Декрет про екуменізм

Кожен католик добре знає, що існує нерозривний зв'язок між Богом, Господом нашим Ісусом Христом і Церквою: Бог Отець посилає на землю Свого Сина, який приймає людську природу, тобто людське тіло і людську душу, засновує Церкву. Бона досконало виражає Його власну істоту і продовжує Його місію. "Як Отець послав Мене, так і Я вас посилаю", — говорить Господь до апостолів після Воскресіння (Йо. 20, 21). Це одна й та ж місія, яку виконує Церква, і яку Сам Господь здійснив під час Свого життя на землі та за Своєї смерті на Хресті.

Отож, поза усяким сумнівом, Церква єдина і неповторна, вона символізує Бога живого, як Обручниця розп'ятого Агнця, як новий Єрусалим, який зійшов з Неба, як Містичне Тіло Христа, як Христос, котрий живе і діє посеред нас. Церкву не можна порівняти з якоюсь іншою релігійною спільнотою, ані надавати якісь інші християнські назви тому, що через неї Бог присутній на цій землі, вона — Небо, що зійшло з гори до людей; через Церкву Бог керує світом, освячує душі та провадить їх до вічного спасіння. Церква не є витвором дочасного світу; вона, радше, встановлена Богочоловіком, як надприродна. Свята інституція передбачена для того, щоб проповідувати віру, незалежно від того, чи то комусь подобається чи ні, особливо віру в божественність Ісуса Христа. Церква має закликати людей до навернення і покути, давати їм у славі й тайнах спасіння, ласку, життя вічне.

Декрет про екуменізм II Ватиканського Собору своєрідно заперечував винятковість Церкви. Слово "Церкви" в декреті вжите в множині, слово форма, яка перед II Ватиканським Собором ніколи і ніде не застосовувалася. Але якщо і вживалась, то це означало Церкви в різних місцевостях, лише як згромадження віруючого люду. Мова йшла про Церкву в Колонії, в Парижі, або в Римі. Вживано цей термін подеколи також стосовно православ'я, але ніколи не використовувався щодо католицьких.

Але пригляньмося до самого тексту. В пункті 3 говориться: "Саме ті Церкви і відлучені спільноти що за нашим переконанням не відповідають догмам Вселенської Церкви, не є цілком позбавлені значення і ваги таємниці Відкуплення, Дух Христа не забороняє послуговуватися ними як засобами на шляху до Спасіння, сила котрих походить з повноти ласки і правди, повіреної Католицькій Церкві".

Тут мова не йде про членів інших релігій, а лише про інші релігії, про їх систему, їх організацію. Чи повинні вони бути посередниками на шляху до Спасіння, до Бога? Це небезпечна напівправда, яка, як царівна, сидить на троні, носить корону і тримає скіпетр! Ні, Господь наш Ісус Христос не мав кілька обручниць, на хресті не здійснив багатоженства; віддався лише за Свою непорочну, улюблену Обручницю, котру відкупив власною кров'ю.

Це просто неможливо оманливою дорогою дійти до Царства правди. Це страшне богохульство стверджувати, що можна врятуватися за допомогою фальшивих, створених людьми релігійних систем. Той, хто осягає спасіння поза видимою Католицькою Церквою, а в першому чи другому випадку це цілком можливе, той осягає його тільки через Католицьку Церкву, через Хрест Ісуса Христа, з якого походить будь-яка ласка і благословенство. Не можна спастися через іншу релігію, можна радше рятуватися в іншій. Скількох людей сьогодні це стосується, знає тільки Сам Господь Бог. Можливо, є їх значно менше, ніж ми гадаємо.

Недаремно в документі, котрий був виданий Папою Пієм IX, можна знайти осудження трьох характерних поглядів сьогодення:

Твердження 16: "Люди можуть знайти дорогу до вічного спасіння сповідуючи будь-яку релігію".

Твердження 17: "Принаймні можна сподіватися на вічне спасіння тих, котрі не живуть в правдивій Церкві Христовій".

Твердження 18: "Протестантизм, це ніщо інше, як вияв тієї ж самої правдивої Христової віри, в якій можна служити Богові так само добре, як в Католицькій Церкві".

В 4 пункті Декрету про екуменізм читаємо:

Тоді ті спільноти також осягають повноту співпраці у всіх завданнях, котрі для спільного добра ставить перед ними християнське сумління, і збираються, де тільки можна, на однодумну молитву.

Увесь декрет, власне, цілий існуючий сьогодні екуменізм, спрямований на те. щоб колись дійти до повного порозуміння між різними релігіями і таким чином спричинитися до поступу народів, до розвитку культури, до поширення миру у світі, до охорони середовища, до захисту прав людини, до боротьби з расизмом, до втручання в справи Третього Світу; тобто, фактично, мова йшла про гуманний і політично стабільний світ.

Але це не першочергове завдання Церкви. Без сумніву, вона має свою соціальну політику і завжди захищала людську гідність. Але перше і найістотніше завдання Церкви було чисто надприродне: проповідувати віру всім народам і уділяти ласку душам.

Собор закликає католиків до самокритики. Незважаючи на те, що Церква Католицька наділена всією правдою, об'явленою Господом, і всіма ласками, її члени однак не живуть ревно, як повинні, відтак обличчя Церкви замало світить відлученим від нас братам і цілому світові, а зріст Царства Божого гальмується.

Знову втручається сатана, батько хаосу: тому тут змішався об'єктивний Божий порядок створіння і відкуплена з суб'єктивною очевидністю окремої людини, з застосуванням до конкретної особи. Тут не йде мова про що ми, католики, не завжди були вірними нашій релігії, що не завжди жили згідно з нашою вірою. Мова йде про те, чи Церква Католицька є інституцією нашого спасіння, заснованою Ісусом Христом, де її діти відновлюються безнастанно в Дусі, тому й повинні навертатися і жити згідно з Його наукою. Іншими словами, йдеться про істину, не про справедливість, догмати, моральність. Істинність опирається на правду, а моральність випливає з догмату, і не інакше.

Жодна людина, крім Пречистої Діви Марії, не відповідає вповні Божому планові відкуплення. Щоденно нові провини і людина робить гріхи. Такі провини деколи зростають до великих розмірів, передусім тоді, коли по-фарисейський укриваються під плащем справедливості. Хіба Господь не говорив про згіршення, котрі повинні прийти?

Бачимо, що у документах II Ватиканського Собору цілком явно фігурують двозначність, перекручування, хаос.

Ще один доказ міститься в пункті 11 цього ж декрету.

Там говориться:

"Формування Католицької віри в жодному разі не повинне завадити діалогові з братами?"

Якщо пропагування віри не має шкодити діалогові з братами, тоді треба замовчувати велику кількість догматів не говорити про св. Жертву Літургії, як справу відкуплення: не згадувати про ласку Божу: треба оминати примат Папи: потрібно усунути всі догмати стосовно Пречистої Діви Марії, а також вчення про чистилище, про святих, про їх заступництво у Небі. Тому що всі ці католицькі постулати не задовільняють протестантизм, і тим самим перешкоджають діалогові з братами?

Водночас в документі наголошується на глибокому доступнішому пояснюванні католицької віри.

Це вимога є абсолютним запереченням того, що було висловлено в пункті 11.

Через справді диявольські приховані двері прагнутъ вийти з цієї проблеми: мова йде про порушення ієрархії правди всередині Католицької Науки, де існує порядок догматів. Це означає, що один випливає з іншого, і один є підставою іншого; але в жодному разі, що один є менше важливий, ніж інший; бо коли хтось свідомо заперечує бодай один догмат, заперечує авторитет Бога, на якою цей догмат опирається, а значить, усі догмати, усій вірі. Говорити про порушення "ієрархії правди" — це завдати смертельної, нищівної атаки християнству.

В таких провокаційних висловах, зрештою, були свідомо запрограмовані усі, без винятку, післясоборні конфлікти: модерністи після закінчення Собору посилаються на те, що не можна пропагувати віру, якщо вона становить перешкоду для діалогу з братами, а через замовчування заперечується половина правд віри, тим паче, що дух Собору сприяє у цьому через вільну інтерпретацію. Консерватори, натомість, скажуть: "Але ж погляньте: нам варто глибше і доступніше пояснювати всю Католицьку Віру". Тут маємо нове утвердження доброї, старої католицької точки зору.

Рано чи пізно ці годинникові бомби вибухнуть і призведуть до справжньої катастрофи не тільки в Церкві, але й в усьому роді людському.

Поиск по сайту: