Мотивація політичної діяльності

Аналізуючи феномен політичної участі, неможливо обми­нути питання мотивації політичної діяльності особи. Найзна-чущими мотивами є ідеологічний, нормативний, рольовий.

Ідеологічний мотив означає, що особа бере участь в політич­ному житті, поділяючи і підтримуючи принципи офіційної іде­ології держави. Така мотивація участі забезпечує іденти­фікацію політичних цінностей особи з політичними цінностя­ми держави і більшості суспільства. Водночас розбіжності між особистими і політичними настановами можуть викликати різко негативну, навіть ворожу реакцію проти держави та по­літичної системи. Отже, це стає підґрунтям для формування опозиційних поглядів, ідей та політичних структур.

Нормативна мотивація виявляється в тому, що політична поведінка будується за правилами, які диктує політична сис­тема і приписує нормативно-правова підсистема. Цей мотив політичної участі не обов'язково сполучається з особистісни-ми цінностями і настановами. Підпорядкування політичній системі розглядається особою як виключно правильна і цінна орієнтація, а політична поведінка (участь) за характером є завжди легітимною та правослухняною.

Статусно-рольовий мотив пов'язаний із тією соціальною роллю, яку особа виконує в даній політичній системі, тобто з її соціальним станом і власною самооцінкою: чим нижче со­ціальний стан, тим вірогіднішим стає радикальний настрій особи проти існуючої влади. Прагнення певної частини людей у суспільстві підвищити свій соціальний статус закономірно підштовхує їх до опанування нових помітних політичних ро­лей, отже, й до підняття свого соціально-політичного статусу.

Мотиваційні теорії політичної участі в західній політології представлені прибічниками так званої «гуманістичної» пси­хології. Згідно з твердженням її засновника А. Маслоу існує п'ять головних мотивів-потреб особистості: фізіологічні; по­треби в безпеці; в коханні; у самоствердженні; у самоакту-алізації. Вони утворюють стійку ієрархію, в якій дві останні є найвищими та тягнуть за собою потребу в підвищенні соціаль­ного статусу і престижу, потребу висловити і реалізувати свої переконання й цілі в політичній галузі. Але за певних умов і фізіологічні потреби, і кохання, і пошуки безпеки можуть трансформуватися згідно з тенденціями і вимогами політич­ного життя (прагнення до миру, добробуту, правопорядку, до збереження національно-культурної ідентичності).

Отже, політична участь, її форми, інтенсивність та спрямо­ваність обумовлені не лише станом політико-державних інститутів і норм, але й зацікавленістю в ній самого громадя­нина. Це його суб'єктивні орієнтації щодо:

а) ціннісно-ідеологічних переваг;

б) залучення (внутрішньопсихологічного) до політичного процесу;

в) інтересу до політики в цілому та частково (внутрішня чи зовнішня, центральна чи місцева тощо);

г) ідентифікації себе з якоюсь політичною течією, партією; ґ) довіри (недовіри) до політичної системи.

Суб'єктивні можливості політичної участі окремих інди­відів, соціальних груп і верств залежать також від «ресурсів участі», якими вони наділені: вільного часу, грошей та інших матеріальних резервів, освіти, інформації, знань, вмінь і навичок політичної дії, доступності до ЗМІ, належності до політичної партії, організації чи руху, релігійно-етичних дозволів (заборон), родинно-династичних коренів, знайомств та інших соціальних зв'язків.

Важливими для політичної участі є не лише соціально-еко­номічні, соціально-політичні чинники, різні суб'єктивні на­станови, але й політико-психологічні властивості особи. Йдеться про її психологічний тип: авторитарний чи демок­ратичний, конформістський чи принципово-громадянський, пасивний чи активний.

У сучасній західній політології поширеними є дослідження змін у політичній поведінці на основі концепції Р. Інглхарта, за якою у стабільних економічно розвинутих суспільствах, в яких головні матеріальні потреби людей задоволені, відбу­вається зрушення в бік постматеріальних цінностей. На пер­ший план виходять потреби в поліпшенні якості життя, еко­логії, збільшенні впливу людини у процесі прийняття рішень на місцевому рівні, подолання бюрократизму і корупції, гар­монізації соціальних відносин тощо. Пояснення феномену нових масових рухів — молодіжних, екологічних, пацифіст­ських та «неформальних» — виходить саме з концепції фор­мування нових постматеріальних потреб постіндустріального суспільства.

Вивчаючи соціальні чинники політичної участі, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі — ліберальну і популіст­ську — взаємозв'язку участі з іншими факторами (інституціо-налізацією, ступенем соціально-економічної рівності, мож­ливостями соціальної мобільності, стабільності тощо).

Ліберальна модель стосується країн ліберальної демократії; згідно з цією моделлю динамічний соціально-економічний роз­виток обумовлює зрівняння соціальної нерівності, отже, забез­печує укріплення політичної стабільності. Обидва чинники впливають на демократизацію характеру політичної участі.

Популістська модель відбиває політичні процеси і види участі в країнах, що розвиваються. В її побудові виходять здебільшого з форм безпосередньої (неінституціоналізованоі) участі, яка спрямована на перерозподіл власності, благ і при­вілеїв. Посилення такої участі запобігає економічній модер­нізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, веде до політичної дестабілізації. Популістська модель тісно пов'язана з такими явищами, як криза участі в суспільствах, що модернізуються.

Взаємозалежність політичної участі та нестабільності в країнах, що розвиваються, була проаналізована С. Хантінг-тоном у книзі «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються». Свої висновки американський політолог ви-словив у формулах:

1. Політична участь + Політична інституціоналізація = Політична нестабільність

2. Соціальна фрустрація + Соціальна мобільність = Політична участь

На його думку, в умовах модернізації авторитаризму забез­печення стабільності безпосередньо пов'язане з обмеженням ролі політичної участі мас, яке в іншому випадку підірве на­дійність інститутів влади (1). Незадоволеність своїм станови­щем (тобто фрустрація) за дефіцитом соціальної мобільності веде до активізації політичної участі (2).

Отже, умовами політичної участі, яка не руйнує стабіль­ності політичної системи, є: високий ступінь інституціона-лізації, що обмежує політичну активність нормами, проце­дурами і законами; низький ступінь соціальної фрустрації мас; інтенсивна вертикальна і горизонтальна мобільність; активізація економічного розвитку за умови послаблення соціальної мобілізації.

Поиск по сайту: