Структура, форми і виміри політичної участі

Ознайомлення з основними підходами до структури полі­тичної участі дозволяє дістати достатньо конкретне і предметне уявлення про виміри і способи політичної участі. Цікаво, що багато політологів, розуміючи всю умовність і абстрактність визначень, відмовились від чітких дефініцій політичної участі, але не від переліку структурних компонентів цього поняття.

Вимір активності політичної участі одним з перших запро­понував Р. Даль (у книзі "Хто управляє?", 1961), висловивши припущення, що "чим активніша форма участі, то тим менше громадян беруть в ній участь". Основними способами "участі" (політичної участі) він вважав:

1. Голосування на виборах.

2. Участь у політичних кампаніях (переконування, пожерт­вування коштів, відвідування мітингів тощо). 3. Участь у місцевих справах (обговорення місцевої політи­ки, контактування з місцевими посадовцями чи політиками, вирішування місцевих проблем).

Фактично Р. Даль випередив як підхід Л. Мілбрата (щодо виміру участі), так і підхід групи С. Верби (щодо способів участі).

Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги "Полі­тична участь", 1965), виходячи з власного одновимірного (рі­вень активності) підходу, запропонував свою "ієрархію залу­чення до політики" з відповідними їй трьома основними ролями громадян:

1) "апатичні" (близько третини громадян);

2) "спостерігачі", включаючи учасників голосування (близь­ко 60 %);

3) "гладіатори", як найбільше залучені до політики грома­дяни (1—7%).

Концепція структури політичної участі Л. Мілбрата стала од­нією з найбільш визнаних серед західних вчених, хоча з середини 1970-х років її витісняла концепція С. Верби та його групи.

Справжній перелом у ставленні до структури політичної участі був пов'язаний з класичними книгами С. Верби, Н. Ная і Дж. Кіма 1971 ("Способи демократичної участі"), 1972 ("Участь в Америці") і 1978 ("Участь і політична рівність: порівняння семи націй") років. Автори цих праць, спираючись на проведені ними соціологічні дослідження, дійшли висновку про необхідність заміни одновимірного підходу до політичної участі багатовимірним підходом (у 1971 р. — чотири виміри, а в 1978 р. — п'ять). Тобто у 1978 р. вони запропонували вико­ристовувати такі виміри політичної участі:

1. Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (через здійснення тиску або через передавання інфор­мації).

2. Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал уря­довців — від впливу на одного громадянина до впливу прак­тично на всіх).

3. Конфліктність (до якої міри одна група учасників нама­гається дістати певну користь для себе за рахунок іншої).

4. Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної діяльності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).

5. Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльніс­тю чи здійснити певну дію).

Відштовхуючись від названих вимірів, С. Верба та його ко­леги виділили чотири способи політичної участі:

1) діяльність у політичних кампаніях;

2) голосування на виборах;

3) участь у справах місцевих громад і контактування окре­мих громадян з урядовцями для вирішення питань громадсь­кого значення;

4) контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення своїх особистих проблем.

Спираючись на методи пучкового аналізу (аналізу скупчу­вання видів діяльності), С. Верба і Н. Най виокремили шість типів політичних учасників, чотири з яких відповідають зга­даним вище способам політичної участі, а два інші — це: 5) зовсім неактивні (22 % опитаних, внесок яких у політику принаймні дуже незначний); 6) вельми активні (11 % опита­них, які дуже активні у голосуванні, проведенні кампаній і в справах місцевих громад).

Загалом, багатовимірна і розгалужена концепція структури політичної участі С. Верби та його групи завоювала найбільшу підтримку серед політологів Заходу.

Аналізуючи вплив соціально-економічної модернізації на політичну участь, С. Гантінґтон і Дж. Нельсон (1976) назвали такі "форми політичної участі" (типи поведінки):

1. Виборча діяльність (голосування, пожертвування на кам­панії, роботу на виборах, вербування прихильників від імені кандидата тощо).

2. Довіювання (індивідуальні чи групові зусилля, щоб увій­ти у контакт з урядовцями і політичними лідерами для впливу на їхні рішення з питань, важливих для значної кількості лю­дей).

3. Організаційна діяльність (участь через саме членство в організації, яка прагне впливати на прийняття рішень в де­ржавному управлінні).

4. Контактування (індивідуальна діяльність, спрямована на державних службовців з метою отримання користі лише для однієї особи чи для дуже малої групи людей). 5. Насильницькі дії (нелегальні зусилля впливати на ухвали урядовців, завдаючи фізичної шкоди особам чи власності). Приклади насильницьких дій: державні перевороти, політичні вбивства, бунти, повстання.

На відміну від насильства, зазначали С. Гантінґтон і Дж. Нель-сон, такі форми участі як виборча діяльність, лобіювання, ор­ганізаційна діяльність і контактування можуть бути легальними і нелегальними. Адже підкуп виборців, залякування і фальсифі­кація виборчих результатів, допоки ними займаються приватні громадяни, а не професіонали, так само належать до політичної участі, як і голосування чи відвідування партійних зборів. Лобістські види діяльності, до яких С. Гантінґтон і Дж. Нельсон відносять мирні страйки, демонстрації і пікетування, є легаль­ними в одних країнах і забороненими — в інших. Подібним чином, особисте контактування (з урядовцями) може бути ле­гальним чи нелегальним за своєю сутністю, залежно від того, чи супроводжується воно підкупом та іншими нелегальними аспектами.

Праці вчених 1980-х — 1990-х рр. щодо структури політич­ної участі висвітлюють риси схожості й відмінності з підходами 1960-х — 1970-х рр.

Так, у своїй книзі "Статеві відмінності у політичній участі" (1987) Керол Крісті виділила п'ять типів (форм) політичної участі. Три з них загалом узгоджуються з підходом групи С. Верби, це:

1) виборча діяльність (включає як голосування, так і участь у проведенні політичних кампаній);

2) діяльність у місцевій громаді (участь у справах місцевої громади);

3) контактуюча діяльність (контактування з урядовцями щодо особистих чи політичних проблем).

Але два інші типи участі, які виглядають більш своєрідни­ми, це:

4) комунікаційні види діяльності (стеження за політикою через засоби інформації та обговорення політики, включаючи навіть таку особливу форму обговорення, як цілеспрямоване переконування на користь певного кандидата чи партії);

5) нетрадиційна політична участь, яка охоплює дві великі групи видів діяльності: а) менш агресивні (петиційні кампанії,

бойкоти, легальні демонстрації, громадянські рухи прямої дії, зосереджені на проблемах споживачів, довкілля і місцевих громад); б) більш агресивні (нелегальні страйки, насильницькі зіткнення, участь у революційних рухах, участь у партизансь­кому русі, рух громадянської непокори).

Відомий британський політолог Ґерайнт Перрі та його коле­ги (американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей) у книзі "Політична участь і демократія в Британії" (1992) зазначили, що, попри важливість виборів, "менш епізодичні форми участі" дістали занадто мало уваги у дослідженнях. Вони, зокрема, відзначили, що результат скарги до мерії щодо контролю над забрудненням повітря місцевою фабрикою може не менше вплинути на життя громадян певного міста, ніж результати загальних парламентських виборів.

Ґ. Перрі та його колеги розглядають появу нетрадиційних форм політичної участі у контексті розвитку так званого "но­вого популізму", ядром якого є ідея участі. Свій висновок вони підтверджували даними досліджень (проведених в країнах за­хідної демократії під керівництвом Семюеля Барнса і Макса Каасе), згідно з якими громадяни все більше схильні до полі­тичної участі за межами традиційної виборчої арени. Іншою підставою твердження, згідно з яким громадяни західних країн все більше вдаватимуться до "нових форм участі", Ґ. Перрі та його колеґи вважають поширення "постматеріальних ціннос­тей" (спираючись на концепцію відомого американського со­ціолога Рональда Інґлгарта). Особливу увагу Ґ. Перрі, Дж. Мойзер та Н. Дей звернули на ті нові форми участі, які поши­рились з 1960-х років у місцевих громадах великих міст. Там стосунки громадян, об'єднаних в асоціаціях місцевих громад, з органами місцевої влади складались по-різному — від непри­миренної боротьби до наділення представників цих організацій частиною повноважень органів влади з коштами для надання певних послуг визначеним категоріям населення.

Прагнучи охопити найбільш важливі і численні типи участі, які зустрічаються у Британії, Ґ. Перрі та його колеги зібрали й виділили, на основі аналізу проведених інтерв'ю (з півтора ти­сячами респондентів), 23 ключові види діяльності. Ці види діяльності вони об'єднали у великі групи, відповідні одиницям виміру (способам, формам) участі. Отже, шість загальних одиниць виміру (способів, форм) участі, за Ґ. Перрі, Дж. Мойзером і Н. Деєм, включають:

1. Голосування.

2. Проведення партійних кампаній.

3. Колективну діяльність (діяльність організованих чи не­формальних груп для вирішення певної проблеми).

4. Контактування (встановлення зв'язку з урядовцем, де­путатом чи медіа для вирішення певної проблеми).

5. Пряму дію (блокування дорожнього руху, марші протес­ту, політичні страйки, політичні бойкоти).

6. Політичне насильство (застосування насильства проти політичних опонентів).

Виходячи з багатовимірності політичної участі у Британії, Ґ.Перрі та його колеги виділили низку типів учасників, до кожного з них вони віднесли тих громадян, які віддають пере­вагу певному способу політичної діяльності. Співвідношення між типами учасників має такий вигляд:

1. Ті, хто лише голосує (51 %).

2. Майже неактивні (25,8 %).

3. Колективні активісти (8,7 %).

4. Контактуючі активісти (7,7 %).

5. Активісти прямої дії (3,1 %).

6. Активісти партійних кампаній (2,2 %).

7. Всеохоплюючі активісти (1,5 %).

Дещо інший вигляд має співвідношення між сукупним обся­гом дій громадян, які належать до різних типів учасників:

1. Ті, хто лише голосує (43,6 %).

2. Майже неактивні (12,8 %).

3. Колективні активісти (15 %).

4. Контактуючі активісти (12,2 %).

5. Активісти прямої дії (5,3 %).

6. Активісти партійних кампаній (5,2 %).

7. Всеохоплюючі активісти (5,8 %).

3.1.3. Особливості політичної участі в Україні

Сприятливі умови для участі громадян у політиці сучасних західних демократій склалися внаслідок наполегливої бороть­би багатьох поколінь громадянських активістів, їхньої відваги у поєднанні з компетентністю, глибокої перебудови масової свідомості. Україна ще тільки на початку подібного шляху, серед найважливіших віх якого були активізація участі грома­дян у політиці в 1989—1991 рр. та у 2004 р. Так, у переломних подіях 1989—91 рр. важливу роль відіграли не лише старші за віком учасники дисидентського руху 1960—1980-х рр., але й студенти (зокрема, учасники голодовки з політичними вимога­ми, одним з лідерів яких був Олесь Доній — відомий українсь­кий політолог сьогодення). Але у подальшому, впродовж 1990-х років, утверджувалась політична атмосфера (своєрідний "дух часу") з такими рисами як: а) демократична риторика вищих урядовців; б) масова ностальгія за "старими добрими часами" (брежнєвізму); в) наростаюча пасивна недовіра до інститутів влади; г) вірнопідданське ставлення до нової авторитарної влади (режиму Л. Кучми); д) занепад активістських форм полі­тичної участі громадян, яка ставала номінальною чи спорадич­ною.

Дані про порівняно незначне число громадян, які брали участь в акціях опозиції проти режиму Л. Кучми на початку 2000-х рр. ("Україна без Кучми", "Повстань, Україно!" тощо), спонукали багатьох аналітиків до скептицизму щодо можливос­тей масової участі громадян напередодні демократичної револю­ції листопада — грудня 2004 р. Тим більше, що соцопитування 1990-х — початку 2000-х рр. вказували на узвичаєну інертність більшості українських громадян. Позаяк важливою передумо­вою участі громадян у політиці є їхня психологічна готовність до того чи іншого виду участі, то варто взяти до уваги дані з "архіву опитувань громадської думки в Україні" [пир://'тол¥лу. зоссі.ипіу. кіеу. иа/БАТАВАгЖ/ІЖКАКСН/іпсіех.Мті].

Так, серед даних 1998 р. знаходимо такі показники ставлен­ня українців (респондентів) до політичної участі: а) небажання брати участь в жодній формі політичної діяль­ності — 72,1%;

б) готовність взяти участь в окремих акціях підтримки пар­тій та політичних організацій (виборчих кампаніях, збиранні підписів, мітингах, демонстраціях) — 7,7%;

в) готовність працювати у місцевих політичних організаціях на громадських засадах — 2,3%.

У разі порушення своїх прав та інтересів респонденти 1998 р. задекларували готовність взяти участь у таких заходах (вва­жаючи їх найефективнішими і припустимими):

а) передвиборні кампанії — 15,5%;

б) збирання підписів під колективними відозвами — 17,0%;

в) законні мітинги та демонстрації — 16,6%;

г) загроза страйком — 7,9%;

д) несанкціоновані мітинги та демонстрації — 2,2%; є) пікетування державних установ — 4,4%.

Дані соціологічних досліджень, які у 1990-х рр. проводили відомі українські соціологи Наталія Паніна і Євген Головаха, підтверджували сталість тенденції до низького рівня участі громадян у політичних і громадських організаціях. Так, 82,2% респондентів у 1994 році і 86,6% — у 1998 році заявили, що не є членами жодної громадської чи політичної організації.

На запитання про членство респондентів (яким було запро­поновано вибирати водночас декілька варіантів відповіді) у політичних і громадських організаціях були отримані, зокре­ма, такі дані:

Вид організації 1994 р. (%),₀,.

Політична партія 0,7 0,9

Громадсько-політичний рух 0,4 0,4

Екологічний рух 1,3 1,5

Громадська організація, фонд, асоціація 0,9 0,6

Нетрадиційна профспілка 2,7 2

Студентське товариство, молодіжна 1,7 1,4

організація

Наведені вище дані про неучасть у політичних і громадських організаціях узгоджуються з опитуваннями Інституту соціоло­гії НАН України в 1999 році, наведеними Сергієм Макеєвим. Так, 84% респондентів 1999 р. заявили про свою неучасть у роботі громадських і політичних організацій. На свою належ­ність до партій (яких номінально в Україні було тоді більше сотні) вказали 1,5% респбндентів. Попри зростання кількості легалізованих об'єднань громадян впродовж кінця 1990-х рр. у півтора рази (більше тисячі організацій), загальний рівень участі громадян, за даними моніторингового опитування п'яти років, залишався стабільним, тобто лише 16—17% населення належало до громадських і політичних організацій та рухів загальнодержавного чи локального рівнів.

На сталу тенденцію 1990-х — початку 2000-х рр. до послаб­лення форм політичної самоорганізації українського суспіль­ства вказувала й Г. Зеленько (2005), зазначивши, що членами політичних партій в Україні є не більше 2 % громадян. До того ж навіть у 2004 році 42,6% українських громадян вважали, що багатопартійна система Україні не потрібна. Неналежність у 1994—2004 рр. близько 84 % громадян України до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів (за даними со­ціологічного моніторингу) Г. Зеленько вважає виявом нерозви­неності формалізованих способів політичної участі (членство у партіях і громадських організаціях).

Спираючись на дослідження Н. Паніної, Є. Головахи, С. Ма-кеєва і Г. Зеленько, можна дійти низки висновків як щодо причин масової неучасті у політиці, так і щодо наслідків цього (враховуючи взаємне переплетення причин і наслідків). Так, серед основних причин масової неучасті у політиці в Україні є такі:

— недостатнє укорінення у суспільному житті демокра­тичних ідеалів і цінностей та недостатня здатність суспіль­ства у разі потреби задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загальнонаціональних і групових інтересів (цим визначається насамперед культура політичної участі);

— зіткнення продемократичних ціннісних систем і світог­лядних настанов з несприятливими інструментальними можливостями їх реалізації (загалом позитивне ставлення до демократії двох третин українців збігається з критичним став- ленням такої ж частки громадян до інструментальних можли­востей демократії у своїй країні); так, 69% українців не вірять, що участь у голосуванні забезпечує їм вплив на процес ухва­лення рішень у державі, проти 25% тих, що вірять; 78% гро­мадян взагалі не вірять або сумніваються, що можуть впливати на рішення уряду;

— нагромадження населенням значного негативного досві­ду взаємодії з державними інстанціями, головним чином з приводу прав і свобод;

— недовіра більшості українців до суспільних та політич­них інституцій, які функціонально призначені захищати права громадян;

— недовіра багатьох громадян до політичних партій і гро­мадських організацій через відсутність достатнього якісного зростання демократичного політичного і громадянського сус­пільств на основі різкого збільшення кількісних ознак громад­ської самоорганізації (130 політичних партій і близько 3000 об'єднань громадян та громадських організацій);

— нерозвинена культура суспільної участі, яка б мала спи­ратися на громадській відповідальності та впевненості грома­дян у корисності та дієвості своєї участі (це визначає якісні характеристики інститутів громадської самоорганізації);

— недостатнє відчуття "політичної дієздатності" (роіШсаі еііісасу), яке є важливою передумовою і чинником активної участі у політиці (емпіричні дослідження західних вчених вказали на наявність тісного зв'язку між активною участю громадян у політиці та їхнім відчуттям політичної дієздатності, тобто відчуттям власної спроможності вплинути на перебіг політичних процесів);

— звуження простору публічної політики через недостатнє відчуття громадянами реальної здатності впливати на політику держави;

— звернення українців до таких засобів захисту своїх прав, як "неправові практики" — особисті зв'язки, знайомства, ха­барі (адже для переважної більшості українців такі інституції, як партії, профспілки, ЗМІ, не є інструментами для захисту своїх інтересів);

— усвідомлення українцями значної ролі у житті суспіль­ства насамперед організованої злочинності (40,2% опитаних),

яким поступаються за впливом навіть підприємці та бізнесме­ни (27,0%) і чиновники (23,6%);

— широке використання урядовцями незаконних засобів впливу на рішення виборців, відверте спотворення результатів волевиявлення через застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіскальних ор­ганів (яке мало місце у 1998, 1999, 2002 і 2004 рр.);

— перебування більшості українського суспільства за ме­жею бідності (зусилля громадян спрямовані переважно на елементарне виживання).

Наслідки тривалої масової неучасті у політиці в Україні:

— відсутність усталеного механізму організованого колек­тивного тиску на державні структури, який би спонукав до раціоналізації рішень виконавчих органів;

— відсутність достатнього опору з боку громадян чи об'єднань державному управлінському апарату, який схиль­ний самочинно привласнювати право конструювання "волі на-роду";

— низькі життєві стандарти більшості громадян, чиї ін­тереси по-справжньому захистити можуть лише вони самі.

Особливо перспективним напрямом зміцнення впливу но­вих громадських організацій і політичних партій в перехід­ному суспільстві України є створення коаліцій об'єднань громадян. Велику допомогу у створенні цих коаліцій можуть надати як дослідницькі центри науковців, так і певні групи підприємців. Украй важливою є політична воля і прагнення найвищих державних лідерів-реформаторів сприяти створен­ню правових і політичних передумов для публічного діалогу між громадсько-політичними активістами й державними уп­равлінцями. Важливу стимулюючу роль для активізації участі громадян у політиці України має відіграти виконання суспільно-політичних і правових критеріїв, необхідних для вступу до НАТО і ЄС. 3.2. Політичні конфлікти і кризи в суспільному житті

Муляр

Чому одна людина бере участь в політичному житті суспільства, а інша не бере? Від чого це залежить? Політо­логія в цьому випадку використовує поняття "політична участь людини". Це — один з основоположних принципів сучасної де­мократії, який проголошує, що будь-яка людина (з набуття па­сивних та активних прав) має право брати безпосередню та опо­середковану участь в політичному житті суспільства за допомо­гою форм та способів, які визнані загальноприйнятими нормами.

Звернемось до аналізу цього питання.

На участь громадянина в політичних процесах часто див­ляться по-різному, з різних позицій, відповідно її оцінюючи. Одні вважають за позитив масову участь громадян країни в політич­них акціях (виборах, демонстраціях тощо), інші — ні. Де тут ме­жа розумного, де взагалі джерело для правильного розуміння? Насамперед, політологія звертається до мотивів політичної участі, до потреб та інтересів людей. Адже будь-яка діяльність людини має бути мотивована, немає людської діяльності (в тому числі в сфері політики), яка б не переслідувала певні інтереси її суб'єкта. Таким чином, щоб вивчити феномен політичної участі, потрібно, насамперед, проаналізувати мотиви цієї участі та її пе­редумови. І це буде правильним: мотиви відображають осо­бистіше в потребах та інтересах людей, а передумови характери­зують певні зовнішні чинники, які зумовлюють той чи інший ха­рактер, рівень, напрямок політичної поведінки громадянина.

В літературі розглядаються чотири групи мотивів політичної участі людини. Перша з них — група так званого позитивного прагнення до влади з метою самореалізації особистості. Це група ідеальних мотивів, найбільш безкорисливих або таких, де особис­та користь збігається з суспільною необхідністю. Люди такого ти­пу мотивації щиро вважають, що, розкриваючи свої здібності са­ме в політичній діяльності, вони принесуть максимальну користь суспільству. В цілому в історії це досить рідкі випадки, особливо на рівні керування державою. Друга група мотивів характеризує політичну участь в силу компенсації в результаті низької само­оцінки. Цю точку зору відстоює американський політолог Г. Лас-суел, який стверджує, що нерідко людина бере участь в політично­му житті суспільства, аж до рівня державної діяльності з метою компенсувати явний або вигаданий дефект своєї природи (чи то фізичної, чи то соціальної). Тут наводять приклади Наполеона, Гітлера, Сталіна та ін. Всі вони в тій чи іншій мірі мали певні не­доліки (зріст, відхилення в здоров'ї тощо). Третю групу мотивів об'єднує прагматичне прагнення політики, влади в умовах, коли останні істотно впливають на життя людей, а тому громадянин прагне контролювати хід політичних процесів в своїх інтересах. Сюди відносять, в основному, політичне та економічне лобіюван-ня, тобто груповий та навіть індивідуальний тиск на державну владу з метою одержати від неї такі дивіденди, які б відповідали певним інтересам. Причому, потрібно підкреслити, що в умовах політичної стабільності лобіювання є нормальним явищем. Воно відображає плюралістичний характер суспільних та індивідуаль­них інтересів. Однак в умовах нестабільності такий феномен як лобіювання часто призводить до погіршення як політичного, так і економічного становища в суспільстві, створює ґрунт для роз­витку групового егоїзму.

Найбільшої шкоди, на думку дослідників, завдає суспільству політична участь людини на засадах корисливих мотивів, які складають четверту групу мотивації політичної поведінки. В цьо­му випадку людина практично переслідує особисті, суто егоїстичні інтереси, не тільки не рахуючись з інтересами інших, але й приносячи шкоду суспільству. Особливо небезпечна така політична поведінка, коли людина займається досить високим рівнем політичної діяльності (депутатська всіх рівнів, лідерство в суспільстві, регіоні тощо).

Самі собою мотиви політичної участі не означають, що така участь можлива. Потрібні певні суспільні умови, щоб ці мотиви "спрацювали". Мова йде про передумови політичної участі люди­ни. З деякою долею припуску їх можна розділити на матеріальні, соціально-культурні та політико-правові. їх і розглянемо.

Хоч політика і не створює матеріальних благ, однак вона ва­гомо впливає на економічні процеси. Це відомо давно. Відомо також і інше: економічний розвиток має сильний вплив на політичні тенденції в суспільстві. Політична думка в світі давно вивчає цей взаємозв'язок і дійшла певних висновків. Загальна ідея така — матеріальні умови життя людей прямо чи опосеред­ковано детермінують їх політичну позицію, спричиняють масові виступи протесту або "загального задоволення", політичну апатію чи шкідництво. Для сучасного суспільства важливою за­кономірністю є те, що чим воно багатше, тим більш відкрите до демократичних форм життя. Пояснення цього закону лежить в існуванні так званого середнього класу, чисельність якого прямо спричиняє загальне багатство суспільства. Разом з тим, середній клас є базою як економічної, так і політичної демократії, бо саме він найбільш зацікавлений в стабільності та справедливих, ста­лих правилах людського співжиття.

Помічено також, що рівень матеріального достатку в суспільстві суттєво впливає на політичні переконання та орієнтації людей. Загальна висока забезпеченість суспільства ро­бить його більш ліберальним, а бідність викликає нетерплячість людей, цілих суспільних груп, прошарків, здатність до відчай­душних кроків в політиці, які можуть призвести до непередбачу-ваних наслідків. Так твердить зарубіжна політична думка. Оче­видно, що такий висновок справедливий для суспільства з досить високим рівнем стабільності, а отже, не капіталізму 18-19 ст., а сучасного ринкового.

Особливо слід наголосити на третьому висновку. Добрий ма­теріальний стан суспільства виступає необхідною умовою форму­вання компетентної громадянської служби, корпусу професійних управлінських кадрів. Для цього існують різні способи відбору державних чиновників, але в сутності це є відбір за компетент­ністю. І навпаки, за умов бідності суспільства відбір на службові посади в державі, як правило, здійснюється за іншими критеріями: родинними зв'язками, земляцтвом, вірнопідданістю тощо.

Нарешті, четвертий висновок — "золоте правило" Токвіля: чим більше матеріального достатку в суспільстві, тим менше лю­дина цікавиться політикою. Парадокс, що має ґрунтовну логіку. Чим менше політика втручається в справи економічні, тим більше свободи залишається громадянинові, тим більше він мо­же себе реалізувати на користь собі та суспільству. А значить, політична сфера діяльності стає такою ж галуззю людського жит­тя, як і інші, де люди працюють за здібностями. Не дивно, що в сучасних країнах з розвинутою демократією число політично ак­тивних громадян досить невелике. Однак це дозволяє в достатній мірі контролювати політичну владу і спрямовувати її діяльність на користь всього суспільства.

Із соціально-культурних факторів суспільного життя на політичну участь людини найбільше впливають освіта та культу­ра. Американський політолог В. Кей вказує, що у більш освідче­них людей сильніше розвинуте почуття участі в політиці. Ці люди впевнені, що політична діяльність їм під силу більше, ніж неосвіче-ним або малоосвіченим. Загальний рівень освіти та культури, на думку В. Кея, прямо впливає на те, чи цікавиться людина політи­кою, чи ні, а це тягне за собою відповідну ймовірність активної участі людини в політичних подіях. Разом з тим, рівень загальної культури людини переважно визначає характер її політичної по­ведінки, детермінує форми та методи політичної діяльності.

Особливого значення для політичної участі людини набува­ють політико-правові передумови. Серед них — характер полі­тичної системи суспільства (плюралістична, монополістична тощо), модель політичного режиму (тоталітарний, авторитарний, плюралістичний і т.д.). Важливо і те, як формується державна влада, які механізми цього процесу (відкриті чи закриті), та при­сутнє законодавче забезпечення політичних прав та свобод гро­мадянина, яке воно за характером (дозволяюче чи забороняюче).

Всі вищеозначені та інші передумови створюють певні рам­ки політичної діяльності людини, в яких і відповідно "спрацьову­ють" мотиви цієї діяльності. Таким чином, в сукупності внутрішні та зовнішні чинники дають певний характер, рівень участі людини в політичному житті, ступінь її політичної актив­ності, відомий польський політолог Є. Вятр відзначає шість рівнів політичної участі людини, які характеризуються різною силою впливу на політичні процеси: рівень рядового громадяни­на; рівень громадянина як члена громадської організації; рівень громадянина як члена політичної організації; рівень громадсько­го діяча та політичного діяча; рівень професійного політика; рівень політичного лідера.

Звернемось тепер до питання більш практичного і розгляне­мо коротко форми політичної участі людини в умовах переважно тоталітарного режиму, що довгий час характеризував життя на­шого суспільства. В цілому, як бачимо, політична поведінка лю­дини визначається її економічним становищем (власністю) та рамками політичної свободи (владою). Почавши процес по ска­суванню приватної власності, наше суспільство після революції перейшло до так званої "всезагальної приватної власності" (К.Маркс) та її повного одержавлення. Такі процеси в економіці викликали уніфікацію економічних, а потім і політичних інте­ресів людей.

Риси грубого комунізму, в свій час гарно розкритиковані Марксом і дивним чином виявлені під час практичної реалізації його ж політичної доктрини, все в більшій мірі говорили про де­формацію взаємовідносин суспільства та громадянина. Погли­нання особистого державним, повне заперечення особистості принципово у будь-якій сфері життя, абстрагування від талан­ту — ось результат відчуження від конкретної людини її справж­ніх інтересів і заміни їх інтересами держави. Таким чином, відбу­лося порушення міри економічних та ідеологічних (політичних за умов тоталітарного режиму) мотивів діяльності людини, що ста­ло закономірним наслідком того, коли втрачаються природні мо­тиви людської діяльності, а взамін гіпертрофічно зростає роль

ідейно-політичних, ідеологічних чинників. Це стосувалося всіх сфер життя людей, в тому числі і політики. Щодо останньої, то можна поділити участь громадянина в політичній сфері життя суспільства на два типи: тип героїчний, самовідданий і тип егоїстичний. Дамо їм коротку характеристику.

Найбільш важливими рисами героїчної, самовідданої полі­тичної участі людини стали нехтування як на рівні суспільства, так і на рівні громадянина матеріальною забезпеченістю, поши­рення психології рівної бідності, проголошення аскетизму як суттєвого критерію соціалістичності суспільних та індивідуаль­них форм життя людей. Причому, сутність вказаної соціалістич­ності вбачалась в тому, наскільки особисте, індивідуальне життя людини відповідало загальним (тобто державним) інтересам, а не в тому, наскільки система була розгорнута в бік громадянина.

Самовіддані форми політичної участі людини закономірно супроводжувались проявом найвищого ентузіазму у всіх сферах життя радянського суспільства. Підтвердження тому — прикла­ди патріотизму, громадянської надійності в роки Великої Вітчиз­няної війни.

Характерною особливістю героїчних форм політичної участі за умов тоталітарного режиму було роз'єднання в соціальній пам'яті суспільства і людини минулого, сучасного та майбутньо­го. Минуле, як відомо, відкидалося, сучасне ж повністю підкоря­лось ідеалам майбутнього. Це відповідало ідеології тих часів і максимально заохочувалось.

Егоїстичні форми політичної участі людини виступали анти­подом соціалістичного способу життя та всіляко засуджувались. Джерелом їх виникнення стала така властивість потреби людини в самореалізації, як компенсація. Ця форма політичної участі лю­дини також була наслідком порушення міри взаємодії еко­номічних та духовних стимулів активності громадянина, бо три­вале незадоволення матеріальних потреб викликало необхідність компенсаційних форм їх задоволення. Егоїстичні форми політич­ної участі людини проявились в неприборкуваному прагненні до влади, кар'єри, в заздрощах, політичному підлабузництві тощо.

Обидва типи політичної участі людини за умов панування ра­дянського соціалізму фактично є деформованими, бо виникли в результаті гіпертрофованого впливу на діяльність людини політичних (ідеологічних) факторів. Політична реформа має "зня­ти" ці деформації. Насамперед, шляхом повернення громадянинові його невід'ємних прав, зокрема, економічних та політичних. Процес цей тривалий та нелегкий, однак цивілізованої альтерна­тиви в способах формування цивілізованої політичної поведінки людини в цьому немає. Громадянин вільно діє тоді (в політиці та­кож), коли має всі необхідні для цього права та свободи.

Питания для самообдумування:

1. Чому третій віковий етап політичної соціалізації людини по­чинається з 18 років?

2. Що, на ваш погляд, більш важливе для політичної поведінки людини: внутрішні мотиви чи зовнішні передумови?

3. Чи можливе, на вашу думку, перенесення особливостей дії ма­теріальних передумов політичної участі людини на сучасне жит­тя нашого суспільства?

Література:

Алексеева Т.А. Личность и политика в переходный период: проблемы личности и власти // Вопросы философии. — 1998. - № 7.

Головаха Е.И., Бекешкина Н.Э., Небоженко В.С. Демократи­зация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демо­кратии. — Киев: Наукова думка, 1992.

Кантор В.К. Личность и власть в России: сотворение катаст­рофы // Вопросы философии. — 1998. — № 7.

Личность и политика /Логические упражнения по курсу по­литологии // Социально-политические науки. — 1991. — № 6.

Основы политологии (наука о политике). — К.: Инноцентр, 1991.

Человек: История — фарс и трагедия // Диалог. — 1990. — №11.

Человек / серия статей //Диалог. — 1990. — № 12.

Шестопал Е.Б. Личность и политика. Критический анализ современных западных концепций политической социализации. — М.: Мысль, 1988.

Поиск по сайту: