Вимоги до написання підрозділу. Стійкість грунтів до забруднення харак­теризує властивість ґрунтів зберігати нормальне функціонування і структуру незалежно від різноманітних фізичних

«1.2.3 Стійкість ґрунтів»

Стійкість грунтів до забруднення харак­теризує властивість ґрунтів зберігати нормальне функціонування і структуру незалежно від різноманітних фізичних, хімічних і біологічних впливів. Стійкість - це також здатність грунтів до саморегуляції. Вона залежить від ба­гатьох чинників, головними з яких є крутизна схилів, кам'янистість, питомий опір, структурність, механічний склад грунтів, тип водного режиму, вміст гу­мусу, кислотність грунтів, залісненість території, ємність поглинання, інтен­сивність біогенного кругообігу та господарська освоєність земель [ ].

Із збільшенням крутизни схилів посилюється поверхневий стік, лінійна і площинна ерозії. Це сприяє механічному виносу продуктів забруднення, які здатні накопичуватися в різних заниженнях. Самоочищення всього ланд­шафту на таких територіях може бути невисоке, а здатність до забруднення - підвищена, що характерне для гірських районів.

Кам’янистість грунтів – це вміст частинок в них більше 3 мм в діаметрі Вона має негативний вплив на роботу сільськогосподарських машин і ступінь стійкості грунтів. Чим більша кам'янистість, тим сприятливіші умови грунту до зовнішнього впливу, в тому числі забруднення.

Питомий опір грунтів (твердість) – це здатність протидіяти проникненню твердих тіл. Вона залежить від щільності грунтів і їх вологості та змінюється залежно від типу грунтів, їх механічного складу, структури, вмісту перегною і солей, характеру рослинного покриву і культурного стану. Одиниця вимірювання – кг/см². Із збільшенням питомого опору грунтів посилюється їх стійкість до антропогенного навантаження.

Структурність грунтів – це здатність під впливом подрібнюючих механічних впливів (наприклад, оранки, копання тощо) розпадатися на грудкуваті фракції різного розміру. Агрономічно цінною грудкуватою структурою грунтів є фракції розміром 0,25-10 мм. Більш крупні грудки вважаються гли­бистою частиною грунту, а дрібні - пилом, пиловою частиною. Дуже важли­вою властивістю ґрунтової структури є її водоміцність, тобто здатність про­тидіяти розмиваючій дії води. Безструктурні грунти найбільш сприятливі до різних механічних впливів. У ерозійному відношенні найвищу стійкість мають структурні грунти (з великим вмістом водомірних агрегатів), які протидіють розмиваючій дії води.

Механічний склад грунтів. Від механічного складу залежить структура, пористість, вологоємність та інші фізичні властивості грунтів. Він визначає водний, повітряний і тепловий режим, впливає на міграцію хімічних елементів. Механічний склад грунтів є одним із головних показників їх родючості і визначає ряд агрохімічних характеристик, а також ефективність удобрень.

Тип водного режиму характеризує геохімічну стійкість грунтів, яка значною мірою визначає інтенсивність виносу речовин (продуктів техногенезу) за межі даної ландшафто-геохімічної системи, натурального розсіювання їх поверхневими і підземними стоками, повітряними масами. До основних показників водного режиму можна віднести вологість грунтів - вміст вологи, яка втрачається при висушуванні грунтів до постійної ваги в сушильній шафі при температурі 105 - 110°С. Вона характеризується у відсотках до ваги висушено­го грунту. Вологість грунту необхідна для визначення загальних і достатніх для розрахування запасів ґрунтової вологи, вологоємності грунтів, раціонального впливу тощо.

Вологоємність грунтів − це здатність вміщувати в собі і затримувати при певних умовах певну кількість води. Залежно від умов заповнення і затримання розрізняють повну, капілярну і граничнопольову вологоємність. Повна вологоємкість відповідає кількості води, що запов­нює повністю майже всі грунтові пори. Це спостерігається в умовах ґрунтових вод. Капілярна вологоємність − це кількість води, яка частково заповнює грунтові пори і утримує на певній висоті над рівнем ґрунтових вод за рахунок капілярних (меніскових) сил.

Вміст гумусу. Грунти з високим вмістом гумусу мають значну здатність протидіяти (буферити) зовнішньому впливу. Його кількість характеризує потенційну родючість грунтів. Вміст гумусу має певну зональність і обумовлений типом та механічним складом грунтів, характером грунтоутворюючих порід, кліматичними умовами тощо.

Кислотність грунтів (рН сольове). Залежно від кислотності та інших властивостей грунти по-різному реагують на продукти забруднення. Нейтральні і близькі до них грунти мають більшу стійкість порівняно з кислими і лужними. У чорноземнів рН сольової витяжки становить 6,0-6,3, лісостепових грунтів − 5,6-5,9, карбонатних і солонцюватих − 6,6 і більше.

Залісненість території. Найбільшу концентрацію лісів мають Українські Карпати (41 % площі регіону), Кримські гори (32%), Полісся (26%), Лісостеп (12%), Степ (3,8%). Самими лісистими є Івано-Франківська, Рівненська, Жи­томирська області (3!,7-49,7%), найменше − Запорізька, Миколаївська, Дніпропетровська, Херсонська (1,2-3,1%). Оптимальною лісистістю для Полісся є близька 40%. Лісостепу − 20%, Степу (байрачного) − 10%, Степу безлісого − 7%, гірських регіонів Криму − 40%, Карпат − 50%.

Залісненість території визначається шляхом співставлення концентрації лісів до оптимальної лісистості.

Ємність поглинання. Залежно від кількості і складу обмінних іонів грунти мають різну буферність, а тому і різну стійкість до зовнішнього впливу. Найбільшою буферною здатністю характеризуються важкі гумусні грунти. Поглинальна здатність грунтів (сума поглиблених основ − Са, М, К, N3) характеризує багатство грунтів колоїдною частиною, їх буферні властивості. З нею пов'язані реакції ґрунтових розчинів, основні біо-фізико-хімічні характеристи­ки грунтів, забезпеченість органічними речовинами. Географічне поширення показників суми поглиблених основ нагадує поширення вмісту гумусу і глини­стої фракції та тісно пов'язане з характером грунтоутворюючих речовин, ти­пом грунтів, механічним складом, кліматичними умовами території. Поглинальна здатність грунтів обумовлена поглинальною здатністю гумінових ре­човин, мінеральних, органічно-мінеральних і біологічних компонентів. Цей показник характеризує стійкість грунтів до хімічного забруднення.

Інтенсивність біогенного кругообігу визначає швидкість сучасного ґрунтоутворення, самовідновлення ґрунтового покриву. Для його характеристики використовується підстилково-опадовий коефіцієнт − відношення підстилки (степового войлоку) до листового опаду і опаду зеленої частини. Але через відсутність необхідної інформації його використання ускладнене. Як замінюючий показник деякі автори рекомендують вживати теплозабезпеченість території, тобто суму середніх добових температур повітря за період з температурою вище 10°С. Суми активних температур одержують складанням середніх добових температур за період від переходу їх через 10°С весною і восени.

Господарська освоєність земель − це площі землі під сільськогосподарськими угіддями, промисловою і сільськогосподарською забудовою, насе­леними пунктами, садами, виноградниками, дорогами, поверхневими і підземними водами тощо. Вона розраховується у відсотках до загальної площі адміністративного району.

Дослідження названих чинників по їх інтенсивності або вираженості дозволило скласти шкалу бальної оцінки грунтів за їх екологічною стійкістю (табл.). Синтетичну оцінку розраховано за формулою:

(4.3)

де: С - оцінка стійкості земельної ділянки до техногенного впливу, %; с - ба­ли по кожному показнику; Q - максимально можлива сума балів (у нашому дослідженні 53); q - порядковий номер показника; n - кількість показників. Ве личини С є показниками стійкості грунтів до забруднення.

Екологічна стійкість грунтів до забруднення

(за Кочуровим Б. І.)

Поиск по сайту: