Політична поведінка

Політична поведінка та політична участь

Політичний процес не можна обмежити лише раціональни­ми засадами. Визнаючи вагомість цілеспрямованих політич­них дій та впливу об'єктивних обставин, у політиці все ж не слід нехтувати суб'єктивним фактором, тобто особистісними мотиваціями і діями, які не завжди відповідають законам формальної логіки. Політологи, соціологи і психологи під­креслюють, що, саме сполучаючи свідомі політичні дії людей, засновані на раціональних та, нерідко, емоційних засадах, інші форми і засоби політичної активності, можна досягти ро­зуміння понять «політична поведінка» і «політична участь».

Політична поведінка — це сукупність реакцій соціальних суб'єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напря­ми функціонування політичної системи. Вживання в політо­логії терміна «політична поведінка» разом із поняттями «політична участь», «політична дія, діяльність» обумовлене тим, що слід відокремити дії суб'єктів політики, які базують­ся на свідомому раціональному ґрунті, від ірраціональних форм політичної активності або таких поведінкових актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Поняття «політична поведінка», на наш погляд, є змісто­вно найбільш осяжним та лексично — родовим, материнсь­ким щодо «політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування» тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим у сучасній соціології політики і психології політики. Проте в науковій та навчальній літературі з політології трапляються декілька позицій щодо цього: 1) політичну поведінку ототожнюють з по­літичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зов­нішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентую­чи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, спе­цифічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує вико­ристання кожного з цих понять і водночас визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття «політична поведінка» можливо по­глиблено вивчати сутність явищ, пов'язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб'єктів політики на ви­моги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки лю­дей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомо­му, динамічному аспекті політики — різних діях осіб, що спрямовані на реалізацію певної політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об'єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямова­ності дій тих людей, які безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досяг­нення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити такі:

—реакція — це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, спричинений іншими людьми чи інститутами;

— політична участь, пов'язана з активними формами і ме­тодами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

— партиципаторна діяльність у роботі політичних орга­нізацій, партій та рухів:

— політичний дискурс — інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

— пряма дія в політиці реалізується через такі форми, як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот та інші акції непокори;

— абсентеїзм — політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

— політичне функціонування — засіб політичної діяль­ності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже — це апаратна робота фахівців, що вважа­ють політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, основою якого є певна проблема буття політичної спільноти (особи). Для того щоб розуміння політичного інтере­су переросло в усвідомлену потребу дії, необхідна нова умова — психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевне­ність в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації — громадянський обов'язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, праг­нення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

Залежно від домінування головного мотиву формуються вигляд і характер політичної поведінки, і вона може стати су­то емоційним відгуком на певну подію або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення «місії» з відновлення, визволення, захвату тощо або бути рутинним виконанням обов'язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється також до­сить стійкими (практично об'єктивними) зовнішніми регу­ляторами:

— належність до соціальної спільноти або групи політич­них інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;

— членство в організації — формалізованій і структуро-ваній групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;

— роль — це формальні межі поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);

— статус — ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політико-владних можливостей, специфікою по­літичної поведінки, обсягом функцій, які слід реалізувати.

Політологи стверджують, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виконують такі політичні ролі:

— лідери, які очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню і досягненню спіль­них цілей;

— активісти — посередники між лідерами і послідовни­ками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії і тактики мас, виконують функції аналітиків і політичних технологів;

— послідовники (підлеглі, рядові), які утворюють «по­літичну масу», підтримують лідера та актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;

— «кумири думок» (інтелектуальні лідери), які не висува­ють політичних директив, але своєю інтелектуальною діяль­ністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних політичних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.

Проте, на наш погляд, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності — усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений,

цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважа­тися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г. Лассуелл у творі «Психопатологія і політика», вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від ratio, підсвідомі мотиви-імпульси такої поведінки (схильність до агресії, сексуаль­не самоствердження, почуття провини). Для Лассуелла політичний інтерес — це продукт особистих мотивацій, які перенесені на публічний об'єкт і раціоналізовані у політич­них категоріях.

Доцільно зробити типологізацію видів політичної поведін­ки, систематизуючи їх згідно з певними критеріями:

1. За суб'єктами політичної поведінки — індивідуальна, групова, класова, національна, партійна, масова, у натовпі тощо.

2. За схильностями і психічним станом — імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.

3. За ситуаційним контекстом — стабільна, кризова, ре­волюційна, воєнна, конфліктна.

4. За організаційними формами і нормами поведінки — інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (неле-гітимна), неформальна.

5. За тривалістю поведінки — одинична акція, подія, фе­номен чи динамічний пролонгований процес.

6. За гостротою виявів поведінки — незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.

7. За ступенем доцільності й успіху — функціональна і дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструк­тивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча.

Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває протягом останніх етапів політичної соціалізації лю­дини. Запропонувати тут якусь універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних цілей, обран­ня ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумов­леним особливостями культурних середовищ. Так, амери­канські політологи Д. Істон і Дж. Денніс із теорії «політичної підтримки» виокремлюють 4 фази політичної соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років:

I фаза — політизація, коли дитина усвідомлює, що по­літична влада більш важлива, ніж батьківська;

II фаза — персоналізація політичної влади у свідомості ди­тини з реальними персонами, що її символізують (полісмен, губернатор, президент);

III фаза — ідеалізація, коли визначним і відомим політич­ним фігурам приписуються лише позитивні якості;

IV фаза — інституціоналізація, коли підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія, уряд тощо).

Проте ця схема не може бути визнана універсальною. Так, французький дослідник А. Першерон довів, що в учнів 4-6 класів шкіл Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо інституціоналізація, але в абстрактних і дале­ких від реалій уявленнях). Це пояснюється специфікою фран­цузького суспільства, якому властива корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.

Саме тому доцільно розглянути декілька головних моделей політичної соціалізації, які суттєво відрізняються одна від одної. Виділяючи окремий тип політичної соціалізації, політологи описують стандарти, найхарактерніші зразки взаємодії індивіда і влади, в результаті якої здійснюється політична спадкоємність, передача політичних традицій від покоління до покоління. На етапі історичної соціалізації відбувається закріплення стійких зразків політичної поведін­ки особи, в якій відбивається рівень ЇЇ політичної зрілості, са­мостійності, здатності бути відповідальною за свій політич­ний вибір. На цій стадії соціалізації характер політичної взаємодії влади та індивіда може бути діалогічним, консенсу-альним чи конфліктним: це обумовлено типом домінуючої в суспільстві політичної культури та наявністю в ній різних субкультур. Західна політологія на основі характеру політич­них цінностей і норм, що приписують індивідам певні стан­дарти і зразки політичної поведінки, виокремлює декілька моделей соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації вимагає наяв­ності культурно однорідного середовища (гомогенності), зрілих демократичних традицій та громадянського суспіль­ства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Вважається, що такий ступінь політико-культурної гомоген­ності властивий американському і британському суспіль­ствам. Стабільність цих систем пояснюється схильністю до традицій; британську політичну культуру не можна уявити без старих вікторіанських цінностей, без моралі та консерва­тизму, консенсусу і толерантності, без клубів, асоціацій та інших форм недержавної політичної активності; хоча політичний «абсентеїзм» і протест також мають місце, особ­ливо на виборах.

Плюралістичний тип політичної соціалізації переважає в країнах материкової Західної Європи. Йому властивий опосе­редкований характер взаємодії особи та влади; наявність різноманітних субкультур; наявність численного «середнього класу», який сприяє політичному консенсусу в суспільстві; наявність єдиного «культурного коду», який представлений ліберальними цінностями (свобода, приватна власність, інди­відуалізм, права людини, демократія, плюралізм тощо). Стандарти політичної поведінки формуються спочатку в ме­жах своєї культурно-етнічної, конфесійної групи. Кінцева соціалізація членів цих спільнот сприяє виробленню таких якостей, як терплячість, лабільність, динамізм політичних захоплень. Консолідована демократія в межах цієї моделі політичної соціалізації ґрунтується на динамічній рівновазі трьох засад: розвинутого громадянського суспільства, кон­ституційних обмежень влади та індивідуальної свободи осо­бистості.

Суспільство незахідної цивілізації найчастіше характери­зується конфліктним типом політичної соціалізації: зли­денний рівень життя більшості населення, жорстка відда­ність індивіда місницьким цінностям клану, роду, племені гальмували досягнення згоди між владою і носіями різно­манітних цінностей. Значна культурна неоднорідність (гете­рогенність) та існування маргінальних субкультур супровод­жується постійним застосуванням політичного насильства, як у боротьбі за владу, так і в інших ситуаціях.

Гегемоністський тип політичної соціалізації західні авто­ри вважають характерним для закритих політичних систем (автаркій), здебільше тоталітаристського напряму (комуніз­му, фашизму, релігійного фанатизму). За таких умов людина входить до політики виключно через цінності певного класу (пролетаріату, буржуа), певної релігії (мусульманства, іудаїз­му), її політизованих реконструктів (ісламського фундамен-талізму, сіонізму) або політичної ідеології. Слід зазначити, що деякі фанатично політизовані та гіперідеологізовані особи в ліберально-демократичних системах також є продуктом цього типу політичної соціалізації.

Поиск по сайту: