Стан етносоціального та етнополітичного розвитку України

На території України згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. проживає 48,2 млн. чол., які відповідно до Конституції України являють собою Український народ. Він складається з представників понад 130 національностей, у т.ч. з ряду етнічних спільнот. Частина етнічних спільнот є автохтонними, тобто їхній етногенез відбувався повністю в межах території сучасної України. Етногенез інших етнічних спільнот відбувався на їх історичних землях, які в силу історичних обставин опинилися в межах Української держави. Вказана обставина суттєво впливає на психологію таких спільнот, у якій акцентується їхня особлива етнічна і політична історія.

Найбільшою етнічною спільнотою є етнічні українці (37,5 млн. чол.). Вони являють собою титульний етнос, (народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю), який є провідним суб’єктом державотворення. Питома вага корінних народів становить в населені України 0,5%, а в населенні Криму, де мешкає переважна більшість їх представників, 12,3%.

Інші етнічні спільноти відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце в силу своєї чисельності і в силу своєї особливої ролі в українській історії посідають серед національних меншин етнічні росіяни - 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних неукраїнців.

Крім того, в Україні протягом останніх п’ятнадцяти років утворилися етнічні групи, які складаються з іммігрантів (від 2-х до 3-х% населення).

Поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною самоідентифікацією. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українська мова є рідною для 67,5% жителів країни, в т.ч. для 85% етнічних українців, 4% росіян і 11% представників інших національних меншин. Для 29,6% жителів, в т.ч. 15% українців, 96% росіян і 31% представників інших національних меншин, рідною є російська мова. Серед етнічних неукраїнців (крім росіян) лише 57% вважають рідною мову свого народу. Причому майже всі громадяни України вільно володіють російською і розуміють українську мову.

Сучасні етносоціальні процеси в Україні відбуваються за наявності умов для трансформації української нації з моноетнічної у поліетнічну категорію. В Україні тим самим зародилася тенденція для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації, приналежність до якої визначається винятково українським громадянством.

Законодавство Української РСР кінця 80-х років і незалежної України дає широку можливість для забезпечення основних прав і потреб більшості етнічних спільнот у політичній, соціальній і мовно-культурній сферах. В Основному Законі держава встановила гарантії мирного співіснування та розвитку громадян України всіх національностей шляхом сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

До законодавчих актів, що забезпечують реалізацію державної етнополітики, належать Закон Української РСР „Про мови в Українській РСР”, Декларація про державний суверенітет України, Декларація прав національностей України, Закон України „Про національні меншини в Україні”, “Про громадянство України”, “Про освіту”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців”, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, інші нормативно-правові акти та міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Законодавство України у питаннях збереження ідентичності та культурної самобутності національних меншин загалом відповідає кращим світовим і європейським стандартам. Чинна правова база дозволяє широкою мірою забезпечувати як фундаментальні права етнічних спільнот - право співвіднесення (ідентифікацію) себе з тією чи іншою етнічною спільнотою та вільне (безперешкодне) виявлення своєї ідентичності, право на самобутність (існування) і захист від загроз, право на повагу, розвиток і виявлення своїх особливостей, право на батьківщину як невід’ємну складову своєї етнічної самобутності та розвитку, право на захист від геноциду і вигнання, право на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей, що включає право безперешкодно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації в умовах цілковитої рівності перед законом, право на рівні можливості через заходи посиленої підтримки з боку держави, так і спеціальні (компенсаційні) права - право на користування мовою, право на освіту, на об’єднання у власні організації, право на безперешкодні контакти з історичними батьківщинами, зі своїми соплеменниками в інших країнах, право на інформацію, на пропорційний доступ до державної та муніципальної служб, на самоврядування в питаннях збереження і розвитку своєї мови і культури шляхом здійснення законодавчо врегульованого права на національно-культурну автономію; право вільно сповідувати свою релігію або переконання та створювати релігійні організації; право зберігати та розвивати національні культуру і традиції (звичаї), що включає обрання і написання імені та прізвища відповідно до національних традицій (звичаю), використання національної символіки, відновлення національної топоніміки, охорону історичних пам’яток етнічних спільнот, що до них належать.

Разом з тим, поряд з нормами законодавства щодо розвитку українського етносу, захисту національних меншин, залишаються нереалізованими Конституційні положення щодо корінних народів.

Позитивною є тенденція зростання громадської активності етнічних спільнот, у т.ч. меншин, яка проявляється у збільшенні кількості їхніх громадських організацій, яка зараз за приблизними оцінками становить понад 700. Ряд меншин утворили загальноукраїнські об’єднання своїх організацій. Зараз їх нараховується 30. Утворилися також об’єднання громадських організацій різних етнічних спільнот, таких як Асоціація національно-культурних об’єднань, Конгрес національних громад та інших.

Нинішню ситуацію в етнонаціональній сфері характеризують наступні проблеми:
– Стихійність становлення української поліетнічної (політичної) нації, що поглиблює етнорегіональні відмінності, заважає становленню спільної загальнонаціональної свідомості, утвердженню української національної ідеї.
– Відсутність ефективної, з урахуванням регіональних особливостей, політики підтримки української мови та культури, яка була б із розумінням сприйнята більшістю російськомовного населення. Результатом є подальша мовна деукраїнізація населення.
– Збереження високих темпів асиміляції переважної більшості національних спільнот, як правило (за винятком польської меншини) російськомовного напряму.
– Відсутність постійного системного моніторингу політичного, соціально-економічного та культурного стану, у якому перебувають етнічні спільноти, що заважає виявленню реального рівня задоволення їхніх інтересів і потреб і налагодженню між ними діалогу для обговорення протиріч, що виникають на ґрунті розбіжностей інтересів.
– Висока присутність еміграційних настроїв в середовищі етнічних неукраїнців, що має наслідком пасивність значної їх частини в участі у створенні в Україні громадянського суспільства.
– Незавершеність процесу облаштування депортованих у минулому за етнічною ознакою народів, насамперед кримських татар. Нині в складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять 12,1 %. У порівнянні з 1989 роком їхня кількість на півострові зросла в 6,4 рази. Сьогодні складнощі процесів репатріації та інтеграції кримських татар обумовлені негативними стереотипами щодо них, впровадженими радянською владою, труднощами реформування сфери економічних відносин, пов'язаних, зокрема, із земельною приватизацією, що призводить до ускладненьу взаєминах репатріантів з решта населенням Автономії і владою. Окрім іміджевих, політичних та економічних проблем, які супроводжують процес інтеграції кримських татар в українське суспільство, окреслився й комплекс питань у культурно-освітній сфері, потребою відродження понівеченої за роки вигнання кримськотатарської культури (автохтонної топоніміки, повернення культурних цінностей), мови.
– Неувага та неефективна політика щодо зникаючих народів. Насамперед, це стосується кримчаків, кількість яких (близько 400 чол.) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину. Подібна небезпека стає дедалі більш реальною для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується. Зараз вона становить менше 1200 чол.
– Наявність соціально неадаптованих меншин. В першу чергу це роми, рисами життя яких є хронічне безробіття, висока дитяча смертність, високий рівень захворювань, антисанітарні умови проживання. Аналогічні проблеми притаманні й новим іммігрантським групам.
– Посилення процесів міграції до України представників тих громад, які не проживали традиційно на її території, та нелегальної міграції. Більшість нелегалів прагне потрапити до країн Західної Європи, а відтак розглядає Україну як транзитну територію. Це призводить до утворення в Україні новітніх етнічних груп.
– Недостатня залученість національних меншин (крім росіян) і корінних народів у процес прийняття життєво важливих для них рішень.
– Низька політична активність держави по відношенню до закордонних українців, української діаспори та трудових мігрантів з числа громадян України.
– Незадовільний рівень державного етнополітичного менеджменту, фахової підготовки службовців органів місцевої влади і місцевого самоврядування, відповідальних за здійснення державної етнополітики.
– Неефективність і непрозорість використання бюджетних коштів, що виділяються на реалізацію заходів державної етнополітики.
– Відсутність ефективної координації реалізації державної етнополітики в системі органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Розв’язання наведених особливостей актуалізує потребу у правовому документі, який визначав би політику Української держави у етнонаціональній сфері.

Реалізація Концепції має кардинально поліпшити етнополітичні відносини в Україні, закласти підвалини для вирішення наявних проблем, уникнення міжнаціональних конфліктів і створення в Україні сучасного європейського суспільства.

Поиск по сайту: