Етнонаціональні процеси на Закарпатті та в Криму

Україна − поліетнічна держава: до її складу входять різні за походженням, тривалістю проживання на українських теренах, традиціями та культурою етнічні спільноти. Разом з титульною нацією, яка дала назву країні, значна частина населення за національністю є росіянами, набагато менші демографічні сегменти – білорусами, поляками, угорцями, румунами, молдаванами, болгарами, греками та представниками інших етнонаціональних груп.

Найбільш строкатий у етнонаціональному форматі регіон – Автономна Республіка Крим, де на території ледь у 26 тис.кв.км і з населенням лише 2 млн. чол. мешкають представники понад 100 національностей, де переплітаються різні гілки православ’я та іслам, що значною мірою загострює питання етноконфесійної ідентичності та взаємодії. З одного боку, Криму притаманні типові риси всіх етнокультурних регіонів: в цьому сенсі можна вести мову про певний характерний симбіоз стереотипів і алгоритмів життєдіяльності, проблем, негараздів тощо. З іншого боку, Крим можна і треба розглядати як специфічний регіон не стільки з огляду на його особливий статус, унікальне географічне і геополітичне становище, скільки з точки зору якраз етнічних особливостей і взаємодії чималої кількості етнополітичних факторів. Саме ця специфіка є найвагомішим чинником розвитку автономії. Істотною світоглядно-методологічною проблемою залишається відсутність концепції етнополітичного розвитку Криму, яка врахувала б інтереси всіх етносів, визначила б політико-правовий статус кримських татар, розробила б механізм представництва кримських етносів у владних та економічних інституціях. На сьогодні ситуація в міжнаціональній сфері Криму характеризується трьома тенденціями:

1. Посиленням тиску лідерів кримських татар на політичну владу через прийняття необхідних ним законів (про реабілітацію кримськотатарського народу та визнання кримських татар „корінним народом”).

2. Посиленням протиріч між кримськими татарами та місцевими органами влади, зумовлених проблемами забезпечення татар земельними ділянками.

3. Наявністю конфліктних ситуацій між кримськими татарами та слов’янським населенням як на побутовому, так і на суспільному рівнях.

Попри етнонаціональну багатоманітність, етнополітична ситуація в Криму визначається, передусім, діяльністю трьох найбільших національних груп Криму – кримських татар, українців та росіян. Інші народи Криму на політичні процеси істотно не впливають, хоча іноді суб’єкти політичної боротьби використовують їх у якості об’єктів своїх політичних проектів.

Головним конфліктогенним чинником етнополітичної ситуації залишається невирішеність соціально-економічних, культурних та інших проблем кримських татар.

Основними соціально-економічними проблемами нині залишаються:

- недостатня забезпеченість репатріантів житлом: 21 тис. родин індивідуальних забудовників через відсутність коштів не в змозі завершити розпочате будівництво, 120 тис. репатріантів фактично не мають житла, з них майже 22 тис. наймають житло, 14 тис. проживають у гуртожитках;

- незадовільний стан інфраструктури місць компактного проживання: забезпеченість електроенергією становить 75%, водопостачанням – 27%, рівень газифікації не перевищує 3%, каналізаційні та теплові мережі практично відсутні, забезпеченість шляхами з твердим покриттям становить лише близько 10%;

- безробіття: за експертними оцінками (офіційна статистика зайнятості населення, диференційована за національною ознакою, не ведеться), кількість кримських татар, які мають постійну роботу, становить близько 55% від загального числа працездатного кримськотатарського населення;

- проблема участі кримських татар у земельний приватизації: „земельна проблема” зберігає актуальність по всьому Південному узбережжі Криму, проте найскладніший формат вона набула в Удацькому районі (села Дачне, Веселе, Сонячна Долина), де періодично відбуваються акції протесту як кримськотатарського, так і слов’янського населення.

На тлі нерозв’язаних соціально-економічних та культурних проблем лідери кримськотатарського руху все частіше домагаються від владних структур України виконання політичних вимог.

До вимоги власне соціально-економічного характеру належить, по-перше, облаштування місць компактного проживання, а по-друге, вирішення земельного питання.

До числа політико-правових вимог належать:

- визнання Курултаю та Меджлісу єдиними законними представницькими і керівними органами кримських татар;

- закріплення за кримськими татарами особливого політико-правового статусу корінного народу: прийняття підготовлених Радою представників кримськотатарського народу при Президентові України проектів законів України „Про відновлення прав і свобод депортованого кримськотатарського народу, національних меншин і осіб, депортованих за національною ознакою” і „Про статус кримськотатарського народу”;

- забезпечення гарантованого представництва кримських татар в органах влади та місцевого самоврядування автономії;

- функціонування кримськотатарської мови в Криму як другої державної.

Вплив, який кримськотатарська національна громада Криму справляє на суспільно-політичну ситуацію в автономії, пов’язаний як з об’єктивними проблемами соціально-економічної адаптації репатріантів, так і з суб’єктивною позицією лідерів національного руху. Негативним чином на процес інтеграції кримськотатарського народу в сучасне українське суспільство впливає нинішній інтерактивний алгоритм, за якого основна частина кримських татар вступає у відносини з державою не завдяки легітимізованим державою представницьким органам, а засобом так званих національних представницьких органів – зокрема Меджлісу, який немає регламентованого законодавством України статусу.

Організаційний формат Меджлісу намагається присвоїти право спілкуватися з державою від імені всього кримськотатарського народу, здійснюючи також зворотній зв’язок – у спосіб транслювання кримськотатарському народу позиції держави, щоправда, крізь призму власних ідеологічних принципів і пріоритетів. У зв’язку з такою позицією Меджлісу інтеграція кримських татар в сучасне українське суспільство наражається на істотні труднощі.

Українці в Криму здебільшого співвідносять себе з російським культурно-мовним середовищем. Причиною цього слід визнати насильницьку асиміляцію, денаціоналізацію та русифікацію українців, головним чином, за часів Радянського Союзу, коли до Криму було переселено понад 600 тис. росіян, знищено українське шкільництво, освіту, культуру. Процес русифікації українського населення Криму, що триває ще з єкатерининських часів, на жаль, не зупинився навіть в умовах набуття Україною державної незалежності.

Показовим є такий факт: із 606 загальноосвітніх шкіл, що функціонують на півострові, лише 4 – з викладанням українською мовою (і це на 760 тисяч українців півострова!). Незадовільний стан справ з україномовним шкільництвом яскраво ілюструє ситуація в м. Севастополі, де в класах з українською мовою навчання нараховується 755 школярів, що складає лише 1,9% від загальної кількості учнів.

Туреччина і Росія мають інтерес до етнополітичного та геополітичного простору Криму, здійснюючи свої плани засобом російського етнічного фактору. Зокрема, Росія:

- створює спільні підприємства з метою розширення ринку праці та надання можливостей для трудової зайнятості;

- реалізує освітні програми, за якими студенти з України можуть безоплатно навчатися в Росії;

- засновує стипендії московського уряду для кращих студентів кримських вузів;

- легалізує Чорноморську філію Московського державного університету в Севастополі: нині це самостійний вуз, який залучає до навчання інтелектуально найбільш ефективну частину кримської молоді;

- надає матеріальну допомогу в галузі освіти та культури (зокрема, у Сімферополі створено Російський культурний центр, діапазон діяльності якого настільки широкий, що включає видання російської літератури, виставки, музичні концерти, пропаганду російської історії на тематичних вечорах тощо);

- реалізує гуманітарні програми для ветеранів і пенсіонерів (лікування, відпочинок).

Проте, як свідчить аналіз виконання Актів Президента України, частина з яких ініційована Радою представників кримськотатарського народу при Президентові України, їх виконання дозволило позитивно вирішити багато складних питань.

Насамкінець слід узагальнити: Україна зацікавлена у розробці ґрунтовної концептуально-стратегічної лінії поведінки як щодо Криму в цілому, так і стосовно до основних етнічних і етнополітичних складових півострова зокрема. Щораз, це має бути різновид балансування між російським та татарським факторами з паралельним нарощуванням.

Враховуючи геополітичне розташування Закарпатської області та наявність на її території районів з компактним проживанням угорської національної меншини, Угорщина (УР) здійснює все активніший вплив на стан та розвиток ситуації в краї. На території краю проживає 97,3% всіх етнічних угорців, які мешкають в Україні, що складає 12,5% населення Закарпаття − 151,5 тис. осіб (за підсумками Всеукраїнського перепису населення у 2001 році).

Нині в Закарпатті діють численні угорські громадські об’єднання та організації. За своїм статусом найбільш чисельними та впливовими є ТУКЗ та ДССУ.

Демократична Спілка угорців України (ДСУУ, м.Київ) нараховує близько 10 тис. членів. Статус всеукраїнський. Заснована у 1993 р. До неї входять 15 організацій з різних регіонів України. Очолює колишній народний депутат України XV скликання Іштван Гайдош. Вагомим чинником впливу на діяльність усіх об’єднань етнічних угорців України є факт їх фінансування праматірною країною за посередництвом Міністерства освіти, Міністерства національної культури і спадщини, Міністерства закордонних справ Угорщини, низки різноманітних угорських фондів шляхом оголошення і впровадження культурологічних, освітніх, гуманітарних та економічних програм.

Аналіз ситуації в цій сфері свідчить, що політичні й фінансові зусилля УР в регіоні спрямовуються на забезпечення домінування в середовищі угорської меншини політично вигідних їй структур. Водночас, суб’єктивізм угорської сторони у підтримці організацій угорців України сприяє конфронтації між різними громадськими об’єднаннями угорців, спричиняє загострення конфліктів між ними, шкодить національним інтересам України.

Урядові й неурядові установи та організації сусідньої країни використовують вироблений роками механізм впливу на діяльність угорських громадських організацій шляхом запровадження різноманітних програм та проектів у місцях компактного проживання етнічних угорців у регіоні, фінансування їх через різні угорські фонди

Поиск по сайту: