію", але згодом зрозумів безперспективність такого рішення і ці частини також потрапили в полон [18, с. 126].

Аналізуючи число оточених в районі Зеленої брами можна розглядати цифри як з радянських, так і з німецьких джерел. Радянське керівництво було сильно зайняте подальшою обороною країни, отож проблемами оточених військ зовсім не переймалося. Натомість німецькі війська навіть трішки поспішали з оголошенням даних про оточення, хоча фактично військові дії тривали до 13 серпня.

По-різному склалася доля солдатів, офіцерів і генералів, які воювали під містом Умань.

Командувач 6-ю армією І.М. Музиченко після полону під Уманню утримувався у в'язниці міста Рівне, потім у таборах для військовополонених, які перебували у містах Володимир-Волинський, Хамельбург, Гольштейн, Мосбург. Він був звільнений американськими військами 29 квітня 1945 року, спрямований в радянську місію у справах репатріації в Париж. З травня по грудень 1945 року проходив спеціальну перевірку НКВС у Москві. В кінці року був відновлений на дійсній службі у званні генерал-лейтенанта і направлений на навчання на Вищі академічні курси у вищу військову академію імені К.Є. Ворошилова. Але після закінчення курсів до війська його не допустили. Він був зарахований у розпорядження Головного управління кадрів НКО, а в жовтні 1947 року відправлений у відставку. Нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора. Помер 8 грудня 1970 року в Москві.

Командуючий 12-й армією генерал П.Г. Понєдєлін також був узятий в полон, але його доля склалася зовсім по-іншому - за рішенням Москви він був названий головним винуватцем уманської катастрофи.

16 серпня 1941 року був виданий наказ СВГ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогові зброї». В цьому наказі в якості негативного прикладу наводилося поведінку генерала П.Г. Понєдєліна. Там було записано: «Генерал-лейтенант (генерал-майор) Понєдєлін, який командував 12-ю армією, потрапивши в оточення противника, мав повну можливість пробитися до своїх, як це зробило переважна більшість його частин армії. Але Понєдєлін не проявив необхідної наполегливості та волі до перемоги, піддався паніці, здрейфив і здався в полон ворогові, здійснивши таким чином злочин перед Батьківщиною, як порушник військової присяги» [42].

Перебуваючи в полоні, П. Г. Понеделин утримувався в таборах для військовополонених Канельбургі, Нюрнбергі, Вейсенбергі. У травні 1945 року він був звільнений союзниками і переданий для репатріації спочатку в Париж, а потім радянській стороні. Перебував у слідчій в'язниці НКВС за звинуваченням у капітуляції військ 6-ї і 12-ї армій і надання противнику інформації арміям. Слідство велося п'ять років. В серпні 1950 року П.Г. Понеделин був засуджений, позбавлений військового звання, нагород і розстріляний.

Така ж доля спідкала командира 13-го стрілецького корпусу генерал-майора Миколу Кузьмича Кирилова, який потрапив в оточення німецько-фашистських військ, він визнавався винним у тому, що замість того, щоб виконати свій обов'язок перед Батьківщиною, організувати ввірені йому частини для стійкого опору противнику і виходу з оточення, дезертирував з поля бою і здався, в полон ворогу. В результаті цього частини 13-го стрілецького корпусу були розбиті, а деякі з них без серйозного опору здалися в полон. [15,с.67- 68].

Два командувачі армій. Це вони в перші дні війни прийняли на себе удар фашистської армади. Це вони разом із солдатами вели важкі бої без поповнення живою силою, технікою, боєприпасами, продуктами харчування, пальним. Майже два місяці кривавого 1941- го стримували військову машину німців, що рвалися до столиці України – Києва. Були розстріляні на власній Батьківщині своїми співвітчизниками.

Після смерті Сталіна, додатковим розслідуванням були встановлені нові обставини, які свідчать про необгрунтоване засудження Понєдєліна та Кирилова. Смертні вироки стосовно них були скасовані, а самих генералів 1956 року посмертно реабілітовано.

В оточенні у Зеленій Брамі загинули або, як записано в їх архівних особових справах — «пропали безвісти»: начальник артилерії 6-ї армії генерал-майор Федоров Г.І., начальник артилерії 12-ї армії полковник Владимиров В.В., командир 37-го стрілецького корпусу комбриг Зибін С.П., начальник штабу 2-го механізованого корпусу полковник Сучков М.П., начальник штабу 24-го механізованого корпусу полковник Данилов О.І., командири дивізій генерал-майор Турунов І.Є. (169-та стрілецька), генерал-майор Бєлов М.Н. (15-та моторизована дивізія), полковник Фотченков П.І. (10-та танкова дивізія), полковник Саркисян А.С. (216-та моторизована дивізія).

Командир 173-ї стрілецької дивізії генерал-майор Верзін С.В., йдучи 9 серпня з групою бійців у багнетну атаку на прорив, пустив собі кулю в серце, щоб не потрапити до рук ворога. Тяжкопораненого у бою на прорив командуючого 16-им механізованим корпусом комдива Соколова А.Д. було схоплено німцями, перевезено до Новоукраїнки, де він і помер від поранень. Помер від ран на руках у своїх бійців командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор Чистяков О.В.

Начальник штабу 6-ї армії Н.П. Іванов та начальник штабу 12-ї армії Б.І. Арушанян змогли вирватися з оточення. Подальша доля Н.П. Іванова невідома, а Б.А. Арушанян потім воював в званні генерал-лейтенанта. Правда, штаби обох армій не змогли вирватися з оточення. Всього ж за даними Південного фронту за період з 1 по 8 серпня з оточення вийшло 11 тисяч чоловік і 1015 автомашин з військовим майном [15].

Командир 44-ї гірськострілецької дивізії генерал-майор Ткаченко Семен Якимович був полонений під Голованівськом. Але невдовзі після цього табору, що знаходився в Гайсині, він був відпущений додому, як українець. Він влаштувався працювати в містечку Узин. Але через деякий час його хтось упізнав і видав. Ткаченко був заарештований фельджандармерією 6-ї польової армії. В подальшому утримувався в таборах Хаммельбург, Пладен, Хоэнштейн, Заксенхаузен. З останнього намагався організувати втечу. Був схоплений гестапо і розстріляний у квітні 1945 року.

Але це тільки окремі люди. Інші десятки тисяч радянських бійців і командирів, взятих в полон в районі Підвисокого, опинилися за колючим дротом Уманської ями, де їх чекали муки, голод, спрага, приниження і смерть.

Уманська яма - територія колишньої птахофабрики і кар'єру цегельного заводу на південно-східній околиці міста. По периметру рідкісні німецькі вартові, мліющі на сонці. І нескінченний потік повільно йдущих туди радянських військовополонених, багато з яких позначені закривавленими бинтами.

К.І. Чернявський у книзі «Завжди з бійцями» пише: «Уманська яма була напівовальної форми. Нещадно пекло сонце. Ні даху, ні їжі, ні води. У західному куті кар'єра знаходилася невеличка калюжа буро-зеленої з мазутом води. До неї кинулися люди, вони черпали цю брудну воду пілотками, іржавими консервними банками і просто долонями, жадібно пили.

- Води! Водички! - стогнали ті, хто не в змозі був піднятися.

І тут затріщали автомати. Потім десятки людських тіл спливли на поверхні цієї калюжі» [50].

Німці годували військовополонених дуже бідно: один раз в день на територію табору приїздило кілька польових кухонь, привозивших рідку юшку. Роздача їжі кожен раз перетворювалася на справжню драму. Казанки і ложки були далеко не у всіх, багато підставляли пілотки, з яких виливали прямо до рота рідину, звану їжею.

Але і цю їжу отримати було непросто. За нею шикувалися величезні черги, в яких пораненим, хворим і слабким часто не знаходилося місця. В таборі вже через кілька днів всякі закони переставали діяти, і кожен виживав, як міг.

А всього в кілометрі від цього страшного місця, за невеличкою річечкою, що потопають у зелених садах глинобитні мазанки міського району «Міщанка». Війна ще не торкнулася цього району, і там триває своя життя: жінки готують обід, босоногі дітлахи бігають по курних вулицях, жменями зривають з дерев стиглі вишні... [50].

У той же час свідки зазначають, що обивателі тихій околиці маленького українського міста Умані, вже неабияк налякані війною, що залишилися без батьків, братів і синів, мобілізованих в діючу армію, з глибоким участю ставилися до долі радянських військовополонених, які опинилися в Уманській ямі. Щодня у багатьох будинках для нещасних бранців варили їжу, потім десятки жінок у відрах доставляли її до табору.

Німці байдуже дивилися на жалісливих жінок з відрами. Але їх поява всякий раз викликало хвилювання серед військовополонених, кожен з яких пристрасно бажав отримати зайвий шматок, і стражникам це не подобалося. Тому комендант наказав спорудити довгий похилий дерев'яний жолоб, в який зливалося вариво з усіх відер протягом певного часу і до якого полонені допускалися по черзі в строго призначені годинник. Їжа в жолобі перемішувалася і остигала, але отримати її завжди було багато охочих.

Доля поранених бійців була найтрагічнішою – до мук голоду, спраги, антисанітарії додавалися страждання від ран без будь-якої медичної допомоги.

Проти такого ставлення до поранених виступили полонені лікарі на чолі з Борисом Маркевичем. І німецький комендант дав згоду на певне полегшення режиму утримання поранених та хворих і створення для них окремо лазаретів (ревірів, німецькою) поза територією концтабору. Важко зрозуміти, що означав цей жест з претензією на гуманізм і людяність, знаючи подальшу долю поранених.

Найтяжчих хворих перенесли у приміщення гуртожитку колишнього цегельного заводу. Цей лазарет (ревір) отримав номер 1. Але медичної допомоги вони так і не діждалися, як і полегшення умов утримання – хіба тільки не відкрите небо над головою, як у решти в’язнів «Уманської ями». Практично всі полонені з ревіру №1 загинули. Їхні тіла скидали у траншеї поблизу будівлі, де вони один за одним помирали…

Нині на тому місці – пам’ятна стела, на якій викарбовано: «Здесь похоронены более 300 советских воинов, узников фашистского концлагеря, умерших от ран, голода и болезней в 1941-1943 годах».

Одне з найбільш складних питань - це втрати РСЧА в Уманському котлі. Цифра 103 тис. полонених була заявлена німцями вже в перші дні після закінчення операції. 9 серпня командувач 17-ї армії фон Штюльпнагель в офіційному наказі говорить про ”більш ніж 100 тисячах полонених” [19, с. 496].

Автори чотиритомного видання "Великая Отечествиная война" наводять наступні дані. На початку війни 6-а та 12-а армії втратили 46 тис. чоловік, з них 27 тис. чол., пропали безвісті. До 20 липня в їх складі нараховувалось 129 500 чол., більше 1000 одиниць артилерії і 384 танків. Але при підрахунку цих даних не був врахований 2-й мехкорпус Ю. В. Новосельського, що відійшов після 21 липня до групи П. Г. Понєдєліна, отож оточена група могла нараховувати близько 155 000 чол [11].

Після того, як коли війська були передані в штаб Південного фронту, командування останього запросило дані про ситуацію, що склалася в цих арміях. Однак точні дані про ситуацію у військах були відсутні. Відповідно до наявних даних в 6-й армії нараховувалось близько 36 тис. чол., а в корпусах 12-ї армії залишилось близько 33 000 чоловік. Тому загальне число обох армій, що знаходилась в районі бойових дій могло бути 69 000 чол., а з врахуванням 2-го мехкорпуса – 94 тис. чоловік. Таке число різко розходилось з даними Південно-Західного фронту по 6-й та 12-й арміях, що складали на 20 липня 130 тис. чол. Після боїв на початку серпня армії навряд чи могли ортимати такі втрати, якщо за весь період війни вони втратили 47 тис.чол. У даній ситуації можна сказати, що дані не точні, оскільки багато з'єднань могли залишитись не врахованими [43, с. 305].

Щодо військ, що вийшли з оточення в оперативному зведенні Південного фронту (№ 098), тільки за період з 1 по 8 серпня значиться, що з оточення вийшло до 11 000 чоловік і 1015 автомашин з бойовим майном [23, с. 169].

Крім того, відомо, що на танках виходили з оточення командарми П. Г. Понєдєлін і І. М. Музиченко, члени Військових рад П. М. Любавін і М. В. Груленко, начальник штабу 6-ї армії М. П. Іванов і командир групи П. С. Фотченков. У полон потрапило і командування груп прориву: генерал Я. І. Тонконогов – в Ємилівському лісі, комдив А. Д. Соколов – у с. Вільшанка [38, с. 5-6].

Група Військової ради 6-ї армії на чолі з бригадними комісарами П. М. Любавіним і М. В. Груленком була знищена у с. Левківка [26, с. 179].

7 серпня в полон потрапили і командувачі армій генерал І. М. Музиченко і П. Г. Понєдєлін [30].

Точну кількість використаної при прориві бронетехніки встановити складно. Є. А. Долматовський вважав, що в атаці брали участь два танки [18, с. 72].

Заступник начальника штабу 6-ї армії полковник М. А. Меандров на допиті у німців показав, що колони армії прикривалися десятьма танками.

Потрапили в полон і загинули там командир 16-го механізованого корпусу комдив Олександр Дмитрович Соколов, командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор Володимир Іванович Чистяков і його начальник штабу, полковник Олександр Іванович Данилов [19, с. 428].

Частини, що вийшли з оточення зберегли знамена армій і тому 6-а в 12-а армії не були розформовані. Згодом з'явилися 6-а й 12-а армії нового формування. Першу розгорнули на базі 48-го стрілецького корпусу, командувачем призначили генерал-майора Р. Я. Маліновского, а 12-а постала на базі 17-го стрілецького корпусу, командував нею генерал-майор І. В. Галанін [44, с. 79].

Отже в результаті подій на початку серпня 1941 року, в німецький полон потрапив майже весь особовий склад 6-ї та 12-ї армій, що складало по різним розрахунка близько 100 тисяч радянських військовослужбовців разом з їх командирами. Сам фронт також зазнав сильного удару, оскільки 1-й танковій групі Клейста була відкрита дорога до Дніпра.

Поразки радянських військ в районі Умані практично залишилися непоміченими для осіб вищого командного складу РККА.

Начальник Генерального штабу РСЧА Г.К. Жуков за роки Великої Вітчизняної війни зробив блискучу кар'єру, отримав звання Маршала Радянського Союзу, був відзначений двома орденами «Перемога» і очолив список видатних полководців радянського періоду вітчизняної історії. Пам'ятник йому встановлений у Красній площі в Москві.

Командуючий Південно-Західним напрямком Маршал Радянського Союзу С.М. Будьонний на початку Великої Вітчизняної війни був призначений членом Ставки Верховного Головного Командування. Після невдач під Уманню та київської катастрофи він був призначений командувачем Резервним фронтом, потім став головнокомандуючим військами Північно-Кавказького напрямку і командувачем військами Північно-Кавказького фронту. На всіх цих посадах, за оцінкою Ставки ВГК, керівництво військами з його боку здійснював недостатньо професійно. Тому в січні 1943 року Семену Михайловичу було доручено командування всій кавалерією Червоної Армії. На цій почесній посаді він і завершив Велику Вітчизняну війну.

Після закінчення війни військовий талант С.М. Будьоного довгий час залишався незатребуваним. З 1947-го по 1953 рік він, офіційно залишаючись в лавах Збройних Сил СРСР, одночасно був заступником міністра сільського господарства СРСР по конярству. Після звільнення у відставку в 1954 році він був введений до складу Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони.

У 1958 році Н.С. Хрущов з нагоди 40-річчя Червоної Армії вручив С.М. Будьоному першу Золоту зірку Героя Радянського Союзу, а через п'ять років - другу. У 1968 році Л.І. Брежнєв, продовжуючи сталу традицію, з нагоди 50-річчя Червоної Армії удостоїв С.М. Будьоного званням тричі Героя Радянського Союзу.

До кінця життя С.М. Будьоний залишався знаменної фігурою на вершині радянської військової еліти. Він постійно займав почесні місця в президіях на заходах самого високого рівня, красувався під час парадів на Мавзолеї В.І. Леніна, а у вільний час «писав мемуари. Він помер 26 жовтня 1973 року в Москві і був похований біля Кремлівської стіни.

Начальник штабу Південно-Західного фронту М.А. Пуркаєв також у подальшому зробив хорошу кар'єру. Він командував фронтами, був удостоєний звання генерала армії, нагороджений багатьма вищими полководницькими орденами. Після закінчення війни командував військами Далекосхідного військового округу, а потім був начальником штабу - першим заступником головнокомандувача військами всього Далекого Сходу.

Начальник оперативного відділу Південно-Західного фронту І.Х. Баграмян також зробив запаморочливу кар'єру, піднявшись за роки війни з полковника до генерала армії. Після уманського і київського розгромів він очолив оперативне управління новосформованого Південно-Західного фронту, в 1942 році став командувачем армією, з 1943 року - командувачем фронтом. Був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, багатьох вищих полководницьких орденів СРСР.

У повоєнні роки Іван Христофорович командував військами Прибалтійського військового округу, був заступником міністра оборони СРСР, начальником Військової академії Генерального штабу, начальником Тилу Збройних Сил СРСР. В 1955 році йому було присвоєно звання «Маршал Радянського Союзу», а в 1977 році вручена друга Золота зірка Героя Радянського Союзу. З 1946 року депутат Верховної Ради СРСР. В післявоєнні роки він видав сім книг мемуарів, написав низки монографій і статей у військових журналах. Помер І.Х. Баграмян 21 вересня 1982 року в Москві і з великою пошаною був похований на Червоній площі біля Кремлівської стіни.

За данними Книги памяті Прикордонних військ, значаться зниклими безвісти в районні Новоархангельська а період з 1 по 8 серпня 1941 року: Єрмолін Іван Андрійович, капітан 97-го прикордонного загону, уродженець Архангельської області; Васильєв Євген Костянтинович, 1919 року народження, уродженець села Холмогорки Архангельської області, прикордонник 97-го прикордонного загону; Горєєв Михайло Дмитрович, 1918 року народження, уродженець Тверської області, Бежицький район, сержант 97-го прикордонного загону; Житков Іван Кузьмич, 1919 року народження, Архангельської області, прикордонник 97-го прикордонного загону; Короткий Іван Іванович,1919 року народження, уродженець села Холмогори Архангельської області, прикордонник 97-го прикордонного загону; Чемакін Іван Григорович,1918 року народження, призваний приморським райвійськоматом Архангельської області, прикордонник 97-го прикордонного загону; Волков Євген Григорович,1919 року народження, Уродженець Архангельської області, молодший сержант 97-го прикордонного загону; Сидоров Олексій Павлович,1919 року народження, Архангельської області, прикордонник 97-го прикордонного загону і це далеко не всі прізвищя героїв, які боролися за свою країну.

Поиск по сайту: