Оточення «групи Понєдєліна» в серпні 1941 року в районі села Підвисоке на Кіровоградщині

На початок серпня командування Південного фронту розробило план, який передбачав з'єднати фланги групи Понєдєліна з 18-ою армією, що діяла з району Голованівська і відновити контакт з 26-ю армією Південно-Західного фронту та закрити прорив, що утворився між обома фронтами. На 1 серпня військам 6-ї і 12-ї армій командуванням Південного фронту було поставлено загальне завдання переправлятися на східний берег р. Синюхи та зайняти там оборону. Разом з тим, спільними діями армій Південного і Південно-Західного фронтів передбачалося ізолювати і розгромити німецькі частини, що прорвалася в тил радянських військ. Важлива роль в здійсненні плану відводилася військам 6-ї і 12-ї армій. При складанні плану командування Південного фронту виходило з помилкової оцінки ситуації на фронті, а саме: що противник прагне вийти до Дніпра, тоді як головною метою його наступу було оточення 6-ї і 12-ї армій [23, с. 46-47].

Реальність плану була поставлена під сумнів Головнокомандувачем Південно-Західним напрямом маршалом С. К. Тимошенко. Під час переговорів з генералом І. В. Тюленєвим 1 серпня він висловив заклопотаність боєздатністю 223-ї дивізії і вірогідністю того, що вона може потрапити під "ізольований удар" противника. Але командувач Південним фронтом завірив, що усі заплановані заходи цілком реальні [43, c. 135].

Противник у свою чергу основним завданням на 1 серпня визначив утримання позицій вздовж східного берега р. Синюхи танковими і моторизованими частинами 48-го і 14-го моторизованого корпусів з одночасним відсіканням "групи Понєдєліна" від військ 18-ї армії і завершенням оточення. Основна роль у виконанні останнього завдання покладалася на 39-й гірничо-єгерський корпус, в першу чергу на його 1-у і 4-у гірничо-єгерські дивізії [29, c. 225].

Ф. Гальдер пише, що на фронті армій «Південь» «бої на оточення угруповання противника проходять у відповідності з раніше наміченим планом. Однак на цій ділянці противник кидає в бій всі сили, розташовані в безпосередній близькості до фронту». При цьому він резюмує: «Вже занадто пізно говорити про те, що противник може зробити планомірний відступ» [14, c. 54].

«...Щодо південного флангу 11-ї армії, слід поміркувати. Чіткого уявлення про ворога на цій ділянці фронту ми не маємо. Головні сили 11-ї армії повернули на південь. Їх дії, отже, будуть скуті атаками супротивника». [14, c. 54].

Ввечері того дня він зазначає, що з 22 червня група армій «Південь» втратила 63 тисячі осіб, а отримала в якості поповнень тільки 10 тисяч. І констатує: «Наступ з метою оточення угруповання противника розвивається задовільно. На жаль, заважає погана погода». [14, c. 54].

Основні сили 6-ї і 12-ї армій протягом дня 1 серпня продовжували виконувати поставлене командуванням Південного фронту завдання –прикриваючись сильними ар'єргардами із заходу і півночі, прориватися на східний берег р. Синюхи. З ранку частини 12-ї армії відновили наступ в східному напрямі на широкому фронті від Тального на півночі до Новоархангельська, а на півдні переважно в північно-східному і східному напрямах. Найбільш важкі бої розгорнулися за Торговицю, Новоархангельськ, Свердликово і Майданецке. Наступ був настільки потужним, що командування 16-ї моторизованої дивізії було вимушене ввести в бій усі резерви. Але, незважаючи на усі зроблені заходи, свої позиції вона утримати не змогла і відступила в північно-східному напрямі [15, c. 480].

2 серпня змін завдань для 6-ї і 12-ї армій, поставлених командуванням Південного фронту, не сталося. Як і раніше, вони мали були продовжувати вихід на східний берег р. Синюхи із заняттям с. Ямпіль для відновлення фронту з 26-ю армією. Але командування групи в ході боїв 1 серпня вже усвідомило практичну нездійсненність такого завдання, рішення якої, навіть, у разі успіху було зв'язане з великими втратами. Тому вже 2 серпня командувач 6-ю армією І. М. Музиченко звернувся в штаб Південного фронту з проханням "санкціонувати прорив на південний схід через Тернівку, Покатилове, і план прориву розробити самостійно". Оцінюючи обстановку, командарм вказував, що в ситуації, що склалася, "зволікання виснажить армію і приведе до катастрофи" [22, c. 54].

Р. Штеец у книзі «Гірські єгері під Уманню» зазначає:

«2 серпня дощь лив суцільними потоками. Насилу виконувалися накази про просування, але, незважаючи на це, кільце навколо противника все-таки було замкнуто» [14, c. 54].

Наміром командування 1-ї гірськострілецької дивізії було встановлення зв'язку з танковими підрозділами, що знаходилися на лівому березі Синюхи. Всього 15 кілометрів поділяли групу Ланга від Добрянки, де повинні були знаходитися підрозділи 9-ї танкової дивізії. На посилення групи Ланга командир корпусу кинув у 8.00 прибулі в район Семидуби передові підрозділи 97-ї легкої піхотної дивізії. Вони рушили через Полонисте на Ермиловку, але досягли цього району тільки в 20 годин вечора.

З ударом групи Ланге кільце оточення замкнулося і з півдня.

1-ї гірськострілецької дивізії було наказано наступати на Пушково, підійти впритул до південно-східній стороні лісу в 6 кілометрах на південний схід від Голованівська і призупинити прорив противника на південь між Синюхою і Ятраню.

Група Піккера повинна була очистити лісовий масив на південь від Голованівська від перебувавших там роздріблених радянських частин і встановити зв'язок із 257-ю піхотною дивізією.

В 10.30 полковникам Крессу і Піккеру було наказано наступати у східному напрямку з районів Духовка - Ермиловка (Пиккер) і Троянка - Голованівськ (Кресс).

В цей день 4-я горнострілкова дивізія розколола біля Умані затиснуті сили ворога на дві частини. 125-я піхотна дивізія захопила дорогу Умань - Новоархангельськ, оволоділа переправою через річку Ревуху, провела атаку в районі Бабанка - Свинарка і почала переслідувати противника в бік Оксаниного.

В 30 кілометрах звідси, в районі Паланки, просувалася 97-я легка піхотна дивізія.

До кінця дня 2 серпня оточення 6-ї і 12-ї армій було повністю завершено. Командування корпусу зробило аналіз положення противника і вирішило, що оточені радянські війська будуть пробиватися через Тернівку в районі Новоархангельська - Оксаниного - Дубова – Тернівка.

Група Понєдєліна пробитися в східному напрямі і зайняти рубіж вздовж річки Синюха не змогла.

Спроба деблокування оточеного угрупування також закінчилася невдачею. З того часу подальша боротьба 6-ї і 12-ї армій в умовах оточення могла привести тільки до їхньої поразки і знищення [37,c. 135].

П. Г. Понєдєлін доповів командувачу Південним фронтом, що становище стало критичним. Оточення 6-ї і 12-ї армій завершено. У наявності пряма загроза розпаду загального бойового порядку 6-ї і 12-ї армїй на два ізольовані вогнища з центрами в Бабанкі і Текліївкі. Резервів немає. Боєприпасів немає. Пальне закінчується. Просимо допомогти очистити коридор для прориву введенням нових сил на ділянку Тернівка і Новоархангельськ [13, с. 213].

Цей доклад штабу Південного фронту підтверджував скрутне матеріальне становище військ, оточених в районі Умані. У ньому вказувалося: "Забезпеченість по боєприпасами і пальним близька до нуля. Для танків і літаків зв'язку пального немає. Спроби за останні два дні подати запаси боєприпасів автотранспортом успіхів не мали" [43, c. 231].

Незважаючи на це командування 6 та 12-ї армій спланувало операцію з виведення військ з оточення, призначивши її на 5 серпня. 12-а армія утворила ударне угрупування у складі 8-го стрілецького корпусу, залишків 13-го стрілецького корпуса і 24-го мехкорпуса, 6-а армія у складі 37-го стрілецького корпусу і 16-го мехкорпусу. Із 49-го стрілецького корпуса і 2-го мехкорпусу було утворено групу прикриття, що оборонялася на лінії Левківка – Торговиця – Нерубайка – Небелівка – Островець. Загальною метою операції передбачався організований вихід з оточення при максимальному збереженні живої сили і матеріальної частини в напрямі на Первомайськ, де передбачалася з'єднання з 18-ю армією.

Загальний наказ про прорив для "групи Понєдєліна" був відданий в 2:00, початок наступу був призначений на 9:00. З ранку червоноармійці 6-ї і 12-ї армій атакували оборонні порядки 1-ї і 4-ї гірничо-егерської дивізії і 14-го мехкорпусу. Тоді з метою дезорганізації управління і зриву подальших спроб прориву з оточення противник в 12:00 почав масований обстріл з артилерії усього простору оточення. Особливо потужним і ефективним він опинився в районі південної околиці лісу Зелена Брама і с. Копенковате [19, c. 476].

І. В. Тюленєв повідомив про заходи, що здійснюються для відновлення зв'язку з 6-ю та 12-ю арміями проводяться з боку Черкаського плацдарму та зі смуги 18-ї армії. Труднощі з постачанням командувач Південним фронтом заперечував, стверджуючи, що армії І. М. Музиченка і П. Г. Понєдєліна успішно забезпечуються. Свій резон в словах І. В. Тюленєва був, німецьке кільце оточення на тій момент мало великі просвіти [40, c. 143].

Усвідомивши безперспективність атак "групи Понєдєліна" в східному і північно-східному напрямах, та неможливість відновити у такий спосіб фронт оборони, командування Південно-Західного напряму віддало наказ командувачу Південним фронтом І. В. Тюленєву виводити 6-у і 12-у армії на південь, на з'єднання з 18-ю армією. Але той, порушуючи отриманий наказ, не довів його до командувачів оточених армій, і 4 серпня повторив своє розпорядження "групі Понедєліна" прориватися на схід, на рубіж р. Синюхи. Мабуть, І. В. Тюленєв все ще розраховував на успіх свого плану, незважаючи на істотне погіршення обстановки в смузі його фронту [15, c. 482]

В ході боїв 5 серпня ряд важливих опорних пунктів були втрачені, фронт оточення значно звузився, і радянські війська виявили, що вони повністю прострілюється артилерією і стрілецькою зброєю. Але командування групи не відмовилося від плану прориву з оточення, терміни якого були перенесені на ніч з 5 на 6 серпня.

Призначені для прориву з оточення частини сконцентрувалися в 20:00 5 серпня в лісі східніше с. Копенковате. Через малу пропускну здатність доріг атаки мали здійснюватися на широкому фронті від Тернівки на сході та до Перегоновки на заході. Для підвищення мобільності піхота була посаджена на вантажівки. Артпідготовка через відсутність снарядів не передбачалася. Як ударна сила були використані останні танки, що залишилися. Точну їх кількість встановити складно [34, c. 253]

Є. А. Долматовський вважав, що в атаці брали участь всього 2 машини [18, c. 70].

Але, очевидно, що танків було більше. На допиті начальник штабу 6-ї армії полковник М. А. Меандров показав, що колони 6-ї армії прикривалися 10 танками. Крім того, відомо, що на танках виходили з оточення командарми П. Г. Понєдєлін і І. М. Музиченко, члени Військових рад П. М. Любавін і М. В. Груленко, начальник штабу 6-ї армії комбриг М. П. Іванов, командир 8-го корпусу М. Г. Снєгов, командир групи П. Фотченко [43, c. 234].

За німецькими даними і після прориву в районі Копенковате -Підвисоке залишалися ще кілька танків [8, c. 156].

В ході невдалого прориву велика частина з'єднань 6-ї армії були знищені, загинули найбільш боєздатні 16-й мехкорпус і 37-й стрілецький корпус. Але через низку обставин значній частині радянських військ вирватися з кільця не вдалося. В оточенні залишилися з'єднання 49-го, 8-го і 13-го корпусів, дві дивізії 2-го мехкорпусу чисельністю до 60 тис. чоловік. Управління цими частинами намагався узяти на себе штаб 12-ї армії і її командуючий генерал П. Г. Понєдєлін [26, c. 72].

Прорив військ 6-ї і 12-ї армій у напрямі Первомайська хоча і розглядався командуванням 49-го корпусу ще з 1 серпня як найбільш вірогідний, все ж виявився для нього несподіваним, привів до численних втрат і виснаження боєприпасів і резервів. Противник був вимушений просити допомоги для збереження позицій вздовж р. Синюхи для відновлення ним наступу на південь [14].

Р. Штеец у книзі «Гірські єгері під Уманню» пише, що вночі з 5 на 6 серпня бій на фронті корпусу біля Подвисокого досяг свого вищого драматичного напруження. Спроби російських прорватися тривали. Як і очікувалося, спрямовані вони були проти Південного фронту корпусу, переважно проти 4-ї гірськострілецької дивізії [14].

«Рано вранці, починаючи з 3.45, стікаються до штаб корпусу тривожні повідомлення 1-й і 4-й гірськострілкових дивізій. Незабаром зв'язок перервався. Російські колони проходять через польові кабелі зв'язку. Працює тільки радіо. До цього моменту надходять повідомлення відзначають, що росіяни з півночі всі в наступі на південний фронт [14].

Незважаючи на це вдень 6 серпня по німецьких позиціях був завданий потужний удар військами 12-ї армії. Особливо сильними були атаки проти груп "Пікер" і "фон Штеттнер". Зв'язок між ними і іншими з'єднаннями і штабами 49-го корпусу було перервано, і тривалий час командування корпусу не знало про розвиток ситуації. Але свої основні позиції німецькі дивізії утримали, зупинивши усі спроби прориву. 19:00 силами чотирьох батальйонів групи "Пікер" вона перейшла в наступ на Підвисоке, яке до вечора увінчалося заняттям східної його околиці. Група "Ланг" в 21:30 зайняла висоту 185, де окопалася в готовності до можливого нічного прориву з оточених [19, c. 490].

На 7 серпня командування 49-го корпусу поставило своїм військам завдання змусити оточені радянські війська здатися в полон, прагнучи при цьому не вступати в бій, щоб не нести зайві втрати. 125-а і 97-а дивізії мали оточити ліс Зелена Брама і далі наступати на с. Підвисоке. 1-а і 4-а гірничо-єгерські дивізії готувалися до запобігання можливим проривам в східному і південному напрямах. Таким чином, на 7 серпня із-за неодноразових зривів планів противник вже не планував здійснити остаточний розгром військ 6-ї і 12-ї армій. Перед своїми військами він ставив обмежені цілі, які в основному зводилися до поступового звуження простору оточення [28, c. 96].

Але командування 12-ї армії мало намір продовжити опір і зробити нові спроби прориву. Перед тими, що залишилися в оточенні частинами 6-ї і 12-ї армій на 7 серпня було поставлено завдання по виходу з кільця в східному і південному напрямі. Але в ході бою 6 серпня управління оточеними радянськими частинами було значною мірою дезорганізовано. Ситуація посилювалася втратою старшого і середнього командного складу. В більшості випадків не залишилося командирів в званні вище лейтенанта. Але повна деморалізація ще не настала. Багато червоноармійців зберегли присутність духу і готовність продовжувати спроби прориву [19, c. 80].

Основні сили 12-ї армії під керівництвом штабу в ніч на 7 серпня зробили спробу прориву з району Підвисокого на схід через північний фланг 1-ї гірничо-єгерської дивізії. Основний удар припав по позиціях 98-го гірничо-єгерського полку. В окремих випадках доходило навіть до рукопашних сутичок. Частина радянських військ все ж зуміла прорватися. Одна велика група рушила на південний схід на Володимирівку, інша – на південь на Россоховатець. Досить численний загін форсував р. Синюху, збив німецький заслін і рушив у напрямі Тишківки. Але організовано пробитися через бойові порядки військ противника їм не вдалося. Зранку німці зробили зачистку своїх тилових районів, в ході яких в полон були узяті командувач 12-ї армії генерал П. Г. Понєдєлін і командир 13-го стрілецького корпусу генерал М. К. Кирилов. У с. Тишківка був розгромлений загін Військової ради, загинули бригадні комісари П. М. Любавін і М. В. Груленко [26, c. 85].

Начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал Франц Гальдер у черговий раз записав про задовільний хід операції по ліквідації оточеного під Уманю угрупування радянських військ і про полонення командувачів 6-ї і 12-ї армій. Але про будь-яку організовану озброєну відсіч нічого не занотував [14].

Найбільш боєздатні частини або зазнали значних втрат і були знекровлені, або загинули при проривах. Крім того, протягом 5-7 серпня були знищені штаби 6-ї і 12-ї армій, єдиного керівництва бойовими діями більше не було. Тому з настанням ранку 7 серпня почалася масова здача в полон.

Першим капітулювало угрупування, що оборонялося в районі Копенковатого. Але оборона в східній частині села і в лісі на схід від нього тривала до 13 серпня [18, c. 82].

Аналізуючи весь хід військових дій 6-ї та 12-ї армій влітку 1941 року можна прийти до висновку, що їх командування діяло досить виважено і правильно навіть в самий скрутний час. Незважаючи на переваги німелької армії в технічному арсеналі та концентрації військ на ділянках фронту бійці червоної армії розвінчали міф про непереможність військ вермахта [21, c. 459].

Постійно відступаючи війська 6-ї та 12-ї армій зберігали свою боєздатність та могли здійснити будь-яке розпорядження командуючого фронтом. Але до початку серпня 1941 року війська армій майже повністю були знекровленими і тому з кожним днем їхня ситуація погіршувалась. Слід зазначити також, що командарми І. М. Музиченко та П. Г. Понєдєлін проявили вольові якості у керівництві арміями. Це засвідчує той факт, що армії тричі виходили з оточення німецькими частинами, а саме: під Рівним, під Бердичевим, та під Вінницею.

Поиск по сайту: