Політична участь громадян

3.1.1. Поняття "політична участь" та його інтерпретація в сучасній політичній науці

Участь у політиці тісно пов'язана з такою характерною рисою активного демократичного громадянина, як політична залученість. Саме через участь у політиці, громадському житті і державному управлінні формується та реалізується громадя­нин.

Серед найважливіших передумов участі громадян у політиці є: а) інтерес до політики; б) обізнаність у політичних подіях і процесах. Особи, які не цікавляться політикою і не мають про неї необхідних знань, зазвичай приречені стати не лише виключно об'єктами політики, а й жертвами політичних рі­шень, прийнятих без їхньої участі. І навпаки, особи, яким властивий достатньо високий ступінь інтересу до політики і які вельми обізнані у ній, здатні стати суб'єктами (акторами, дійовими особами, гравцями) політичного процесу. Завдяки участі у політиці такі громадяни можуть підвищити свій сус­пільний статус.

Що ж таке політична участь громадян? Західною політич­ною наукою останньої третини XX ст., яка розвивалась в умо­вах наростання кількох хвиль масових громадянських рухів, було запропоновано низку визначень політичної участі грома­дян. Класичне визначення політичної участі було вперше за­пропоноване такими американськими політологами, як Сідней Верба і його колеги (Норман Най і Джей Он Кім) у1971—1978 рр. Згідно з цим визначенням, політична участь — це дії приват­них громадян з метою прямого чи опосередкованого впливу на відбір державних управлінців та їхню діяльність. Зазначимо, що "приватними громадянами" в сучасній літературі щодо політичної участі прийнято вважати тих громадян, для яких участь у політиці та урядуванні не є складовою їхньої професій­ної діяльності. Сутність цього визначення зводиться до "діяль-

ності приватних громадян з метою впливу на прийняття рішень урядовцями" (Семюель Гантінґтон і Джоан Нельсон, 1976).

Британець Ґерайнт Перрі, американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей (1992) запропонували розглядати полі­тичну участь як участь громадян у процесах формування, прийняття та здійснення державної політики ("публічного політичного курсу"). Це визначення можна розглядати і як доповнення, і як своєрідне переформулювання визначення групи С. Верби. Однак тут є додатковий підтекст з наголошен­ням на співучасті приватних громадян і урядовців (чи про­фесійних політиків) у публічних політичних процесах.

"Розширеного визначення громадянського активізму" до­тримуються американські політологи Стівен Розенстоун і Джон Марк Гансен (1993), згідно з якими "політична участь — це діяльність, виразно спрямована на те, щоб впливати на розподіл суспільних благ і суспільних цінностей". Подібну по­зицію зайняв американський вчений Нейтан Теске (1997) — прямий критик урядовоцентричних визначень політичної участі, запропонувавши визначення політичної участі як діяльності, спрямованої не стільки на уряд, скільки на пошук колективного взаєморозуміння в суспільстві.

Загалом, з точки зору спрямованості участі, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів — урядовоцентричного і суспільно-ціннісного.

Прихильники першого підходу (Л. Мілбрат, Г. Макклоскі, С. Верба, Н. Най, Ґ. Перрі, С. Гантінґтон, М. Конвей, Е. Мюл-лер та інші), яких — переважна більшість, вважають, що політична участь громадян спрямована насамперед на урядов­ців та урядування.

Прихильники другого підходу (Б. Епштейн, С. Розенстоун, М. Гансен, Н. Теске, їхні праці були опубліковані у 1990-х рр.) розглядають політичну участь громадян як частину діяльності, спрямованої на зміну суспільно-політичних цінностей.

Збагнути особливості політичної участі громадян в активіст­ських ролях — в групах і партіях — можна лише через враху­вання двох названих підходів. Адже, з одного боку, активіст­ська діяльність громадян часто спрямовується на отримання конкретного результату від уряду, однак, з іншого боку, ця діяльність неминуче впливає на зміну суспільно-політичних цінностей в бік більш сприятливої атмосфери для впливу на урядовців.

У демократичному суспільстві участь громадян у політиці має багатофункціональне призначення. Проте більшість теорій політичної участі можна поділити на дві основні групи, які відбивають "два стилі мислення про участь" (Ґ. Перрі):

1. Інструментальні теорії.

2. Теорії розвитку.

Інструментальні теорії розглядають політичну участь як су­купність засобів для досягнення певної мети, наприклад для захисту групових чи особистих інтересів. Наголошуючи на за­хисній функції участі, ці теорії розглядають її як ефективний засіб для протистояння бюрократії і авторитарним тенденціям.

Згідно з теоріями розвитку, політична участь є суттєвою частиною розвитку громадсько-політичних здібностей люди­ни, а також своєрідною самоціллю. Вихідна теза теорій розвит­ку полягає у тому, що участь є частиною процесу моральної і політичної освіти. Освіта у цьому контексті розглядається на­самперед як вироблення у громадян почуття відповідальності. Прихильники теорій розвитку вважають, що відповідальність може розвинутися лише через користування нею.

З названими теоріями відповідно пов'язані два основні на­прями інтерпретації, політичної участі (сформовані впро­довж другої половини XX ст.):

1. Елітистсько-демократичний (ревізіоністський).

2. Партисипативно-демократичний (демократія участі). Представники елітистсько-демократичного напряму (Б. Бе-

рельсон, П. Лазарсфельд, В. Макфі та їх наступники) виходять з того, що демократія не вимагає широко розгалуженої участі громадян у прийнятті політичних рішень. Обмежуючи участь лише голосуванням на виборах, вони вважають, що це сприяє стабільності представницької демократичної системи.

Прибічники учасницької (партисипативної) демократії чи демократії участі (П. Бахрах, К. Пейтман, Б. Барбер та інші) стверджують, що цілком реально створити розгалужену систему участі громадян у політиці, спираючись, зокрема, на розвиток комунікацій і освіти.

Своєрідну позицію між обома напрямами зайняв на межі 1960—1970-х рр. класик американської політології Р. Даль,

пройшовши з 1950-х до 1980-х рр. певну еволюцію від елітист-сько-ревізіоністського до учасницького напряму тлумачення політичної участі. Для нього "політична участь" важлива перед­усім як засіб досягнення підконтрольності лідерів громадянам. Так, у книзі Р. Даля "Поліархія: участь і опозиція" (1971) вихід­ною є теза про ключову роль для демократії "постійної чутли­вості уряду до уподобань своїх громадян", яка є результатом політичної участі. Для забезпечення політичної участі (насам­перед у виборах) Р. Даль пропонував спиратися на інституційні гарантії демократії, до яких відносив певні свободи (вираження, політичних організацій, доступу до альтернативних джерел ін­формації) і права (обирати посадовців, бути обраним на публічну посаду, змагатися за голоси виборців).

Ґарантії демократії Р. Даль (1971) розглядає через два вимі­ри: 1) публічне суперництво; 2) політична участь у системі пуб­лічного суперництва. Пріоритет суперництва, пов'язаного з рівнем дозволеної опозиції, над політичною участю у Р. Даля є промовистим. Адже без реальної опозиції політична участь за­лишатиметься номінальною і недієвою. Звідси зрозумілим є і скептицизм щодо такої політичної участі, яка не забезпечує свого призначення — підконтрольності урядовців громадянам.

Поиск по сайту: